СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗГЛЯД ПЛОДОТВОРНОСТІ ДРУГОРЯДНИХ ДАНИХ І НАСЛІДКІВ З НАВЕДЕННЯМ ПРИКЛАДІВ

Найплодотворнішим між цими місцями є таке місце, що виводиться з наслідків та другорядних даних без уваги на те, чи вони необхідно з’єднуються з річчю чи ні, як ми про це щойно сказали. Хоч і краще пізнавати річ з її першопри\183\чин, /54/ але в філософії ми часто йдемо зручнішим шляхом — від наслідків до причин, тому що наслідки нам більш відомі, ніж причини. Однак тут у центрі нашої уваги є чесноти на місці наслідків і другорядних даних, і ми розглядаємо плоди і наслідки чеснот та все, що з ними тісно пов’язується Засуджуємо також вади з їх наслідками, згадуємо про нещастя, які вони приносять з собою, і збільшуємо їх.

З цих двох місць Сенека навів багато доказів проти гніву такими словами: «Ти зажадав від мене, Новате ³⁶, щоб я написав, як можна втихомирити гнів. І, як мені здається, ти цілком слушно дуже боїшся цього найогиднішого і найлютішого з усіх почуттів. Адже інші почуття бувають до певної міри спокійними і тихими, та гнівом повністю керує біль, він шаленіє від нелюдського прагнення до зброї, кровопролиття і вбивства; людина у гніві не дбає про себе, щоб тільки завдати шкоди іншим, кидається на списи і ради помсти пристрасно бажає потягнути за собою багато жертв. Недарма мудреці назвали гнів короткочасним божевіллям, бо ж гнів як і божевілля, не володіє собою, забуває про пристойність, не пам’ятає про родові і дружні зв’язки, вперто продовжує те, що почав, не прислухається до розумних порад, збуджується не вартими уваги причинами, нездатний керуватись правдою і справедливістю і дуже схожий на обвал будинків, які ламаються на тому, на що впали. Щоб ти переконався, що охоплені гнівом люди не є нормальними, зверни увагу на їх зовнішній вигляд: як безпомилковими ознаками шалу є зухвале і грізне обличчя, понуре чоло, дикий вигляд, прискорена хода, неспокійні руки, змінний колір лиця, частий і сильний віддих, так і пнів має ті ж самі ознаки: очі горять і виблискують, лице вкривається багрянцем, бо кров у серці бушує, губи тремтять, зуби стискаються, волосся скуйовджується, дихання сперте і шипляче зі свистом, скручуються суглоби, чути стогін, ревіння, мова переривається незрозумілими звуками, чути плескання руками, стукіт ногами, все збуджене тіло «страшенно погрожує гнівом». Гидкий і жахливий вигляд у тих людей, які спотворюють себе гнівом, і невідомо, чи це більш мерзенна, чи бридка вада. Інші пристрасті можна приховати і підсилювати таємно у глибині душі, а гнів виходить наверх і чим більша його сила, тим одвертіше він лютує.

Якщо розглядати далі наслідки гніву і шкоду, якої він завдає, то треба сказати, що жодна чума не обійшлась дорожче людському родові. /54зв./ Тут ти побачиш вбивства, отруєння, гидкі зв’язки між злочинцями, зруйновані міста, начальників, що продаються публічно з аукціону, палаючі смолоскипи, прикладені до покрівель, підпали у місті, з якими \184\не можна справитись, і навіть великі області, охоплені загравою пожеж. Поглянь на жалюгідні залишки фундаментів могутніх міст: їх зруйнував гнів. Поглянь на величезні простори, які залишились без жителів: їх спустошив гнів. Поглянь, скільки відомих вождів погубила лиха доля».

Все це — думки Сенеки [«Про гнів», I, 1 — 2]. Він висловлює багато таких зауважень. З наведеного прикладу ясно, наскільки плідним є те місце, в основі якого лежать наслідки і додаткові дані.

Ось ще один приклад знаходимо у святого Василія: «Чим ти, чоловіче, відрізняєшся від диких тварин? Хіба не розумом, яким обдарував тебе твій творець і завдяки якому ти став володарем і власником усього створеного? Отже, хто сам себе позбавляє розуму внаслідок пияцтва, стає в рівень з худобою, що не має розуму, і уподібнюється до неї. Мало того. Я можу сказати, що п’яний ще більш позбавлений розуму, ніж тварина. Адже всі чотириногі дикі тварини мають визначений час для парування, проте люди, коли їх розум затьмарюється у п’яному стані, а тіло наповнюється природною похіттю, в кожен час і в кожну годину збуджуються до нечистих і гидких обіймів, що не тільки відбирає у них розум, а й притупляє органи відчуттів і свідчить про те, що п’яниця гірший за всяку тварину. Бо яка ж тварина втрачає до тієї міри зір і слух, як п’яниця? Та ж п’яниці не впізнають навіть своїх найближчих, а іноді підбігають до чужих, неначе до своїх найближчих. Хіба ж вони не перестрибують часто через тінь, неначе через струмок чи балку? Їхні вуха наповнюються шумом і клекотом, неначе шумом бурхливого моря. Їм здається, що земля піднімається і гори кружляють. Інші сміються безперервно або впадають в печаль і гірко плачуть, то вони сміливі і безстрашні, то знову полохливі і боягузливі. У деяких п’яниць бувають важкі, удушливі, смертоподібні сни, від яких вони насилу прокидаються, /55/ проте дійсність для них безглуздіша, ніж сон. Сновидіння — це для них справжнє життя. Адже навіть ті, що не мають у що вдягнутися, ні харчів на завтрашній день, по п’янці у сні сидять на царському троні, командують військами, будують міста, щедро розкидаються грішми. Ось так бушує у серці вино, створюючи примарні фантастичні картини.

Деякі потрапляють у полон до протилежних почуттів. Вони падають духом, стають сумними, їх охоплює біль, вони лякливі і легко розгублюються. Те саме вино викликає у різних людей різні душевні почуття. У кого воно викликає швидкий кровообіг, у того розцвітає рум’янець, і вино робить з нього веселу, приємну, радісну людину. На кого ж воно звалилось тягарем, згустило кров і сповільнило її обіг, той \185\ впадає у другу крайність. Навіщо говорити про інші почуття і примхи? Ось тебе трохи роздратували, і в тебе відразу появляються примхи, раптово змінюється настрій, ти кричиш, метушишся, ти здатний на всяку зраду і схильний до гніву. З вина, неначе з джерела, явно випливає нестримна похіть, і тільки поміркованість може усунути цю хворобу розбещеності, яка показує, що весь шал тварин під час парування значно менший, ніж безсоромність п’яних. Якщо тваринам добре відомі межі природи, то п’яниці шукають у мужчині жінку, а в жінці — мужчину. Не легко передати словами і перерахувати всі лиха, що походять з пияцтва.

Відомо, що час від часу люди зазнають втрат від чуми, яку поволі переносить саме повітря, завдаючи шкоди здоров’ю. А от від вина усі шкоди приходять відразу. Вони не тільки опоганюють душу і заплямовують її огидною нечистю, а й спотворюють зовнішність людини. Причиною цього є шкідливий нахил, який підхльостує п’яниць, неначе овід, і вони, зловживаючи вином, тануть і розтоплюються у пристрастях. Крім цього, в їхнє тіло надходить надто багато рідини, і воно стає важким, кволим, вонючим, позбавленим усякої життєвої сили. У них під очима синяки, шкіра бліда, дихання швидке і нерівномірне, язик ледве повертається, вимова не чітка, ноги плентаються, як у дітей. Усунення зайвих речовин з організму у них відбувається всупереч волі, неначе у нерозумних істот.

Вони більш жалюгідні у своїй пристрасті, ніж ті, хто в морі переносить бурю, коли морські хвилі, підступаючи, хапають одних за одними і затоплюють, /55зв./ не даючи їм змоги піднятись вгору. Так і душі п’яниць несуться потоплені у вині. Як кораблі, захоплені бурею, скинувши зайвий вантаж, стають легкими, так і п’яниці мусять позбутися того, що їх обтяжує. Вони блюють і відригують, позбуваючись насилу тягару, але вони більш жалюгідні, ніж ті, яких захопила морська буря, бо ті, що зазнали корабельної аварії, нарікають на море, вітри і закони стихії, а п’яниці добровільно викликають бурю своїм пияцтвом.

Ким оволодів злий дух, той гідний співчуття, але п’яний, який переносить ті ж самі страждання, не заслуговує співчуття, хоч добровільно бореться зі злим духом. Видумують навіть ліки проти пияцтва, але не на те, щоб не зазнати жодного лиха від вина, а на те, щоб не виходити із оп’яніння. День для них малий і навіть зимова ніч коротка для пиятики. І немає кінця лиху. І саме вино краще проганяє себе самого. Адже воно не зменшує потреби у питті, а викликає непримиренну необхідність у продовженні п’янки і, хоч палить п’яного, породжує все більшу і більшу спрагу. Коли ж п’яниці \186\ виправдовують своє ненаситне прагнення, їм трапляється щось протилежне їх наміру, тому що постійна розгнузданість послаблює органи відчуття і робить їх кволими.

Бо як блиск притуплює зір і як ті, що перебувають серед великого гуркоту, стукоту і сильних ударів, доходять до того, що взагалі не чують, так і п’яниці, зловживаючи розкішшю, не тямлять того, що втрачають почуття розкоші. Вони вже не розбираються в якості вина, і воно здається їм водянистим, хоч у ньому немає води, і навіть те вино, яке щойно вийняли для них із снігу, здається їм теплим, хоч воно і найкраще. Навіть сам сніг не може погасити полум’я, яке в них говорить від вина». Читай також його промову «Проти гнівливих» і другу — «Проти зависних».

Хочеться тут навести тонке міркування Кипріана з його промови «Про заздрість і ревнивість»: «Що це за міль душі, що за хвороба думки, яка ж іржа серця заздрити другому чи то чеснотам чи щастю, тобто ненавидіти в ньому його власні заслуги або божественні благодіяння, повертати чуже благо на власне нещастя, мучити себе успіхом визначних людей, робити собі кару з похвали іншим, і, неначе катів, пригортати до свого серця, вводити собі у думки і почуття мучителів, /56/ які серед мук роздирають нутрощі і топчуть тайни серця копитами недоброзичливості. Таких ні їжа не розвеселяє, ні напій не приносить вдоволення. Безперебійні зітхання, стогони, уболівання... Якщо ж заздрісники не виявляють інколи своєї заздрості, то все ж таки днями і ночами постійно в них розривається серце.

Інші нещастя мають кінець, і кожен злочин кінчається. У перелюбника проступок закінчується виконанням перелюбства, у розбійника злочин кінчається вбивством, дикості грабіжника кладе край оволодіння здобиччю, а фальсифікаторові ставить межу завершена фальсифікація. Однак заздрість не має меж, зло триває постійно і гріх без кінця: наскільки більших успіхів добився той, кому завидують, настільки більша пожежа спалахнула в душі заздрісника. Звідси грізне обличчя, дикий погляд, блідість на лиці, тремтіння на устах, скрегіт зубів, скажені слова, розгнуздане паплюження, рука готова до негайного вбивства, і хоч у руці немає меча, але вона озброєна ненавистю оскаженілого розуму». [Блаженного Фаскійського Цецілія Кипріана твори. Патрологія латинська, т. IV, с. 645. Париж, 1844]. \187\

Розділ сьомий