Володимир Семиноженко, віце-прем'єр-міністр України

Від тероризму відрізняють екстремізм як прихильність до крайностей у політиці, який проявляється у запереченні існуючих норм, цінностей; притаманний маргінальним верствам.

Україна де-факто приєдналася до антитерористичної коаліції, надавши США повітряний простір для військово-транспортних літаків. Поряд із цим, ініціювавши в Раді Безпеки прийняття відповідної резолюції, Україна визна­чили свою активну конструктивну позицію щодо боротьби з міжнародним те­роризмом. У цьому разі доречно відзначити також ініціативу нашої держави
Щодо створення міжнародного органу для боротьби із тероризмом.
Саме у поєднанні дипломатичних, економічних, політичних та інших спеціальних, поряд із військовими, засобів можливим є вирішення проблеми міжнародного тероризму. Застосування дипломатичних засобів дозволить уникнути міжцивілізаційного протистояння між Сходом і Заходом.

Одним із них є розвиток міжнародно-правової основи для боротьби [ {"тероризмом та розвиток діалогу з країнами Близького Сходу та Центральної Азії. Що стосується військових засобів, то доволі показовим є той факт, що вперше в історії Північноатлантичного альянсу державами-членами НАТО прийнято рішення щодо можливості застосування статті 5 Вашингтонського договору - колективна оборона. До цього можна додати повну підтримку членами НАТО воєнної операції в Афганістані та гарантії надання допомоги країнам, що входять до антитерористичної коаліції. Таким чином, має місце еволюція понять нападу і оборони в напрямі їх поширення на акти, які не І іктами офіційної політики держав. З огляду на це для України ще важливішою стає тісніша співпраця з Північноатлантичним альянсом.

І.Ю.Харченко, заст. Держсекретаря МЗС України

25.6. Геополітика. На початку XX ст. в умовах визрівання глобальних політичних змін складається новий напрям політичних досліджень - геополітика. і Вперше цей термін в науку впровадив шведський учений Р. Челлен (1864-1922). [Первинне значення геополітики базувалося на підкресленні значення зв'язку {(МІЖ географічним простором і політикою держави. Геополітика є політологічною концепцією, яка вбачає у політиці (головним чином - зовнішній) певної ви визначальну роль географічних чинників. Деякі вчені визначають гео­політику як окрему міжгалузеву наукову дисципліну, що аналізує та прогнозує виток міжнародної політики держав.

Геополітика як самостійна наука є порівняно молодою, однак з найдавніших яв вона використовувалася в практиці міжнародних відносин. Зазвичай, завоювання велися з метою здобуття вигіднішого географічного становища, і більш сприятливих природних умов.

Найпослідовніше обґрунтування залежності державного устрою окремих народів і особливостей суспільної поведінки від геополітичних чинників Можна знайти в творі Ж.Бодена "Метод легкого вивчення історії та праці Щ. -Л. Монтеск'є "Про дух законів". Зокрема, останній вважав, що державні закони і устрій залежать від розміру території держави, клімату, ґрунтів, способу життя різних народів.

"[...] Людей півночі стрімко тягне до жорстокості. [...] Щодо жителів півдня, то вони скупі чи, радше, бережливі, в той же час як скіфи марнотратні та схильні до грабунків.

Народи півдня завдяки тривалій звичці споглядання [...] стали творцями і

основоположниками найвизначніших наук. Вони відкрили таємниці природи, встановили принципи математики, нарешті, вони першими збагнули значення та сутність релігії та небесних тіл. Скіфи, які були менш здатні до споглядання (з причини надлишку крові та рідини, якими розум був настільки подавлений, що міг проявитися лише насилу), мимоволі устремлялися до усього, що очевидне, а відповідно - до ремісничої техніки. У народів півночі зародилася усеможлива механіка, гармати, плавка [металів], книгодрукування й усе, що стосується металургії. [...]

Щодо жителів середньої зони, то якщо вони не мають покликання ні до потаємних наук, притаманного жителям півдня, ні тяги до ремесел, як люди півночі, то вони не менше наділені усілякими здібностями. Бо, якщо розглянути сукупність історичних пам'яток, стане зрозуміло, що від цієї раси людей походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, господарство, красномовство, діалектика і, нарешті, політика. [...] Й справді, історія свідчить, що Азія, Греція, Ассирія, Італія, Франція та Верхня Німеччина — усе це держави, розташовані між полюсом і екватором, від сорокового до п'ятидесятого градуса, - завжди були районами, де спостерігався розквіт величних імперій; що ці райони дали видатних полководців, кращих законотворців, найсправедливіших суддів, проникливих юристів, прославлених ораторів, здібних купців, найзнаменитіших ораторів і письменників. Натомість, Африка (і ще менше Скіфія) не дали ні юриста, ні оратора, ще менше - істориків і мізерну у порівнянні з Італією, Грецією, Францією, Азією кількість великих купців.

Але природа проявила велику турботу про те, щоб скіфи, які настільки багаті на фізичну міць, наскільки бідні розумом, зробили воєнну доблесть першою із усіх чеснот, у той час, як жителі півдня цінують, насамперед, благочестя і релігію, а люди середньої зони - розсудливість. І хоча усі вони застосовують усі засоби для захисту своєї держави, перші найчастіше вдавалися до вили, другі - до страху Божого, а останні - до законів і справедливості [...]".

Ж.Боден, "Метод легкого вивчення історії"

Велику роль в розвитку геополітичних ідей відіграли праці Е. Реклю та К. Ріттера. Перший у творі "Людина і Земля" розвинув теорію впливу довкілля на соціально-економічний розвиток держави, а другий в праці "Землезнавство" обґрунтував зв'язок між природою та історією народів. Аналізом впливу природних умов на суспільний розвиток займався й Л.Мечніков, який у праці "Цивілізація та великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку суспільства" намагався пояснити нерівномірність суспільного розвитку зміною значення одних і тих же географічних умов, насамперед водних ресурсів та шляхів сполучення в різні епохи під впливом економічного та технічного прогресу.

Отже, на кінець XIX ст. сформувалася відносна теоретична база, спрямована на пояснення впливу природного оточення на розвиток людства.

Реальним творцем геополітики вважають німецького соціолога Ф. Ратцеля (1844-1904). Він твердив, що географічні чинники зумовлюють політичний устрій, культуру, економічний розвиток та психологію народів. Так, просторова замкнутість певного народу породжує традиціоналізм, широкі простори степів - зумовлюють схильність до жорсткої централізованої влади. У праці "Про закони розвитку держави" Ф.Ратцель спробував обґрунтувати політичний експансіонізм, сформувавши сім законів експансії1. Вчений зазначав, що чим розвиненішою є культура певної нації, тим природнішим є її потяг до завоювань.

Ще одним із засновників геополітики є англійський вчений Г.Дж. Маккіндер, який у праці "Географічна вісь історії" (1904) запропонував теорію Гартленду Hartland - Серединної землі, контроль над яким має вирішальне значення для світового панування. Його позиція сформульована у тезі "той, хто контролює Східну Європу, контролює Hartland, хто контролює Hartland, той контролює світовий острів, хто контролює світовий острів, той контролює весь світ'.

Значний внесок у розробку геополітичної концепції зробила німецька школа, прихильники якої притримувалися твердження Г. Трейчке:" Тріумф сильного над слабким складає непереборний закон життя". До цієї школи відносимо Ф.Ноймана, Е.Банзе, В.Зіверта, а найвідомішим з їх числа можна вважати К.Гаусгофера (1869-1946), засновника Інституту геополітики у Мюнхені та "Журналу геополітики". Розвиваючи ідеї Ратцеля та Челлена, він трактував геополітику як науку про умови політичних процесів на Землі, заперечував доцільність існування на Землі малих країн. Головною рушійною силою держави він вважав забезпечення розширення життєвого простору. У його моделі світ розділяється на три субмеридіальні панрегіони: Панамерика з центром у США, Євроафрика з політичним центром у Німеччині, Паназія з панівним положенням Японії. Кожен регіон мав би розвиватися у властивому для нього культурному та економічному середовищі.

"У нинішнє десятиліття ми вперше знаходимося у ситуації, коли 1можна спробувати встановити [...] зв'язок між широкими географічними й історичними узагальненнями. Вперше ми можемо відчу­ти деякі реальні пропорції у співвідношенні подій, які відбуваються на світовій арені, і виявити формулу, яка так чи інакше виразить певні аспекти геогра­фічної причинності світової історії. Якщо нам пощастить, то ця формула набуде й прак­тичної цінності - за її допомогою можна буде вичислити перспективу розвитку деяких конкуруючих сил сучасного міжнародного політичного життя."

Х. Дж. Маккіндер, "Географічна вісь історії".

Геополітичні ідеї розвивалися й в українській політичній думці. Окремі геополітичні погляди знаходимо у науковій спадщині М. Грушевського. У його роботі "На порозі нової України" мислитель розглядає чорноморську зовнішньополітичну орієнтацію України, яка мала стати альтернативою її східно-західним "пов'язанням". У творі "Звичайна схема руської історії" М.Грушевський поставив питання про переосмислення пануючої схеми історичного аналізу народів Східної Європи, яка ототожнювала історію південних племен Київської Русі з укладом життя Володимиро-Московського князівства. На думку вченого, суспільний устрій, культура Київської Русі стали праобразом суспільних відносин і культури українського народу, а уклад Володимиро-Московського князівства вирішальною мірою вплинув на формування російського народу.

Чільне місце серед українських учених, які вивчали геополітичну проблематику, займає С.Рудницький. Його перша велика наукова праця в галузі політичної географії та геополітики "Україна і українці" побачила світ німецькою мовою у 1914 р. У ній вчений висунув концепцію української державності, яка базувалася на ідеях німецької школи геополітики Ф.Гатцеля, Ф.Челлена. На основі розмаїтого географічного матеріалу вчений намагався продемонструвати значення України як потенційно великої та впливової європейської держави. С.Рудницький робить висновок, що Україна - єдина слов'янська нація, яка зацікавлена в розвалі Російської імперії.

У повоєнний період геополітика набуває двох нових значень: о як еквівалент політичної географії в поясненні руйнування політичних процесів як регіонального, так і глобального рівнів;1^ у вигляді конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань. Початки такого підходу були покладені в доктрині Президента СШ А Г.Трумена, викладені у його зверненні до Конгресу в березні 1947 р. Згідно із її основними положеннями передбачалося надання фінансової допомоги в розмірі 400 млн. доларів урядам Греції та Туреччини для створення надійного бар' єру проти зростаючої радянської загрози.

Наприкінці 40-х рр. XX ст. урядом США була розроблена програма відновлення повоєнної Європи, відома як "План Маршалла". Головною метою цього плану була відбудова зруйнованого війною господарства країн Європи за безпосередньою участю американського капіталу. "План Маршалла" підтримало 16 країн Європи. Допомога США надавалася у вигляді незворотних субсидій і позик із федерального бюджету США. За три роки реалізації цього плану США витратили 17 млрд. доларів. СРСР та його сателіти відмовилися брати участь у цьому проекті, хоча їм надавалася така можливість.

У цей час на Заході формуються геополітичні концепції, що мали визначальний розвиток на усе суспільство. У 1957 р. була проголошена доктрина Президента США Д. Ейзенхауера, спрямована на розширення сфери американського впливу на Близькому Сході з огляду на зростання радянських впливів у цьому регіоні. Згодом були задекларовані та більш-менш успішно здійснювалися геополітичні доктрини Л.Джонсона, Д. Картера, Р.Рейгана.

25.6. Воєнна політика. Воєнна політика України.Хоч сьогодні повсюд­но говорять про ідеї скорочення армії та озброєння, ніхто не твердить про ліквідацію армії. Навпаки, сьогодні мова йде про її удосконалення, оптимізацію, намагання зробити збройні сили не чисельними, але ефективними. Таким чином, армія залишається важливим інститутом держави. Хоча воєн­на напруга дещо зменшилася, можна відмітити кілька глобальних тенденцій, які характеризують воєнну сферу світової спільноти:

- не дивлячись на зниження воєнного протистояння ніхто в світі не звертає розвиток збройних сил, а продовжує їх удосконалювати і оснащувати сучас­ним озброєнням, яке істотно підвищує бойову ефективність військових формувань;

- загальний рівень розвитку збройних сил різних держав дедалі наближаєть­ся до максимуму, коли можливі збитки від застосування зброї стають небез­печними й непрогнозованими за своїми результатами, здатними привести до екологічної катастрофи. Істотний ріст бойових можливостей зброї призводить до того, що збройні конфлікти між державами призводять до величезних втрат серед цивільного населення;

- глибока інтеграція економіки країн світової спільноти зумовлює не­обхідність підтримки стабільності у всіх регіонах світу;

- помітною стала тенденція взаємозв'язку економіки та військової сфери держав. Зараз стало очевидним для всіх розвинутих держав, що успішний розвиток економіки забезпечується лише у тому випадку, якщо збройні сили складають не більше 1% чисельності населення, а ..затрати на оборону - 3-5%
валового внутрішнього продукту;

- в розвитку озброєння відслідковується усе більша дистанція між: широки­ми наступальними й обмеженими оборонними можливостями, при цьому центр ваги перемістився й основні зусилля спрямовані на розробку високоточ­ної зброї, що об'єктивно вимагає виключення збройних конфліктів між: державами.

Саме ці чинники багато в чому обумовили прагнення більшості держав до створення системи колективної безпеки й взаємного обмеження озброєн­ня. Завершення "холодної війни"1 і перехід Сходу та Заходу від конфрон­тації до партнерства не усунули напруги у відносинах між деякими країна­ми Європи і не послабили міжетнічні конфлікти. Установлений в регіоні світопорядок залишається крихким, а тому потрібні енергійні зусилля для створення надійної системи європейської безпеки.

"Одним із аспектів перегляду концепції міжнародної безпеки має бути переосмис­лення традиційного поняття "війна", одним із суб'єктів якого можуть бути вже не тільки окремі держави, а й міжнародні організації терористів. Оскільки останні діють у багатьох країнах світової спільноти та мають підтримку серед населення і впли­вають на поведінку урядів, а при певних обставинах можуть і захопити державну владу, зовнішні анти терористичні операції можуть стимулювати розгортання й

внутрішньої громадянської війни. Про можливість такого перебігу подій свідчить внутрішня ситуація у Пакистані, наявність вибухонебезпечних елементів в Узбе­кистані, Таджикистані, Синцзян-Уйгурії тощо.

Нова концепція війни включатиме не тільки формулу "гуманітарна інтервен­ція", яка з'явилася у зв'язку із подіями в Косові, а й спеціальні анти терористичні операції. Останні не обмежуються точковими повітряними ударами по таборах терористів, а передбачають і дії окремих загонів спеціального призначення. Особ­лива роль належатиме відповідним спецслужбам різних країн, які мають коорди­нувати свою діяльність. Але активна діяльність спецслужб на території інших держав, як свідчить досвід, може здійснюватися й без погодження з їх урядами шляхом утворення розгалуженої агентурної мережі.

Таким чином, поняття "анти терористична війна" має більш універсальний ха­рактер і включає в себе елементи традиційної війни, війни громадянської та війни таємної."

Парахонський Б.О., зав. відділу Національного інституту проблем безпеки при РНБО України.

Воєнна політика України. У численних нормативних актах, починаючи з Конституції, Україна зафіксувала прагнення бути без'ядерною, позаблоковою, нейтральною державою. Сьогодні активно дискутується питання, чи відповідають проголошені пріоритети національним інтересам України.

У 1991 р. Україна успадкувала велику кількість озброєнь, які виводили її (одночасно із Білоруссю та Казахстаном) у групу наймілітаризованіших держав планети (третє місце у світі після Росії та США), а саме: на території України були дислоковані 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 41 стратегічний бомбардувальник, тактичну ядерну зброю представляли 2605 боєприпасів. Така кількість озброєння не могла ігноруватися державами світового "ядерного клубу". 18 жовтня 1993 р. зі застереженнями, а 3 лютого 1994 р. у повному обсязі Верховна Рада України ратифікувала Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Першою угодою щодо створення міжнародних гарантій незалежності України у разі виконання нею роззброювальних зобов'язань стала Тристороння заява президентів України, США і Російської Федерації (14 січня 1994 р., Москва). 16 листопада 1994 р. було прийнято Закон України "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968р.". Це зумовило формування системи гарантійних документів, до яких, зокрема, відносяться:

Програма НА ТО "Партнерство заради миру (ПЗМ): запрошення " (10 січня 1994 р.);

Хартія українсько-американського партнерства, дружби та співробіт­ництва (22 листопада 1994 р.);

Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (5 грудня 1994 р., Буда­пешт; сторони - Україна, Російська Федерація, Великобританія, США); Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9 липня 1997 р., Мадрид; сторони - Україна і 15 країн-членів НА ТО); Стратегічна концепція НА ТО (24 квітня 1999 р.) та ін.

Документами, які посилюють систему міжнародних гарантій незалежності України, є домовленості в рамках СНД, а саме: Декларація про дотриман­ня суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів дер-жав-учасниць СНД (15 квітня 1994 р.), Меморандум про підтримання миру і стабільності у Співдружності Незалежних держав (10 травня 1995 р.), Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Росій­ською Федерацією (31 травня 1997 р.) та ін.

Також елементами міжнародного гарантування державної незалежності, територіальної цілісності, суверенітету України є договори з державами-сусідами, напр., Договір про добросусідство, дружні відно­сини і співпрацю між Україною та Республікою Польща (18 травня 1992 р.), Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Словаччиною (30 червня 1993 р.), Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (1997 р.) та ін.

Останні документи міжнародного значення враховують балканські (Косовські) та північнокавказькі (російські) події, які загострили проблему взаємо гарантійних зобов'язань держав ОБСЄ щодо підтримання політичної стабільності на континенті. До таких документів належать Хартія Євро­пейської безпеки (18 листопада 1999 р.), нова редакція Договору про зви­чайні збройні сили в Європі.

Отже, без'ядерного статусу Україна досягла, хоч це знижує рівень національ­ної безпеки та звужує можливості впливу на міжнародну політику. А щодо позаблоковості та нейтралітету, то як підкреслюють дослідники, про це ще рано на сьогодні говорити. Фактично нині існує один воєнно-політичний блок -НАТО, і вимога позаблоковості може бути розцінена як відмова співпрацюва­ти з цим блоком, що суттєво послабить гарантії безпеки України. Принцип ней­тральності також не відповідає сучасним світовим інтеграційним процесам України і взятому курсу на входження у світове та європейське співтовариство; сьогодні парламенти традиційно нейтральних держав (Швейцарії, Австрії) схи­ляються до відмови їх країн від статусу нейтральних.

Владні структури підкреслюють суто оборонну спрямованість нашої воєнної політики, підкреслюється відмова від визначення ймовірних воєнних противників і головних напрямків воєнних загроз. Натомість політики, вчені визнають можливість воєнної агресії з боку деяких держав, окреслюються можливі ситуації, які всупереч миролюбній позиції нашої держави можуть провокуватися.

Сьогодні ставляться особливі вимоги до Збройних сил України, які покликані захищати протяжні сухопутні та морські кордони, а саме: вони мають бути мобільні, з достатньою технічною та вогневою потужністю. Зрештою, збройні сили потрібні не тільки для оборони, а й для запобігання новим територіальним претензіям з боку сусідніх держав, надання вагомості зовнішній політиці України. За оцінками експертів, чисельність Збройних сил України повинна становити не менше як 300 000 осіб.

Світовий досвід свідчить, що європейські країни, які мають збройні сили, витрачають на їх утворення від 3 до 6 відсотків валового внутрішнього про­дукту, Україна - 2,9 відсотка. Реальні видатки на армію за роки існування Збройних сил України зменшилися більш ніж у 20 разів (див.: Требін М. Армія і суспільство. Взаємодія в умовах трансформації// Віче .- 2001.- №2.- С.17). За оцінками західних фахівців, бойовий потенціал України щороку знижуватиметь­ся на 9% і таким чином до 2005 р. може становити лише 20% рівня 1992 р.

На початку нового тисячоліття в політичних та військових колах Украї­ни домінувала думка про відсутність в України територіальних чи інших пре­тензій до жодної з держав, а тому основними цілями воєнної політики є: відповідно до базових життєво важливих інтересів України створи­ти стратегічний баланс з державами, інтереси яких перехрещуються з інтересами України, на принципах оборонної достатності, щоб мінімізу­вати можливості збройної агресії проти нашої держави;

брати активну участь у створенні регіональних та глобальних систем колективної безпеки, особливо тих, які забезпечують безпеку України; О налагоджувати з сусідами відносини добросусідства та співробітниц­тва у військово-політичному плані;

брати участь у миротворчій діяльності міжнародного співтовариства в межах, які не суперечать інтересам України (див.: Михальченко М. Виклики зовнішнього світу і Україна XXI століття// Віче.-2001 .-№2.- с. 13-14).


Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Як мислителі різних епох ставилися до проблем міжнародних відносин:

а) стародавньосхідні; б) античні;

в) Нового часу; г) епохи Просвітництва?

2.Хто вважається засновником міжнародного права?

3.У чому, на думку мислителів минулого, причина походження міжнародних
конфліктів?

4.Хто з мислителів минулого критикував війну, а хто виправдовував її доціль­ність?

5.Як Ви розумієте поняття "міжнародні відносини"?

6.У чому специфіка міжнародних відносин?

7.Хто виступає суб'єктами міжнародних відносин?

8.Які види міжнародних відносин Ви можете назвати?

9.На яких рівнях здійснюється міжнародна політика?

 

10.На яких принципах здійснюється міжнародна політика?

11.Із яких основних типів суб'єктів політичного життя складається структура
світового політичного процесу?

12.Які цілі світового політичного процесу?

13.За допомогою яких засобів держави реалізують міжнародну політику?

14.Які зовнішньополітичні пріоритети України?

15.Які основні завдання зовнішньої та військової політики України?

16.На яких засадах здійснюється військова політика України?

17.Як Ви розумієте поняття "геополітика"?

 


ТЕМА 27

ПОЛІТИЧНА ГЛОБАЛІСТИКА

"Мислити цілісно п шукати глибше розуміння взаємодії в клубку проблем сучасності -політичних, соціальних, економічних, техноло­гічних, екологічних, психологічних і культурних у всіх значеннях - це те, що ми позначаємо фразою "всесвітня проблематика ".

З Декларації Римського клубу, 1996 р.

Політична глобалістика: предмет, структура, категорії • Глобальні проблеми сучасності (політичні аспекти)» Проблема підтримки миру. •Демографічна проблема. Проблема подолання відсталості. Екологічна проблема. Римський клуб: діяльність у напрямку розв’язання глобальних проблем

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначати предмет, структуру, категорії політичної глобалістики;

розкрити політичні аспекти глобальних проблем сучасності;

охарактеризувати проблему підтримки миру на планеті;

розкрити специфіку демографічної проблеми та можливості її розв 'язання політичними методами; розкрити проблему подолання відсталості;

висвітлити загрози розвитку глобальної екологічної проблеми;

проаналізувати діяльність Римського клубу у напрямку розв'язання гло­бальних проблем.

 

Ключові поняття і терміни
• глобалістика • проблема підтримки миру
'політична глобалістика • проблема народонаселення
• глобальні проблеми сучасності • сировинна проблема
• екологічна проблема • міжнаціональна проблема
• продовольча проблема 9 Римський клуб
• демографічна депресія • тероризм
* дитяча смертність • міграція
• проблема подолання відсталості *А. Печчеї

27.1. Політична глобалістика: предмет, структура, категорії.

Глобалістика — це система міждисциплінарних наукових знань про життєво важливі загальнолюдські проблеми. Політична глобалістика є одним із напрямків глобалістики. Вона виникла на початку 90-х рр. XX ст. для вивчення політичних аспектів глобальної проблематики, політичних причин виникнення Й загострення загальнолюдських проблем, а також для пошуку шляхів їх розв'язання, які пов'язані з політичною сферою життєдіяльності суспільства.

У політичній глобалістиці виділяють чотири основні підходи до пізнання феномена глобальних проблем людства під політологічним кутом зору: і. дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем в цілому;

2. політологічний аналіз глобальних проблем;

3. вивчення проявів глобальних проблем в конкретних регіонах світового співтовариства та їх впливу на розвиток там політичної ситуації;

4. формування теоретико-методологічних основ політико-глобалістичних досліджень.

Розвиток політичної глобалістики розширяє й збагачує спектр політичних наук, а також дає новий імпульс до розширення й поглиблення глобалістики як системи міждисциплінарного знання. Політична глобалістика здатна нетрадиційно й інноваційно висвітлювати чимало важливих проблем міжнародних відносин і світового розвитку.

27.2. Глобальні проблеми Сучасності (політичні аспекти). Особливості інтег­раційних процесів, що охоплюють найрізноманітніші сфери життя людей, найгостріше проявляють себе в т.зв. глобальних проблемах сучасності. Глобальні проблеми сучасності - проблеми, які зачіпають життєво важливі інтереси усього людства, усіх держав і народів, кожного мешканця планети; виступають в якості об'єктивного чинника розвит­ку сучасної цивілізації; набувають надзвичайно гострий характер й загрожу­ють не тільки позитивному розвитку людства, але й загибеллю цивілізації, у випадку незнаходження конструктивних шляхів їх вирішення; потребують для свого вирішення зусиль усіх держав і народів, усієї міжнародної спільноти.

Поняття "глобальні проблеми" в сучасному його розумінні ввійшло у широкий обіг наприкінці 60-х рр. XX ст., коли учені багатьох держав розпочали дослідження змін, котрі відбуваються в глобальній системі, й можливі їх наслідки. У стислий час сформувалося нове наукове поняття - "глобалістика".

Учені - глобалісти виділяють три основні групи глобальних проблем: 1) проблеми, пов'язані зі сферою міжнародних відносин, що відображають протиріччя і об'єктивно необхідні перетворення

2) глобальні проблеми, сферу виникнення та прояву яких складають взаємовідносини особи та суспільства;


3) глобальні проблеми взаємодії людини та природи. Це проблеми незбалансованості потреб життєдіяльності людей і можливостей довкілля.

Отже, до найгостріших глобальних проблем можемо віднести:

- екологічну проблему;

- підтримку миру;

- освоєння космосу та Світового океану;

- продовольчу проблему;

- проблему народонаселення;

- проблему подолання відсталості;

- сировинну проблему;

- міжнаціональну проблему та ін.

У науковій літературі є значне різноманіття підходів до характеристики особливостей виникнення глобальних проблем. Одні дослідники пов'язують їх появу з останнім десятиліттям. Інші - вважають, що їх генеза проходила впродовж усієї історії людства, але глобальними вони стали в XX ст. Ще одна група дослідників наголошує, що чимало глобальних проблем виник­ли первинно, деякі визрівали достатньо давно, але проявилися виразно й на глобальному рівні лише з утвердженням в XVII -XVIII ст. капіталізму. На нашу думку, більшість проблем, які сьогодні ми пов'язуємо з глобальними проблемами сучасності, супроводжували людство впродовж усієї історії. До них, насамперед, відносяться проблеми екології, збереження миру, подолання бідності, голоду, неграмотності. Але після Другої світової війни, в резуль­таті небачених масштабів діяльності людини, всі ці проблеми стали глобаль­ними, виразили протиріччя цілісного сучасного світу і поставили людство перед потребою співробітництва.

"[...] Добре відомо, що збільшивши владу над природою, людина одразу почала вважати себе абсолютним паном Землі і тут же ж почала її експлуатувати, нехту­ючи тим, що її розміри та біофізичні ресурси обмежені. Зараз уже зрозуміли також і те, що у результаті неконтрольованої людської діяльності жорстоко постраждало колись щедре та багате біологічне життя планети, частково винищені її кращі ґрунти, а цінні сільськогосподарські землі дедалі забудовуються і вкриваються асфаль­том і бетоном доріг. Зрозуміло, що уже повністю використані багато найдоступні­ших мінеральних багатств, що викликане людиною забруднення тепер можна знайти буквально усюди, навіть на полюсах і дні океану, що тепер наслідки цього відоб­ражаються навіть на кліматі та інших фізичних характеристиках особи.

Звичайно, усе це викликає глибоке занепокоєння, проте ми не знаємо, наскільки при цьому порушується рівновага та зрушуються цикли, необхідні для еволюції життя узагалі; невідомо також, на які запаси основних не відновлюваних ресурсів ми можемо реально розраховувати, скільки відновлюваних ресурсів і за яких умов ми можемо безпечно використовувати. Оскільки "пропускна здатність" Землі явно не безмежна, очевидно, існують якісь біофізичні межі чи "зовнішні межі" для розширення не лише діяльності людини, але й узагалі присутності людини на планеті. Зараз потреба у достовірних наукових знаннях про самі ці межі, про умови, при яких ми можемо до них наблизитися, наслідки їх порушення стає все більш гос­трою, бо є небезпека хвилюватися, що у багатьох сферах межі дозволеного уже досягнуті [...]."

А.Печчеї. "Людські якості".

Можемо виділити такі особливості глобальних проблем:

- вони мають планетарний, загальносвітовий характер, зачіпають інтереси усіх народів світу;

- загрожують деградацією й загибеллю усьому людству;

- потребують невідкладних та ефективних рішень;

- вимагають колективних зусиль усіх держав, спільних дій усіх народів.

Для розв'язання цих питань всесвітнього масштабу поруч із політичними вельми важливе значення набувають й науково-технічні передумови. Ефективна науково-технічна та економічна політика є важливими умовами розв'язання екологічної, сировинної, енергетичної та інших глобальних проблем.

Якщо існуючі на сьогодні тенденції росту чисельності населення планети, інду­стріалізація, забруднення довкілля, виробництва продуктів харчування, виснаження сировини і енергетичних ресурсів збережуться незмінними, то вже до 20-ЗО-х рр. наступного століття {тобто, XXI ст. - авт.) людство підійде до межі росту. Найімо­вірнішим результатом буде доволі різке та некероване падіння як чисельності на­селення, так і промислового виробництва.

[...] Як і раніше, виробництво промислової продукції у світі продовжує зростати. Проте виробництво промислової продукції на душу населення далеко не прогре­сує, бо чисельність населення швидко збільшується. При цьому потужний вплив на довкілля в умовах дедалі активного використання сировинних джерел і енергії за останні 20 років практично зріс удвічі. Забруднення довкілля продовжує рости.

[...] Можна сподіватись, що глобальна катастрофа не уразить одразу усі держа­ви світу: вона насувається поступово, але вже зараз її симптоми проявляються у багатьох регіонах. Так, за останні 5 років у 94 державах світу зафіксований від'ємний ріст виробництва продуктів харчування. Впродовж 10 років у державах світу помітне зниження росту валового національного продукту.

Чи можлива ще стабілізація світового розвитку? Коли буде призупинений ріст чисельності населення? На який життєвий рівень можуть розраховувати 8-12 млрд. осіб на обмеженій земній поверхні? Скільки часу потрібно буде людству для того, щоб привести довкілля у стан рівноваги? Можливо, ми самі будемо свідками не­минучих катастроф у результаті фізичного впливу на природу? [...]

Медоуз Д.Л., "За межами росту", 1972 р.

Розглянемо кілька з найгостріших глобальних проблем людства.

27.3. Проблема підтримки миру.Історія доводить, що ріст взаємодії між народами, обмін продукцією промислового і сільськогосподарського виробництва постійно супроводжувалися гострими збройними сутичками. За період з 3500 р. до н.е. відбулося 14 530 воєн; лише 292 роки людство жило в мирі. У XVII ст. у війнах загинуло 3,3 млн. осіб, у XVIII - 5,5 млн. осіб, у XIX-16 млн. осіб. За дві світові війни XX ст. загинуло понад 70 млн. осіб; ці війни й позначили початок перетворення проблеми війни і миру в глобальну.

Одним із експонатів Лондонського Імперського воєнного музею є унікальний годинник та цифровий лічильник. Цей годинник не вказує час, а має за мету допомогти людям збагнути масштаби воєн XX ст. У міру того як стрілка годинника переміщається, лічильник кожні 3,31 секунди додає певне число до загального. Кожна цифра представляє людину, що гине у війнах XX ст. Лічильник було запущено у червні 1989 р.; опівночі 1999 р. він зупинився на позначці 100 млн. - така за скромними підрахунками є кількість загиблих у війнах XX століття.


 


Коли війни перетворились на тотальні, діти почали ставати жертвами сутичок дорослих; бомби та снаряди вбивають усіх, не звертаючи уваги на вік, часто охоплюють цілі краї­ни. Подекуди агентствам гуманітарної допомоги доводиться приділяти демобілізованим дітям-солдатам не менше уваги, ніж постачанню необхідних харчів. Усюди, куди праців­ники цих агентств ідуть з допомогою, вони бачать серед біженців поранених чи мертвих дітей . Хоч кожен говорить, що любить дітей, але саме діти сьогодні страждають більше, ніж будь-коли. За підрахунками агентств гуманітарної допомоги, 24 мільйони дітей віком до 18 років покинуло минулого року через війну свої домівки, а приблизно 2 мільйони за минулих десять років було вбито. Ще 4—5 мільйонів дітей було покалічено. Що ж до психічних наслідків, то нам лишається тільки здогадуватися.

За повідомленням Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) "через війни, що точаться останні десять років загинуло понад 2 мільйонів дітей, понад 4 мільйонів стали каліками й понад мільйон залишилися сиротами або були розлучені зі своїми сім 'ями".

2. Це століття показало, наскільки досвідченим рес­публіках. У зв'язку із цим чимало авторитетних політологів вважають, що

стало людство в умінні вбивати. Протягом історії розвиток виробництва нової зброї йшов повільно, але у XX ст. його можна порівняти з лавиною. Сьогодні за допомогою комп'ютеризованих систем наведення і супутникових датчиків реактивні снаряди можуть робити свою руйнівну дію з величезною точністю.

Звичайно, погляд на війну з століттями змінювався. У XIII ст. монгольський воїн Чингізхан казав: "Щастя полягає в тому, щоб підкорити ворогів, змусити їх схилитися перед тобою, захопити їхню власність, утішатися їхнім розпачем, знущатися над їхніми жінками та дочками". Сьогодні складно уявити світового керівника, який би заявив щось схоже; практично неможливо знайти доказів на підтримку думки про те, що війна - справедливе заняття. Великомасштабні війни сьогодні вважаються "дорогою примхою" і економісти це обґрунтовують так: могутні, багаті держави світу надзвичайно користають з економічної співпраці і матеріальні вигоди, якими вони користаються в мирний час, набагато перевищують будь-які вигоди, котрі може принести війна; тому у могутніх держав є вагома причина підтримувати мир між собою, у їх інтересах - об'єднувати сили для стримування будь-якого конфлікту між менш могутніми державами, що загрожує економічному статус-кво.

Бажання припинити війни висловлено в преамбулі до Статуту ООН, де держави-учасниці постановили "оберігати наступні покоління від лиха війни, котрі двічі за нашого життя {протягом двох світових воєн. - прим, авт.) приносили горе людству". Це лягло у основу концепції загальної безпеки, суть якої полягає в об'єднанні держав проти країни-агресора.

Проблема забезпечення безпеки займає центральне місце в глобалістиці. Сьогодні є три основні підходи до забезпечення безпеки: натуралістичний, діяльніший, інтегративний (див. табл. 16).

27.4. Демографічна проблема. Населення Землі зростає надзвичайно не­рівномірно. За 1975-2000 рр. з 2,2 млрд. приросту населення близько 90% приходиться на країни, що розвиваються.

У європейських, Північно-Американських державах, навпаки, кількість смертей вища за народжуваність, корінне населення зменшується і старіє. Основна дилема, яка постала перед керівниками держав - чи потрібно адап­тувати національні економіки, соціальні програми до меншої кількості на­селення і більшої частки громадян похилого віку, чи варто компенсувати від 'ємний природній приріст населення за рахунок еміграції.

Низький коефіцієнт народжуваності став тепер причи­ною тривоги в індустріальному світі. Чому? Бо це озна­чає, що з часом не буде достатньо молодих людей, які б змогли підтримати старше населення. Наприклад, населення певної кількості євро­пейських країн наближається до межі, коли нараховуватиметься більше людей віком понад 60 років, ніж тих, кому менше 20. Серед причин, на які посилаються у зв'язку з цією проблемою, є загальна спрямованість подружніх пар не поспішати з народженням дітей через бажання помандрувати, здобути кар'єру або поліпшити освіту, економіч­на скрута, яка змушує вважати, що діти — це «тягар» чи «незручність», а також факт, що люди живуть довше, ніж раніше.

Реально багатші держави не можуть припинити потік іммігрантів з менш ба­гатих держав і отримати роботу в політично стабільних країнах Західної Євро­пи та Північної Америки прагнуть сотні мільйонів осіб. Міграційні потоки в напрямку до Західної Європи та Північної Америки щороку зростають, бо: /. З кожним роком збільшується розрив в рівні життя між найрозвиненіши­ми й найбіднішими державами. Якщо середній дохід на душу населення зрос­тав з 1900 до 2000 р. у США з 4096 дол. до 27 272 дол, в Японії- з 1135 дол. до 20 616 дол., у Франції -з 2849 дол. до 20 377 дол., у Великобританії - з 4593 дол. до 19 704 дол., то в Латинській Америці він за той же час змінився з 1000 дол. до 6000 дол., в Азії -з 700 дол. до 4300 дол., в Африці -з 500 дол. до 1400 дол. За свідченнями доповіді Світового банку про світовий розвиток на 2000-2001 рр. "з 6 мільярдів мешканців планети майже половина - 2,8 мільярда - існують на прожиткові можливості в обсягах менше 2 дол. на день, а 1,2 мільярда - менш як 1 дол. на день." І це в той час, коли (відповідно до статистики ООН), 358 сімей-кланів мільярдерів мають щорічний прибуток, який у доларовому еквіваленті перевищує сукупні доходи 45% населення Землі.

3. У розвинутих державах одержують перемогу правозахисники, в результаті чого керівництво цих країн не може повністю заборонити в'їзд іммігрантів.

4. Високий природний приріст населення в багатьох країнах "четвертого світу". Заданими ООН, в 1998 р. в Індії проживало 982 млн. осіб., в Паки­стані -148 млн. осіб, в Бангладеш -125 млн. осіб. До 2050 р. приріст народонаселення призведе до збільшення населення Індії до 1529 млн., Пакистану - до 346 млн. Значний демографічний ріст очікується в Афганістані, ко­лишніх радянських республіках Середньої Азії, в Південно-Східній Азії. В умовах аграрного перенаселення надмірні трудові ресурси "виштовхують­ся" за межі регіону.

5. В основі масових міграцій населення можуть лежати й міжетнічні, міжкон­фесійні протиріччя, наприклад, в 1971 р., в результаті відділення Східного Пакистану від Західного і проголошення незалежності Бангладеш, 7-10 млн.
пакистанців біжали в Індію, чим створили для індійських органів влади невирішену проблему. Іншим характерним прикладом є курди, територія ком­пактного проживання яких розділена між Туреччиною, Іраком, Іраном і, у незначній мірі, Сирією та Вірменією. В1988 р. Саддам Хусейн кинув потуж­не військове угрупування на придушення курдських сепаратистів в Іраку, в результаті чого 100 тис. курдів біжали в Туреччину. Народи, розмежовані державними кордонами, є й в колишніх радянських середньоазіатських

 

регіон, що включає Закавказзя на заході, Казахстан - на півночі, північно-західні провінції Китаю, індійсько-пакистанські прикордонні провінції - на сході й Іран на півдні має у собі величезний потенціал збройних конфліктів. Наприклад, З. Бжезінський називає цей регіон "євразійськими Балканами" і "казаном етнічних протиріч".

Уже сьогоднішній рівень міграції жителів Азії в країни ЄС та Північної Аме­рики викликає над стурбованість у політиків. Чимало роботодавців, економістів закликають уряди своїх країн збільшити квоти на надання легальної роботи іммігрантам; натомість профспілки відстоюють протилежну точну зору, а крайні праві організації все частіше здійснюють терористичні акти проти іммігрантів. У ФРН тільки легальні емігранти сьогодні становлять 9% від загальної кількості населення і подальше збільшення частки іноземців посилить, на дум­ку аналітиків, расистські настрої і кількість нападів на іммігрантів з боку корін­ного населення. Чимало нелегальних емігрантів з країн Азії - торговці нарко­тиками, зброєю, людьми, члени терористичних організацій. Збільшення кількості нелегальних емігрантів призводить до росту рівня злочинності. Тому іммігра­ційна політика сьогодні стає пріоритетним напрямком державного управління. Один із найважливіших сучасних напрямків європейської імміграційної полі­тики - технічне та кадрове укріплення кордонів Євросоюзу з метою недопущення потоків нелегалів та імпорту злочинності. Польща, Словакія, Угорщина, які прагнуть потрапити до ЄС інтенсивно укріплюють свої кордони з Україною та Білоруссю, які залишаються легкими для подолання нелегалами. Але коли ці кордони стануть кордоном ЄС з Україною, то нелегально потрапити з України в ЄС стане значно важче, і відповідно транзитні потоки мігрантів будуть розли­ватися по республіках СНД.

Потік нелегальних мігрантів, що перетинали західні кордони України, у 90-х рр. зростали високими темпами: у 1991 р. було затримано 45 нелегалів, у 1993 р. - майже 12 тис. осіб, у 2000 р. - 15 тис. осіб.

Демографічна криза чітко проявляється й в Україні. Так, у продовж ос­таннього десятиліття XX ст. в Україні рівень смертності перевищує рівень народжуваності (див. Богданович В., Маначинський О. Загрозлива демогра­фія// Політика і час. - 2000.- №1-2).

Таблиця 17.

 

 

Рік Кількість новонароджених, тис. осіб Кількість смертей, тис. осіб
762,8 617,6
657,2 629,6
442,6 754,2

 

Чисельність населення України за даними грудневого перепису 2001 р. - 48 млн. 416 осіб. Чисельність міського населення - 32 млн. 538 тис (у Києві - 2,6 млн.) осіб, сільського - 15 млн. 878 тис. В Україні 454 міста (у т.ч. п'ять міст - "мільйонерів"). 54% населення України - жінки, 46% - чоловіки.

За прогнозами експертів-демографів ООН ці демографічні тенденції при­ведуть до зниження чисельності жителів України до 44 млн. осіб вже до по­чатку 2010 р. Зменшення частки дітей та молоді автоматично призводить до зменшення потреб у виховних, освітніх, розважальних та інших організац­іях та закладах, які орієнтуються у своїй діяльності на дітей та молодь. Природно, зменшуються й потреби у відповідних кадрах, а це в основному - жінки з вищою освітою: вчителі, лікарі та ін.

Демографічна депресія загрожує підвищенням середнього віку працюю­чих, а це означає зниження здатності кадрів до підвищення і зміни кваліфі­кації. Збільшення в структурі населення частки осіб старшого працюючого і пенсійного віку лягає важкою ношею на економіку країни.

Населення України зменшується не тільки внаслідок зменшення наро­джуваності і росту смертності, але й в результаті еміграцій, що різко зросла з початку 90-х років. За офіційними статистичними даними, тільки в першому кварталі 1996 р. з України виїхало 51,5 тис. осіб. Окрім виїзду на постійне місце проживання, велетенських масштабів досягла нелегальна трудова еміграція в Росію, Польщу, ФРН, Італію, Іспанію, Португалію та ін. За даними соціоло­гічних опитувань, кожен п'ятий респондент готовий виїхати на роботу за кордон на кілька років, а кожен десятий — готовий залишити Україну назавжди.

27.5. Проблема подолання відсталості. Демографічна проблема безпо­середньо пов'язана із проблемою відсталості. Економіки країн, які розви­ваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих держав і ско­ротити цей розрив поки що не вдається. Держави з низьким рівнем доходів (менше $765 ВНП на душу населення) складають близько 40% всіх держав і зосереджені в "чорній" Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав, ВНП на душу населення складає $9386.

Число людей по всьому світі, котрі живуть зараз в абсо­лютній бідності, тобто, за офіційним визначенням, зароб­ляють менше 370 доларів на рік, сягав близько 1,3 мільяр­да, а це майже четверта частина світового населення. Більшість таких людей живе у країнах, що розвиваються. Найчастіше ці люди не мають належного харчування, чистої води, медичного обслуговування, відповідного житла, освіти та роботи. Здебільшого вони недооцінені у тому суспільстві, де живуть, і не в стані будь-що змінити. За даними Про­грами розвитку ООН, кількість людей, котрі живуть в абсолютній бідності, щороку зрос­тає майже на 25 мільйонів.

Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів - понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів (у відповідній віковій

групі) становить лише 3%. Гостра житлова проблема: % населення країн, які розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб живе в трущобах, 1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги. Близько 2 млрд. осіб не мають доступу до безпечної для здоров'я води. Недоїдають понад 500 млн. осіб ( з них 200 млн. - діти), а від голоду щороку помирає 30-40 мільйонів; близько 15 млн. дітей помирає щороку до п'ятого року життя, причому половина з них - від голоду). З кожних 100 хворих і на туберкульоз, 95 живе у бідних державах.

Згідно з даними Міжнародної організації праці (МОП), у країнах, що розвиваються, кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 років становить 250 мільйонів. Вважається, що 61% їх - в Азії, 32% - в Аф­риці, 7% - в Латинській Америці, хоча проблема дитячої {праці існує й в індустріально розвинутих країнах. За | підрахунками Надзвичайного фонду допомоги дітям при ' ООН (ЮНІСЕФ), щороку в усьому світі помирає 12 млн. дітей молодше п'яти років, причому більшість смертей можна було б легко відвернути; приблизно 130 млн. дітей у країнах, що розвиваються, не вчать­ся у початковій школі; коло 160 млн. страждають від недоїдання; 250 млн. дітей зайняті якоюсь формою праці; 600 млн. дітей живуть у цілковитій бідності; до кінця 2000 р. 13 млн дітей втратили щонайменше одного із батьків через СНІД.

Згідно з звітом ООН, по цілому світі «понад 50 мільйонів чоловік інфіковано ВІЛ - таке населення має Великобри­танія - і 16 мільйонів вже померло». «Дослідження у дев'яти африканських країнах виявило, що тепер цією хворобою заражено на 20 відсотків більше жінок, ніж чоловіків», крім того, «ймовірність зараження ВІЛ дівчат-підлітків у п'ять разів більша, ніж хлопців-підлітків». Ситуація у Східній Європі стає щораз критичнішою».

На території колишнього Радянського Союзу коефіцієнт інфікованості ВІЛ за останні два роки зріс у понад два рази, а це найстрімкіший зріст у світі. Фахівці говорять, що таке явище є наслідком поширення внутрішньовенного вживання наркотиків у цьому регіоні. По всьому світі більше половини ВІЛ-інфікованих «заражається цим вірусом до 25 років і зазвичай помирає, не доживши до 35». У Північній Америці та Європі СНІД став основ­ною причиною смерті серед дорослих до 45 років. А по всьому світі вірусом ВІЛ інфікуєть­ся щодня 6000 чоловік, себто 1 людина кожних 15 секунд. Понад 85 відсотків випадків смерті від СНІДу припадають на людей віком між 20 і 45 роками.

Політичні лідери поки що ніяк не можуть знайти вдалого розв'язання цих проблем, хоча спеціалізовані установи ООН , такі як ЮНІСЕФ, доклада­ють чимало зусиль.

Що ж заважає країнам "четвертого світу" подолати відсталість? Виділяють кілька причин:

1) насамперед, потрібно мати на увазі, що це - аграрні країни. На їх частку припадає 90% селян світу, але, як це не парадоксально, вони не спроможні прокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства;

2)необхідність освоювати нові технології, розвивати промисловість, сферу послуг, що потребує участі у світовій торгівлі, а це деформує економіку цих країн;

3)використання традиційних джерел енергії (фізичної сили тварин, спалювання деревини і різноманітної органіки), які з огляду на їх низьку ефективність, не дозволяють суттєво підвищити продуктивність праці в промисловості, на транспорті, у сфері послуг, у сільському господарстві;

4)цілковита залежність від світового ринку; прикладом цього є нафта, величезними запасами якої володіють деякі держави, але вони не можуть контролювати нафтовий ринок і регулювати ситуацію на свою користь;

5)швидко росте борг розвинутим країнам;

6)розвиток продуктивних сил, соціально-культурної сфери неможливий без підвищення освітнього рівня усього народу, оволодіння сучасними досягненнями науки та техніки. Але це потребує великих матеріальних витрат, передбачає наявність педагогічних, науково-технічних кадрів. Країни "четвертого світу" в умовах бідності не можуть вирішити цієї проблеми.

 

За повідомленням Продовольчої та сільськогосподарської організації Об'єднаних Націй такі зумовлені людиною лиха, як громадянські конфлікти та економічні кризи, частіше спричиняють брак харчів, ніж природні лиха. У 1984 році лиха, які вибухнули з вини люди­ни, спричинили лише приблизно десять відсотків усіх важких випадків голоду. Тепер це число сягнуло 50 відсотків . За деякими підрахунками, через брак харчів страждає 52 мільйони людей у 35 країнах. З часу посухи, яка уразила субсахарську Африку 1984 року, це найбільша кількість людей, що страждають через значне недоїдання.

Бідність і низький рівень культури неминуче тягнуть за собою неконтрольований ріст населення. Політична нестабільність, обумовлена насамперед низь­ким рівнем економічного розвитку, постійно створює небезпеку виникнення збройних конфліктів у цих регіонах. Диспропорції у світовому розвитку роб­лять вельми проблематичним безконфліктне співіснування різних держав і регіонів планети в найближчому майбутньому.

 

 

      Чимало політологів, футурологів бачать високу ймовірність конфліктів між "бага­тою Північчю" й "бідним Півднем", а також між Сходом та Заходом, що часто асоціюються з мусульманською та христи­янською цивілізаціями. Інша група дослідників акцентує увагу, що протистояння, насамперед буде проходити між

захі­дною євро американською та східною євразійською культурами.

У XXI ст., як вважають експерти ООН, соціально-економічний розвиток держав залежатиме не від матеріальних, фінансових ресурсів, а від якості людських ресурсів, тобто сукупності різних якостей людей, що визначає їх здатність виробляти матеріальні та духовні блага. Тобто, людський фактор стає головним компонентом суспільного розвитку.

27.6. Екологічна проблема.Господарська діяльність у багатьох державах настільки сьогодні розвинута, що впливає не лише на екологію своїх держав, а й за їх межами. На наших очах завершується ера екстенсивного використання потенціалу біосфери, що підтверджується такими фактами:

■сьогодні залишилось дуже мало неосвоєних земель для ведення сільського господарства;

• систематично збільшується площа пустель, з 1975 р. по 2000 р. вона зросла на 20%;

"зменшується кількість лісів, з 1950р. по 2000 рр. їх площа зменшилася на 10%;

■експлуатація водних басейнів здійснюється у таких масштабах, що природа не встигає відтворити те, що забирає людина.

Згідно зі Світовим фондом природи (У\ЛЛ/Р), сьогодні зникло І/ майже дві треті лісів, які вкривали землю до вторгнення людської цивілізації. Попри енергійні зусилля звернути ува­гу на цю проблему, за останнє десятиліття знищення лісів сягнуло таких масштабів, що декілька країн можуть незабаром лишитися зовсім без природного лісу. Насадка лісів задля деревини та під ріллю губить флору й фауну. Крім того, коли горять дерева, в земну атмосферу викидається вуглекислий газ. Багато хто побоюється, що це призве­де до глобального потепління.

Очевидно, що не лише наші сучасники завдавали шкоди екології, хоч їх вплив найочевидніший. Ще синантропи (бл. 400 тисяч років тому), які стали використовувати вогонь, спричиняли велику шкоду природі, бо пожежі зни­щували значні площі рослинності.

Сьогодні запасів води на душу населення в два рази мен­ше, ніж 50 років тому. За прогнозами світові запаси води зменшуватимуться й у май­бутньому, що пояснюється ростом чисельності населення, розвитком сільського госпо­дарства і промисловості. Дослідники, які вивчають розподіл запасів води по Землі, встановили, що у деяких районах ситуація катастрофічна. Це означає, що у критичних ситуа­ціях, наприклад, під час засухи, населенню цих регіонів навряд чи вистачить води. Усього лиш 50 років тому у жодній із держав не було водної кризи, а сьогодні близько 35 % на­селення Землі відчуває її.

Міжурядова комісія щодо кліматичних змін (ІРСС) прогнозує, що за XXI ст. температура підніметься на 3,5°С. Ця ніби-то незначна зміна може виявитися катастрофічною. У деяких регіонах посухи можуть стати довшими, в інших - дощі сильнішими, урагани - руйнівнішими. Хоч і сьогодні від повеней та голоду помирають мільйони людей, однак через глобальне потепління кількість смертей може значно збільшитися. Почастішають хвороби та смертні випадки, пов'язані зі спекою1. Може збільшитися частота та сила лісових пожеж, підвищиться рівень моря.

Занепокоєння цією проблемою особливо проявилося у грудні 1997 р., коли в Кіото (Японія) зібралися понад 2200 делегатів з 161 країн для укладення угоди стосовно їх дій у ситуації загрози глобального потепління. Після тижня обговорення делегати постановили, що розвинуті країни мусять до 2012 р. скоротити викидання в атмосферу парникових газів у середньому на 5,2% порівняно з 1990 р. США відмовилися підписати Кіотський протокол, мотивуючи економічними втратами, що в 2001 р. особливо загострило обговорення проблеми глобального потепління.

27.7. Римський клуб: діяльність у напрямку розв'язання глобальних проблем.Римський клуб-міжнародна неурядова громадська організація, створена у 1968 році за ініціативою італійського громадського діяча, мислителя А.Печчеї{\908-1984) на нараді групи європейських вчених у Римі. Членами Римського клубу є видатні політики, представники фінансових, промислових кіл, визначні вчені. Римський клуб займається організацією досліджень впливу науково-технічного прогресу на світовий суспільний розвиток. Результати цих досліджень представляються у вигляді доповідей Римського клубу, котрі пропонуються увазі світової громадськості й особам, які приймають рішення. Діяльність Клубу в 70-і рр. сприяла усвідомленню людством сутності глобальних проблем і послужила стимулом для початку активних пошуків їх розв'язання. Важливим імпульсом осмисленню глобальної проблематики була перша доповідь Римського Клубу "Межі росту" (Д.Медоуз, 1972 р.), яка стала всесвітньо відомою. Не менший резонанс мали й подальші доповіді: "Людство на роздоріжжі" (М.Месарович, Е.Пестель, 1974 р.), "Перегляд міжнародного порядку" (Я.Тінберген, 1976 р.), "Дороговкази в майбутнє" (Б.Гаврилишин, 1980 р.), "За межами росту" ( Е.Пестель, 1988 р.). Результати першої двадцятилітньої дослідницької діяльності організацій з вивчення світової проблематики були викладені в доповіді А.Юнга та Б.Шнайдера "Перша глобальна революція" (1991 р.).

Важливе місце в глобальних дослідженнях Римського Клубу приділяється аналізу політичних аспектів світових проблем. Такий підхід сприяв виникненню інноваційного наукового напрямку - політична глобалістика.

З кінця 80-х рр. Римський Клуб зробив акцент на вивченні регіональних процесів глобального розвитку, напр., у 1989 р. вийшла у світ доповідь А Лемма та П.Маласка "Африка, що перемогла голод", у 1993 р .- Н.Розенсона, Б. Шнайдера "Латинська Америка перед обличчям тривог та сподівань".


Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Що Ви розумієте під поняттями "глобалістика", "політична глобалістика", "глобальні проблеми сучасності"?

2.Які підходи виділяють у політичній глобалістиці для пізнання феномена гло­бальних проблем людства?

3.Коли виникла наука політична глобалістика?

4.Чому, на Вашу думку, необхідно досліджувати глобальні проблеми людства?

5.Які з загально планетарних проблем, на Вашу думку, найгостріші і чому?

6.Коли почали виникати глобальні проблеми?

7.Які особливості глобальних проблем?

8.Як змінювалися впродовж розвитку людства підходи до проблеми війни та миру?

9.Які основні підходи до забезпечення безпеки Ви можете назвати?

 

10.Чим можна пояснити нерівномірність розселення населення по планеті?

11.Чим загрожує:

а) надмірний приріст; б) демографічна депресія?

 

12.Які причини міграції?

13.Що заважає країнам "четвертого світу" подолати відсталість?

14.Які домовленості були досягнуті у результаті підписання Кіотського прото­колу?

15.Хто заснував Римський клуб?