Правова поведінка особистості
Людина як соціальна Істота в процесі своєї життєдіяльності постійно вступає в різноманітні міжособистісні відносини, за яких вона впливає або на довкілля (з метою його перетворення), або на себе саму, зміцнюючи чи пристосовуючи свій стан до довкілля. Суспільство робить висновки щодо громадянської зрілості особистості, її життєвих позицій, зважаючи на практичні дії, вчинки чи дослідження певних соціально значущих результатів. Отже, саме систему взаємопов'язаних дій, які здійснюються суб'єктом з метою реалізації визначених соціальних функцій І потребують його взаємодії з довкіллям, вважають поведінкою людини.
Поведінка людини надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми виявлення, інтенсивність, мотиви, цілі та наслідки. Але всі варіанти поведінки виявляють певні інтереси, орієнтації, прагнення й позиції в системі відносин державно організованого суспільства. Саме тому будь-яка поведінка в суспільстві є об'єктом моральної та правової оцінки.
З позиції права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Окремі міжособистісні відносини знаходяться поза сферою правово-
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
го регулювання, і тому взагалі не оцінюються правом (відносини дружби» товаришування, любовні стосунки, відданість тощо); їх скоріше піддають моральній оцінці. Інші відносини не регулюються правом, є юридично індиферентними і не потребують правового опосередкування (наприклад, захоплення спортом, туризмом, музикою тощо).
Найбільш цікавою для юридичної науки і практики є поведінка людей у галузі правового впливу, тобто поведінка, врегульована правом. У науці таку поведінку прийнято називати правовою.
Відповідно до нормативних зразків» зафіксованих у моральних правилах, естетичних канонах, соціальних стандартах, історичних традиціях і ритуалах, у правових приписах, поведінка людини може бути оцінена суспільством як «належна» («нормативна» право-слухняна, «позитивна», «бажана» тощо), якщо вона не суперечить встановленим правилам. Водночас поведінка людей, що не співпадає з нормативними зразками і приписами, порушує прийняті правила, кваліфікується як «девіантна», та «що відхиляється» («антигромадська», «невідповідна», «негативна», «неправова» тощо)1.
Важливим чинником, що визначає поведінку людини в суспільстві, є її ставлення до права, правової дійсності. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна судити виходячи з оцінок, які дає суспільство на основі зразків поведінки, закріплених у нормах права. Такими правовими діями особи є вчинки — правомірні або протиправні. Всі інші дії людей відносяться до юридично «незначущих» (тобто, індиферентних щодо права), таких, що не потребують правового опосередкування.
Правовій поведінці властиві певні соціальні ознаки, які перш за все підкреслює соціологія права:
1) соціально-цілісна значущість, адже вчинки людини вбудова
ні в систему суспільних відносин і тому впливають на неї позитивно
чи негативно. Завдяки своїй соціальній значущості будь-який ви
сновок особи породжує реакцію з оточепня — схвалення чи засу
дження. У цілому виявляється соціально-цілісна оцінка поведінки,
що може бути громадсько корисною, або суспільно небезпечною
(шкідливою);
2) соціальна результативність. Зрозуміло, що будь-які пове-
дінські акти людини змістовно націлені на певний результат, що
1 Детальніше див.: Ссщиальньіе отклонения. — 2-е изд. — М.: Юрид. ли-тература, 1989.
потенційно відповідає усвідомленим потребам та інтересам особи, в тому числі у сфері певних правовідносин. Але результати практичної поведінки, за їх безпосередніми більш віддаленими наслідками, далеко не завжди підпадають під схвалення з боку закону; та й суспільна її успішність (як групова, так й індивідуальна) не буде врешті-решт досконалою, якщо не відповідатиме правовим настановам;
3) ознакою правової поведінки є її психологізм, та суб'єктивність. Вона зумовлена тим, що люди мають волю і свідомість, завдяки яким і контролюють свою поведінку. Здійснюючи певні вчинки у правовій галузі, суб'єкт (якщо він є дієздатним) сполучає їх з діючими нормами та усталеними цінностями, аналізує з позицій того, чи принесе це користь суспільству, людям і самому собі. Залежно від цього й приймаються рішення, визначаються напрями та інтенсивність поведінки.
Разом з тим поведінка людини в правовій сфері має і специфічні, юридичні ознаки, які визначаються зв'язком поведінки з правом, правовим регулюванням.
1. Правова регламентація правової поведінки. У нормативно-
правових приписах визначаються як об'єктивні, так і суб'єктивні
моменти поведінки особи в конкретних правовідносинах. Така рег
ламентація забезпечує чіткість і визначеність поведінських актів у
правовій галузі та слугує захистом від стороннього втручання в дії
громадян та інших суб'єктів права. Саме за сприяння правових
норм стимулюється і втілюється в життя суспільно корисна пове
дінка, та водночас виштовхується (чи стримується) поведінка, що є
небажаною для суспільства.
2. Підконтрольність правової поведінки державі в особі право-
застосовчих і правоохоронних органів. Ця ознака випливає з прин
ципу гарантованості права державою. Контролюючи дії суб'єктів
громадського життя, держава коригує їх залежно від соціальної
значущості вчинків.
3. Юридичні наслідки правової поведінки випливають саме з то
го, що вона має правовий характер. За умов поширення меж загаль-
нодозволеного регулювання, коли «дозволено все, що не заборонено
законом», можна припустити, що будь-які вчинки, які не забороне
ні правовими нормами, є правовою поведінкою. Але визнаючи наяв
ність численної множини вчинків, що є юридично нейтральними,
слід все ж таки уточнити — акти правової поведінки зазвичай є
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
юридичними фактами, які слугують основою для виникнення (чи припинення) правовідносин.
Діяльність людини у сфері права має оцінюватися як із соціального, так і з юридичного боку. Отже, правова поведінка суб'єктів є соціально-правовим феноменом, тобто має дуалістичну природу.
Правову поведінку можна визначити як соціально значущу свідому поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, що врегульована нормами права і тягне за собою юридичні наслідки.
Структура правової поведінки складається а чотирьох елементів: суб'єкта, об'єкта, суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктами виступають фізичні (приватні) чи юридичні особи, визнані такими в чинному порядку, установленому державою; об'єктами є предмети матеріального світу, суспільні відносини чи процеси.
Об'єктивна сторона містить елементи, які характеризують правові дії як акти зовнішнього характеру, адже про думки й почуття, умисел та інші наміри реальних осіб можна робити висновки лише за об'єктивними діями.
Суб'єктивна сторона відбиває внутрішню сторону правової поведінки; її характеризують цілі, мотиви, прагнення учасників правовідносин та їх соціально-психологічні властивості, що безпосередньо відображаються в поведінці.
При аналізі поведінки не тільки в юридичному аспекті, а й у соціальному виявляються також дійсними різні її' варіанти. Так, можливо поведінка, що здійснюється у межах правових приписів, все ж завдає певної шкоди державі, суспільству чи окремим громадянам. Буває, що суб'єкт порушує норми права, діє неправомірно, але його дії не тягнуть за собою якихось негативних наслідків для оточуючих.
Правова поведінка може бути визнана як суспільно корисною, так і суспільно шкідливою (небезпечною), коли критерієм оцінки є соціально-ціннісна значущість та враховується суб'єктивно-психологічний момент.
Виходячи з цього, не слід обмежувати різновиди правової поведінки лише двома — правомірним і протиправним. Розвиток науки соціології права та потреби юридичної практики вимагають більш диференційного підходу до цього питання1, адже різноманітні види правових дій потребують відповідної правової регламентації.
1 Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. М. Ко-рельского и В. Д. Перевалова. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — С. 401—402.
Доцільно відокремити такі види правової поведінки:
1) правомірна — соціально корисна поведінка, що відповідає
правовим приписам;
2) правопорушення, протиправна — соціально небезпечна, шкід
лива поведінка, яка порушує (свідомо чи несвідомо) вимоги норм
права;
3) зловживання правом — соціально шкідлива поведінка, але
яка здійснюється в межах норми закону;
4) об'єктивно протиправна поведінка, що не заподіює шкоди,
але фактично здійснюється з порушенням законодавства. Сюди ж
слід віднести протиправну поведінку недієздатної особи.
Докорінні відмінності, що відрізняють окремі моделі (форми) правової поведінки, полягають у ставленні суб'єктів поведінки до правових приписів, що реалізуються у правових наслідках кожної з них, у ступені юридичного оформлення, у специфіці й масштабі практичного виявлення, в неадекватності закономірностей їх формування тощо. Усі ці моменти та специфічні характеристики правової поведінки спричинили в останні десятиріччя поглиблення наукового інтересу з боку вітчизняної кримінології, юридичної психології та соціології права. Зокрема, соціолого-правові дослідження здебільшого споріднені з кримінологічними і звернені на розкриття всього механізму соціальних зв'язків між існуючими негативними явищами в мікросередовищі (у побуті та в праці) і дефектами морально-правового формування особистості; на аналіз складного комплексу мотиваційної структури особи злочинця; дослідження індивідуально-психологічних закономірностей протиправної поведінки; на виявлення співвідношення особи злочинця та особи, що характеризується відхиленнями в поведінці; на оцінку впливу зовнішніх (об'єктивних) чинників у всьому їх розмаїтті на формування тих чи інших моделей (форм) правової поведінки тощо.
Більшість вчинків у сфері права складають правомірні дії (у вигляді позитивної дії чи бездіяльності), які виступають основою нормативного функціонування будь-якого суспільства.
Модель правомірної поведінки фактично повинна співпадати зі стандартом (вимогами), які зафіксовані в нормі права. Остання, відбиваючи інтереси народу, окремих соціальних груп, задає (дозволяє, приписує) певні форми поведінки, характер відносин, а також цілі й засоби їх досягнення. Норма нерідко визначає припустимі ме-
Розділ 6
жі, умови та форми поведінки в найбільш важливих для суспільства сферах життя. Фактично їх можна розглядати як соціально-усталені та виправдані зразки, моделі дійсної правослухняної поведінки людей, програми їх практичної діяльності у зв'язку з виникненням тієї чи іншої конкретної ситуації.
Оскільки праву належить визначати й регулювати будь-які форми правової поведінки, воно, зрозуміло, обмежує шляхом юридичної заборони ті моделі поведінки, що несуть шкоду усталеним суспільним відносинам. Правові норми або дозволяють (уповноважуючі норми), або забороняють (забороняючі норми), або приписують (зобов'язуючі) чітко визначені форми і варіанти поведінки.
Соціальна природа правомірної поведінки в суспільстві обумовлена сутністю та соціальним призначенням права. Особливо важливим є розуміння всієї гами умов, що опосередковують формування правомірної поведінки людини (як об'єктивних, так і суб'єктивних). Крім того, без наукового усвідомлення природи правомірної поведінки неможливе плідне дослідження причин, мотивацій та форм скоєння правопорушень і розробки ефективних засобів їх попередження та методів боротьби з ними.
Отже, соціальною сутністю правомірної поведінки є її суспільна необхідність, корисність для суспільства та, безперечно, соціальна цінність.
Правомірна поведінка — це дотримання права з метою досягнення соціально корисного результату, а також відповідність поведінки приписам норм права, тобто суб'єктивним правам і суб'єктивним юридичним обов'язкам, що виникають на їх основі.
Форми правомірної поведінки пов'язані, по суті, з формами реалізації права та певним чином співпадають з ними. Форми правомірної поведінки такі:
дотримання правових заборон;
виконання юридичних обов'язків;
використання наданих прав;
застосування права спеціальними (уповноваженими) суб'єктами.
При розгляді проблеми реалізації правомірної поведінки досить важливим аспектом є соціальний механізм його формування, адже він дає відповідь на запитання, чому в тій чи іншій конкретній ситуації суб'єкт діє правомірно. Безперечно, що форма правомірної поведінки в кожному випадку — індивідуальна та пов'язана зі спе-
Правова культура та правова поведінка
цифікою мотивів і цілей. Проте загальними властивостями, притаманними всім формам правомірної поведінки, є:
1) свідоме дотримання права з метою досягнення певного позитив
ного результату;
2) прагнення уникнути несприятливих наслідків, які можуть на
ступити через порушення закону;
3) рефлективна ідентифікація з соціально-активними, правослух-
няними групами соціуму, що своєю правосвідомістю і правовою по
ведінкою сприяють стабільному функціонуванню суспільства;
4) мотивація правомірної поведінки визначається високою соціа
льно-ціннісною метою — зміцнити законність і правопорядок.
Суспільна необхідність правомірної поведінки виявляється у вигляді прав та обов'язків, закріплених у законі. Реалізувати своє суб'єктивне право — значить здійснити в активній формі ті дії, які право припускає; виконати юридичний обов'язок — здійснити активні дії в цій галузі; дотриматись юридичного обов'язку — значить утриматися від здійснення тих чи інших вчинків, що суперечать змісту й призначенню обов'язку.
Різновиди правомірної поведінки можна класифікувати за різними критеріями. Так, залежно від зовнішнього виявлення (волевиявлення) вони виступають як дія чи бездіяльність і відповідно пов'язані з активною чи пасивною формою поведінки.
Залежно від суб'єкта правомірної поведінки вирізняють дії: громадян, державних органів, громадських організацій; а за галузевою належністю норм виокремлюють такі дії: адміністративно-правові, цивільно-правові, державно-правові, господарсько-правові, кримінально-правові (криміналістичні) тощо.
Нарешті, за ступенем активності залучення особи до процесу правового регулювання можна виокремити такі різновиди правомірної поведінки:
1. Соціально-активна поведінка є найбільш високим рівнем правомірної поведінки, що виявляється у суспільно корисній, схваленій державою і соціумом діяльності в правовій сфері. Соціально-правова активність визначається розвинутою правосвідомістю, глибокою переконаністю в праві, ініціативністю та готовністю використати надані правом можливості.
Соціально-активна (правомірна) поведінка може виявлятися в різних сферах суспільного життя:
а) активна діяльність у громадських об'єднаннях (партіях, масових рухах, спілках та організаціях, добровільних спільнотах, фон-
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
дах, асоціаціях тощо), які мають за мету сприяння функціонуванню та вдосконаленню діяльності державно-правових структур, здійснення реформ, захист соціально-політичних та інших громадянських прав і свобод людей;
б) активність щодо створення й діяльності альтернативних (чи
паралельних) громадських і самодіяльних структур (територіаль
них громад, комітетів чи рад громадського самоврядування, експер
тних громадських рад, тимчасових проблемних комісій, місцевих
фондів тощо);
в) активність у сфері правотворчості та правореалізації (участь у
обговоренні та прийнятті законопроектів, у виборах та референду
мах, у контролі за діяльністю депутатів державних органів влади, в
реалізації правових установлень та охороні правопорядку);
г) самодіяльна активність особи в галузі права (голосування чіт
ко визначеним чином під час виборів, ініціативні пропозиції з по-
літико-правових питань, активна право-публіцистична діяльність у
засобах масової інформації, самостійна протидія порушенням зако
ну тощо).
2. Звичаєва поведінка є досить усталеною формою (моделлю)
правомірної поведінки, яку називають другою натурою людини. Во
на фіксується, коли правомірні дії через численні повторення пере
творюються на звичку (тобто людина свідомо обирає найбільш до
цільний і практично виправданий варіант поведінки). Особливістю
звичаєвої поведінки є те, що людина не фіксує в свідомості ані со
ціальне, ані юридичне її значення, а з певного часткового автома
тизму здійснює правомірні дії (водій, що дотримується правил доро
жнього руху, та ін.).
Правові звички як поведінські регулятори відіграють суттєву роль у процесі становлення правомірної поведінки; майже 1/3 опитуваних під час відповідних КСД називають звички головним мотивом правослухняних вчинків. Усвідомлене засвоєння правових цінностей забезпечує досить високий рівень розвитку особи, і хоч виконання правових приписів йде за звичкою, але з ясним розумінням того, що відбувається.
3. Конформістська поведінка являє собою пасивне дотримання
особою норм права, пристосування чи підкорення своєї поведінки
думкам і діям безпосереднього соціального оточення. Іншими сло
вами, в галузі соціально-правових відносин така людина безініціа
тивна, але її дії правомірні, оскільки так «діють інші». На відміну
від осіб із чіткою системою ціннісних орієнтацій та активною соціальною позицією, суб'єкти права з конформістською поведінкою не можуть чинити опір наказам і вказівкам протиставляти свої думки позиціям інших, відстоювати власний вибір.
Проте соціально-правовий конформізм все ж визнається суспільно корисним явищем, оскільки індивід, підкоряючись (керуючись) думками і позиціями інших людей, дотримується і сам правових вимог і сприяє реалізації їх у життя. Водночас такий тип правомірної поведінки не є бажаним для суспільства, що еволюціонує, в масовому масштабі, адже тут відсутнє (як і у звичаєвій поведінці) активне ставлення до права, розуміння необхідності постійного вдосконалення правової системи.
4. Маргінальна поведінка хоч і вважається правомірною, але
через низьку відповідальність суб'єкта знаходиться десь на межі з
антисуспільною та неправомірною. Суб'єкти з маргінальною пове
дінкою не порушують наявно правових норм скоріше через острах
покарання або з корисливих мотивів, а не через усвідомлення необ
хідності дотримання права.
5. Законослухняна поведінка — це відповідальна правомірна
поведінка, яка характеризується свідомим підкоренням людей ви
могам закону. Від соціально-активної правомірної поведінки вона
відрізняється лише тим, що правові приписи тут використовуються
добровільно, але в межах певного рівня (й типу) правосвідомості
суб'єкта права. Подібний різновид правових дій, настанов і вчинків
є переважаючим у структурі правомірної поведінки.
Правопорушення — це соціальний та юридичний антипод правомірної поведінки, їх сутнісні ознаки є принципово протилежними. Правопорушення є формою та змістом протиправної, антисуспіль-ної поведінки. У соціальному аспекті — це поведінка, що суперечить і здатна завдати шкоди правам та інтересам громадян, їх групам, колективам і суспільству в цілому; вона гальмує і дезорганізує розвиток суспільних відносин.
Масове явище, що складається з сукупності злочинів та інших правопорушень, які здійснюються у державі за певний період часу, називається злочинністю. Цей феномен несе суттєву загрозу для розвитку суспільства, порушує режим законності та усталений правопорядок. За сучасних умов трансформації українського суспільства в нашій країні спостерігається значне зростання кількості правопорушень. Для ефективної боротьби з ними важливо визначитись у
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
природі та особливостях правопорушень, виявити об'єктивні і суб'єктивні чинники їх зростання та на цій основі визначити шляхи скорочення їх чисельності.
Отже, правопорушення — це суспільно шкідливий, провинний вчинок дієздатного суб'єкта, що суперечить вимогам правових норм і тягне за собою юридичну відповідальність.
Правопорушення характеризується строго визначеними ознаками, які відрізняють його від порушень правил інших нормативних систем (моралі, релігії, політики тощо).
1) правопорушення — це акт поведінки, який виявляється в дії
або бездіяльності (останнє означає утримання від дій, які закон ви
магає здійснити). Правопорушеннями не вважаються думки, почут
тя, політичні й релігійні уявлення, що не втілені в діях. Не є делік
том (правопорушенням) також якості та властивості особистості,
національна належність, родинні зв'язки людини та ін.;
2) правопорушенням вважають лише вольові дії, тобто дії, що за
лежать від волі та свідомості суб'єктів, і здійснюються ними добро
вільно. Отже, правопорушення як поведінка кваліфікується лише
щодо дієздатних (деліктоздатних) людей; малолітніх же і душевно
хворих закон деліктоздатними не вважає;
3) правопорушенням є лише такий вчинок, який індивід скоїв
свідомо, розуміючи, що діє протиправно, і що таким чином він за
вдає шкоди громадським інтересам, отже, діє виновно;
4) правопорушення — це протиправна дія (поведінка), яка пору
шує вимоги норм права; порушення заборони чи невиконання обо
в'язків. Утримання від активної правореалізації, до речі, не є пра
вопорушенням;
5) правопорушення завжди соціально шкідливе, адже воно зав
дає шкоди інтересам інших осіб, суспільству і державі (майнову, со
ціальну, моральну, фізичну тощо). Ступінь суспільної шкоди від де
ліктної поведінки може бути різною, але її наявність є обов'язковою
для кваліфікації правопорушення;
6) правопорушення обов'язково тягне за собою застосування до
правопорушника заходів державно-правового впливу, отже, підля
гає юридичній відповідальності у визначених законом санкціях.
Усі правопорушення за характером і ступенем їх соціальної небезпеки поділяються на злочини і провини.
Провини — це такі правопорушення, які посягають на окремі сторони правового порядку, існуючого у суспільстві, та характери-
зуються меншим ступенем суспільної небезпеки ніж злочини. До них відносять дисциплінарні, адміністративні та цивільні правопорушення (провини), залежно від галузі тих суспільних відносин, яким протиправні дії завдали шкоди.
Злочини — найбільш суспільно небезпечний вид правопорушень, що підлягає кримінальному покаранню. Вони відрізняються від провини більш високим рівнем громадської небезпеки та завдають значної шкоди особі, суспільству і державі. Злочини зазіхають на фундаментальні підвалини державного і суспільного ладу (порядку), власність, безпеку особистості та права громадян, боєздатність збройних сил та тягнуть за собою вжиття заходів кримінального покарання.
Відповідно до загальної теорії права, соціологія права також певним чином інтерпретує структуру правопорушення:
об'єктом правопорушення є суспільні відносини, які регулюються та охороняються нормами права;
суб'єктом правопорушення можуть бути індивіди (особи) та організації (установи), які мають правову дієздатність (отже, й делік-тоздатність);
об'єктивна сторона складу правопорушення містить протиправ-ність і суспільну небезпеку в поведінці суб'єкта;
суб'єктивна сторона складу правопорушення передбачає відповідальність за протиправні дії за наявності провини правопорушника.
Провина як необхідна суб'єктивна ознака делікту повинна мати місце в будь-яких правопорушеннях, незалежно від того, скоєні вони фізичною чи юридичної особою або іншим суб'єктом права.
Як уже відзначалося правомірна поведінка та правопорушення не вичерпують, незважаючи на їх різні форми втілення, всієї гами моделей поведінки у праві.
Поняття «зловживання правом» у його сутнісній інтерпретації має дійсно виявлені соціальні аспекти та означає, що особа (суб'єкт), яка має суб'єктивні права, діє в інших межах, але водночас свідомо завдає шкоди іншим людям або суспільству в цілому. Наприклад, коли один із членів сім'ї наймача житла, зловживаючи своїм правом, без повалених причин не дає згоди на обмін квартири, чим зачіпає інтереси інших членів родини; крім того, існує чимало прикладів, коли представники органів державного управління зловживають своїми правами, створюючи «клімат» і тенденції бюро-
п з-шз
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
кратизації та гальмування у виконанні належних державних функцій.
Аналіз законодавства і практики його застосування дозволяє дійти висновку, що зловживання правом — це і правове явище, адже воно передбачає: а) наявність у особи суб'єктивних прав; б) певні дії реалізації цих прав; в) використання прав усупереч їх соціальному призначенню та завдання цим шкоди суспільним або індивідуальним інтересам; г) відсутність порушення конкретних юридичних заборон чи обов'язків; ґ) встановлення факту зловживання компетентним правозастосовчим органом; д) поява юридичних наслідків.
Водночас невизнання зловживання правом правопорушенням не дає підстав і для характеристики його як правомірної поведінки, тому що остання має бути все ж соціально корисною. Отже, таке розуміння зловживання правом передбачає, що і юридичні наслідки його мають бути нетрадиційними (наприклад, припинення дії чи визнання недійсними юридичних рішень, угод тощо, здійснених на основі зловживання правом).
Нарешті, ще одним різновидом нетипової правової поведінки вважають об'єктивно протиправні дії — тобто дії, що порушують норми права, але не завдають при цьому шкоди. До них відносять — протиправні дії недієздатних осіб та безвинні вчинки. Ототожнити такий варіант поведінки з правопорушенням буде не зовсім коректно, адже тут відсутня важлива ознака делікту — суспільна шкода (дієздатність суб'єкта, його вина). Крім того, в більшості випадків така правова поведінка не пов'язана з наявністю свідомого умислу, що свідчить про відсутність ще одного з елементів складу правопорушення (чи злочину).
Отже, в юридичній науці та практиці даний варіант правової поведінки визначається окремо, як об'єктивно протиправні дії, та не тягне за собою заходів юридичної відповідальності. Єдине, що передбачає законодавець у цьому випадку, — це захисні дії, заходи правового впливу, спрямовані на відновлення порушених прав, на скасування порушень правопорядку та налагодження нормальних відносин.
Запитання для самоконтролю
1. Які існують основні методологічні підходи до аналізу поняття
правової культури?
2. Якою є структура правової культури?
3. У чому полягає правова культура суспільства та особи?
4. Яке місце посідає правова свідомість у структурі правової куль
тури?
5. Які існують соціологічні методи вивчення правової свідомості?
6. Які функції здійснює суспільна свідомість?
7. У чому полягає суть девіантної поведінки?
8. Які існують соціологічні ознаки злочину?
9. Дайте характеристику загальним рисам соціальних відхилень.
10. Чим визначається соціальна норма?
Рекомендована література:
1. Бебик В. Історико-психологічні аспекти реформування політичної
і правової культури українського суспільства // Держава і право Украї
ни. — 1993. — № 2. — С. 24—28.
2. Головченко В., Чернєй В. Антипод правової культури // Юридич
ний вісник України. — 2002. — № 27.
3. Двойменньій И.А. Рецидивная преступность: характер, факторьі,
уровень // Социс. — 2000. — № 1.
4. Дюркгепм 3. Норма и патология // Социология преступности. —
М., 1996.
5. Дюркгейм 9. О разделении общественного труда. Метод социоло-
гии. — М., 1991.
6. Кудрявцев В. Н. Социальньїе деформации: причини, механизмьі и
пути преодоления. — М., 1992.
7. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної
України: поняття, структура // Право України. — 2001. — № 4. —
С. 21—24.
8. Молканов А. А. Правовая культура в социальной жизни: вопросьі
методологии // Известия вузов. Государственное правоведение. — 1991. —
№ 1. — С. 69—73.
9. Проблеми методології сучасного правознавства // Вісник АПрНУ. —
Харків, 1997. — № 1. — С. 143—150.
10. Смирнова Б. 9., Курлова В. Ф„ Матюшкииа М. Д. Социальная
норма и возможности ее измерения // Соц. исследования. —1999. — № 1.
11. Штомпка П. Социология социальньїх измерений. — М., 1996.
12. Скуратівський А. Правова культура: сутність, стан та шлях роз
витку // 36. наук. пр. ІАДУ, 2000. — Вип. 7. — С. 389—400.
13. Скуратівський А. Правова культура в контексті особливостей
розвитку соціального буття українського суспільства та національного
характеру українців // Вісник Української Академії державного управ
ління при Президентові України. — 2002. — № 1.
Соціологія законодавчої діяльності
Розділ 7
СОЦІОЛОГІЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
7.1. Сутність та зміст соціології законодавчої діяльності
«Законодавець має бути соціологом», — зазначив ще на початку XX ст. американський соціолог Л. Уорд. Ця теза, незважаючи на певний, властивий тому часові, «соціологічний імперіалізм» в теорії та безмежну віру в конструктивну силу соціологічного знання в практичній діяльності, відтворює важливу проблему правотворен-ня, що є актуальною для будь-якої епохи. Право не існує в абстрактному суспільстві, воно завжди соціально обумовлене конкретно-історичною ситуацією в країні. Чим повніше і адекватніше ці соціальні аспекти враховані в законотворенні, тим суспільно кориснішим є закон, тим органічніше він стає елементом не тільки правової системи, але й суспільного буття в цілому.
Визначення сутності та змісту законотворчості, як і правотворчо-сті взагалі, є досить дискусійним питанням. Усі існуючі його визначення можна умовно поділити на дві групи. Першу утворюють так звані технічно-юридичні інтерпретації, які визначають законотворчість як різновид правотворчості, що охоплює безпосередній процес створення закону як найвищого нормативно-правового акта. Тобто за змістом законотворчість збігається з законодавчою процедурою, яка визначається конституціями, конституційними законами та регламентами відповідних законодавчих органів. У сучасних умовах в демократичних країнах законодавча процедура суттєво не відрізняється і складається з таких стадій (етапів): законодавча ініціатива, підготовка проекту закону та його розгляд у відповідних структурах законодавчого органу; обговорення законопроекту в законодав-
чому органі в першому читанні; голосування по законопроекту та його прийняття; опублікування закону1.
Інший підхід походить з предметної галузі соціології права і спирається на розуміння даного явища як одного з різновидів соціального процесу. При цьому зміст процесу визначається шляхом виокремлення таких його елементів, як соціальні суб'єкти (на відміну від їх технічно-юридичного обмеження законотворчим органом та суб'єктами законодавчої ініціативи), соціальні відносини (взаємодія) у сфері законотворчості (на відміну від організаційних відносин при техніко-юридичній інтерпретації), соціальні потреби та інтереси конкретних соціальних суб'єктів. Для системного осмислення структури законотворчого процесу використовується поняття «соціальний механізм законотворчості».
Розгляд механізму тих чи інших суспільних процесів стає основою для більш загального висновку про можливість розгляду суспільства як системи взаємопов'язаних соціальних механізмів, що спричиняють різні процеси та явища. Аналіз окремих соціальних механізмів має спиратися на більш узагальнену концепцію соціального механізму, яка не тільки характеризує їх структуру та закони функціонування, але й обґрунтовує можливість виділення в будь-яких явищах та процесах їх внутрішнього механізму.
Незважаючи на те, що в багатьох дослідженнях правових чи взагалі соціальних процесів досить широко використовується категорія «соціальний механізм», її теоретичний аналіз з позицій загальної соціології ще не проведено. Спроби її визначення не досить поширені і частіше мають «побічний» результат дослідження інших проблем. Одне з перших визначень було запропоноване ще на початку 60-х років: «Механізм у методології соціальних досліджень виражає виділення в об'єкті дослідження особливого утворення (системи елементів, зв'язків), які забезпечують функціонування та розвиток об'єктів, будучи відносно стабільними, стійкими..., виділення механізму дозволяє пояснити існування об'єкту»2. Це визначення дозволило зафіксувати певні суттєві ознаки об'єкта дослідження (системність, виконання певних функцій у суспільстві, стабільність). Тому саме воно стало вихідним моментом методології, соціо-
1 Детальніше див.: Керимов Д. А. Культура и техника законотворчества. —
М., 1991. — С. 104—119; НашицА. Правотворчество: теория и законода-
тельная техника. — М., 1974. — С. 137—190.
2 Социология в СССР. — Т. 2. — М., 1965. — С. 491.
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
логічних досліджень соціальних механізмів у сфері правового регулювання.
Отже, поняття «соціальний механізм» не містить у собі нічого «механічного», оскільки пропонує образ суспільства (чи його підсистем), що реально функціонує, маючи на «виході* не тільки певний, наперед визначений результат, але й ті зв'язки та відношення, що його породжують.
Визнаючи значну пізнавальну цінність наведених вище визначень, слід врахувати також і їх обмеженість, оскільки вони мають надто загальний характер і не розкривають конкретних сторін конкретних соціальних механізмів, тобто з яких елементів та чому саме з них складаються ці механізми, який характер мають їх внутрішні та зовнішні зв'язки, як вони «функціонують» у межах певної системи.
Аналіз визначень, наведених у сучасній соціологічній літературі, дозволяє виділити такі риси соціального механізму, властиві соціальному механізму будь-якого процесу в сучасному суспільстві:
1. Соціальні механізми — це особливі складні соціальні системи.
їх специфіка полягає в тому, що складаються вони з усіх основних
елементів суспільства, які виконують регулятивні функції на всіх
рівнях. Це перетворює соціальні механізми на своєрідну проекцію
суспільства на його конкретну сферу — економіку, право, демогра
фічну систему тощо. З іншого боку, ці регулятори, що входять до
складу соціального механізму, переструктуровуються, змінюють
свої характеристики, набуваючи специфічного змісту та структури,
оскільки різні механізми задають їм різні специфічні цілі — регу
лювати певні соціальні процеси.
2. У соціальних механізмах, залежно від їх функціональної при
роди, виділяються елементи трьох типів: а) ті, що регулюють (вияв
ляються на «вході» системи); б) ті, які регулюються (виявляються
на «виході» системи); в) ті, що мають фоновий характер і визнача
ються певною стабільністю та незмінюваністю.
3. До складу соціальних механізмів входять суб'єкти двох типів:
а) ті, що здійснюють регулятивні функції; б) безпосередні учасники
процесів (оскільки їх поведінка є об'єктом управління). Включе-
ність суб'єктів управління в процеси, що ними регулюються, має
суттєвий вплив на стан соціальних механізмів, зокрема створює пе
редумови для формування консервативних тенденцій та формаліза-
ції (а в іншому відношенні — бюрократизації) нормативно-інститу-ційної сторони цих механізмів.
4. Соціальні механізми складаються з явищ, які розвиваються природно-історичним шляхом, а також явищ, що виникають під впливом втручання в такі процеси. Якщо перші виникають як продукт еволюції тієї чи іншої суспільної підсистеми і є її імманентними елементами, змінюються повільно під впливом внутрішніх змін, то другі, навпаки, виникають в процесі пошуку нових підходів, інститутів тощо. Так, наприклад, до складу соціального механізму законотворчості входять, з одного боку — процедура функціонування законотворчого органу, що формується з певною метою і відповідно до пануючої політико-правової доктрини, а з другого — інтереси, потреби, поведінка людей, які прямому регулюванню не піддаються.
Отже, предметна галузь законодавчої соціології визначається саме цим поняттям і включає в себе закономірні взаємодії та взаємозв'язки в соціальному механізмі законотворчості. Відповідно теоретична функція законодавчої соціології полягає в накопиченні та методологічному узагальненні знань про соціальні закономірності законотворчого процесу, що виявляються як каузальні зв'язки в механізмі поведінки суб'єктів цього процесу. Саме тому законодавча соціологія має методологічне значення для тих спеціальних юридичних наук, об'єктом пізнання яких також є законотворчість. Проте законодавча соціологія має й прикладне значення.
У техніко-процедурному аспекті соціологічне забезпечення законодавчого процесу як реалізація прикладної функції законодавчої соціології спирається на весь методичний арсенал сучасної соціології. Однак його використання не є безсистемним. Мова йде про виокремлення окремих процедур (методик), що орієнтовані на вирішення окремих конкретних завдань законотворчого процесу. Серед них найбільше значення мають такі:
1. Діагностика суспільних проблем, оцінка їх пріоритетності як
об'єктів правового регулювання. Такі дослідження досить часто
проводяться як вивчення громадської думки, оскільки саме громад
ська думка дає уявлення про протиріччя реального життя і, відпо
відно, про потребу в їх правовому регулюванні.
2. Моделювання ситуацій впровадження закону, коли предметом
дослідження стає потенційна можливість закону впливати на стан
та динаміку суспільних процесів та явищ. Найбільш доцільними та
кі моделі є для тих галузей права, де характеристики процесів лег-
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
ко піддаються квантифікації (кількісному вираженню), наприклад, податкове законодавство.
3. Прогнозування процесу законотворення, тобто процесу роботи
законодавчого органу та поведінки всіх інституційних учасників.
Метою таких методик є раціоналізація дій останніх за допомогою
впровадження такої риси, як передбачуваність.
4. Соціологічна експертиза законопроекту визначає, перш за
все, відповідність законопроекту суспільним потребам та станові
правосвідомості, тобто оцінки можливості його адекватного сприй
няття та впровадження. Найбільш поширеним способом є вивчення
громадської думки щодо концепції чи конкретних норм законо
проекту.
5. Оцінка соціальної ефективності законотворчості, тобто ви
вчення дії закону в реальних суспільних відносинах. Саме такі до
слідження були поширеними у межах класичної юридичної соціо
логії, метою якої було вивчення «живого буття права».
Отже, прикладні завдання, які вирішує соціологія права, орієнтовані на підвищення ефективності законотворчого процесу. На жаль, сучасна практика законотворчості в Україні ігнорує досвід розвинених країн, де доцільність використання зазначених вище процедур знайшла практичне підтвердження. Так, наприклад, за свідченням Ж. Карбоньє, саме широкі «передзаконодавчі» соціологічні дослідження сім*ї стали запорукою успіху проведених у Франції в 70-ті р. змін у законодавстві про сім'ю та шлюб.
Закон як соціальне явище
Визначення місця закону в правовому житті є базовою теоретичною проблемою законодавчої соціології. Політична історія нашої країни XX ст. наводить приклади того, як суттєво змінювалася значимість закону та механізми його творення. Це знаходило відповідне відображення і в теоретичному аналізі цього явища. Останні роки характеризуються тим, що відбувається поступовий перехід від абсолютизації позитивного розуміння закону до врахування його соціологічної інтерпретації. Одним з елементів такої інтерпретації є розділення права та закону, оскільки без урахування цього неможливо дати тлумачення того, чому реально існуючі форми правового спілкування не збігаються з офіційно визначеними нормами законодавства.
Розвиток законодавства посідає центральне місце в структурі реформи правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системостворюючого фактора у правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв'язків між всіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по--друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси, так і недоліки всіх інших елементів правової системи, отже накреслити шляхи їх подальшого реформування.
У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України мова має йти не стільки про поліпшення законодавства, про підвищення його якісного рівня чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтащю всього масиву законодавства відповідно до нової Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартам прав і свобод людини.
Об'єктивною основою реформування законодавства України є, насамперед, розвиток системи права. Цей розвиток зумовлюється тими потребами суспільства та його складових частин, які відображаються державою. Крім системи права, на формування системи законодавства також впливають: економічна та політична системи суспільства, форма державного устрою, структура державного апарату, правова культура законодавчих органів і всього населення та деякі інші фактори.
Необхідно розрізняти і чітко визначити межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання, зважаючи на певні, визначені юридичною наукою об'єктивні властивості суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання, можливості відповідних юридичних інструментів регулювання (метод і режим регулювання), а також пріоритети політики держави, яка прагне стати правовою та соціальною.
Важливе теоретичне та практичне значення має проблема визначення меж застосування закону як способу регуляції відповідних суспільних відносин, яка є складовою більш загальної проблеми меж (або лімітів) правового регулювання. Існують різні підходи до цієї проблеми. Проте достатньо вказати на крайні позиції. З одного боку, це підхід, який М. Тімапіев визначає як «тріумф права» — правове регулювання індивідуальної поведінки посилюється, ос-
![]() |
![]() |
■
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
кільки значення інших способів (механізмів) контролю зменшується. З іншого боку, це теорія «делегалізації» суспільного контролю, згідно з якою друга половина XX ст. характеризується звуженням сфери застосування правових засобів контролю та регуляції поведінки.
Слід виявити таку своєрідність, специфічність відносин, що є (або мають стати) предметом правового регулювання, які вимагають специфічного методу і специфічного режиму правового регулювання.
Необхідно визначити оптимальні для досягнення цілей держави прийоми і засоби правового регулювання, зокрема способи закріплення та форми викладу правових приписів у нормативно-правових актах.
Необхідно зважити на реальний стан чинного законодавства та законотворчої діяльності. В Україні нині йому властиві такі недоліки:
надмірна декларативність законів, відсутність чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів, внаслідок чого такі закони «обростають» численними підзаконними актами, які нерідко інтерпретують положення законів на догоду відомчим інтересам і вихолощують їх суть;
дублювання одних і тих самих норм у різних законах та інших нормативних актах;
невиправданий поспіх у підготовці і прийнятті ряду законів та інших нормативних актів;
слабка соціологічна забезпеченість підготовки проектів нормативних актів, відсутність аналізу соціально-економічних та інших наслідків прийняття рішень;
відсутність комплексного підходу до регулювання суспільних відносин.
Важливим є відстежування тенденцій у формуванні нових галузей та інститутів права, встановлення необхідності і доцільності Існування та виникнення нових галузей, підгалузей та інститутів законодавства, а також комплексних утворень законодавства.
Кінцевою метою, найважливішим соціальним призначенням реформи правової системи є перетворення її на ефективний інструмент формування громадянського суспільства з ринковою соціально орієнтованою економікою, яке характеризуватиметься утвердженням в Україні верховенства права, тобто реальним забезпеченням юридичними засобами максимально можливого здійснення, надій-
ної охорони й захисту прав та свобод людини і громадянина. Досягнення цієї мети означатиме побудову правової держави як держави прав людини.
Виходячи з внутрішньої взаємодії держави та права, стає зрозуміло, що визначення необхідності теоретичного розподілу закону та права не слід зводити до їх протиставлення. Навпаки, мова має йти про досягнення їх взаємовідповідності та єдності на основі прийняття правових норм, інтеграції в національну правову систему норм міжнародного права, законодавчого визнання та захисту об'єктивно існуючих норм. Соціальна цінність та регулятивна значимість закону полягає не в тому, що він створює нові форми суспільного буття, а в тому, що він адекватно, повно та чітко формулює правові норми, види та форми суспільних відносин, що забезпечують стабільність та розвиток суспільства; шляхом офіційного санкціонування об'єктивним нормам (нормативно значимим формам) суспільного буття надається загальнообов'язковий характер1. Таким чином, соціальний механізм дії права (і правотворення) ніяк не може бути зведений до механізму дії законодавства, а дія закону — до безпосереднього продуктування правових явищ чи фактів правосвідомості.
У межах соціологічної концепції закону його регулятивне значення конкретизується у контексті соціальної організації самого законотворчого процесу, його соціальної обумовленості, в його співвідношенні з правовими та іншими формами спілкування людей, реальними інтересами, мотивами та метою поведінки на всіх рівнях соціальної організації суспільства.
Теоретична модель соціальної обумовленості законотворчого процесу має включати в себе такі елементи:
а) системний опис організаційної процедури законотворчої дія
льності, всіх її стадій, процедур, технік тощо;
б) системний опис та класифікацію соціальних факторів законо
творчої діяльності, які формуються у сфері політичних, економіч
них, національних, соціальних відносин;
в) системний опис механізму дії комплексу соціальних факторів
на законотворчу діяльність.
Однією з основних проблем побудови такої моделі є необхідність відтворення як складної структури суспільних відносин, що є об'єктом правового регулювання, так і не менш складного в структурно-функціональному відношенні соціального процесу законотворчості.
1 Див.: Нерсесянц С.А. Философия права. — М., 1998.
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
7.3. Соціальний механізм законотворчості
Основою для характеристики соціального механізму законотворчості є визначення основних стадій законотворчого процесу саме як соціального процесу. У вітчизняній літературі з питань законотворчості виділяються такі стадії:
1) пізнання об'єктивної необхідності врегулювання певної групи
суспільних відносин, а також аналіз правосвідомості з метою ви
вчення закономірностей відображення цієї необхідності на рівні ін
дивідуальної та групової свідомості саме як задачі законодавчого
врегулювання;
2) виявлення та оцінка об'єктивних та суб'єктивних факторів,
що обумовлюють необхідність законодавчого регулювання, а також
прогнозування розвитку процесів при різних варіантах (моделях)
регулювання;
3) постановка конкретних цілей правового регулювання, вияв
лення можливостей використання позитивних та обмеження нега
тивних факторів для досягнення конкретної мети, що визначається
суспільними потребами і можливостями впливу на даний процес;
4) формування ідеальних моделей поведінки, результатами яких
є досягнення поставленої мети, співставлення цих варіантів пове
дінки з метою, включення цієї мети в загальну систему цілей право
вого регулювання;
5) використання адекватних правових методів (засобів), що Ін-
ституалізують отримані нормативні моделі поведінки.
Проте така концепція законотворчого процесу має значною мірою технік о-юридичний характер. Тому більш точною буде концепція законотворчого процесу, запропонована А. Подгурецьким, який розглядає цей процес, перш за все, як соціальний.
Законотворча діяльність в процедурному плані може бути поділена на сім стадій, що відтворюють логіку формування закону.
1. Порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою ви
явлення правових стандартів вирішення проблем, узагальнення до
свіду втілення нових норм життя, визначення можливих наслідків.
2. Аналіз можливості використання правових засобів регулюван
ня певної сфери соціального життя, тобто визначення обмежень дії
закону в цій сфері.
3. Адекватний аналіз (діагностика) ситуації, що має бути врегу
льована законом. Такий аналіз має проводитись на основі методів
соціальних наук, давати комплексне уявлення про ситуацію. Саме
це мав на увазі Л. Уорд, коли стверджував, що «законодавець має бути соціологом».
4. Дослідження цінностей, причому не тільки ціннісних до
мінант пересічних громадян чи еліт, але й тих верств населення, чиї
орієнтації будуть інноваційними чи консервативними щодо нового
закону.
5. Визначення гіпотез щодо регуляторів обраної сфери. Саме на
цій стадії, наголошує А. Подгурецький, виявляється рівень теоре
тичної обґрунтованості законотворчого процесу. Адже якщо відсут
ні теоретичні узагальнення щодо оптимальних методів (моделей)
правового регулювання, вони беруться зі сфери професійного до
свіду, а досить часто здорового глузду, ідеології тощо.
6. Об'єднання всього накопиченого на попередніх стадіях і ство
рення плану законотворчої діяльності, а також концепції законодав
чого акта.
7. Безпосередня законопроектна діяльність, що має суто техніч
ний характер і часто досить детально регламентована як одна із ба
зових процедур діяльності законодавчого органу1.
Виходячи зі змісту процесу законотворення, можна стверджувати, що воно відбувається як процес прийняття рішень, хоча вибір альтернативи — це лише один з моментів, досить часто не головний.
Однією з цілей соціологічного пізнання законотворчості є виявлення та аналіз соціальних факторів, що виявляються на різних рівнях соціального механізму законотворення та на різних стадіях законотворчого процесу.
В проблемі факторів законотворення виявляється одна з фундаментальних теоретичних проблем пізнання права, яке є предметом дискусій, починаючи з минулого століття. її суть полягає у такому. Закон (і правова форма в цілому) є продуктом свідомої діяльності людей.
Проте питання полягає в тому, чи є закон вільним породженням людської волі чи він привноситься у волю зовні, тобто під дією факторів, що існують ще до початку процесу законотворення.
Залежно від вирішення цього питання існують різні методологічні підходи у пізнанні законотворення. Для представників природно-правової школи визначальним є визначення ролі природного права у створенні позитивного права. Свої варіанти пропонують прибічники феноменологічної та екзистенціалістичної течій. Юри-
1 Ройвогескі А. Ьа« аші восіеіу. — Р. 42—43-
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
дичний позитивізм взагалі виводить це питання за межі правової науки, яка в силу своєї методології не може мати об'єктів «неправо-вого типу». Рецидиви такого «чистого нормативізму» досить часто виявляються в пострадянській літературі. Тому використання соціологічного підходу розширює та поглиблює пізнання законотворчої діяльності.
Рішення законодавчого органу буде оптимальним та ефективним за умови, що в ході законотворчого процесу виконують такі пізнавальні операції: а) виявляються соціальні фактори, в яких безпосередньо виявляється потреба в законодавчому регулюванні; б) проводиться діагностика сили впливу цих факторів та спрямованість їх дії як щодо мети закону, так і відносно один одного; в) виявляється сумарний результат дії зазначених факторів; г) з урахуванням співвідношення факторів розглядаються варіанти вирішення проблемної ситуації.
У законодавчій соціології фактор визначається як елемент соціальних умов (соціального буття), що має каузальні зв'язки з законотворчим процесом. Необхідність використання факторного аналізу обумовлена значною кількістю показників, що характеризують якісні сторони законотворчого процесу, та обмеженими можливостями його адекватної інтерпретації методами кількісного аналізу.
Особливістю соціальних факторів є те, що вони діють системно. Однією з типових помилок у законодавчому процесі є орієнтація на один з факторів. Наприклад, не може мати нормативних наслідків реформа податкового законодавства, яка відбувається під впливом одного фактора (необхідність поповнення держбюджету) без урахування інших (мотивація економічної поведінки, стимулювання нововведень тощо). Саме системний характер дії соціальних факторів є інтегративним для соціального механізму законотворчості в цілому.
Щодо кожної проблемної ситуації можна виявити велику кількість соціальних умов, що стають факторами законотворчого процесу. Досить умовно ці фактори можуть бути поділені на два класи: основні (правоформуючі) та допоміжні (процесуальні). Щодо законотворчої діяльності основні фактори є зовнішніми, а допоміжні — внутрішніми.
Комплекс основних (правоформуючих) соціальних факторів законотворчого процесу може бути розподілений на об'єктивні та суб'єктивні фактори. При цьому під об'єктивним розуміється все те, що існує поза і незалежно від свідомості, під суб'єктивним — те, що
від нього залежить: стан суспільної чи групової свідомості, соціальна диференціація, соціальні орієнтації тощо. Від понять «об'єктивне» та «суб'єктивне» похідними є категорії «об'єктивний фактор» та «суб'єктивний фактор», які вказують на зв'язок об'єктивного та суб'єктивного.
До об'єктивних соціальних факторів законотворчості мають бути віднесені:
— економічний, що фіксує стан та можливості розвитку вироб
ництва, обігу, фінансової системи країни;
— природний, що характеризує загальноприродні умови (геогра
фічні, кліматичні, ресурсні);
— демографічний, який визначають статева та вікова структура
народонаселення, рівень урбанізації, а також інші явища та проце
си. Ця група факторів має об'єктивний характер в тому розумінні,
що вони формуються як зовнішнє середовище конкретної ситуації
законотворення.
До суб'єктивних факторів відносяться:
— політик о-правовий, тобто вихідні принципи конституційного
устою країни, принципи правової системи, а також, що надзвичай
но важливо в політично та соціально диференційованому суспільст
ві, — певний набір політичних орієнтацій та програм основних ін-
ституйованих суб'єктів політичних відносин (партій, рухів, блоків);
— ідеологічний — світоглядні основи поведінки суб'єктів зако
нодавчої діяльності, рівень правової та політичної культури су
спільства в цілому та окремих соціальних груп;
— національний — національні звичаї, особливості національної
психології;
— соціокультурний — культурний та освітній рівень населення,
рівень розвитку засобів масової інформації, правова інформованість
населення;
— ціннісно-психологічний — орієнтації основних соціальних
груп в політико-правових відносинах, особливості правосвідомості
суб'єктів законотворчого процесу.
На відміну від основних, перелік допоміжних (процесуальних) факторів є вичерпним і включає такі: організаційно-процедурний, інформаційний, науковий, програмуючий. Ці фактори є характерними для будь-якої управлінської діяльності. Тому оптимізація в законодавчому процесі постає і як оптимізація управлінських технологій та процедур.
Розділ 7
Соціологія законодавчої діяльності
Цими факторами, які забезпечують адекватне законотворче вирішення проблемної ситуації, є:
програмуючий — планування та прогнозування розвитку законодавства, яке є функцією відповідних державних органів у взаємодії з іншими суб'єктами політико-правового життя;
організаційно-процедурний — поєднання матеріальних та процесуальних аспектів демократичної процедури законотворчої діяльності, що зафіксована в нормативних актах (Конституція України, Регламент Верховної Ради тощо);
інформаційний — типи та інтенсивність інформаційних потоків, ступінь та форма врахування громадської думки, ступінь розвитку довідково-інформаційної служби та засобів масової інформації в правовій сфері, наявність чи відсутність автоматизованих систем пошуку правової інформації;
науковий — забезпечення необхідного наукового рівня законо-проектних робіт, наукова підготовка та юридична кваліфікація працівників організацій — суб'єктів законотворчого процесу, міра участі науковців у законопроектній діяльності, наявність системи експертизи законопроектів.
При використанні класифікатора соціальних факторів певні труднощі можуть виникати у зв'язку з тим, що досить часто важко розмежувати різні соціальні фактори. Це викликано, з одного боку, невизначеністю чи нечіткістю наукових підходів та понятійного апарату соціології, права, соціальної психології, а з іншого — пересічністю змісту окремих понять. Наприклад, досить важко розмежувати ціннісно-психологічні та ідеологічні фактори. Тому найбільш доцільним у деяких випадках буде використання експертного оцінювання природи та змісту тих чи інших факторів, що мають не досить чітку та однозначну диференціацію. В основі такої методики має бути розробка спеціальної стандартизованої форми опису фактору. Ця форма фіксує таку інформацію: назва закону, галузь законодавства, вид фактора, його спрямованість (позитивна — негативна) щодо мети законодавчої діяльності, а також сила впливу.
Чим складніший характер має об'єкт законодавчого врегулювання, тим більш складним є взаємодія та вплив основних факторів на законотворчу діяльність та зміст закону. Ось чому прийняття законотворчого рішення має спиратися на виявлення сили впливу факторів у взаємодії з іншими факторами. В системі зв'язків між фак-
торами існує як їх протиріччя, так і взаємодія. Досить часто протиріччя фіксуються в дії самого фактора, що відображає реальні протиріччя суспільного життя. Крім аналізу факторів, важливе значення в процесі законотворчості має виявлення мети закону. Мета закону — це усвідомлюваний та бажаний результат регулюючого впливу права на суспільні відносини. Мета закону (законопроекту) виявляється двома основними шляхами: по-перше, дослідженням громадської думки як иа стадії підготовки концепції закону, так і обговорення законопроекту; по-друге, проведенням наукової експертизи законопроекту. Обидва ці шляхи, на жаль, в практиці законотворчості в нашій країні використовуються досить рідко, що є однією з причин низької ефективності законотворчої діяльності.