Загальна характеристика патристики
Патристика
Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.
Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.
Псевдо-Діонісій
В період становлення феодального суспільства у Візантійській імперії (точніше — в Сирії) у другій половині V ст. були написані грецькою мовою чотири твори, які відіграли визначну роль у наступному розвитку філософської думки Середньовіччя на Сході та Заході. Це були твори про проблему пізнання Бога: "Про божественні імена", "Про таємниче богослов'я" (часто зустрічається під назвою "Про міфічну теологію"), "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію", які підписані ім'ям Діонісія Ареопагіта. Проте загальновизнано, що він не міг бути автором цих творів через те, що жив на кілька століть раніше подій, описаних у цих трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Діонісій (а самі твори — "Ареопагітиками").
Ареопагітики становлять собою синтез християнських ідей з нео-платоністськими, в якому найчастіше переважали саме неоплатоністські елементи. Теологічні уявлення концентруються в "Ареопагітиках" насамперед навколо шляхів богопізнання.
Першим з них є шлях позитивної теології. Основа позитивної теології — аналогія між реальним світом предметів, особливо людських істот, і Богом як верховним та єдиним творцем. Але Бог — це абсолют, йому притаманні всі імена, що вживаються у Писанні. Звідси назва першого твору Ареопаптик — "Про божественні імена", де обґрунтовується всеіменність Бога. Шлях позитивної теології, на думку автора твору, виявляється далеко неадекватнім для пізнання Бога. По-перше, тому, що далеко не всі імена, не всі атрибути, притаманні людині, можуть бути віднесеними і до Бога. По-друге, навіть ту безліч атрибутів, які можна приписати божественній істоті, неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутів можна розуміти в різноманітних контекстах, але саме адекватний Богові контекст його розуміння не може бути даний людині, адже Бог — надприродна істота.
Інший шлях — негативна теологія, яка становить найбільш адекватний спосіб людського осмислення божественної істоти. Саме з негативною теологією пов'язані містичні вчення Псевдо-Діонісія про Бога, сформульовані в трактаті "Про таємниче богослов'я". Суть негативної, заперечуючої теології полягає в послідовному запереченні стосовно Бога будь-яких властивостей, будь-яких атрибутів, що спостерігаються та мисляться в навколишньому світі, через те, що Бог навіть приблизно не може бути схожий з ними. Завдяки цьому "всеіменний" Бог як предмет пізнання в позитивній теології стає "безіменнім" Богом як об'єктом пізнання в негативній теології.
Псевдо-Діонісій переймає неоплатоністсью ідеї, наприклад, ідею Бога як початку, середини й кінця існуючого. Світ був створений Богом, його нескінченною добротою й любов'ю, він же і намагається повернутися до Бога — нескінченного добра, любові, щастя. Таким чином, трансцендентальний Бог може бути уявлений водночас і як іманентний усім видам існування, що беруть участь у його вдосконаленні. Насамперед цього досягають істоти, які утворюють "небесну ієрархію" (ангели, духи), а потім люди, які за допомогою церкви спілкуються з Богом.
У цій концепції провідну роль відіграє саме концепція про ієрархічне впорядкування світу, яка обґрунтовувала роль церкви. Філософія ієрархії обґрунтовувала як структуру християнської церкви, так і структуру феодального суспільства. Поділ між духовною та світською владою знайшов своє перше теоретичне висвітлення. Звідси виникла величезна популярність "Ареопагітик" у наступні віки та титул їх автора — "Ієрархічний доктор".
Августин та його послідовники
Августин "Блаженний" Аврелій (13.XI.354-28.VIII.430), єпископ Гіпона, створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміїси конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті "Сповідь", розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті "Про град Божий", що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410 p., Августин визнає існування двох видів людської спільноти: "град земний", тобто державність, яка заснована на "самозакоханості, доведеній до презирства Бога", і "град божий" — духовна спільність, основана на "любові до Бога, доведеній до презирства до самого себе".
Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.
Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524)
Видатним діячем та відомим філософом пізньої античності був Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524), який здійснив велику кількість перекладів із старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну мову культури та освіченості. Найбільш цінною визнається його перекладацька та коментаторська діяльність в галузі логіки та гносеології. Боецій переклав та прокоментував усі основні твори з логіки Арістотеля.
Головними теологічними трактатами Боеція вважаються "Про святу Трійцю", "Про втішення філософією", де дасться не арістотелівська, а платонівська концепція відношення загального до одиничного. Згідно з нею людський розум не потребує чуттєвого пізнання як початкового етапу, а може осягти сутність простим напруженням своїх вищих пізнавальних здібностей. Загальне, з цього погляду, існує саме по собі, самостійно, і людський розум має здатність його безпосереднього осягнення.
Розвиваючи ідею Августина про вирізнення індивідуального буття людини та суспільного буття в історії, Боецій розповсюджує й на поняття буття взагалі, що уможливило йому поставити проблему, яка стала провідною для наступної середньовічної філософії. Це онтологічна проблема розрізнення у кожній речі її індивідуального існування у всій його конкретності та її загальної сутності, буття взагалі як відповідної речі (дерево, плода, земля і т.д. як щось загальне на протилежність конкретному яблуку, яблуньці, ділянці землі конкретного господаря). Саме виділення сутності як загальної основи для пізнання та тлумачення буття взагалі виявляється більш важливим для пізнання, аніж конкретне існування будь-якої індивідуальної речі. Але тільки за ставленням до них і може бути зроблено розрізнення цих двох різновидів буття — безпосереднього та загального, глибинного.
Тертуліан
Тертуліан (прибл. 160-221) є найбільш яскравим виразником впевненості про несумісність філософії та християнського віровчення, тієї основоположної лінії, що була сформульована у "Посланнях апостола Павла" і наголошувала, що християнське одкровення "усуває мудрість світу всього".
Квінт Тертуліан був вихований у традиціях римської юридичної культури, прохолодно і навіть вороже ставився до абстрактних систем грецької філософії. "Жалюгідний Арістотель" встановив для єретиків діалектику — "мистецтво будувати і руйнувати, мистецтво саме по собі безплідне, але таке, що породжує численні суперечки, а тим самим і єресі".
Доводячи тезу про несумісність філософії та християнського віровчення, Тертуліан став раннім виразником його практичного розуміння. Воно виходить з того, що соціальна функція філософії відмінна від релігії. Соціальна функція є незалежною від того чи іншого філософського обґрунтування, якого вона, власне, не потребує. Між Афінами та Єрусалимом, між Академією та церквою, між язичниками-єретиками та християнами не може бути нічого спільного. Після Христа немає потреби у якій-небудь допитливості, а після Євангелія немає потреби в дослідженнях. Відкидаючи філософію Платона, Арістотеля, Епікура, Геракліта, Емпедокла, він проголошує філософів патріархами єретизму.
Тертуліан висуває тезу про несумісність віри та розуму, наголошуючи, що сила віри прямо пропорційна безглуздості положень, в які віриш. Дана позиція є досить показовою для ірраціонального світогляду не тільки християнського віровчення, а, по суті, і для будь-якого монотеїстичного віровчення, для будь-якої ірраціоналістичної філософії.
Програмна зневага до розуму, проголошена Тертуліаном, усе ж не могла вберегти його від вирішення важливих питань шляхом логічної побудови думки, без чого не могла обійтися молода християнська теологія: про природу Бога і людської душі. І тут християнський апологет підпав під вплив уявлень римського стоїцизму. Він дійшов висновку, що єдиний Бог, звісно, є не чимось іншим, як дух, проте це дух, рівний ніщо. Він аж ніяк не матеріальний, а тілесний, як це уявлялося стоїками у їхньому вченні про пневму. Аналогічно і душа, яка відрізняється від людського тіла як щось більш тонке і текуче, все ж тілесна. Адже інакше неможливо пояснити, як дух розповсюджується по всьому тілу, використовує їжу та відчуває. В зв'язку з цим Тертуліан, всупереч Платонові, висловлюється навіть на користь сенсуалізму. Відповідно до цього він уявляв будь-яку людську душу не як таку, що вселилася іззовні, а як таку, що виникла за допомогою Бога із сім'я і передається з тих пір від покоління до покоління і зберігає в собі як образ верховного творця, так і першородний гріх прабатьків Адама та Єви, зберігається в людській душі як деяка пневма, рівна ніщо. Дане вчення відкидало розповсюджене в міфології уявлення про вічне переселення душі з тіла в тіло. З ніщо приходить — в ніщо піде.
Ориген
Ориген (185-254 pp.) пішов шляхом поєднання елементів християнства з платонізмом. Александрійський вчений написав велику кількість богословських творів. Трактат "Про начала" (написаний приблизно 230 p. грецькою мовою) відомий як перша спроба дати систематичний виклад усіх "Істин" християнства.
На цей виклад дуже вплинули принципи неоплатонізму. Справа в тому, що Ориген пройшов навчання у філософській школі Аммонія Саккаса, який мав вирішальний вплив на відомого філософа Плотіна. Філософський підхід Оригена до трактування Біблії виявився насамперед у алегоричному тлумаченні багатьох її положень. Саме Ориген був першим християнським теологом, який обґрунтовував нематеріальність Бога, досконалість та вічність якого, на його думку, з необхідністю вимагають саме такого уявлення. Інша вирішальна властивість Бога, також уперше приписана йому Оригеном, полягає в його нескінченності.У Біблії немає такого тлумачення, але воно, по суті, випливає з положень негативної теології, яка вимагає заперечення щодо Бога всіх можливих предикатів. Використовуючи, услід за Філоном, ці положення, Ориген наблизив поняття Бога до неоплатоністського поняття абсолюту, але разом з тим зберіг і біблійні визначення Бога як окремої особи, яка здатна бути доброю, закоханою в людство. Нескінченність божественної істоти випливає з її нематеріальності: те, що безтілесне, не може мати якихось меж.
Вічність Бога, доводив філософ-богослов, передбачає і вічність процесів творіння. Бог щоразу створює світ, обмежений у просторі, але, оскільки будь-який світ має не тільки початок, а й кінець — також обмежений божественною волею у часі — услід за ним Бог створює новий світ і цей процес не має кінця, бо творення має трансцендентальну суть. Наш світ, проте, має суттєву відмінність від інших, створених Богом світів, бо саме в ньому божественний Логос постає в образі людини (істоти, здатної самостійно творити добро і зло), і цим Бог проявив свою рятівну функцію — надав можливість стати необмеженою простором і часом сутністю. Людина у своїх справах має можливість стати невмирущою, приєднатися до вічного творіння світу.
Приписуючи духам властивість мати свободу волі, Ориген намагається зняти з Бога відповідальність за зло, яке панує в світі, що стає в наступних християнських вченнях класичною формулою теодіцеї (боговиправдання). Падіння духів мало вирішальний вплив на долю світу, але Бог не дозволяє йому вічно перебувати у злі. Через Христа, носія божественного Логоса, Бог перед усіма істотами відкриває можливість спасіння, котрої ніхто не може втратити, поки не продасть душу сатані, через те що кожен, намагаючись повернутися у лоно верховного отця (так званий окатарсис), допомагає у творінні кращого світу. Повернення до Бога, до духовної повноти буття становить новий етап у бутті світу. Ориген досить оптимістичний у своїх міркуваннях, бо вважає, що навіть сатана за певних обставин може врятуватися (за умови повернення Богові всіх загублених ним душ).
З погляду взаємовідносин християнського віровчення та філософії процес повернення до Бога має гностицистський характер, бо Ориген пов'язує цей процес із вдосконаленням людського пізнання. Тут філософія розглядається як найкращий шлях до християнського віровчення.
Вчення Оригена у ряді положень виявилося непридатним для ортодоксальної церкви. Згодом оригенізм був офіційно засуджений церковним собором.
Арій
Арій продовжував традиції боговчення Оригена, намагався внести в християнство логічні принципи доказу, передусім у вчення про Бога-отця та Бога-сина. Оскільки останній, згідно з Писанням, народжений Богом-отцем, а тільки верховний Бог є вічною істотою, то Бог-син не може бути повністю рівним йому. Тим самим Ісус проголошується Арієм не єдиносутнім з Богом-отцем, як на цьому наполягала більшість священиків, а лише подібносутнім. Хоча Христос не позбавлявся цім твердженням божественної природи, але якоюсь мірою наближався до мінливих речей та істот світу тваринного і, як вважала більшість церковних ієрархів, втрачав значну частину свого божественного авторитету (а разом з цим, вважали церковники, падав і їхній авторитет).
Навколо цього питання християнської теології розгорнулася запекла боротьба представників панівної церковної верхівки проти послідовників Арія. Вплив останніх був досить значним у Александрії та Єгипті, розповсюдився пізніше і на інші країни. До аріанства примикало багато християн, що були невдоволені зростаючим деспотизмом офіційної церкви, яка освячувала ще більший деспотизм імператорської влади. На Нікейському соборі 325 року перемогла антиаріанська лінія. Це, зокрема, пояснюється тим, що й рішуче підтримав імператор Костянтин. Не віруючи у християнство і не вдаючись до знання богослів'я, Костянтин мав потребу у єдиній, монолітній церкві, а не в церкві, що руйнувалася чварами, боротьбою різних угруповань. Аріани були відлучені від християнської церкви, а для закріплення переваги над ними виробили знаменитий нікейський символ християнської віри: "вірую в отця, і в сина, і в духа святого". Головним його змістом було засудження того, що отримало пізніше назву субординаціоналізму, тобто підпорядкування Бога-сина Богові-отцю, бо ставило під сумнів повноцінність божественного втілення Христа, а разом з цим — і віру в єдинорятівну роль християнської церкви.
Афанасій
Афанасій (295-373) був спочатку дияконом та таємним писарем єпископа, потім наступником померлого Александра, патріарха Александрії; відстоював класичну для християнства позицію про єдиносутність сина Божого з Богом-отцем. На соборі в Нікеї, скликаному в 325 p. імператором Костянтином, погляди Афанасія зіткнулися у суперечці з поглядами Арія. Собор схилився до того, що Бог-отець та Бог-син мають єдину сутність. Проте спочатку перемога Афанасія була відносною. У східній частині церкви панував аріанізм, а германці, насамперед готи та інші (окрім фракійців), також були аріанцями. Тільки після смерті Афанасія, у 380-381 pp., синод підтвердив тезу про єдність Бога-отця та Бога-Духа Святого, яка стала основним церковним законом. До беззаперечного виконання був прийнятий догмат про триєдиність Бога. Цим завершувався процес формування християнського монотеїзму у боротьбі з язичництвом, політеїзмом. Германські народи відвернулися від аріанства до католицизму тільки у VI-VII ст.ст.
Заснування православ'я
Православ'я — один з трьох головних, напрямів християнства, який почав складатися після поділу Римської імперії (395) як офіційна релігія Східної (Візантійської) імперії. Остаточно православ'я оформилося після поділу церкви у 1054р. Назва конфесії відображає типову для всіх релігій претензію на єдиноістинність. Але якщо спочатку православними називали усіх християн, які вірять в Ісуса Христа, то з 867 p., коли патріарх Фотій виступив із звинуваченням латинської церкви, назва православ'я залишилася лише за християнами Сходу після відокремлення від них західних християн, що визнають зверхність над ними влади папи римського.
Віровчення, культова система і церковне управління православ'я церкви відображають у собі історичний розвиток Візантії, де існувала деспотична влада імператора, централізований державний апарат. Верховенство імператора над церквою спричинило формування характерних для догматики і обрядовості православ'я ірраціоналізму, містицизму і консерватизму про державництво. Обожнюючи і возвеличуючи імператора, освячуючії імперію як принцип, Східна церква включила в свою богослужбу практику імператорського способу життя. Оскільки центроспрямовані тенденції Візантійського державотворення, на відміну від Заходу, були не в руках Церкви, а державного апарату, сам імператор був зацікавлений у руйнації умов існування двовладдя — його і патріарха. Тому імператорська влада сприяла утворенню чотирьох патріархій — Александрійської, Антиохійської, Єрусалимської і Константинопольської, які після падіння Візантійської імперії (XV ст.) виокремилися в самостійні (автокефальні) православні церкви. На відміну від католицизму, де існує лише всесвітній центр і один глава Церкви, православні церкви мають сьогодні близько двадцяти автокефальних (самостійних) церков.
За спільності віровчення і обрядовості кожна автокефальна церква має свою специфіку не тільки конфесійного, а й етнічного характеру. Віросповідальну основу православ'я становлять Святе Писання і Священе Передання (рішення перших семи Вселенських Соборів і праці Отців Церкви II-VIII ст.). Головні принципи системи віросповідання у православ'ї викладено у 12 пунктах Символу Віри. Ними насамперед є догмат про триєдиного Бога, Боговтілення, викуплену жертву, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа та ін.
Православ'я характеризує надто громіздкий і пишний культ. В основі філософських уявлень православ'я лежить платонівсько-арістотелівська традиція і містика ареопагітиків. Власну систему соціальних поглядів православ'я не виробило. Органічне включення його в державну структуру своїх країн слугувало тому, що ідеологія держави ставала основою соціальних орієнтацій місцевої церкви. Православ'я не визнає вчення про вихід Святого Духа і Бога-сина, про чистилище та ін.
Православ'я заперечує целібат для всього духівництва, по-своєму виконує обряди хрещення і причастя, оздоблює храми, організує чернече життя.
В Х ст. православ'я стало державною релігією Київської Русі. Воно слугувало і засобом національної ідентифікації, і засобом національного гноблення, і засобом боротьби за свободу волі, соціальну рівність.
Схоластика