Щастя. Уявлення людей про щастя
2. Евдемонічний напрям етики. Характер етичної категорії щастя
3. Щастя і страждання
1. Щастя - це:
* одна з глобальних етичних цінностей;
* регулятор етичної діяльності людей;
* відчуття глибокої задоволеності від досягнення мети, отримання предмету бажань;
* комплекс переживань, пов'язаний з позитивною оцінкою людиною свого життя, і т.п.
Єдиного, загальновизнаного визначення щастя в етиці не існує. Бажання, цілі людей різні, кожна людина має своє уявлення про щастя.
Узагальнений погляд на щастя: це стійке, довготривале володіння благами (або вищим благом).
Люди асоціюють щастя з:
* матеріальним достатком;
* фізичним здоров'ям;
* високим соціальним статусом;
* пошаною з боку інших людей;
* успішним самовираженням в праці, творчості;
* благодаттю Божою (для віруючих людей).
Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсність. Вона переживає емоційний підйом, задоволеність.
Для досягнення щастя важливе уміння людини задовольнятися тим, чого вона досягла на даний момент.
Перешкодою до досягнення щастя є занижена самооцінка людини, нездатність до самореалізації, з одного боку, і завищена самооцінка, непомірні амбіції, що викликають незадоволеність дійсністю, - з іншою.
Щастя не статичне, воно включає моменти боротьби за нього. Відсутність проблем викликає нудьгу, пересиченість.
Щастя можна розуміти як вдалий збіг обставин. У випадку якщо на шляху до досягнення мети не виникло непереборних перешкод, знайдена мета приносить задоволення. Можна припустити, що вдалий збіг обставин свідчить про вірно вибраних меті діяльності і засобах її досягнення.
Відчуття щастя - відчуття, супроводжуюче прагнення до значущої мети.
Щастя як глибокі позитивні емоції є:
• станом радості;
- відсутністю тривоги, заклопотаності;
• відчуттям наповненості, гармонійності життя.
Подібне щастя людина переживає в моменти творчого надихання, любові, піднесеної дружби і т.п.
2. Представники евдемонічного напряму етики стверджували, що щастя є вище благо, і з цієї точки зору вирішували найважливіші реальні проблеми.
Евдемонія - уявлення про єдність щастя і правильного відношення до життя. Евдемоністи вважали, що обов'язковими умовами щастя є:
* чеснота;
* керівна роль розуму в діяльності людини;
* пріоритет духовного чинника;
* помірність.
Як етична категорія щастя носить характер:
• оцінний - виражає позитивну оцінку життя, відображає життя, вторинне по відношенню до неї;
• мотивуючий - щастя є мотивом діяльності, програмує її (первинно по відношенню до неї);
• імперативний — прагнення до щастя природне, визначене природою людини.
Щастя є гармонійною взаємодією об'єктивного(суспільного) і суб'єктивного(особистого). Суспільство робить вплив на систему ціннісних орієнтації особи, її уявлення про щастя і практичну реалізацію цих уявлень.
Соціальна (об'єктивна) детермінація не зумовлює долю і щастя людини. Активна, діяльна людина може подолати несприятливий збіг обставин.
Щастя людини припускає її соціальну значущість, твердження в суспільстві, подолання людиною негативних особливостей особи.
Егоцентрична орієнтація діяльності людини шкодить не тільки іншим, але і самій людині, перешкоджає досягненню щастя. Разом з тим орієнтація на інших людей може перешкоджати розвитку особи людини, збереженню її індивідуальності, тому не повинна ставати самоціллю.
3. Досягненню щастя можуть перешкоджати негативні особливості особи, несприятливі соціальні умови життя. Щастя є емоційним переживанням, засновано на позитивній оцінці людиною свого життя і включає різні емоційні стани (у тому числі і негативні).
Різноманітність емоційного сприйняття життя людини засновано на її складності, суперечності. Уявлення про щастя як безперервну насолоду спотворює ціннісну систему людини, може вилитися в пересичення, розчарована життям.
Прагнення до щастя повинне включати готовність до можливих страждань, правильне ставлення до них.Страждання можуть бути:
• конструктивними, щозбагатять емоційні переживання щастя;
деструктивними, руйнуючими ціннісну систему людини, занижуючими оцінку життя.
Індивідуальні особливості людини визначають міру і вид страждань. Філософи старовини відзначали:
* надлишок задоволень приводить до страждань;
* тривала відсутність задоволень, стриманість дозволяють досягти вищого ступеня задоволення;
· очікування задоволення здатне полегшити страждання.
Питання 15. Щастя. Значення життя
1. Умови досягнення щастя
2. Щастя і значення життя
3. Система цінностей, що задають значення життя
1. Умови досягнення щастя визначаються об'єктивними умови індивідуальними особливостями особи. Можна виділити умови щастя сутнісні, вічні, і індивідуальні(у ціннісній орієнтації індивіда), які схильні до змін з часом.
Умова щастя, значуще для більшості людей, - задоволення матеріальних потреб. Для людей значущі матеріальне благополуччя і комфортність життя. Ці умови є передумовами позитивної (в цілому) оцінки людиною свого життя.
У історії етичної думки існувало протилежне відношення до матеріального благополуччя - принцип аскетизму, який наказує зречення від зовнішніх благ, придушення плотських бажань і ін.
Принцип аскетизму проголошує пріоритет духовних цінностей, абсолютизацію духовного за рахунок відмови від матеріальної (і фізичного). Задоволення матеріальних і фізичних потреб повинне бути не самоціллю, а підлеглим вищим цінностям.
Самореалізація особи, розкриття духовного потенціалу людини є однією з умов щастя. Позитивною цінністю, важливою для самореалізації особи, є спілкування з людьми, дружба.
Спілкування є засобом:
* етичного і інтелектуального розвитку людини;
* розширення можливостей реалізації людини;
* залучення до ціннісних орієнтирів інших людей.
Спілкування повинне бути кількісно обмежене. Його встановлює людина. Дуже велика кількість контактів додає спілкуванню поверхневий, необов'язковий характер, спотворює моральний зміст спілкування. В цьому випадку спілкування виступає як заперечувач цінністі.
Спотворення морального змісту спілкування відбувається і у разі, коли воно нав'язане людині.
Спілкування повинне бути виборче, засноване на взаєморозумінні людей, їх духовній і емоційній спільності.
Умовою позитивного, продуктивного спілкування є розвиток індивідуальності людини. Воно сприяє підвищенню інтересу до людини, зацікавленості людей в спілкуванні з ним. Позитивне спілкування має на увазі безкорисливе відношення людей один до одного.
У безкорисливому спілкуванні затверджується етична цінність кожного учасника спілкування. Використовування іншої людини як засобу досягнення егоїстичних цілей перекручує спілкування, додає йому негативний характер.
На характер спілкування великий вплив роблять особливості особи - психологічні і етичні. Самовдосконалення, моральна творчість людини підвищують якість спілкування, сприяють досягненню щастя.
2. Щастя і значення життя. Людина не може випробовувати щастя, якщо рахує своє життя позбавленим значення. Проблема втрати людиною значення життя була розглянута в багатьох філософських і психологічних навчаннях.
В. Франк(л)? у роботі "Людина у пошуках значення" стверджував, що втрата значення життя не залежить від матеріального і соціального положення людини, супроводжується депресією. У благополучному суспільстві задоволення матеріальних потреб не приносить людині відчуття отримання значення життя.
В. Франк трактував значення життя як "духовний об'єкт", до якого прагне душа людини. Це прагнення є життєво важливою цінністю і пов'язане із значущою метою і цінностями.
У несприятливих умовах (втрати, хвороби і т. п.) усвідомлення значення життя допомагає людині вижити, знайти психологічну рівновагу. "У кого є "навіщо жити", може витримати майже будь-яке "як" (Ф. Ніцше).
Значення життя може бути знайдено в будь-якому віці людини і в будь-якій життєвій ситуації.
Людина повинна сама додати значення своєму існуванню. Допомога ззовні неможлива (даремна). Значення життя не створюється, а знаходиться. Людина:
* пов'язана з іншими людьми, здатна сприймати багатоманітні значення, циркулюючі в культурі;
* знаходить значення вільним волевиявленням, особистим вибором;
* несе відповідальність за вибране значення і практичну діяльність, витікаючу з нього.
Пошук значення життя є природною властивістю людини як розумної істоти. Значення життя і щастя взаємозв'язані, але:
* значення життя є обов'язковою умовою щастя;
• значення життя може бути присутнім в житті людини навіть в сам несприятливих обставинах (за відсутності щастя).
3. Значення життя людини задає система певних вищих цінностей:
* трансцендентні цінності - уявлення про:
* Богу;
* абсолютних принципах, що лежать в основі всесвіту;
* системі моральних абсолютів.
Ці цінності дозволяють людині осмислити смерть, додати їй значення. Вони об'єднують суспільство, складають ідеологічну систему, впливають на емоції людей, пов'язані з релігією (у СРСР трансцендентні цінності були замінені вірою в перемогу комунізму);
* соціально-культурні цінності:
* політичні ідеали;
* історія країни;
* культура країни;
* державні кордони;
* традиції, мова і ін.
Людина може бачити значення життя в служінні батьківщині, справі демократії і т. п.;
* цінності особистого життя людини - містять уявлення про здоров'я, успіх, любов і ін. Вони історично мінливі.
У ієрархічному або тоталітарному суспільстві вищі цінності наказують індивіду, міцно засвоюються людьми, сприймаються ними як власні.
У демократичному суспільстві існує свобода вибору особистих цінностей, але втрачаються цінності, об'єднуючі людей. Наявність значення життя - позитивний емоційний стан, який супроводжується:
• цілеспрямованістю (наявністю цілей);
* свідомістю своєї значущості у відносинах з іншими людьми;
* інтересом до інших людей, відчуттям єднання з ними;
* ухваленням існуючого світопорядку, визнанням його як благ;
· усвідомленням свого місця в світі, свого покликання.Тема 10. Етичний досвід
План:
Питання 1. Етичний досвід. Правда і брехня
Питання 2. Поняття справедливості
Питання 3. Справедливість у відносинах людей
Питання 4. Етичні принципи спілкування
Питання 5. Милосердя
Питання 6. Особисті відносини: любов, сім'я, дружба
Питання 7. Задоволення — Користь
Питання 8. Вдосконалення
Питання 1. Етичний досвід. Правда і брехня
1. Поняття правди, істини
2. Обман, хитрість, наклеп, святенництво
3. Чесність, довіра
1. Правда - вища етична цінність. Правду можна розуміти як:
* зразок життя і відносин людей, якому необхідно слідувати ради досягнення гармонії в суспільстві;
* вищу інстанцію, справедливість (вища правда).
Вища правда надемпірічна, протиставляється правді життя (сума негативних прикладів з життя). "Жити по правді" - означає керуватися етичним законом, совістю. Божими заповідями. У міжлюдському спілкуванні правда виражається в:
* відвертості, чесності, довірі;
* чуйності, взаємодопомоги і т. п.;
* безкорисливості, відсутності експлуатації.
Правду можна визначити як адекватну характеристику ситуації, відповідність об'єктивного положення справ і представлень людини про нього.
Правдива людина та, хто слідує правді, освітлює факти зовнішні і внутрішні без спотворень.
Правдивість лежить в основі будь-якої чесноти (Монтень), морального відношення до інших людей. Вона протистоїть брехні.
Правда пов'язана з гідністю людини. Людина, що поважає самого себе, соромиться брехати.
Істина - це поняття, що частіше вживається в теоретичному знанні. Воно є загальним для всіх людей і виражає стале уявлення про закони, характерні для різних сфер дійсності (науки і т. д.).
Істині протистоять помилка(ненавмисне спотворення істини) і нові істини (гіпотези).
На відміну від істини у кожного є своя правда - приватна позиція людини, що відображає особисту точку зору. Правда - індивідуально-особистісна (особиста), заснована на практичному інтересі, потребах людини, має емоційний характер.
Приватній правді людини протистоїть правда інших людей, яка може бути діаметрально протилежною і розумітися як несправедливість, брехня, агресія.
"Загальна правда" досягається шляхом:
* визнання цінності інших людей, їх прав, гідності, думок;
* згоди, розуміння, взаємної готовності до компромісу;
* правдивості.
Затвердження правди не повинне принижувати гідність іншої людини, затверджувати перевагу одного із співбесідників.
2. Брехня, обман використовуються людьми для досягнення:
* практичної вигоди, благ;
* професійного успіху;
· соціального положення і ін.
Обман - це що має намір:
* спотворення дійсності, видаване за правду;
· обіцянка благ і ін., які не будуть виконані.
Хитрість - якість, яка може виступати як:
* негативне (реалізація своїх інтересів в обхід заборон - шахрайство і ін.); \
· позитивне (хитрість, що дозволяє досягти благих цілей).
· Наклеп - це:
* розгляд іншої людини як перешкоди на шляху досягнення благ і спроба усунути її;
* приписування іншій людині негативних якостей, якими він не володіє.
Святенництво, лицемірство - показна строгість вдач, доброзичливість, милосердя, маскування власних вад.
Важливою етичною проблемою є "добродійна брехня" – брехня в порятунок. Часто виникають ситуації, в яких обман є єдино можливим виходом:
* дезинформація в контррозвідці держави;
* збереження в таємниці інформації (у сфері політики, бізнесу, медицина, права і ін.);
* заховання інформації, здатної завдати шкоди людині (неповідомлення діагнозу тяжкохворому) і т.д.
3. Чесність - практична чеснота, що має на увазі:
* правдивість;
* сумлінність;
* сумлінність і вірність;
* відвертість відчуттів і намірів для іншої людини.
Слово "чесність" може уживатися як синонім справедливості:
відсутність свавілля, суб'єктивізму і т.д.
Чесна людина володіє гідністю - правдивістю перед самою собою (адекватність розуміння себе і самовираження, усвідомлення своїх негативних і позитивних схильностей).
Довіра:
* здібність до щирих, відкритих відносин між людьми;
* відносини, засновані на рівноправності, відсутності експлуатації іншої людини ради досягнення егоїстичних цілей.
Питання 2. Поняття справедливості
1. Поняття справедливості. Справедливість розподільна і зрівняльна
2. Розвиток уявлень про справедливість
1. Справедливість є:
• характеристикою людських відносин;
• принципом, регулюючим взаємостосунки людей, розподіл соціальних цінностей (свободи, багатства, пошани і т. д.);
• головною соціальною чеснотою, сприяючою загальному благу. Можна виділити справедливість:
• розподільну (віддаючу) — вона пов'язана з розподілом матеріальних благ, почестей і ін. і має на увазі розподіл по гідності (відповідно до заслуг);
• зрівнюючу (комунікативну) - пов'язана з обміном, взаємодією (операції і т. п.). Покликана захистити інтереси всіх беруть участь в обміні, зрівняти сторони.
Справедливість не залежить від добробуту, соціального статусу, особистих симпатій людей і ін. Її конкретне розуміння залежить від правил, звичок, звичаїв, властивих даному суспільству. (Порушення встановлених правил, хай навіть несправедливих, може сприйматися як несправедливість.)
2. Перше відоме формулювання правила справедливості - правило таліона. Воно відображає зв'язок справедливості і рівності, фіксує відносини взаємної подяки (кровна помста). Правило таліона вимагає обов'язкової відплати, рівної завданого збитку ("життя за життя, око за око"), але не відновлює справедливості повною мірою.
Зрівняльна справедливість існувала в первісних суспільствах. Вона передбачала заохочення дій, корисних племені, і покарання за порушення табу, звичаїв.
У класовому суспільстві панувала розподільна справедливий розподіл благ згідно станової, кастової приналежності.
З появою додаткового продукту суспільство розділяється на бідних і багатих, виникає соціальна несправедливість. Кожен клас відстоює свої інтереси, виражені в уявленнях про справедливість.
З виникненням держави закони, право закріплюють положення, що склалося в суспільстві, і претендують на вираз справедливості. Вони вступають в конфлікт з традиціями суспільства, визначаючими колишнє розуміння справедливості. Місце таліона замінює етично-правову свідомість.
• виникає заборона на індивідуальну помсту;
• проголошується "золоте правило моралі" і ін.
Платон першим створив концепцію справедливості як соціального явища (трактат "Держава"), де визначав справедливість як середину між крайнощами (несправедливостями). Платон вказав, що в основі справедливості лежить принцип нерівності, ввів поняття зрівняльної і розподільної справедливості.
У Середні століття християнські мислителі затверджували:
• Господь справедливий, віддає кожному по заслугах;
• людина не здатна осмислити промисел Божий, тому повинна змиритися з своєю долею і соціальною роллю.
У Новий час пануючої стає ідея правової рівності
• економічна і статусна нерівність зберігається;
• проголошується рівність соціальних обов'язків, дотримання укладених угод;
• рівність має рацію;
• справедливе покарання за злочин проти людини і суспільства;
• недоторканність приватної власності;
• формальна рівність можливостей.
У СРСР, країнах Східної Європи і інших країнах соціалістичної орієнтації були зроблені спроби встановити справедливість на принципі суспільної власності. Проте відміна приватної власності, планова економіка не забезпечили рівності можливостей членам соціалістичного суспільства. У сучасному суспільстві:
• справедливість включає зрівняльний і віддаючий елементи;
• рівність є найважливішою умовою життя людини і розвитку його особи;
• рівні права всіх людей закріплені законом, зафіксовані в Загальній декларації прав людини;
• справедливість включає матеріальну і організаційну подяку (розподіл благ, покарання за злочин);
• соціально-правові встановлення держави виражають переважно інтереси правлячих груп, які не завжди співпадають з етичними уявленнями про справедливість;
• правлячі круги за допомогою ЗМІ нав'язують громадянам своє уявлення про справедливість.
Питання 3. Справедливість у відносинах людей
1. Принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом
2. Справедливість у відносинах людей
1. Дж. Ролз (рід. у 1917 р.) - американський моральний і політичний філософ. Розглядав справедливість як принципи соціальної організації:
• кожна людина повинна володіти рівним правом відносно системи основних свобод;
• соціальна і економічна нерівність повинна бути організована так, щоб всі люди могли проявити свої переваги, і мали вільний доступ до будь-яких посад і соціальних статусів.
Таким чином, згідно Ролзу:
• справедливість є мірою рівності і нерівності між людьми;
• люди повинні бути рівні в правах і при розподілі соціальних цінностей;
• справедливою є і нерівність - нерівний розподіл, що дає перевагу кожному.
Соціально-економічна рівність не вважається благом, якщо вона досягається ціною низького рівня життя більшості людей, обмеження їх економічної активності.
Нерівність може бути благом, справедливістю: наприклад, компенсуючі переваги для кожної людини за рахунок прогресивної податку:
• збір податків пропорційно доходам;
• забезпечення соціального мінімуму неімущим.
У випадку, якщо розподіл переваг не стимулює соціально економічну активність неімущих, ця нерівність є несправедливістю по відношенню до багатих.
2. Справедливість регулює взаємостосунки людей.Вона:
• обмежує егоїстичні прагнення людини, свавілля індивіда;
• утримує людей від спричинення шкоди один одному (фізичної і етичної).
Принцип справедливості можна виразити вимогами:
• не шкодь іншій людині;
• не кривдь іншу людину, поважай її гідність;
•не порушуй прав іншої людини.
Ці вимоги конкретизовані в правилах спілкування між людьми.
Справедливість вимагає від людини виконання своїх обов'язків. Можна виділити обов'язки:
• обумовлені конституцією і законами;
• обумовлені загальними етичними уявленнями;
• зобов'язання, що приймаються при укладенні договору.
Єдність прав і обов'язків людини: людина, що володіє правами має обов'язки. Справедливість має на увазі:
• відносно інших - виконання своїх обов'язків;
• відносно себе - захист своїх прав.
Поняття справедливості включає "ідею особистого права, на підставі якого особа або особи можуть пред'являти відомі вимоги по відношенню до інших осіб" (Д. Мілль). Допускаючи несправедливість відносно себе самого, людина побічно сприяє злу.
Людина повинна зберігати відчуття власної гідності навіть у разі, коли не може протистояти злу.
Питання 4. Етичні принципи спілкування
1.Етичний принципи спілкування. Культура спілкування
2. Виховання етичної культури спілкування
1. Можна виділити наступні принципи спілкування.
· Універсальні принципи. Вони:
* нескороминущі, історично незмінні і є загальними для всієї системи духовних відносин;
* визначають зміст спілкування;
* виявляються в конкретних формах суспільної свідомості (право, релігія, політика і т. д.), в моральних нормах;
* виражають інтереси різних соціальних груп;
* можуть бути різними (або протилежними) по значущості.
* Етичні принципи (принципи морального спілкування). До них можна віднести:
* добродіяння (спілкування з людьми з позицій добра);
* егоїзм (пріоритет особистих інтересів в спілкуванні);
* утилітаризм ("споживацьке" спілкування);
* альтруїзм (безкорисливість, пожертвування особистими інтересами ради інтересів іншої людини) і т.д.
У різні епохи різні етичні навчання ґрунтувалися на певних етичних принципах. Наприклад, релігійна мораль орієнтована на принципи аскетизму (зречення від насолоди ради високої мети) і квієтизму (споглядального відношення до дійсності) і т.п.
У сімейних відносинах принципи людського спілкування реалізуються в таких нормах, як любов, взаємна пошана, самовідданість і ін.
У сфері праці необхідні такі якості, як почуття обов'язку, відповідальність, уміння погоджувати особисті інтереси з інтересами колективу.
Реалізовуючи принципи міжособистісного спілкування, людина дістає можливість самореалізації.
Культура міжнаціонального спілкування має на увазі:
* пошана національної гідності кожного етносу;
* взаємодопомогу, дружбу;
* подолання націоналізму, шовінізму і др.;
* терпимість.
Культура політичного спілкування.
Тут необхідними якостями є:
* патріотизм;
* почуття обов'язку;
* державний рівень мислення;
* політична терпимість і ін.
Якщо дії суб'єкта людських відносин суперечать вимогам культури спілкування, то дії є аморальними, позаморальними.
Культура спілкування виключає:
* спричинення шкоди іншій людині (народу, державі);
* нав'язування своєї думки іншим, спроби маніпулювання свідомістю інших людей, думкою суспільства;
* керівництво своїми егоїстичними інтересами, емоціями;
* створення конфліктних ситуацій, небажання досягти компромісу.
3. Норми, принципи моралі формуються в процесі спілкування людей, діяльності держави і суспільства(морального виховання в суспільстві).
Основні напрями діяльності держави і суспільства у області моралі:
* теоретичне:
* обґрунтування ідеалів, вчень про добро, зло, справедливість і т. д.;
* розробка норм поведінки;
* затвердження пріоритету суспільних інтересів;
* розповсюдження моральних знань:
* навчання;
* виховання;
* підтримка традицій, звичаїв;
* відтворення моральних цінностей за допомогою:
* громадської думки;
* ідеалів;
* ціннісних орієнтації і ін.
У суспільстві може існувати декілька типів моралі (і відповідно систем морального виховання): світська мораль, релігійна мораль, професійна етика і ін.
Разом із специфічними особливостями в їх основі лежать загальноприйняті норми моралі.
Моральна свідомість людини формується:
• на плотському рівні - під впливом прикладів інших людей, традицій, звичаїв і др.;
• на раціональному рівні - за допомогою вивчення і осмислення концепцій моралі, етичних норм.
Етична культура спілкування є необхідною умовою нормального життя, як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Формування культури спілкування є процесом засвоєння і перетворення у внутрішній світ людини:
• об'єктивних законів людського гуртожитку;
• моральних знань, норм, правив;
• звичаїв і правил, вироблених попередніми поколіннями.
Об'єктивний зміст норм моралі є законом життя суспільства. Людина, що не виконує вимог норм моралі, повинна піддаватися моральній дії (аж до примушення).
Моральне виховання повинне бути тісно пов'язане з моральною практикою. Воно вимагає обов'язковості, відповідальності у виконанні своїх обов'язків і повинно бути орієнтовано на вимогу здорового глузду.
Важливе місце в системі морального виховання займає самовиховання, тобто:
• вибір людиною етичних установок, орієнтирів;
• самоконтроль моральної діяльності, спілкування з іншими людьми;
• відповідальність за свою діяльність, наслідки вчинків.
Питання 5. Милосердя
1. Поняття милосердя. Заповідь милосердної любові
2. Любов і борг
3. Любов, милосердя і справедливість
Самовдосконалення
1. Милосердя - це:
• доброзичливе, жалісливе відношення до іншої людини;
• співчуття, жалість, співчуття, любов;добродійність.
У християнській етиці заповідь милосердної любові є головним принципом, вищим законом життя людей. "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю... Полюби ближнього твого як самого себе" (Ісус Христос).
Заповідь милосердної любові служить порятункові душі людини, єднанню людей. Вона вимагає рівного відношення до всіх людей, включаючи
ворогів.
Любов до людей заснована на ідеалі любові Бога до людей. Ця любов
милосердна, ініціативна.
Ф. Ніцше в своїй критиці християнської етики стверджував, що милосердна любов є засобом маскування себелюбства, заздрості, спотворювання слабостей людини. На думку Ніцше, людина повинна любити не ближнього (буденне), а "дальнє", майбутнє (вище, досконаліше).
1. Любов - це відчуття, суб'єктивне явище, яке не піддається регуляції і не може бути універсальним принципом етичного вибору. І. Кант стверджував, що:
• мотивом етичної діяльності є не любов, а борг;
• любов не завжди може бути узгоджена з боргом, зобов'язаннями;
• любов не може бути принципом, оскільки він імперативний, а любити можна тільки по схильності.
"Безкорисливе благовоління" (яке і називають любов'ю) могло б бути підлеглим боргу, є боргом людини (вона зобов'язаний робити добро іншому незалежно від ставлення до неї).
Категоричний імператив І. Канта за змістом тотожний заповіді любові: "Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього... як до засобу".
Питання про співвідношення любові і боргу розглядав і Ф.М. Достоєвській. Він затверджував:любов - це:
• метафізична основа моральності;
• форма діяльного, дбайливого відношення до людей;
• відчуття, в якому самореалізується людина в даній ситуації (сентиментальний прояв любові).
Якщо людина в милосерді сконцентрована на своїх емоціях, забуває про об'єкт милосердя, така любов є проявом себелюбства.
Заповідь любові може бути реалізована на основі боргу, схильності і співчуття.
3. Заповідь любові є універсальною вимогою, що містить всі вимоги Декалога. Вона вимагає праведності, заснованої на русі серця (а не дотриманні формальних норм).
Гоббс тлумачив заповідь милосердної любові як стандарт загальнолюдських відносин, оскільки вона не обмежує людей і вимагає від людини дозволяти іншому те, що сама людина хоче, що б було дозволене йому.
Гегель стверджував, що закон справедливості Мойсея (Декалог) є загальним законом, необхідним через відособленість людей.
У. С. Соловйов співвідносив справедливість з негативним формулюванням "золотого правила моралі" ("Не роби іншому того, чого не хочеш від інших"), а милосердя - з позитивним формулюванням. На думку Соловйова, єдність цих правил обумовлена цілісністю духовного досвіду людини.
Соловйов рахував справедливість і милосердя основними етичними чеснотами, оскільки перша протистоїть егоїзму, а друга – ненависті.
Чуже страждання впливає на мотиви діяльності людини. Воно протистоїть егоїзму, утримує від спричинення страждань іншій людині, викликає співчуття, спонукає до діяльної допомоги.
Этично-філософська думка Європи Нового часу стверджувала, що милосердя і справедливість є фундаментальними чеснотами. Вони відповідають різним сферам етичного досвіду (двом основним рівням моралі).
Вимоги справедливості знімають суперечності між конкуруючими інтересами людей.
Заповіді любові задають вищий рівень моральності, закликають людину жертвувати своїми інтересами ради блага інших. Милосердя, заповідь любові:
* є боргом людини;
* не є обов'язком людини (рекомендована вимога);
* засновано на людських відносинах, в яких співучасть, співчуття є ініціативою самої людини.
4. Милосердя має на увазі співчутливе, жалісливе відношення до людей, за допомогою якого людина утілює свій ідеал. Воно не вичерпується милосердним відношенням, а повинно бути реалізовано в діях.
Ці дії повинні бути направлені на задоволення інтересів інших людей, і ґрунтуватися на прагненні іншої людини до досконалості. Милосердя є засобом і змістом самовдосконалення людини.
Л. Н. Толстой запропонував модель підготовки до досвіду діяльної любові:
• не дозволяти собі думати погане ні про кого;
• не говорити погане ні про кого;
• не робити іншому того, чого собі не хочеш.
Толстой стверджував, що милосердя повинне починатися з розкаяння, готовності до самозміни і вдосконалення.
Питання 6. Особисті відносини: любов, сім'я, дружба
1. Особисті відносини
Любов
3. Сім'я
4. Дружба. Товариські і приятельські відносини
1. Особисті відносиниє слідством основних потреб людини в:
• єднанні з іншими людьми;
• безпеки;
* емоційно-позитивних відносинах;
* самореалізації і ін.
Особливості особистих відносин: значущість людей один для одного, пріоритет цінності спілкування над метою спілкування.
Встановленню особистихвідносин сприяють:
* близькість людей;
* зовнішня привабливість;
* схожість переконань, інтересів;
* взаємна симпатія.
Форми особистих відносин; любов, сім'я, дружба, знайомство і ін.
2. Любов - це відчуття прихильності до об'єкту любові, потреба в з'єднанні і в постійних контактах з ним.
Любов може мати різну етичну цінність залежно від об'єкту, на який вона направлена. Можна виділити:
* любов до всього світу, любов до Бога, всіх людей, здібність до милосердя (прославляюча любов);
* любов до вітчизни, народу і ін. (лежить в основі світогляду);
* любов до батьків, дітей, жінки або чоловіка (може бути складовою значення життя людини);
- любов до предметів, занять (конкретної етичної цінності не має).
Любов між чоловіком і жінкою як етичне відчуття:
* заснована на біологічному вабленні, але не зводиться до нього;
* затверджує іншу людину як унікальну істоту;
* означає ухвалення коханого таким, яким він є, як абсолютну цінність;
* відкриває особу іншого (його кращі, ще не реалізовані можливості).
Можна виділити любов-турботу (батьківська, братська і т. п.). Її компонентами є:
* турбота про об'єкт любові (старання уберегти його від небезпек, проблем, праця для його блага і ін.);
* відповідальність (відчуття тісного зв'язку з предметом любові, виконання обов'язку);
* пошана, відношення до об'єкту любові як до самоцінної особи.
3. Сім'я - первинна група суспільства. Вона заснована на кровноспоріднених, духовних, економічних і юридичних (правда, сім'я не завжди оформлена юридично) зв'язках людей.
У сім'ї людина знаходить:
* відчуття безпеки, комфортності, підтримки;
* умови для самовдосконалення;
* полегшення житейських турбот;
* етична свідомість, уявлення про добро і зло, відносини людей і ін. (для дітей). Сімейні відносини мають на увазі:
* почуття обов'язку;
* відповідальність за членів своєї сім'ї;
* самообмеження, підпорядкування егоїстичних прагнень, пристрастей інтересам сім'ї.
Сімейні відносини регулюють різні вимоги: дотримання взаємних зобов'язань подружжям, турбота про дітей, людей похилого віку і т.д.
4. Дружба - це:
* міжособистісні відносини, що мають етичну цінність;
* відношення взаєморозуміння, довіри і підтримки, які носять індивідуальний, виборчий характер;
* заснована на взаємній прихильності і спільності інтересів і переконань;
Дружні відносини можуть реалізовуватися у формах:
* емоційної прихильності;
* ділової спільності;
* духовної спільності;
* компліментарності (взаємодоповнюваної) і ін.
Дружба як етичне відчуття заснована на безкорисливості, чесності і щирості, самовідданості. Вона виключає утилітаризм, егоїстичні устремління, вимірювання і т.п.
Домінуючі в дружбі етичні цінності: діяльна підтримка і взаємовиручка (більш властива дружбі між чоловіками), психологічна підтримка, взаєморозуміння. Підтримка в дружбі є безумовною.
Товариство - відносини:
* що мають етичну цінність;
* виявляються в основному в групових відносинах;
* є оцінкою відносин в групі людей (колективі і ін.);
* засновані на рівності і взаємній пошані;
* нівелюють відмінності соціальні, економічні і др.;
· засновані на інтересах загальної діяльності.
Приятельські відносини:
* не мають високої етичної цінності;
* є стійкими відносинами;
* мають на увазі комфортність спілкування;
* не включають повне взаєморозуміння, довірчість і взаємовиручку;
* не припускають додаткових зобов'язань, окрім звичних норм.
Знайомство - це взаємна симпатія, що виникла на основі поверхневого сприйняття один одного. Відносини знайомства не мають етичної цінності і не накладають додаткових етичних зобов'язань.
Питання 7. Задоволення — Користь
1. Поняття задоволення. Гедонізм
2. Користь. Успіх. Ефективність. Прагматизм
1. Задоволення, користь - позитивні цінності, що відповідають потребам, інтересам людини в його емпіричному існуванні.
Задоволення (насолода) - відчуття, яке супроводжує задоволення потреби людини. Воно веде до згасання фізичної і психічної напруги, з одного боку, і стимулює активність людини, його прагнення, життєві функції організму - з іншою Задоволення означає індивідуально значущу самореалізацію (творчу і ін.).
Задоволення може:
* представляти для людини цінність;
* визначати мотиви діяльності людини;
* визначати ієрархію цінностей і спосіб життя людини;
* бути для людини значенням життя
Обмеження природної установки на задоволення відбувається в процесі соціалізації людини, яка вимушена:
* підкорятися пануючим в суспільстві нормам моралі;
* обмежувати, контролювати своє прагнення до задоволення;
* орієнтуватися на подібні прагнення інших людей.
Принцип орієнтації на задоволення лежить в основі особистої незалежності. У прагненні до задоволення людина протистоїть суспільним нормам моралі, проявляє індивідуальну волю.
У випадку, якщо задоволення є метою, все інше людина сприймає як засоби її досягнення.
Можна виділити три філософські підходи до оцінки категорії задоволення:
• етичний гедонізм (Кіренаїки і ін.): насолода (задоволення) може бути універсальним моральним принципом (людина орієнтується не на добро, а на досягнення задоволення);
• універсалісти(Кант і ін.) - релігійні мислителі - стверджували, що насолода не може бути універсальним моральним принципом;
• евдемоністи(Епікур і ін.) і утилітаристи відкидали безумовне плотських задоволень. Вони вважали, що справжніми, здатними виступити як універсальний моральний принцип є тільки піднесена насолода.
Концепція гедонізму заснована на уявленні про те, що:
• метою діяльності людини, умовою її щастя є досягнення задоволення (відсутність страждань);
• задоволення є природним регулятором душевної діяльності людини;
• установка на досягнення задоволення є природженою, природною для людини.
Гедонізм в крайньому прояві виражається у тому, що людина:
* сприймає інших людей тільки як засіб досягнення задоволення;
* може досягати щастя, задоволення за рахунок інших людей (навіть ціною їх нещастя, страждань);
* її прагнення до насолоди може вилитися в жорстокість, садизм або психологічну жорстокість, придушення особи іншого,
* може розглядати заборони і розпорядження моралі як обмеження особистої незалежності і природи людини.
Прагнення до насолоди повинне бути обмежене моральністю. Прагнучи до здійснення своїх бажань, людина повинна поважати право інших людей на реалізацію своїх бажань.
Людина може вільно і конструктивно виразити себе в творчості якому властиві переживання, схожі з насолодою.
2. Користь. Корисним людина рахує те, що:
• відповідає його інтересам;
• гарантує досягнення поставленої цілі;
• дозволяє досягти результатів, близьких до поставленої мети (успіх),
• дозволяє досягти результатів з якнайменшими витратами (ефективність).
Інтереси людини виражаються в цілях її діяльності. Корисне те, що сприяє досягненню цілей.
На відміну від вищих цінностей (добро, справедливість і ін.) користь є відносною цінністю.
Поняття користі, прагнення до досягнення користі самі по собі морально нейтральні. Вона може мати як позитивні прояви (заповзятливість, ініціативність), так і негативні(користолюбство, споживач).
Користь, успіх, ефективність відображають цінності, норми, властиві відносинам атомізованих, відособлених індивідів, що використовують один одного.
Прагматизм (принцип корисності) полягає в:
• прагненні людини до користі, успіху, ефективності;
• орієнтації на реальність, наявний порядок речей;
• прагненні тільки до досяжних цілей;
• програмуванні мети і дій по її досягненню;
• відсутності орієнтації на ідеали.
Корисність не може бути винятковим критерієм вчинків людини. Проходження тільки принципу корисності може вилитися в меркантилізм, конформізм і зіткнення інтересів людей. Орієнтація на корисність стала пріоритетною в буржуазному суспільстві, в умовах роз'єднаності людей. Вона закріплює роз'єднаність, атомізацію людей, їх інтересів.
Пріоритет групового (загального) інтересу ціною обмеження приватних, індивідуальних інтересів може бути доцільний тільки в умовах загрози для суспільства (війна і ін.).
Згідно доктрині розумного егоїзму (мислителі Освіти) загальний інтерес складається з різноманітних приватних інтересів. Людина, прагнучи до власної користі, сприяє благу суспільства.(З розвитком розподілу праці і товарно-грошових відносин підприємницька діяльність кожної людини може бути суспільно корисною.)
Користь не повинна замінювати чесноту. Необхідне етичне обмеження принципу корисності.
Питання 8. Вдосконалення
1. Поняття досконалості. Перфекционістські етичні погляди
2. Духовність. Шлях вдосконалення
1, Досконалість можна розуміти як:
* гармонійність;
* відповідність результатів діяльності і розвитку людини вищої мети, стандарту;
* впорядкованість, натхненність схильностей і прагнень людини;
* духовне піднесення особи,
Перфекционістські (орієнтовані на досконалість)етичні погляди пов'язують вдосконалення з ідеалом і процесом його досягнення, з помірністю, духовним розумінням міри в потребах, бажаннях.
Узагальнені уявлення про самовдосконалення. Воно полягає в:
* самообмеженні;
* підпорядкуванні вибраній меті, виконанні боргу;
* свободі духу (внутрішній свободі);
* практичної реалізації ідеалу.
Аристотель стверджував, що досконалою є особа добродійна і діяльна, якій властиві самообмеження, підпорядкування своєї діяльності розумній меті. Вона орієнтується на вище благо, ідеал і його реалізацію на практиці.
І. Кант вважав, що:
* досконалість полягає в моральності;
* самовдосконалення - це розвиток як етичний суб'єкт;
* головна задача життя людини - виконання довга в процесі вдосконалення;
* досконалість не є боргом людини;
* етичне вдосконалення починається з вдосконалення природних або життєвих даних (фізичних, соціальних і ін.) відповідно до вимог боргу.
У деяких етичних доктринах (стоїцизм, буддійська етикаі ін.) досконалість розумілася як самодостатність, незалежність людини від обставин, пристрастей (внутрішня свобода). Відчуженість від світу і всього тілесного досягається за допомогою аскези.
У християнській етиці етична досконалість пов'язана з:
• порятунком душі (мета життя і діяльності людини), звільненням від влади пристрастей;
• практичною діяльністю, що перетворює світ згідно заповідям Божим;
• діяльною любов'ю, в ім'я і в процесі якої відбувається вдосконалення
Для порятунку душі і вдосконалення людині необхідно, за словами
B.C. Соловйова, мати в собі Бога - ставитися до всього По-Божому.
2. Духовність - це:
• орієнтація людини на вищі цінності, ідеал;
• свідоме прагнення до вдосконалення, натхненності;
• протистояння природним, соціальним, матеріальним і іншим залежностям, піднесення над повсякденністю. (Піднесення над природним, буденним, приймаюче форму ескапізму (відходу від дійсності), духовним не є.)
Духовне піднесення людини, її творча реалізація повинні індивідуалізуватися, оскільки просте наслідування до духовності не веде.
Культура не у всіх своїх формах є духовною. Залучення до масової культури не веде до одухотворення.
Найважливішою характеристикою духовності є свобода(незалежність, воля). Натхненність, сила духу гарантують внутрішню свободу, духовне розкріпачення. Свобода повинна бути конструктивною. Самовираження особи в творчості може бути духовним і вільним.
Етапи внутрішнього етичного досвіду, які необхідно пережити людині для вдосконалення:
• осмислення свого відношення до вищих цінностей і ступеня відповідності ним, усвідомлення своєї недосконалості;
• упокорювання, відсутність самовдоволення, гордині, спроб створити ідеал самому;
• покаяння, засудження своєї недосконалості, жаль про непристойні діяння;
• рішучість не скоювати подібних вчинків в майбутньому;
• постановка вищої мети.
Тема 11. Професійна і прикладна етика
План:
Питання 1. Професійна етика
Питання 2. Прикладна етика. Розумний егоїзм
Питання 3. Прикладна етика. Держава і насильство.
Питання 1. Професійна етика
1. Поняття професійної етики. Зміст і предмет
професійної етики
2. Економічна етика
1. Професійна етика - це етичні норми, які регулюють:
• ставлення людини до своїх професійних обов'язків, боргу;
• взаємостосунки людей в трудовій діяльності.
Трудова діяльність (виробнича, економічна, культурна і ін.) є основною сферою суспільного життя.Від етичних цілей і змісту трудової діяльності залежить благополуччя суспільства і людини.
У професійній діяльності існують специфічні відносини людей один до одного і суспільства і специфічні етичні норми, які регулюють ці взаємостосунки.
Зміст професійної етики:
• норми поведінки, що приписують певний тип етичних відносин між людьми, необхідний для виконання свого професійного обов'язку;
• обґрунтування, тлумачення кодексів, задач і цілей професії.
Людям однієї професії пред'являються схожі вимоги (журналістська, лікарська етика і ін.).
Професійна етика вивчає:
• якості особи фахівця, необхідні для виконання професійного обов'язку;
• етичні взаємостосунки фахівців і об'єктів їх діяльності (лікар і хворий, педагог і учень і ін.);
• взаємостосунки фахівця (колективу) з суспільством;
• взаємостосунки людей усередині трудового колективу і норми, які їх регулюють;
• цілі і методи професійного навчання і виховання.
Теоретичне обґрунтування моральних відносин у сфері праці припускає:
• визначення мети і мотивів трудової діяльності;
• визначення нормативів, засобів реалізації наміченої мети;
• оцінку результатів праці, їх суспільної значущості.
Професійна етика діє також в буденних представленнях людей, в їх практичній трудовій діяльності.
Мораль у сфері праці може мати соціальний характер (мораль підприємця, менеджера, найнятого робітника і т. п.).
До працівників деяких професій пред'являються підвищені вимоги. Це фахівці, від яких залежать життя і здоров'я людей (медицина, транспорт і т. п.) і які мають право втручання у внутрішній світ людини (педагогіка, психіатрія і ін.).
Важливими моральними характеристиками особи є професійні якості, відношення до праці. Етичні якості людини розглядаються як одна зумов його професійної придатності,
Професійна мораль знаходиться в тісному зв'язку з суспільною свідомістю, системою загальноприйнятих моральних норм. Порушення трудової етикивабить руйнування загальних моральних установок, завдає шкоди суспільству.
В період становлення інформаційної цивілізації на перший план виходять проблеми:
* кваліфікації працівників;
* професіоналізму, компетентності;
* ділових якостей, компетентності.
Професіоналізм заснований на такихморальних нормах, як чесність, борг, відповідальність за результати діяльності і ін.
2. У сучасному суспільстві, в умовах становлення ринкових відносин, особливе значення приймають проблеми економічної (ділової, підприємницької) етики. Вона включає:
* норми, вимоги, регулюючі діяльність і взаємостосунки підприємців;
* етику ведення переговорів;
* етику конкурентної боротьби;
* діловий етикет (норми, що регламентують стиль спілкування, зовнішній вигляд підприємця і т. д.).
Етичний кодекс (основні вимоги, що пред'являються до підприємця);
* суспільна корисність діяльності бізнесмена;
* дотримання законів держави;
* пошана до інших людей;
* цивілізованість методів конкурентної боротьби;
* творчий підхід до підприємницької діяльності;
* відповідальність за ухвалюванні рішення;
* прагнення до інновацій і ін.
Питання 2. Прикладна етика. Розумний егоїзм
1. Егоїзм. Альтруїзм, Егоцентризм
2. Розумний егоїзм. Принцип взаємокорисності
3. Обмеження егоїзму
1. Егоїзм (від лат. ego - я) - життєва позиція, коли людина вважає задоволення свого інтересу вищим благом і одночасно ігнорує інтереси інших людей і співтовариства (або ущемляє їх).
Альтруїзм -це безкорисливість, дії, направлені на досягнення загального блага, задоволення інтересів інших людей.
•Эгоцентризм — відношення людини до себе як до безумовної цінності, а до інших людей - як до засобу для досягнення власних цілей.
Егоїзм може укладатися в рамки, що задаються заповіддю не "шкодь". Людина може реалізовувати особистий інтерес, якщо він не ущемляє інтереси інших людей.
2. Егоїзм вважається аморальною етичною позицією: людина, прагнуча реалізувати особистий інтерес, не вважає значущими вимоги моралі і в деяких випадках може піти на порушення основних заборон.
Разом з тим багато етичних мислителів (Т. Гоббс і ін.)стверджували, що егоїзм:
* є важливим мотивом суспільного життя і діяльності (економічної, політичної і ін.);
* обумовлений характером суспільних відносин, заснованих на взаємній корисності;
* сприяє загальному благу, оскільки загальний інтерес складається з різноманітних особистих інтересів.
У особистий інтерес людини можуть входити інтереси інших людей, загальний інтерес, виконання норм моральності. Таку позицію називають "розумним егоїзмом".
Згідно етичному вченню розумного егоїзму людина в першу чергу прагне задовольнити свої інтереси. До числа особистих інтересів входять інтереси, що не суперечать загальному благу або навіть сприяючі йому.
Прихильники розумного егоїзму вважають, що:
* економічні, господарські відносини можуть будуватися тільки на принципі взаємної корисності;
* у разі відмови від егоїзму відносини втрачають характер взаємної корисності;
* відносини, що виникають в господарській діяльності, є виразом суспільної моральності.
Позицій розумного егоїзму дотримується індивід, включений в систему взаємних прав і обов'язків (суспільний договір).
Проте в суспільстві співіснують конкуруючі групи (зокрема кримінальні) і етично відчужені один від одного люди. У таких умовах можливі зневага регулятивними системами, антисоціальні, аморальні дії людей.
Проблеми мотивів розумного егоїзму були розглянуті Т. Гоббсом, Д. Ролзом і ін. Серед них виділяється так звана "проблема безбілетника", яка полягає в наступному:
* в умовах колективної діяльності по виробництву благ неучасть людини ("безбілетника") в цьому процесі непомітна;
* зусилля людини в умовах колективної бездіяльності не принесли б результатів;
* неучасть невеликої кількості людей в колективних зусиллях не наносить прямого шкоди, але підриває відносини співпраці.
Ідеї розумного егоїзму поширені в буденній свідомості людей, як прагматична орієнтація - в моральності (особисте благо - мета; користь, успіх, ефективність - вищі цінності). Практична орієнтація на розумний егоїзм може привести до примусового затвердження загального інтересу як інтересу кожного, до прихованого пріоритету інтересів правлячої групи і ін.
Принцип взаємокорисності.. В умовах ринкової економіки автономна людина є володарем товарів і послуг, корисних для інших людей і співтовариства. У таких відносинах егоцентризм обмежується і регулюється принципом рівності і правом. Принцип взаємокорисності згладжує конфлікт особистих інтересів і дозволяє людині визнати значущість інтересів інших людей, не порушуючи пріоритету своїх інтересів.
3. Справедливість полягає у тому, що кожен член суспільства вносить посильний внесок в загальне благо. Проте сприяння загальному благу не входить в особисті інтереси індивідів.
Внаслідок цього здійснення справедливості, викорінювання соціального паразитизму повинні здійснюватися силами керівних органів і установ на основі обмеження егоїзму. Обмеження егоїзму повинне носити правовий(покладання на людей певних обов'язків) і моральний (наприклад, альтруїзм) характер.
Питання 3. Прикладна етика. Держава і насильство
Насильство. Держава
2. Смертна страта. Етичні аргументи "за" та "проти"
1. У суспільній свідомості насильство викликає принципово негативне відношення. Проте допускається виправдання насильства як виняток з негативного відношення до нього.
Під насильством розуміються:
* придушення людини, обмеження умов особистого розвитку;
* нанесення фізичного і економічного збитку.
Можна виділити насильство пряме і непряме, фізичне, економічне, психологічне, політичне і ін.
Насильство є засобом забезпечення влади людини над людиною. Влада - це посилення волі людини за рахунок волі інших людей, ухвалення рішення за інших.
Влада може бути заснована на:
* перевазі волі;
* взаємному договорі (влада закону і ін.);
* насильстві.
Насильство є порушенням свободи волі людини, оскільки полягає в підпорядкуванні однієї волі іншій або її припиненні, здійснюється шляхом зовнішньої дії, примушення.
Насильство було властиве природному стану людини, коли кожному природному співтовариству людей відповідав свій критерій правоти. Історичний розвиток людства пов'язаний з подоланням насильства в процесі свідомої, цілеспрямованої діяльності.
Першою формою етичного відношення до насильства, його обмеження в первісному суспільстві був таліон. Він:
• був заснований на взаємному визнанні права сили, пошані один одного як людей, здатних захистити свої права силою;
• передбачав відплату шляхом нанесення рівного збитку ("око за око").
Виникнення держави стало вищим ступенем обмеження насильства.Державі:
• додає монопольне право на насильство;
• створює спеціальні інститути, що здійснюють насильство;
• замінює насильство непрямими формами (маніпулювання громадською думкою, свідомістю і ін.).
Основною задачею держави є забезпечення життя і безпеки людей. У державі:
• право на насильство закріплене законом;
• кожному випадку застосування насильства передує об'єктивне і неупереджене розслідування, обговорення;
• здійснюються профілактика насильства, дія на умови і обставини, здатні привести до насильства. Державне обмеження насильства припускає остаточне подолання насильства, перехід до принципово нового, ненасильницького устрою суспільства.
Багато моральних і політичних філософів вважали, що:
• насильство держави залишається насильством, що суперечить нормам моралі,;
• монополія на насильство може привести до його надмірності і безкарності;
2. Смертна страта - це вбивство, здійснене по вироку суду в рамках права держави на легітимне насильство.
Держава зобов'язана забезпечити життя і безпеку громадян. Воно має виняткове право розпоряджатися життям громадян у разі порушення ними норм, що передбачають смертну страту, і з цією метою створює каральну систему.
У сучасному суспільстві виникло негативне відношення до смертної страти, обґрунтоване етичними аргументами, скорочується коло осіб, до яких може бути застосована страта, зменшується число країн, де застосовується страта.
Етичні аргументи, що реабілітують смертну страту:
• страта є відплатою за вбивство, актом справедливості;
* є актом страхання, запобігає повторенню подібних злочинів;
* звільняє суспільство від небезпечних злочинців;
· позбавляє злочинця від мук довічного ув’язнення .
Проте смертна страта:
*як акт державної діяльності не є еквівалентом злочину;
* перевищує вбивство по своїй психологічній дії;
* не враховує нюансів провини злочинця;
* не зменшує кількості злочинів;
* не відшкодовує завданого злочинцем збитку;
* не передбачає права злочинця на вибір (між стратою і довічним висновком);
· є простим і дешевим способом позбавитися злочинця.
Етичні доводи проти смертної страти.
* Страта етично розбещує суспільство:
* затверджує людей в думці, що вбивство може бути благом;
* може провокувати самосуд;
* сприймається як вада, супроводжується жахом і огидою.
* Страта є анти правовим актом:
* порушує рівновагу блага суспільства і свободи особи;
* карає не тільки винного, але і його близьких;
* не обернена, не компенсується у разі судової помилки.
Страта заперечує принцип самоцінності особи людини,
заповіді не вбий".
* Страта знаходиться поза компетенцією людини:
* людина не може безумовно судити про винність і непоправності злочинця;
* діяльність людини повинна обмежуватися межами необхідності.
Додаток 1. Система етичних категорій
у якій:
1) позитивне сприяння виступає як добро;
2) негативне сприяння потребам людей – зле;,
3) ступінь цінності людини, міра її здатності задовольняти позитивні потреби людей – гідність; Гідність людини і її цінність залежать від здатності служити людям, задовольняти їх позитивні потреби.
4) визнання цінності, достоїнства людини - пошана;
5) суспільне визнання цінності людини - честь;
6) відповідність оцінок і цінностей - справедливість;
7) необхідність переваги суспільної цінності і особистим потребам - борг;
8) потреба людини у власній цінності - самолюбність;
9) потреба в суспільному визнанні власної цінності честолюбство;
10) дріб'язкове честолюбство - пихатість;
11) визнання власної цінності - самоповага,
12) потреба в самоповазі, що протистоїть принижуючим потребам, - совість;
13) висока самооцінка - гордість;
14) негативна самооцінка - приниженість;
15) відповідна самооцінка - скромність;
16) занижена самооцінка - помилкова скромність,
17) завищена самооцінка - самовдоволення,
18) всесторонньо завищена самооцінка - самозакоханість;
19) негативне переживання зіставлення власної і чужої цінності - заздрість;
20) гостре переживання приниженості — сором;
21) схильність до вузько особистісних потреб - егоїзм;
22) егоїстичне самовдоволення - себелюбство;
23) загальна схильність особи до позитивних потреб - благородство;
24) здатність уникати негативних потреб і дій відносно оточуючих - порядність;
25) загальна схильність до негативних потреб - низме