THE POLICY OF THE USA AND KNR IN THE II nd PART OF XX CENT
ПОЛІТИКА США ТА КНР У ІІ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
Глибинним чинником суперництва Китаю та США, на мій погляд, є різне світоуявлення, тобто різний підхід до найважливіших питань, наприклад, питання людини, людської особистості, її прав і свобод, та й узагалі співвідношення особи та суспільства, особи та держави. Разом з тим, Китай сформулював достатньо гнучкий варіант комуністичної ідеї. Потім він вдало оживив її, інтегрувавши з конфуціанською етичною системою та спочатку рудиментарними, а далі вже сучасними капіталістичними механізмами, зумівши подати економічну систему КНР у світі як альтернативну американській.
Отже, метою цієї роботи є визначення головних напрямків розвитку відносин США та Китаю.
Завданням виступає: порівняти американсько-китайські відносини у ІІ половині ХХ століття.; співставити взаємозалежність між цими країнами; визначити основні партнерські напрямки США та Китаю.
Актуальність даної теми полягає у тому, що Сполучені Штати Америки та Китай мають тісну спільну економіку та політичні відносини.
Водночас, на тлі існуючих американсько-китайських протиріч інтереси сторін щодо Тайваню залишаються взаємовиключними, оскільки об'єднання острова з його високорозвиненим економіко-технологічним потенціалом, потужними фінансовими й валютними ресурсами з материковим Китаєм із його найчисленнішим на планеті населенням та стабільно високою динамікою економічного розвитку суттєво вдарить по американським конкурентним позиціям у глобальному суперництві з КНР. Остання, зі свого боку, не зможе стати самодостатнім та геостратегічно рівним конкурентом США, не взявши під контроль Тайвань.
Як вбачається, в стратегії адаптації до глобалізації КНР виходить з необхідності підтримання партнерських відносин із США й розглядає американську економіку як один із найважливіших чинників підтримання високих темпів власної економіки. В питанні боротьби за політичний вплив в АТР китайське керівництво в останні роки виходить з того, що не конфронтація, а, навпаки, цивілізовані відносини з США допоможуть країні зміцнити свої позиції в глобальному контексті та у відносинах з азійськими сусідами, зокрема, з Індією.
Офіційний Вашингтон зацікавлений у тому, щоб китайське керівництво проводило поміркований та відповідальний зовнішньополітичний курс на регіональному й глобальному рівнях, на практиці відмовилося від загроз застосування сили й поширення зброї масового знищення, забезпечило транспарентність національних оборонних програм та доступ на китайський ринок американських товарів та інвестицій. Власне, КНР на поч. XXI ст. наблизилася до позиції, з якої вона може претендувати на вищий міжнародний статус. Це часом ототожнюється з „китайським викликом", але його наявність ще не означає здатності КНР претендувати на глобальне лідерство, а сам Пекін таких претензій жодним чином не декларував. З огляду на наявність колосальних внутрішніх соціально-економічних і національних проблем, Китай, насамперед, має зосередитися на їхньому розв'язанні, а вже потім вдаватися до стратегічних маневрів на світовій арені.
Водночас хочу висловити протріччя, що КНР ніколи не погодиться на роль молодшого партнера США, чиї зовнішньополітичні рішення та дії на міжнародній арені, особливо після іракської війни 2003 р., що претендують на реальне управління світом, не влаштовують Пекін з багатьох питань, зокрема, стосовно тлумачення природи сучасних регіональних конфліктів (близькосхідного, іранського, корейського та ін.), регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин, контролю над поширенням зброї масового знищення та критичних військових технологій тощо.
У сфері безпеки КНР не задовольняє ступінь її нинішньої відносної незахищеності від воєнно-технічного потенціалу США. В ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському глобальному лідерству, Китай прагнутиме до розширення власних можливостей „стримування" військової могутності США різними шляхами: вдосконаленням ракетно-ядерного потенціалу „удару у відповідь"; закупівлею сучасних систем озброєнь у держав із розвиненим ВПК (зокрема в Росії); розширенням діапазону дій свого ВМФ; постачанням вразливих для США видів зброї та військової технології супротивникам Білого дому.
Таким чином, США припускають імовірність перетворення КНР у наддержаву, що несе загрозу безпеці Америки не лише у Східній Азії, але й на Близькому Сході та в Центральній Азії. Політика залучення, що здійснювалася за президентства В.Клінтона, доповнилася політикою стримування, передусім у питаннях військової безпеки, перетворившись після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у політику „м'якого стримування Китаю за допомогою його активнішого залучення". Усіма наявними засобами США будуть намагатися загальмувати процес перетворення КНР у наддержаву, чи іншими словами, самостійний центр світової політики глобального масштабу з тим, щоб зберегти за собою статус одноосібного лідера-гегемона.
Протягом 80-х років ХХ ст. уряд витратив 16 млрд. дол. США на купівлю технологій в формі обладнання для вже існуючих заводів та 30,2 млрд. дол. США для нових проектів капітального будівництва. Як наслідок реалізації цієї стратегії, яка базувалась на невірних економічних розрахунках, зменшились надходження до бюджету та відповідно увага до створених у попередні роки наукових інститутів. Базуючись на невдачах цього періоду, сьогодні Китай прагне звести імпорт технологій до передачі права на користування технологіями й практично відмовився від імпорту майна, в якому ці технології втілені. У 2003 р. Китай уклав лише декілька угод про імпорт технологій вартістю у 13 млрд. дол. США, з яких 9,5 млрд. дол. США приходяться на інтелектуальну власність і лише 3,5 млрд. дол. США на обладнання.
Крім того, у 80-х рр. ХХ ст. Китай розпочинає активний пошук партнерів серед транснаціональних компаній, які б бажали отримати доступ на ринок Китаю в обмін на технології. Часто переговори зі світовими лідерами транснаціонального бізнесу заходили в тупик та затягувались на роки, адже кожна зі сторін володіла певною монопольною владою й вимагала більш привабливих для себе умов у той час, коли ризикованість проекту та нерозвиненість ринку ставали основними перепонами на шляху такої співпраці.
Хоча стратегія не дала очікуваних позитивних результатів для національного економічного розвитку, деякі поодинокі досягнення мали місце. Так, у 1984 р. було створене спільне китайсько-бельгійське підприємство Shanghai Bell Alcatel, метою якого було виробництво цифрових комутаторів для сфери телекомунікації. Бельгійська компанія Bell передавала технологію виготовлення інтегральних схем високого рівня в обмін на монопольну позицію на ринку Китаю. Підприємство активно використовувалось китайською владою в якості бази стажування фахівців та науковців цієї галузі, які змогли б очолити створені пізніше національні компанії з виробництву обладнання для телекомунікації. Саме такими компаніями стали Huawei та ZTE Telecom, які сьогодні є лідерами ринку.
Разом із тим китайська сторона у 80-х роках постійно вказує на те, що у взаєминах КНР і США «постійно існує темна тінь». Такою проблемоює острів Тайвань. Здається, проблема Тайваню ще довго виникати в китайсько-американських відносинах, оскільки обидві сторони дбають про протилежні цілі. Китайське керівництво прагне «возз'єднання» з Тайванем, Вашингтон же всіляко цьому перешкоджає в ім'я «збереження безпеки» в регіоні.
Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали військовий договір з ним. Формально було визнано, що Тайвань є частиною Китаю. Це визнання підтверджене і спільним комюніке від 15 грудня 1978 р., на базі якого були відновлені дипломатичні відносини між Пекіном і Вашингтоном. Варто звернути увагу на форму цього визнання: «Уряд США бере до уваги, що Китай єдиний, і Тайвань - частина Китаю». Це створювало можливість для маневрів Вашингтона, що знайшло підтвердження у його практичних діях. Зокрема, услід за цим припинилося широке економічне й інше співробітництво між США і Тайванем, а у квітні 1979 р. американський Конгрес прийняв «Акт про взаємовідносини з Тайванем», в рамках якого був створений Американський інститут із Тайваню, наділений багатьма функціями закритого 1 травня 1979 р. посольства США в Тайбеї. Конгрес підтвердив незмінність американсько-тайваньських відносин, що набули «неофіційного характеру». Вказаний закон уміщував попередження відносно того, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фактично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайваню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебуває в замороженому стані.
Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофіційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала поведінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація В. Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів, насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР.
Візит президента Тайваню до США спричинився до погіршення американсько-китайських відносин, що тривало протягом року. Але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзянь Цземіня і В. Клінтона відбулося примирення між двома країнами. Утім і в майбутньому тайванська проблема буде постійно випливати на поверхню у відносинах між КНР і США, як і проблема прав людини в Китаї, яка постійно мусується Вашингтоном як привід для втручання у внутрішні справи цієї країни.
Отже, США та КНР після Другої світової війни почали активізувати свої взаємовідносини з різних боків для покращення особистого становища у післявоєнний період. Ці відносини взаємодопомагали обом країнам у виході з нині існуючої кризи. Допомагаючи один одному, ці два світові лідери змогли досягти своєї мети, і як ми бачимо, на сьогодні вони мають вагоме значення у світовій політиці.