Психологія – наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом
Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц(1646–1716), який відкрив диференціальне та інтегральне обчислення. Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі монад (від грец. «монос» – єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Погляди вченого перекреслювали Декартову концепцію про рівність психіки і свідомості. Згідно з Лейбніцом, «переконання в тому, що в душі є лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших помилок».
У душі безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій». Цим терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт – апперцепція, зокрема увага й пам’ять.
Співвідношення духовних і тілесних явищ Лейбніц виразив формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Ці явища не можуть, усупереч поглядам Декарта, впливати одні на одних. Залежність психіки від тілесних дій – це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно й автоматично. Проте божественна мудрість позначилася в тому, що між ними є гармонія.
Отже, ідеї Лейбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визнання існування так званої несвідомої психіки.
Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів). Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу (запропонувавши термін «нейрогіпноз»). Однак далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику.
Під час використання гіпнозу в практиці медиків спостерігали факти психічно регульованої поведінки з вимкненою свідомістю (тим самим підтримувалося уявлення про несвідому психіку). Щоб ввести в гіпнотичний стан, потрібний «раппорт» – створення ситуації взаємодії між лікарем і пацієнтом: несвідома психіка, яку оголює гіпноз, є соціально несвідомою. Адже її ініціює й контролює інша людина.
Біхевіоризм, а разом з ним психоаналіз, ущент підірвали психологію свідомості. Учені доводили, що за покровом свідомості існують могутні пласти неусвідомлюваних суб’єктом психічних сил, процесів і механізмів.
Про те, що сфера психічного простягається за межами явищ, які досліджує суб’єкт і про які він здатний відзвітувати, говорили й до того, як психологія набула статусу досвідченої науки. Але змінив у такому руслі предмет цієї науки саме психоаналіз.
Саме психоаналізом назвав своє вчення австрійський лікар Зиґмунд Фройд (1856–1939). Як і багато інших класиків сучасної психології, він тривалий час вивчав центральну нервову систему, набувши солідної репутації фахівця в цій галузі. Ставши лікарем, лікуючи хворих на психічні розлади, він спочатку намагався пояснити їхні симптоми динамікою нервових процесів (використовуючи, зокрема, сєченовське поняття гальмування). Однак що більше він заглиблювався в цю сферу, то гостріше помічав незадоволеність. Ні в нейрофізіології, ні в панівній тоді психології свідомості він не бачив засобів, що давали б змогу пояснити причини патологічних змін у психіці своїх пацієнтів. А не знаючи причини, доводилося діяти наосліп, оскільки лише усунувши їх, можна було сподіватися на терапевтичний ефект. Шукаючи вихід, замість аналізу свідомості він вдався до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фройда вони не були предметом психології. Після нього стали його невід’ємною частиною.
Першим імпульсом до їхнього вивчення стало застосування гіпнозу. Навіявши загіпнотизованій людині, щоб вона здійснила яку-небудь дію після пробудження, можна спостерігати, як людина, виконуючи її при повній свідомості, але не знаючи справжньої причини, починає придумувати для неї мотиви, щоб виправдати свій учинок. Справжні причини від свідомості приховані, але саме вони керують поведінкою. Саме ці сили почав аналізувати Фройд і його послідовники. Вони створили один з наймогутніших і найвпливовіших напрямів у сучасній науці про людину, названий психоаналізом. Використовуючи різні методики тлумачення психічних виявів (вільний асоціативний потік думок у пацієнтів, образи їхніх сновидінь, помилки пам’яті, обмовки, перенесення пацієнтом своїх відчуттів на лікаря та ін.), вони розробили складну й розгалужену систему понять, оперуючи якими, описували глибинні «вулканічні процеси», приховані за свідомістю.
Основним серед цих процесів було визнано сексуальну енергію потягу. З дитинства в умовах сімейного життя вона визначає мотиваційний ресурс особистості. Зазнаючи різних трансформацій, вона пригнічується, витісняється і, однак, проривається крізь «цензуру» свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, зокрема патологічних (розлади рухів, сприйняття, пам’яті тощо).
Цей погляд зумовив перегляд колишнього трактування свідомості. Її активну роль у поведінці не відкидали, але уявляли істотно іншою, ніж у традиційній психології. Її ставлення до несвідомої психіки вважали невідворотно конфліктним. Водночас тільки завдяки усвідомленню причин пригнічених потягів і потаємних комплексів вдається (за допомогою техніки психоаналізу) позбутися душевної травми, яку вони завдали особистості.
Відкривши об’єктивну психодинаміку і психоенергетику мотивів поведінки особистості, приховану «за лаштунками» її свідомості, Фройд змінив розуміння предмета психології. Психотерапевтична діяльність Фройда і його послідовників оголила важливу роль мотиваційних чинників як об’єктивних, отже, незалежних від того, що нашіптує «голос самосвідомості», регуляторів поведінки.
Ученням Фройда опанувало чимало його учнів, серед них були ті, хто створив власний напрям, – Альфред Адлер(1870–1937) таКарл Юнг(1875–1961).
К. Юнгназвав свою психологію аналітичною, А. Адлер– індивідуальною. Біля витоків психоаналізу їхні імена були тісно пов’язані. Першим нововведенням Юнга було поняття «колективне несвідоме». У несвідому психіку індивіда можуть, за Фройдом, увійти явища, витіснені з свідомості. Юнг вважав, що вони ніколи не можуть бути індивідуально надбаними, а є дарами далеких предків. Аналіз дає змогу визначити структуру цього дару, що його творять кілька архетипів.
Приховані від свідомості організатори особистого досвіду, архетипи виявляються у сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, а також у творах культури. Юнг запропонував популярний згодом розподіл людських типів на екстравертів – спрямованих назовні, зосереджених на соціальній активності та інтровертів – спрямованих усередину, зосереджених на власних потягах (які Юнг, слідом за Фройдом, назвав «лібідо», однак вважав неправомірним ототожнювати їх із сексуальним інстинктом).
Адлер, модифікуючи початкову доктрину психоаналізу, виокремив як чинник розвитку особистості відчуття неповноцінності, породжене, зокрема, тілесними дефектами. Як реакція на це відчуття, виникає прагнення до його компенсації і надкомпенсації, щоб досягти переваги над іншими. У «комплексі неповноцінності» приховано джерело неврозів.
Психоаналітичний рух набув значного поширення в різних країнах. З’являлися нові пов’язані з динамікою неусвідомлюваних потягів варіанти пояснення і лікування неврозів, комплексів, психічних травм. Змінювалися також уявлення самого Фройда про структуру й динаміку особистості.
Водночас уявлення про психіку розширилося. У ній не лише виявили свідомі та несвідомі пласти психіки, а й стверджували, що вона (психіка), по-перше, може існувати й поза організмом; по-друге, тісно пов’язана з попереднім розвитком людства і Всесвітом; по-третє, містить змістовні та інформаційні аспекти життєдіяльності минулого, теперішнього і майбутнього.
У цьому контексті важливим є досягнення трансперсональної психології. Трансперсональні переживання інтерпретують ті, хто переживав їх як повернення в історичні часи й дослідження свого біологічного та духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, зі своїх втілень.
Трансперсональні явища містять не тільки трансценденцію, подолання часових бар’єрів, а й трансценденцію просторових обмежень. Сюди належать досвід злиття з іншою людиною в стані двоєдиності (тобто відчуття злиття з іншим організмом в один стан без втрати власної самоідентичності) або досвід повного ототожнення з іншим, підлаштування до свідомості цілої групи осіб або розширення свідомості до такого ступеня, що здається, ніби нею охоплено все людство. Аналогічно індивід може вийти за межі суто людського досвіду і «підключитися» до того, що виглядає як свідомість тварин, рослин або навіть неживих об’єктів і процесів. Важливою категорією трансперсонального досвіду з трансценденцією часу і простору будуть різноманітні явища екстрасенсорного сприйняття, наприклад, досвід існування ззовні тіла, телепатія, прогноз майбутнього, ясновидіння, переміщення в часі та просторі, досвід зустрічей з душами померлих або з надлюдськими духовними єствами (архетипні форми, божества, демони тощо).
Під час трансперсональних переживань люди часто одержують доступ до докладної езотеричної інформації про відповідні аспекти матеріального світу, яка значно перевершує їхню загальну освітню підготовку й специфічні знання з цієї галузі. У розповідях людей після трансперсональних переживань і переживань епізодів ембріонального існування, моменту запліднення і фрагментів свідомості клітини, тканини й органа були точні медичні відомості про анатомічні, фізіологічні аспекти процесів, що відбувалися.
Так само спадковий досвід, елементи колективного й расового несвідомого (в юнгівському значенні) і «спогади минулих втілень» часто містять прикметні деталі історичних подій, костюмів, архітектури, зброї, мистецтва або релігійної практики стародавніх культур (про що людина знати ніяк не могла).
Трансперсональний досвід іноді містить події з мікрокосму і макрокосму, зі сфер, недосяжних безпосередньо людським органам чуття, або з періодів, що історично передують появі Сонячної системи, Землі, живих організмів. Ці переживання чітко вказують, що якимсь нез’ясовним наразі чином кожен з нас має інформацію про весь Всесвіт, про все, що існує, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх його частин і в певному розумінні є одночасно всією космічною системою й нескінченно малою її частиною, окремим і незначним біологічним єством.
Під час трансперсональних переживань люди часто відчувають яскраві та складні епізоди з інших культур та інших історичних періодів, проживають епізоди зі своїх попередніх життів. У процесі розгортання цих переживань людина зазвичай розуміє, що певні особи з її реального життя нагадують важливих осіб-учасників зі ситуацій карм її попередніх життів. Міжособове напруження, проблеми й конфлікти з ними людина часто впізнає й інтерпретує як прямі наслідки деструктивних патернів карм.
Повторне проживання й досвід такий ситуацій-спогадів карм дає полегшення, звільнення від обтяжливих кармічних «зав’язків», причому відчуття й поведінка людей, у яких індивід під час трансперсональних переживань побачив дійових осіб його попередніх втілень, мають тенденцію змінюватися в специфічному напрямі, який збігається з курсом подій під час трансперсональних переживань під час ребефінгу або голотропного занурення. Важливо підкреслити, що ці зміни відбуваються абсолютно незалежно, навіть якщо причетні до них особи перебувають за тисячі кілометрів і не було контакту й спілкування з цими особами.
Ми також дотримуємося поглядів, згідно з якими психіка, по-перше, формується на основі взаємодії різних форм психічного, теперішнього й минулого; по-друге, поєднує чотири рівні – несвідомий, підсвідомий, свідомий і надсвідомий, які виконують певні функції.
Загалом людська психіка – це багаторівневе й багатосистемне, але цілісне й самостійне суще утворення, яке одночасно існує в індивіді й поза ним, поєднує різне психічне минулого й теперішнього та відображає зовнішній світ, попередній розвиток людства, етносу й нації; утримує й відтворює внутрішній світ суб’єкта психіки; гармонізує та упорядковує смисли його життєдіяльності; розоб’єктивує внутрішнє психічне у зовнішнє й об’єктивує зовнішнє психічне у внутрішнє.
Крім цього, ми визнаємо можливість окремого й незалежного від людського мозку існування психічного у психіці й поза нею.
Психічне – це те, що містить психоенергію будь-якої полярності і може взаємодіяти з психікою та іншим психічним.
У психічному його психоенергії закодовані в думки, почуття, вольові акти, стани, ідеї, установки та інше, які є несвідомі, підсвідомі, свідомі й надсвідомі для індивіда, а також різні за величиною енергетичного потенціалу. Водночас кожна думка, висловлювання, емоція, почуття, вчинок, дія, акт поведінки й сама поведінка та діяльність і окремого індивіда, і будь-якої соціальної спільності містить певний заряд психоенергії, який викидається (впливає) на інші суб’єкти соціального буття.
Матеріальні, інформаційні, історичні, духовні, політичні, ідеологічні, військові, навчально-бойові, бойові, екстремальні, космічні, планетарні, дієві, мисленні, чуттєві та поведінкові форми існування психічного трансформуються (розоб’єктивуються) в певний психопотенціал, а останній, у разі відповідних умов, об’єктивується у вказані форми існування психічного.
Психоенергетичний потенціал може бути і позитивним, і негативним.
Зв’язок і взаємодія психіки з людським мозком, психіки і психічного відбувається на енергетичному рівні. Це засвідчує, по-перше, існування в просторі й часі (Всесвіт) різних видів і форм психоенергії; по-друге, її здатність об’єктивуватися і розоб’єктивуватися; по-третє, можливість взаємодії з іншими видами й формами психоенергії; по-четверте, миттєво передаватися й сприйматися в просторі й часі; по-п’яте, її здатність зберігати змістовно-інформаційний та енергетичний потенціал.
Контрольні питання:
· Які підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки Ви знаєте?
· У чому сутність культурологічного підходу до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки?
· Які особливості етапу розвитку психології як науки про душу?
· Які погляди на душу характерні для Античності?
· Які особливості етапу розвитку психології як науки про свідомість?
· Які особливості етапу розвитку психології як науки про поведінку?
· У чому виявляються особливості розуміння людської психіки в психоаналізі?
· Які погляди на психіку наявні на сучасному етапі розвитку?
· У чому суть інтроспективного методу?
Література:
· Бессознательное. Природа, функции, методы исследования. В 3-х томах. – Т. 1. – Тбилиси, 1978.
· Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – Москва, 1990.
· Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будуще. – Москва, 1992.
· Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2002.
· Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі. У 2-х т. – К.: Форум, 2002.
· Нариси з історії вітчизняної психології (XVII – XVIII ст.) / За ред. Г.С. Костюка. – Київ, 1952.
· Нариси з історії вітчизняної психології кінця XIX і початку XX ст. / За ред. Г.С. Костюка. – Київ, 1955.
· Основи психології / Під заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1996.
· Петровський А.В. История советской психологии. Формирование основ психологической науки. – Москва, 1964.
· Психология XXI века: Учеб. для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.
· Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології: Навч. посіб. / Вст. ст. В.О. Татенка, Т.М. Татенко. – К.: Либідь, 1998.
· Ярошевский М.Г. История психологии / 3-е изд. – Москва, 1985.
· Ярошевский М.Г. Психологи в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки / 2-е изд. – Москва, 1974.
Глава 2