ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ 1944 Р. – ПРОЯВ ЗЛОЧИННОЇ СУТНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ СТАЛІНІЗМУ
Є злочини проти людяності, що навіки вписуються в світову історію: геноцид вірменів в Османській імперії за часів Першої світової війни і Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, Голокост євреїв у Європі під час Другої світової війни та, звичайно ж, насильницька сталінська депортація сотень тисяч людей з політичних і етнічних міркувань. Існує чимало версій щодо дійсних мотивів Кремля стосовно примусового переселення кримських татар з їхньої історичної батьківщини – Кримського півострова до степів Центральної Азії, Сибіру й на Урал.
Марійська АРСР. Бригада на лісоповалі. 1950 р.
З усією ймовірністю для сталінського тоталітарного режиму це була багатопланова навмисна акція: тут і негативне ставлення до неросійських етносів прикордонних регіонів, й історичні образи за приниження, що Росія (Московське князівство й царство) зазнала від Кримського ханату, й таємні стратегічні плани, пов’язані з геополітичним розташуванням Криму.
Депортовані Криму – жителі сіл Отузи та Шелен, м. Красновишерськ, Молотовська обл., 1948 р.
Безумовно, з наближенням великої війни в Європі Радянський Союз швидко занурювався в стан біфуркації (латинською мовою «роздвоєння»), коли суспільство мало розділитися в ставленні до репресивного режиму влади. Одна його частина підтримувала існуючий режим, а інша становила альтернативну силу. Враховуючи традиційно негативну позицію кримських татар щодо радянської влади, остання робила все, щоб не зазнали послаблення її позиції й не були підірвані жодним чином на околицях.
Тому дедалі жорстокішими ставали засади кремлівської позиції щодо окремих націй і народностей, які виступали тією чи іншою формою проти репресивного режиму. Це обґрунтовувалося ситуацією, що склалася, а також безпосередньо власне війною, персоніфікованим у багатьох випадках характером репресивної державної національної політики. Серед заходів „покарання” неслухняних і неблагонадійних етносів усякчас використовувалася й депортація. В усякому випадку, кримські татари не були просто виселені – вони зазнали навмисного створення таких умов життя, що були розраховані на повне чи часткове фізичне й моральне винищення народу з тим, аби про нього забувся світ, а всі власне кримські татари стали манкуртами й забули про те, до якого роду-племені вони належать і в жодному випадку не розраховували на повернення до рідних країв. Це і є справжній геноцид.
Марійська АРСР. Пристань Орехів. Праця на баржі. 1954 р.
Проте й досі навіть у ліберальній російській пресі побутують пояснення згаданої трагедії, притаманні тоталітарним часам. Зокрема, кандидат філософських наук О. Ставицький стверджує, ніби депортація є виправданою з огляду на „хвилю ненависті, що піднялася в душах радянських людей при вигляді звірств нацистів. Вона допомогла їм вистояти й перемогти, але не впала на голови німецького населення... Не бачимо ми цього й щодо кримських татар. Більше того, на тлі жахливих звірств, що вчинені нацистами та їхніми прибічниками в СРСР чи американцями у В’єтнамі, акція, проведена за вказівкою Й. Сталіна щодо кримських татар, виглядає просто гуманною”.
Насправді ж, як свідчать оригінальні документи, згаданий злочин був задуманий і визрів задовго до травня 1944 р. Першим тривожним сигналом було рішення 1942 р. про депортацію кримських татар у причорноморських районах, ще не окупованих на той час гітлерівцями (Краснодар, Новоросійськ, Таманський півострів). Ця акція була здійснена згідно з Постановою Державного комітету оборони № ГОКО-1828 від 29 травня 1942 р., підписаного Й. Сталіним. Бійці й офіцери Червоної армії, що проходили службу в Північному Причорномор’ї, також підлягали виконанню цієї постанови, що завершилося 14 липня того ж року .
А за іншими даними депортація кримських татар була спланована ще раніше – до остаточного залишення Червоною армією півострова. По-перше, ще в травні 1941 р. влада почала депортувати до Казахської РСР кримських татар, які мешкали в Білорусі й Литві. По-друге, наприкінці 1941 р. з частин радянської 51-ї армії, що висадилася на Керченському півострові, було перекинуто до Грузії біля 2 тис. військовослужбовців – кримських татар.
За кілька днів їхня чисельність зросла до 2,5 тис. осіб, що ешелонами були спрямовані на найважчі ділянки Карельського фронту, де майже всі загинули. Пізніше на фронті ширилися чутки, ніби після війни кримських татар вишлють із півострова, а політруки вели відповідну роботу з особовим складом, готуючи громадську думку до закономірності депортації корінного народу Криму.
Депортовані з Криму, м. Красновишерськ, Молотовська обл., 1950 р.
Напередодні війни за офіційними даними етнічний склад Криму мав такий вигляд:
З початком війни кримські татари – дорослі чоловіки разом із представниками інших національностей підлягали мобілізації до Червоної армії. Як зазначалося в доповідній записці заступників наркомів державної безпеки Б. Кобулова й внутрішніх справ І. Сєрова від 22 квітня 1944 р. на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, з Кримської АРСР на той час було призвано біля. 40 тис. чол5. З кримських татар були сформовані й численні підпільні групи на окупованій території, зокрема, в селах Кучук-Озене, Тауаке й Куру-Озене Алуштинського району, Ескі-Юрт Бахчисарайського району та ін.
Секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов свого часу наголошував, що переважна більшість кримськотатарського населення лояльно ставилася до радянської влади й після нацистської окупації півострова підтримувала партизанів. Багато кримськотатарських селищ було спалено загарбниками за надання притулку партизанам, зокрема, в с. Кози в січні 1942 р. було розстріляно більше 20-ти мешканців за допомогу червоноармійському десантові в ході невдалої Керченсько-Феодосійської десантної операції. У „Звернені кримськотатарського народу до ХХІІІ з’їзду КПРС” наголошувалося, що „на фронтах і в партизанських загонах і в підпіллі тільки вбитими кримські татари втратили 26,4 % всього дорослого населення. Лише в одному Південному з’єднанні партизанських загонів Криму, в складі якого було 2300 бійців, біля 30 % становили кримські татари”6.
Економічна політика, що проводилася окупантами в Криму й зводилася до вивезення якомога більшої кількості продовольства до Третього райху, спричинила масовий саботаж місцевого селянства. Навесні 1943 р. саме задля його подолання сільські громади були замінені десятидвірками, що пояснювалося нацистською владою ніби-то прагненням „надати кожному селянинові землю”.
Водночас репресії, як і посилена гітлерівська пропаганда, відіграли свою деструктивну роль, причому об’єктом особливого інтересу було кримськотатарське населення з огляду на його стійкий опір „тріумфальній ході” радянської влади в 1917-1920 рр. Йому, зокрема, було надано низку матеріальних пільг: розширено розміри присадибних ділянок, відкрито мечеті й спеціальні крамниці, надано продовольчу допомогу й запроваджено податкові пільги тощо. Геббельсівська пропаганда запевняла мусульман, ніби „Гітлер – прямий нащадок пророка Мухаммеда”, що прийняв іслам із заповітною мрією „визволити мусульманські народи від чужоземного панування”.
Нацисти, виставляючи себе „великими друзями” кримських татар, добилися того, що певна частина останніх повірила в міцність окупаційного режиму. Про витончену політику гітлерівців щодо кримськотатарського населення та їхні методи роботи повідомляв у Політбюро ЦК ВКП(б) і вищезгаданий В. Булатов: „На початку окупації Криму шляхом підступної демагогії й загравання з кримськими татарами, використання буржуазних націоналістів німецькими мерзотниками вдалося деяку їхню частину схилити на свій бік”7. На місцях почали створюватися кримськотатарські збройні загони т. зв. „самооборони”, їхніх учасників нерідко використовували як провідників у каральних акціях проти радянських партизанів.
Публікації часів горбачовської „перебудови” свідчать про те, ніби в допоміжних підрозділах окупантів на півострові налічувалося приблизно 20 тис. кримських татар, а серед 3783-х партизанів Криму їх лишилося на поч. 1944 р. лише близько 600 чол. Безумовно, що на формуванні військових підрозділів із кримськотатарського населення позначилося й те, що ніхто з керівних радянських працівників не був залишений у підпіллі ні з обкому ВКП(б), ні з Раднаркому Кримської АРСР чи з інших обласних центрів.
Про взаємини кримськотатарського населення й радянських партизанів красномовно свідчить протокол засідання бюро Кримського обкому ВКП(б) від 18 листопада 1942 р. „Про помилки, допущені в оцінці поведінки кримських татар щодо партизанів, про заходи з ліквідації цих помилок і посилення політичної роботи серед татарського населення”. У ньому поряд із вказівкою про те, що обком більшовицької партії й НКВС Кримської АРСР на час укомплектування партизанських загонів не залишили в підпіллі жодного з керівних обласних працівників і особливо з числа кримських татар, наголошувалося, що „колишній комісар Центру, кандидат у члени бюро обкому ВКП(б) С.В.Мартинов не справився з покладеними на нього завданнями, відірвався від керівників партизанських загонів, не знаючи справжнього стану справ, неправильно інформував ОК ВКП(б) щодо поведінки кримських татар. Наявні в розпорядженні ОК ВКП(б) факти свідчать про те, що татарське населення багатьох сіл не лише співчутливо ставилося до партизанів, а й активно допомагало їм”. На згаданому засіданні було ухвалено рішення „засудити як неправильне й політично шкідливе твердження про вороже ставлення більшості кримських татар до партизанів і роз’яснити, що кримські татари в основній своїй масі вороже настроєні до німецько-фашистських окупантів, як і всі трудящі Криму”8.
Але з успішним розгортанням Кримської наступальної операції Червоної армії й визволенням Феодосії, Сімферополя та Євпаторії, НКВС і КДБ СРСР 13 квітня 1944 р. ухвалили спільну постанову „Про заходи з очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Для цього півострів було поділено на сім секторів і виділено 20 тис. військовослужбовців НКВС.
Тобто, репресивні дії розглядалися Сталіним і його оточенням як неодмінна умова нормального функціонування й зміцнення радянської влади, а наявність неросійських національностей на окраїнах СРСР ставала вкрай небажаною. Розбиратися ж у тому, хто був „ворогом” і „колабораціоністом”, а хто – „своїм” і „патріотом”, для кремлівських лідерів не мало сенсу, хоча сил і засобів для цього в них вистачило б.
Вже 7 травня 1944 р. в доповідній записці Б. Кобулова та І. Сєрова на ім’я Л. Берії повідомлялося: „Підготовчу роботу з операції вважаємо можливим закінчити до 18-20 травня, а всю операцію – до 25 травня. Для забезпечення майбутньої операції вважаємо за необхідне: 1) виділити в наше розпорядження 2000 вантажних машин, 1500 т автобензину приблизно до 15 травня; 2) для забезпечення прийому майна спецконтингенту відрядити представників відповідних господарських органів Наркомзему, Наркомгазу, Наркомм’ясомолпрому, Наркомхарчопрому... 5) дозволити виселити 330 німців, австрійців, угорців, румун і італійців, які проживають у Криму, а також до 1000 повій з курортів і міст Кримського узбережжя”9.
Робітники на лісосплаві біля річки Язва. Урал. 1948 р.
Зі свого боку, нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія 10 травня в доповіді Сталіну чітко сформулював: „Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу й виходячи з небажаності дальшого проживання їх на прикордонній ділянці Радянського Союзу, НКВС СРСР виносить на Ваш розгляд проект рішення ДКО про виселення усіх татар з території Криму. Вважаємо за доцільне розселити кримських татар як спецпоселенців у районах Узбецької РСР для використання на роботах як у сільському господарстві – колгоспах, радгоспах, так і в промисловості та на будівництві”10.
Наступного дня Державний комітет оборони СРСР ухвалив постанову про виселення кримських татар до Узбецької РСР, 21 травня – про додаткове переселення кримських татар до Марійської АРСР, Горьківської, Іванівської, Костромської, Молотовської (з 1957 р. – Пермська область) й Свердловської областей РРФСР, а 29 травня – про виселення кримських татар і греків з Краснодарського краю й Ростовської області. Спершу передбачалося розмістити в Ташкентській, Ферганській, Наманганській, Андижанській, Самаркандській, Кашкадар’їнській і Бухарській областях та Каракалпакській АРСР 70 тис. депортованих, насправді ж цю кількість жертв сталінського свавілля було перевищено майже втричі.
Наведена нижче діаграма показує у відсотках національний склад депортованих:
Про трагічні обставини здійснення депортації свідчить Тензіле Ібраімова, що опинилася в м. Чирчик Ташкентської області: „Нас виселили з Фрайдорфського району, із сел. Аджіатмак 18 травня 1944 р. Виселення відбувалося дуже жорстоко. В три години ранку, коли діти ще спали, увійшли солдати, щоб ми протягом п’яти хвилин зібралися й вийшли з дому. Нам не дозволили брати з собою ні речей, ні продуктів. З нами так грубо поводилися, що ми думали, що нас на розстріл ведуть. Вигнавши з села, нас протримали голодними цілу добу. Голодували, але з дому нічого не дозволили брати. Стояв суцільний плач голодних дітей. Чоловік воював на фронті. Я була з трьома дітьми.
Нарешті нас завантажили на автомашини й повезли в Євпаторію. А звідти завантажили в товарні вагони, битком набиті, як худобу. Везли нас 24 доби в Самаркандську область, на станцію Зерабулак, звідти вивезли в Хатирчинський район, в колгосп „Правда”. Нас змушували ремонтувати приватні кибитки. Ми працювали, голодували. Багато від голоду з ніг падали. З нашого села вивезли 30 родин, з яких вижили неповних 5 родин. І в цих родинах залишились 1 – 2 особи, решта загинула від голоду й хвороб.
Моя племінниця Шейхіслямова Менубе з 8-10 дітьми була вислана з нами, а чоловік її був з перших днів війни в Радянській Армії й там загинув. А родина загиблого воїна загинула в засланні в Узбекистані голодною смертю, лише одна дівчинка на ім’я Пера залишилась живою, але від жаху й голоду, яких зазнала, стала калікою.
Наші чоловіки були на фронті, й нікому було ховати померлих, і часто трупи лежали кілька діб разом із живими”11.
Таким чином, примусова депортація кримськотатарського народу, поза всіляким сумнівом, відбувалася в нелюдських умовах. Кримський краєзнавець А. Куркчі дійшов висновку, що в дорозі, а також протягом першої ж зими 1944-1945 рр. загинуло 45 % від усієї кількості депортованих: „Ніхто не вів обліку ні загиблим, ні похованим, тільки пам’ять старих людей ще утримує спогади про місця заслань кримських татар”12. А в довідці про чисельність спецпоселенців за 1944-1945 рр. вказано, що їх загинуло 4412513. Відсоток смертності серед депортованих кримських татар, болгар, греків і вірмен становив 19,6%; з них, зазначалося у зведенні лише по Узбецькій РСР за 1944 р., там померло 16052 чол., а за весь 1945 р. – 13183 чол. Водночас чисельність кримських татар на спецпоселенні зростала, що пояснювалося як народжуваністю, так і прибуттям їхніх нових нечисленних груп.
Депортовані з Криму, м. Красновишерськ, Молотовська обл., 1950 р.
Що ж торкається режиму управління депортованими кримськими татарами, то варто навести доповідну Л. Берії від 29 травня 1944 р. про прибуття депортованих до Підмосковного вугільного басейну. „У зв’язку з одночасним переселенням татар до Узбецької РСР, – безапеляційно наголошувалося в документі, - вважаю за доцільне прибулих татар утримувати на умовах з мобілізованими свого часу німцями, тобто організованими загонами, на шахтах, з розміщенням і охороною у гуртожитках, ходінням на роботу строєм”. Нарком внутрішніх справ СРСР дав згоду на цю пропозицію, поширивши ці правила й на кримських татар, які потрапили до Тульського вугільного басейну.
Таким чином, депортація кримськотатарського народу є проявом злочинної сутності національної політики сталінізму й переконливим їй обвинувальним актом. Тому 11 грудня 2005 р. 4-та сесія четвертого Курултаю кримськотатарського народу визнала депортацію 18 травня 1944 р. й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом геноциду корінного народу Криму.