Філософія української національної ідеї
Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.
Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».
Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише, став першою жертвою антиукраїнських репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу «Громада». Він першим намагався спростувати популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, витворивши імператив: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах».
Драгоманов був переконаний, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства.
Іван Франко — людина багатогранного таланту й енциклопедичного інтелекту. Поет і прозаїк, громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем історії й теорії літератури, етнографії й фольклору, політичної й економічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської мов, — він спрямовував усе своє надбання на «народне відродження», розвій української нації; збагачення української духовної культури.
І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, пробудження його національної самосвідомості.
У царині філософії І. Франко тяжів до позитивізму Г. Спенсера, йому було властиве етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Свою світоглядну позицію він визначав як раціоналізм, за основу існування і розвитку речей брав факти позитивних наук, описані, досліджені розумом.
Для Д. Донцова націоналізм — це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я».
Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії — інтегрального націоналізму.
Філософський аспект світогляду Донцова часто характеризують як ірраціональний. А це не відповідає дійсності. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших обставин він неухильно стверджував, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть поєднані чуттєва і розумова частини, коли інтелект буде міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливо лише за умови, «коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення».
Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну близькість загальнофілософських засад (за словами О. Назарука, «не будь предмета, нема тіні»), були принципово відмінні
Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою: «класократія», «демократія» й «охлократія», зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.
В. Липинський бачив у суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. У націотворчому процесі В. Липинський відводить особливу роль «провідній верстві», «панству», «національній аристократії», «еліті» без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Отже, консервативний аристократизм В. Липинський мислив як утвердження в українському націотворчому суспільстві організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. Адже, за його словами, найкращих організаторів знайти і до праці державної залучити не може навіть найкраща виборна влада, оскільки вона понад усе рахується не з талантом, а з партійним цензом людини.
1.Світогляд, його структура та роль в життєдіяльності людини.
2. Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.
3. Предмет філософії. Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку.
4. Специфіка філософського знання (на відміну від науки та релігії).
5. Структура філософського знання та його основні проблеми.
6. Функції та методи філософії.
7. Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань.
8. Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності.
9. «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).
10. Проблема пізнання як предмет філософського аналізу.
11. Структура пізнання . Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.
12. Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява), емпіричне (спостереження, експеримент, опис), теоретичне (поняття, судження, умовивід, гіпотеза, теорія, концепція, факт) пізнання.
13. Загальнонаукові методи пізнання .
14. Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.
15. Проблема істини: властивості та функції.
16. Концепції істини в філософії. Об’єктивна істина та історична правда.
17. Істина в філософії, науці та релігії.
18. Основні закони, принципи та категорії діалектики. Альтернативи діалектики.
19. Проблема буття та сущого у філософії. Концепції буття.
20. Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.
21. Філософське поняття світу. Субстанційні та несубстанційні моделі світу.
22. Категорії онтології.
23. Матерія як філософська категорія. Структурні рівні матерії (мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, клітинний, макроскопічний, органічний, космічний).
24. Єдність матерії, руху, простору і часу як форм матерії.
25. Культурно-історичний та соціально-історичний час і простір.
26. Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.
27. Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.
28. Властивості свідомості.
29. Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності: мислення, емоції, воля, пам¢ять. Психічне та ідеальне.
30. Структура свідомості: її компонентний та рівневий вияви.
31. Взаємозв’язок свідомості і мови.
32. Самосвідомість та самопізнання людини.
33. Форми суспільної свідомості.
34. Проблема людини та специфіка її існування в філософії (субстанціоналістська та екзистенціальна
35. Філософські виміри і наукові підходи до проблеми походження людини (натуралістичний та
36. Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція.
37. Діалектика біологічного, психічного, соціального, духовного в людині. Складна сутність особистості.
38. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
39. Поняття практики та досвіду як основ життєдіяльності суспільства і людини.
40. Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії.
41. Філософське поняття, зміст, функції та форми культури.
42. Культура і цивілізація: розуміння та перспективи їх розвитку. Проблема кризи культури.
43. Класифікація та функції цінностей.
44. Поняття цінностей та їх види (культурні, духовні, соціально-політичні, інформаційні). Проблема справжніх і не справжніх цінностей.
45. Поняття суспільства. Структура суспільства.
46. Поняття суб’єкта суспільного розвитку: рід, плем’я, народ, народність, нація, етнос.
47. Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств.
48. Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес.
49. Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи.
50. Сучасні глобальні проблеми людства: екологічна, економічна, демографічна тощо.
51. Науково-технічна революція та її соціальні наслідки.
52. Досократичний період античної філософії.
53. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.
54. Філософія Платона і платонізм: онтологія, гносеологія.
55. Філософія Аристотеля та арістотелізм: онтологія, гносеологія.
56. Елліністична філософії (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм).
57. Етапи розвитку та загальна характеристика середньовічного світогляду та філософії.
58. Середньовічна патристика (Бл. Аврелій Августин, східні отці церкви).
59. Середньовічна схоластика (проблема універсалій).
60. Віра і розум, філософія та теологія у Фоми Аквінського.
61. Світоглядні риси, представники та періоди розвитку філософії Відродження.
62. Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу.
63. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.
64. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип (Ф. Бекон, Т. Гоббс та Д. Локк).
65. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (Р. Декарт, Б. Спіноза і Т. Лейбніц).
66. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини (Д. Юм та Д. Берклі).
67. Концепції "природного права", "суспільного договору", "громадянського суспільства" та "правової держави" в філософії французького Просвітництва (Ж.Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є).
68. Характерні особливості Німецької Класичної філософії (Фіхте, Шеллінг, Гегель).
69. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.
70. Напрямки, тенденції та представники сучасної некласичної філософії XIX–XX ст.
71. Ідеї та напрями філософії прагматизму, позитивізму та неопозитивізму.
72. Марксизм і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі.
73. Класичний психоаналіз З. Фрейда і неофрейдизм К. Юнга та Е. Фромма про будову психіки та природу людини.
74. Релігійний та атеїстичний екзистенціалізм про сенс існування людини.
75. Сучасна феноменологія та герменевтика.
76. Загальні особливості філософії постмодернізму.
77. Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.
78. “Філософія серця”, самопізнання, вчення про три світи у Григорія Сковороди.
79. Філософія української національної ідеї (М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський