СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Інтеграція української освіти у Європейський освітянський простір в рамках Болонського процесу, передбачає передусім зростання ролі викладача як творця
ПЕРЕДМОВА
Інтеграція української освіти у Європейський освітянський простір в рамках Болонського процесу, передбачає передусім зростання ролі викладача як творця інтелектуального продукту високої якості. В сучасних умовах таким інтелектуальним продуктом є навчально-методичне забезпечення кожної навчальної дисципліни. Воно включає підручники та навчальні посібники з комплексом завдань в контексті ефективної реалізації поточного модульного та підсумкового контролю.
В підручнику систематизовано і подано навчальний матеріал з урахуванням сучасних методологічних підходів та власних аналітичних розробок щодо розуміння головних етапів розвитку політичної думки в Україні та світі, структури і функцій інститутів політичної системи і характерних ознак політичного процесу. Тут знайшли відображення політико-правові аспекти державної влади, політичних режимів, механізми державного управління, регіонального та місцевого самоврядування, а також тенденції та закономірності їх проявів в процесі політичного розвитку України.
Структура підручника дозволяє розкрити найбільш важливі політологічні проблеми, які стосуються сучасних тенденцій глобального та національного розвитку політичних інститутів та їх взаємодії з такими сферами суспільства як правова система і громадянське суспільство.
Автори не ставили собі за мету висвітлити усі проблеми політологічної тематики. Їх завданням було розкрити лише коло тих питань суспільного життя, розуміння яких потрібне кожній освіченій людині для орієнтації в сучасних політичних процесах.
Підручник розрахований на студентів вищих навчальних закладів та широке коло читачів, які цікавляться політологією.
Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИПОЛІТОЛОГІЇ
План
·Політика як суспільне явище.
·Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.
·Політологія як наука.
·Методи політології.
Політологія — наука про полiтику. Для розумiння предмета потрiбно э’ясувати суть поняття «полiтика». Термiн «полiтика» походить вiд давньогрецького слова polis (мiсто-держава), politeia (конституцiя), politike (мистецтво управлiння), politicas (державний дiяч), polites (громадянин).
В сучасному розумінні,політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, збереження або повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи.
Владу можна здобути такими шляхами: виборами (вони можуть бути чесними, прозорими або навпаки); переворотом – усунення правлячої верхівки з допомогою політичної або військової змови; революції – усунення правлячої верхівки з допомогою масових акцій; абдикації – зречення вищої посадової особи від влади.
Влада може використовуватися правлячою елітою для власного збагачення, зміцнення свого панування або на благо суспільства. У високорозвинутих країнах, в умовах збалансованого механізму влади, сильної політичної конкуренції, вільних ЗМІ, здатності громадських організацій лобіювати свої інтереси, правляча еліта вимушена працювати на благо суспільства.
Збереження влади може забезпечуватися з допомогою військової сили, неправового примусу, ідеологічного маніпулювання або легітимності – довіри народу до владних інститутів. Однак легітимність може грунтуватись як на раціональних засадах так і ірраціональних, тобто люди можуть довіряти владі, яка ефективно управляє і чітко дотримується правил або довіряти владі в силу харизматичності її лідерів, етнонаціональних та релігійних традицій.
Політика як професійна діяльність на сучасному етапі виражається через такі основні параметри: когнітивний – глибокі знання в області політичних і правових наук, макроекономіці, а також знання в окремій політичній спеціалізації (наприклад, правова або бюджетна політика; артистичність – вміння політиків яскраво і переконливо довести свої знання до аудиторії; комунікабельність – вміння спілкуватися на належному рівні із різними соціальними категоріями; волювий – здатність ставити суспільну мету і досягати її реалізації; моральний – мати перевагу над іншими професіями у тих моральних якостях без яких не можливо утверджувати суспільство благо; політичний досвід набутий в результаті політичної діяльності, починаючи від найнижчого до найвищого рівня (від депутата сільської ради до президента або прем’єр-міністра.
Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес — це об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме (здобуття влади) або опосередковане відношення до неї для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення престижу, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв’язання соціальних проблем.
Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб’єктами політики, а нерозуміння цих інтересів — об’єктами політики. Суб’єкти політики — це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.
Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний — глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіональний — політичні органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування — сільських, селищних та міських рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій — проурядових та опозиційних; груп тиску — громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, гендерні), впливають на процеси прийняття політичних рішень; масовий — участь громадян у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та революціях.
Політика як вид суспільної діяльності співвідноситься з іншими її видами — правом, економікою, мораллю, релігією.
Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.
Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права.
Отже, право — це результат погодження суспільних інтересів політичних суб’єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого — умова розв’язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили. По мірі наближення нашої правової системи до стандартів міжнародного права вона зможе забезпечити стимули до чесної та високоподуктивної праці, захист прав і свобод громадян, високі темпи екоомічного росту, привабливий імідж країни на міжнародній арені.
Співвідношення між економікою і політикою в історичному вимірі можна виразити таким чином:
1) закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації;
2) політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;
3) політика стримує економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;
4) політика, враховуючи закони об’єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;
5) політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримати інфляцію або розкрутити інфляційну спіраль, створити нову економічну модель і тим самим дати поштовх до культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої і нової систем;
6) в сучасних умовах політичний вплив на економіку здійснюється, як правило, з допомогою монетарної та бюджнтно-фіскальної політики.
Якщо розглядати політику і мораль, то треба сказати, що в даному випадку ми мораль розуміємояк сукупнiсть цiнностей i норм, які регулюють суспільні відносини з позиції добра і зла, чесності та справедливості. З точки зору моралі громадськiсть намагається оцiнити полiтику i полiтикiв категорiями справедливостi, честi, чесностi, виходячи з тих цiнностей і норм, що iснують в суспiльствi. Однак колективна мораль не завжди збігається з унiверсальними цивiлiзацiйними моральними принципами i тому етична оцiнка полiтичної дiяльностi може мати спотворений характер вiдносно цивiлiзацiйних моральних стандартiв.
Так, на Заходi подружня невiрнiсть може зашкодити полiтичнiй кар’єрi, а у посткомунiстичних країнах звинувачення у корупцiйнiй дiяльностi не часто можуть перешкодити полiтичному успiху.
Крiм цього, вiдсутнiсть жорсткої полiтичної конкуренцiї, наявнiсть договiрних «нiчиїх» мiж полiтичними угрупованнями, вiдсутнiсть правових механiзмiв цивілізованого усунення своїх конкурентiв з арени не дає змоги громадськостi адекватно оцiнити моральнi якостi полiтикiв.
Спiввiдношення мiж полiтикою i мораллю можна звести до таких принципiв:
1) полiтика завжди аморальна;
2) для досягнення високоморальних цiлей (здобуття незалежностi, утвердження слави i величi держави тощо) всi засоби (в тому числi i насильницькi) мають моральне оправдання;
3) нiяка мета не може виправдати аморальнi засоби (насильство, брехню, пiдступнiсть).
Останнiй принцип дедалi бiльше знаходить пiдтвердження у полiтичнiй практицi сучасного цивiлiзованого суспiльства. При цьому треба сказати, що моральнiсть полiтикiв в її унiверсальному цивiлiзацiйному значеннi залежить не стiльки вiд їхніх особистісних якостей, скільки від ситуації, в якiй функцiонує полiтика, а саме:
1) ефективностi соцiального контролю над владними структурами;
2) умов полiтичної конкуренцiї;
3) рiвня полiтичної культури полiтичних елiт i мас.
Отже, політика це не тільки концентрований вираз економіки (як говорили класики марксизму, але й морального стану. Моральний занепад нації призводить до виникнення тоталітарних або авторитарних режимів
Якщо зіставити релігію і політику, то побачимо, що в історії домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало негативні наслідки. Тому сьогодні використання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в державні справи є суспільно-небезпечним явищем.
У світовій практиці взаємодія церкви та політики грунтується на таких засадах: - цезаропапізмі – домінуванні держави над церквою; папоцезарізмі – домінуванні церкви над державою; пріоритеті етнотрадиційної церкви; релігійному плюралізмі – законодавчому забезпеченні свободи совісті і толерантному ставленню до всіх конфесій; забезпеченню юридичної та фактичної автономії церкви від держави. Тільки завдяки дотриманню двох останніх принципів держава зможе забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки нації, а церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Для визначення предмету політології необхідно спочатку уточнити такі поняття як „об’єкт” і „предмет” науки, „закономірності”, „тенденції”, „політична сфера”, „політична система”. Без дефініцій цих понять читачеві буде складно з’ясувати суть і основні складові предмету політології, який не перетинається з іншими гуманітарними науками.
Під об’єктом розуміється в цій статті вся сукупність процесів і явищ із притаманними тільки їй специфічними ознаками, на вивчення якої спрямована наука, а під предметом - з’ясування закономірностей і тенденцій функціонування і розвитку всіх складових даного об’єкту. В такому випадку об’єктом політології, в найширшому розумінні цього слова, є політична сфера, яка якісно відмінна від економічної чи правової сфери.
Поняття „політична сфера” є найбільш широким, на мій погляд, поняттям політології, оскільки охоплює всю сукупність політичного, тобто інститути, процеси, цінності, ідеї, які мають політичну природу. Близьким поняттям до політичної сфери є „політична система”, яка охоплює упорядковану сукупність елементів, функціонально взаємозалежних. Однак, якщо політична сфера включає в себе все політичне, то політична система лише – типові елементи, характерні саме для даного її типу. Наприклад, якщо надто широкі повноваження глави держави є притаманні авторитарній політичній системі, то вони логічно не можуть бути атрибутом ліберально-демократичної системи. Водночас політична сфера включає не тільки системні елементи, але й такі, що дуже виразно контрастують із цією системою.
Предмет політології, як науки, співпадає із її об’єктом, однак не зводиться повністю до нього. Адже, всяка наука досліджує певні закономірності та тенденції функціонування і розвитку власного об’єкту загалом чи окремих його складових зокрема. Під політичними закономірностями слід розуміти сталі, необхідні та причинно-наслідкові зв’язки між змінними політичної сфери або політичної системи. Для прикладу можна сказати, що атомізована партійна система є закономірністю функціонування авторитарного режиму, оскільки в ньому не партії формують виконавчу владу, а глава держави. Тому тут партії не можуть розвиватися як самостійні конкурентноспроможні політичні сили. У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, виpyаченість зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою.
Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв’язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв’язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.
Якщо з’ясування певних закономірностей є, як правило, змістом предмету природничих наук, то для гумонітарних наук суть їх предмету здебільшого виявляється через тенденції. Тенденції, на відміну від закономірностей, не є виявом причинно-наслідкових зв’язків між змінними; вони лише фіксують ймовірний сценарій розвитку, який емпірично спостерігається і може при певних обставинах відбутися або навпаки. Для прикладу можна послатися на те, що сучасний поолітичний розвиток України характеризується як перехід до ліберально-демократичного режиму, хоч ніхто не може переконливо стверджувати про незворотність цього процесу.
Уточнивши зміст базових понять, переходимо до чіткого виділення складових предмету політології, які мають власну специфіку і не перетинаються із аналогічними складовими предмету інших суміжних наук. В даній ситуації мова йде насамперед про такі науки як теорія держави і права, державне управління, історія політичної думки, які мають на перший погляд дуже подібні елементи предмету. Таким спільним об’єктом і предметом для названих наук є держава. Виникає запитання як виокремити серед спільного об’єкту специфічні елементи, які мають виняткову політичну природу. Виходячи із реальної практики функціонування держави у високорозвинутих країнах, структура якої передбачає чітке розмежування компетенції між політичними, правовими, адміністративними і військово-силовими органами, пропонується в цій статті окремо виділити політичні інститути державної влади. При цьому слід сказати, що тільки політичні інститути державної влади можуть бути елементами предмету політології, а не вся держава як це прийнято розглядати в контексті української навчально-політологічної літератури.
Політичні інститути держави на відміну від інших державних інститутів мають специфіку в тому, що: по-перше, обираються народом або парламентом; по-друге, приймають рішення необхідні для виконання всім суспільством; по-третє, їхній термін повноважень закріплений в Основному законі; по-четверте, мають монопольне право на легітимний примус.
Крім політичних інститутів держави, предмет політології включає аналогічні інститути на рівні регіону та місцевого самоврядування, а також інститути, які забезпечують формування та розподіл політичної влади (таких як виборча і партійна системи.
Перелік складових предмету політології буде не повним, якщо не врахувати такі політичні явища, які мають не тільки інституційну основу, але й психологічну (ментально-поведінкову) або проміжну (інституційно-психологічну). До них можна віднести політичну культуру (ідеї, цінності, моделі поведінки) і форми політичної взаємодії (панування, конкуренцію, співпрацю).
Що стосується розмежування предмету державного управління і політології, то воно зводиться до наступного. Державне управління вивчає структуру і функції органів виконавчої державної влади, а політологія тільки їх вищий рівень – політичний (глави держави, уряду); державне управління акцентує увагу на юридичних і адміністративних аспектах діяльності державної служби, а політологія – процесі розробки, прийнятті і реалізації політичних рішень державними органами. Державне управління з’ясовує обсяг і розподіл повноважень між ланками адміністративного апарату, а політологія – специфіку та зміст політико-управлінського процесу, його взаємодію із органами адміністративного управління.
Виведення історії політичної думки за дужки предмету політології має доцільність з огляду на такі моменти: по-перше, дуже складно виявити відмінності у філософських, соціологічних і власне політологічних концепціях щодо вивчення політичної сфери; по-друге, за великим масивом політичних ідей, концепцій, парадигм, втрачаються істотні ознаки конкретної політологічної проблематики; по-третє, політологічні концепції слід використовувати в процесі розгляду окремої політологічної тематики. І нарешті історичний контекст політичної думки дозволяє лише з'ясувати генезис того чи іншого політичного явища, розширити методологічне поле політологічного аналізу шляхом проведення паралелей між подіями минулого та сьогодення. Але він не дає відповіді на питанння про природу, закономірності та сучасні тенденції розвитку політичних інститутів. Постановка цього питання аж ніяк не означає, що необхідно повністю вивести історію політичної думки за межі предмету політології. Йдеться насамперед про відмову від традиції, згідно якої історія світової та української політичної думки розглядається від найдавніших часів до наших днів у всіх підручниках та посібниках з політології.
Підсумовуючи сказане варто додати, що розглянуті в цій статті проблеми мають спірний характер, однак без їх аналізу не можливо стимулювати запит на чітке окреслення предмету політології. У зв’язку з цим видається за необхідне сформулювати власне бачення складових предмету політологія, а саме : 1) політичні інститути державної влади — глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади — політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування; 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління – виборча та партійна системи; 5) політична культура - політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки. 6) суб’єкти політичного процесу — громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики - мафії, клани, кліки; 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація; 8) міжнародна політика – глобальні, регіональні та національні інститути як суб’єкти міжнародних стосунків, сучасні геополітичні стратегії; 9) взаємодія елементів політичної сфери із різними сферами суспільного життя.
Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.
На сучасному етапі термін «політологія» переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін «політичні науки», який об’єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.
Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням».
Полiтологiя в монiстичному значеннi включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов’язаних з функцiонуванням державних iнститутiв; кратологiчний, що вивчає політико- владнi вiдносини на всiх рiвнях суспiльства.
На сучасному етапі розвитку проблематика політології тісно переплітається з проблематикою соціології. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга — вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології і соціології в площині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціології — соціології політики.
Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому:
1. філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія — ті явища, які можна експериментально перевірити;
2. філософія говорить про те, «що має бути», а політологія — про те, «що є».
Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:
4. описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;
2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;
3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);
4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;
5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінносних орієнтацій.
Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки включає такі елементи:
1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обгрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;
2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;
3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.
Загальнотеоретичні методи можуть грунтуватися на соціологічних теоріях, концепціях і парадигмах – основних ідеях або положеннях, які є спільними для окремих теорій або груп теорій. Серед загальнотеоретичних методів політології можна використати такі загальносоціологічні теорії та парадигми:
1) структурно-функцiональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);
2) конфлiктологiї (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);
3) символiчного iнтеракцiонiзму (Джорж Мiд i Герберт Блумер);
4) бiхевiоризму i обмiну (Беррес Скiнер, Джордж Хоманс, Пiтер Блау);
5) структуралiзму (Клод Левi-Стросс i Мiшель Фуко);
6) постмодернiзму (П’єр Бурдьє).
Структурно-функціональний метод грунтується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функцiонування полiтичної системи, а також тенденцiї її розвитку можна визначити, виходячи iз аналiзу цiнностей. Коли, наприклад, у свiдомостi переважають егалiтарноколективiстськi цiнностi на кшталт несприйняття приватної власностi, прiоритету права над владою, оцiнка полiтикiв за їх iдеологiчними орiєнтацiями, а не дiловими якостями, то така полiтична система не має перспективи набути найближчим часом ознак розвинутої полiтичної системи.
Суть сучасних конфліктологічних теорій зводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з точки зору конфліктології — створення ефективних механізмів розв’язання соціальних конфліктів.
Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціальних інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на грунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицiй цього методу можна простежити, як мiжособовi контакти впливають на формування полiтичних iнститутiв. Часто нерозумiння вигоди суспiльної взаємодiї призводить до негативних соцiальних наслiдкiв. Сьогоднi в Українi полiтичнi дiячi ще не звикли мислити ринковими категорiями взаємодiї, що є однiєю з причин сповiльненого процесу утворення сучасних партiй. Отже, розумiння взаємодiї залежить вiд ментальностi її суб’єктiв, а остання — вiд теоретичних знань i досвiду, набутого в якiсно новiй ситуацiї.
Теорiя обмiну пояснює змiст полiтичної дiяльностi спiввiдношенням таких стимулiв, як винагорода i покарання. Згiдно з цiєю теорiєю, людина здатна повторювати тi дiї i в тих обставинах, за якi вона отримує винагороду, i чим бiльша цiна цiєї винагороди, тим бiльше зусиль прикладає людина для її досягнення. Покарання, навпаки, обмежує суспiльно шкiдливi дiї людей. Тому цей метод можна вважати перспективним з огляду на досягнення спiввiдношення процедур заохочення i покарання в рiзних полiтичних структурах: полiтичному керiвництвi, державному апаратi, партiйнiй дiяльностi тощо.
Метод бiхевiоризму передбачає дослiдження реальної поведiнки суб’єктiв полiтики незалежно вiд тієї iнформацiї, яку вони подають про себе або яка надходить вiд iнших. Тут аналiзується поведiнка, обумовлена не певними цiнностями, нормами, а ситуацiєю. Тобто, за теорією бiхевiористiв, ми можемо очiкувати вiд полiтика будь-якої дiї залежно вiд ситуацiї. Наприклад, патрiот може бути корупцiонером, а колишнiй злочинець — чесним полiтиком, якщо одна ситуацiя стимулює попит на корупцiйнi дiї, а iнша цi дiї обмежує або взагалi виключає. Отже, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.
Структуралiзм розглядає в дусi старого позитивiзму соцiально-полiтичнi явища, якi є незалежними вiд рiзних духовно-ментальних настанов i орiєнтацiй людей i детермiнують їхню поведiнку. До них структуралiсти вiдносять об’єктивнi суспiльнi структури, якi розвиваються за законами, аналогiчними природним (економiчні, полiтичні, iдеологiчнi, духовно-ментальнi). Цей метод дає можливiсть простежити, як руйнування старих полiтичних, економiчних та iдеологiчних структур впливає на свiдомiсть елiти i мас. Якщо виходити з позицiй структуралiзму, то треба показати, що реформiстський потенцiал владної елiти й електорату буде збiльшуватися в мiру остаточної вичерпнутостi старих структур, а видима боротьба iдеологiй є не що iнше як конфлiкт полiтичних угруповань за перерозподiл ресурсiв. Отже, аналiз мiфiв, мови, економiки (об’єктивних структур) дає змогу зрозумiти спосiб мислення i поведiнки полiтикiв.
Постмодернiзм намагається наблизити об’єктивiстський i суб’єктивiстський пiдходи до полiтичної реальностi. Згідно з його концепцією, iснують об’єктивнi структури (полiтичнi, економiчнi, iдеологiчнi вiдносини) — поля, що детермiнують розуміння, спосiб вiдчуття, осмислення та оцiнки суб’єктiв полiтики, полiтичної реальностi — габiтус. Посередником мiж полями i габiтусом є практика, в процесi якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити змiст полiтичної дiяльностi, виходячи з аналiзу полiтичної ситуацiї (взаємодiї рiзноманiтних полiв) i способу мислення, вибору тих стратегiй, якi можуть загальмувати чи прискорити суспiльний процес.
Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.
До емпіричних методів належать методи вибіркового дослідження, польового дослідження, прихованого спостереження, експерименту.
Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об’єкт Дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину — вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.
Метод польового дослідження грунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об’єкти дії.
Дослідження, при якому люди, чия поведінка вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить нанівець вплив дослідника на поведінку людей.
Істотна риса експерименту — створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи — експериментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від цього впливу. Наприклад, вивчаються виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох виступів виводиться оцінка його впливовості.
Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української політології з описових на інструментальні.
Тема 2. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
У СВІТОВОМУ КОНТЕКСТІ
План
· Античний період розвитку політичної думки.
· Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки.
· Розвиток політичної думки в руслі соціології.
· Сучасні політологічної концепції.
Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з’явились перші політологічні концепції. Найшвидше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягала в тому, що вони,
по-перше, обгрунтовували божественне походження влади,
по-друге, ототожнювали державну владу з владою царя або імператора,
по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі,
по-четверте, проголошували верховенство етичних принципів над політичними,
по-п’яте, мали прикладний характер, тобто торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.
Серед політичних учень Стародавнього Сходу у ІV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.
Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.
Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.
Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.
Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов’язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції.
Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної політичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та історичний принципи. Вона передбачає два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний(філософський)і сучасний (позитивістський). Кожен у свою чергу поділяється на етапи:
античний (від V ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;
просвітницько-раціоналістичний (від ХV до половини ХІХ ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції ХІХ ст.;
політико-соціологічний (з кінця ХІХ ст. до другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;
політологічний (після другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.
Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Арістотель, римський історик Полібій, римський політик Ціцерон.
Платон пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові — наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.
В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби — всі ті, хто здобуває.матеріальні засоби для існування. Їхня чеснота — поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами — без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.
Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регресивної лінії розвитку. Аристократія — влада кращих, тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія – влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці «Закони» проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон — володар над правителями, а вони — його раби.
Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.
Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.
Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдино-владне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократія своєю чергою поступово перероджується в олігархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління — демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.
Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, «загального правопорядку». Він обгрунтував республіканський принцип побудови держави (res publicus — справа суспільна). Основна мета державної влади — безпека громадян, подолання у них страху один перед одним.
Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична — в повноваженнях сенату, демократична — в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.
Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав середньовічної Європи, де християнська церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична думка середньо-вічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип «нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена». Найбільшого поширення в ХІІ — ХІІІ ст. набула доктрина «двох мечів», якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.
В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державного суверенітету, розподілу влади, правової держави і громадянського суспільства, марксизму. Ніколо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Н.Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло «мета виправдовує засоби», а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н.Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.
Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.
Основні принципи політики, обгрунтовані Н.Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:
1) для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;
2) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;
3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;
4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;
5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;
6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;
7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.
Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом, основними ознаками суверенітету є:
1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо — у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;
2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);
3) незв’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв’язана правом як виявом загальної справедливості);
4) невідчуженість і неподільність влади.
Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.
Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т.Гоббс — як «війну всіх проти всіх», Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.
Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т.Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.
Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави.
Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.
Дж. Локк і Шарль Монтеск’є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж.Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж.Локка, Ш.Монтеск’є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємнообмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш.Монтеск’є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.
Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.
І.Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І.Кантом, — це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.
Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.
Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г. В. Ф. Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Гегель розумів громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритетут державі як уособленням “абсолютного духу” над громадськими інститутами.
Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.
1) Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів.
2) Держава — знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.
3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації, — армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеологію, з допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому.
1) Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.
2) Основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.
6. Революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного розвитку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.
7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.
8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускають «буржуазну демократію» тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її «тимчасовою» диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.
Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.
Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.
Так, французький соціолог О.Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка грунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов’язку, порядку і прогресу.
Г.Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне.
За Г.Спенсером, у військовому суспільстві, існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші.
В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у «добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів». Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш».
Суспільний прогрес Г.Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітарізації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.
Е.Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть тих принципів зводилася до такого:
1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;
2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — чи моральні, чи релігійні — як матеріальні об’єкти;
3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;
4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;
5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;
6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.
Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські дії, за М.Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:
по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв’язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття «закон»;
по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;
по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.
М.Вебер, виходячи із аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимного панування, яке грунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції.
Політику М.Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.
М.Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію як апарат управління — ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М.Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.
З точки зору сьогодення особливо актуальним є постановка М. Вебером питання про: відокремлення політики і бізнесу; розмежування політики та адміністративної діяльності; етику переконань (принциповість, послідовність у відстоюванні своїх поглядів) і етику відповідальності (готовність поступитися принципами задля досягнення важливих суспільних цілей) політиків.
До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість Љ еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.
В.Парето обгрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта «левів»), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта «лисиць»). Циркуляція еліт, за В.Парето, відбувається також по вертикалі — зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.
Г.Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти
характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.
Р.Міхельс сформулював «залізний закон олігархії», згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.
Після другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки у період до 60-х років зайняв біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише поведінки (англ. behaviour — поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що грунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, проводяться роботи безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень.
У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить — щo повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом? У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організовує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). В такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г.Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен.
Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Роберт Даль, а саме:
1) керують не маси;
2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства;
3) керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.
На думку Р.Даля, поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.
У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:
1) біхевіоризм — це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;
2) біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;
3) біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.
Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принципами:
1) реальність має переважати технічні прийоми дослідження;
2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;