ПРО СТРАХ, АБО ЖАХ І РОЗПАЧ
Страх — це недуга або хвилювання душі під впливом уяви про горе, яке загрожує. Це почуття часто корисне і дуже вигідне для збудження боягузливості, його завжди треба розгля\330\дати з такою надією, що не станеться взагалі якесь лихо, а тільки що може статись, якщо не трапиться того або цього, або якщо не перестане це або те траплятись.
ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ СТРАХУ
По-перше, легко викривається страх з приводу втрати якогось добра, якщо раніш описати його природу й викликати прагнення до цього добра. По-друге, щоб навіяти в когось страх перед майбутнім лихом, то раніш скажи, яке воно велике. По-третє, треба вказати на близьку небезпеку та на швидке її здійснення і це підтвердити багатьма випадками, досвідом минулого, подібними прикладами [взятими з життя] інших, розглядом сучасного становища, знаменням та дивними знаками, якщо якісь могли б бути.
Далі заявити, що той, кого, як ми твердимо, треба боятись, справедливий, непідкупний суддя і жорстокий каратель або якщо він ворог, то необхідно розповісти про його силу та могутність, про його гордість породжену стількома успішними подвигами, про його дикість, нелюдяність та жорстокість.
Засоби збудження страху полягають ще й у тому, щоб, очевидно, збільшити суть нещастя, яке само по собі вже викликає страх, далі заяви, що це нещастя вже близько, якщо йому вчасно не запобігти, і що легко воно може статись. По-четверте, тут мають значення також засоби, які подамо при обговоренні розпачу. Очевидно, їх можна сюди віднести, бо ж ці почуття близькі і взаємно допомагають одне одному.
ВКАЗІВКИ ДЛЯ ЗБУДЖЕННЯ РОЗПАЧУ
Розпач, згідно з визначенням Ціцерона («Туркулянські бесіди», IV [18]) — це недуга душі без надії на кращу долю /142/ або зневір’я в оволодінні якимсь добром або в уникненні якогось зла. Розпач необхідно збуджувати тоді, коли принесе нам, очевидно, якусь користь, тобто, — коли надія, протилежна розпачеві, шкідлива для нас, і ще тоді, коли відчай повинен привести до кращого. Причини, які породжують розпач, такі: по-перше, можуть бути ці ж самі причини, які викликають смуток або страх, бо під впливом таких почуттів люди схильні до розпачу. По-друге, треба розповісти про все, що протилежне цьому, і, як ми сказали в третьому розділі, збуджує надію, — це означає, що немає жодної надії: близькі нещастя, а добро далеке, безсилля своє і могутність ворогів, подати приклади інших, у яких в таких самих випадках був нещасливий кінець. \331\
Усе те, що викликає страх, сприяє, водночас і збудженню розпачу. Ці почуття близькі, тому впадати в розпач, на мою думку, є не що інше, як надмірно боятись. Та найбільш з усього тут треба підкреслювати труднощі в досягненні добра та у відверненні зла.
ПРИРОДА ТА СТИЛЬ У ВИКЛАДІ ЦИХ ПОЧУТТІВ
Страх за своєю природою такий, що вкидає нас в холод, так що перелякані морщаться, бліднуть, втрачають мову, роблять і говорять подібно до тих, хто переносить холод. Звідси, очевидно, не дуже легко, але необхідно знайти особливий стиль для промови: треба, щоб промова ця була пожвавлена, як при викладі почуття любові та радості. Однак для вираження страху існують особливі фігури: сумнів, просьби, вигуки, зітхання. Це почуття варто виражати не криком, а відповідним способом виголошування промов: рухами і голосом.
Запам’ятай, що можна викликати страх подвійний: по-перше, коли сам оратор, здається, сповнений страху, і, по-друге, коли оратор начебто взяв на себе роль особи, яка приносить страх, і погрожує, і повідомляє про ті лиха, яких особливо треба боятися. У першому випадку характер стилю повинен бути подібним до самого страху: стриманий, уривчастий з недавно згаданими фігурами. В другому — стиль подібний до гніву, а найбільш відповідною фігурою буде тут персоніфікація, коли оратор часто вставляє слова в уста особи, якої необхідно боятися. Так, звичайно, пророки сповіщали голос божий: «Це говорить господь бог Ізраїля» і т. п. Такого ж стилю слід дотримуватися і при викладі розпачу, хіба тільки ще треба врахувати й те, що почуття розпачу більш говірке [ніж почуття гніву].
ЗАСОБИ ОТРИМАННЯ РОЗПАЧУ ТА СТРАХУ
Засоби стримання розпачу та страху однакові, бо не може, бути розпачу, коли усунено страх, і навпаки. Отже, по-перше, треба збудити надію (дивись про це розд. 3). По-друге, необхідно розповісти про даремний страх, тому що нас часто лякає те, що не повинно лякати, як, наприклад, Сенека каже до Луцілія 73: «Більше того, що нас лякає, ніж того, що стримує страх, і ми частіше стурбовані уявою про щось, ніж дійсною річчю». По-третє, скажи, що не трапиться це лихо, яке приносить страх, і це необхідно підтвердити вагомими доказами, \332\ відхиляючи те, що наводить страх. По-четверте, треба пообіцяти божу допомогу. Ціцерон (промова 2 проти Катіліни [19]) говорить так: «Тим треба дати настанови, щоб не втрачали надії,/142зв./ що безсмертні боги прийдуть негайно на допомогу цьому непереможному народові, цій прекрасній державі, цьому найкрасивішому місту проти такої великої сили наявного злочину». По-п’яте, треба похвалити хоробрість, завдяки якій зневажливо ставляться до всіх небезпек, і це варто перебільшити. Про це читаємо в Горація (Оди, III, 3):
«Справедливого і стійкого в задуманому мужа ані запал громадян, які наказують нерозумні речі, ані обличчя настирливого тирана не зворушать його постійної думки, ані також Аустр 74, бурхливий володар неспокійного Адріатику, ані жорстока рука Юпітера — громовержця: якщо валиться зруйнований світ, то загине він, непереляканий, під руїнами».
Приклади збудження страху та розпачу знаходите то тут, то там в промовах істориків, як, наприклад, у Тіта Лівія (XXI, 13), в промові Алорка 75 до сагунтинців і в XXIII промові консула Варрона 76, а також у третій промові проти Катіліни Ціцерона і майже у всій проти Рулла «Про аграрний закон» і ін.
Розділ одинадцятий
ПРО ЗАЗДРІСТЬ
Заздрістю називається страждання з приводу чужого добра або також, якщо хтось радіє з приводу горя іншого. Це дуже погана вада, і не треба її викликати, але є певний вид заздрості, яка вважається справедливою та слушною, якщо очевидно, ми переживаємо біль, бо шкідливі люди мають різні можливості та силу і т. п. Вона, як видно, виступає майже, разом з розпачем, тому те, що було там сказано, наведеш тут. Воно, в свою чергу, також матиме значення і для почуття обурення.
ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ ЗАЗДРОСТІ
Про мистецтво збудження заздрості коротко говорить Ціцерон («Про оратора», кн. II [209]): «Коли необхідно викликати заздрість, то скажемо, що її не набули завдяки чеснотам, а використавши вади й злочини. Якщо є в них більш чесні і \333\ важливіші риси, то треба заявити, що вони не заслуговують й того, що гордість та зухвалість»,
Тут він подає три вказівки: по-перше, заяви, що багатства іншого набуті не працею, не завдяки його доблесті, але дістались легко, наче самі потрапили в його сіті, коли він спав. По-друге, що це гірше, якщо він їх здобув нечесно: підступом, підлабузництвом, грабунком і т. п. По-третє, це те, що він гордий, надто хвалиться своїми багатствами, заноситься, радіє, іншими нехтує, пригнічує, спираючись на своє багатство, багато задумує і чинить негідно, робить засідки на чесних людей і т. п. По-четверте, додай до цього блага, які беруться на його захист, а саме: високі якості, заслуги, достоїнства тощо. /143/
Характер стилю взагалі той самий, що й при збудженні почуття гніву і обурення. Це почуття, як і часто в інших місцях, так і на початку промови «На захист Секстія» (І), Ціцерон викликає проти негідних людей, які є щасливими та могутніми: «Якщо хтось раніш дивувався, судді, з того, що в такій могутній республіці, в такій достойній державі зовсім небагато можна було знайти сміливих та великодушних громадян, які відважилися б наразитись на небезпеку та віддати своє здоров’я за цілість держави і за спільну свободу, то тепер він більше буде дивуватись, якщо побачить доброго та відважного громадянина, ніж тоді, коли побачить або боязливого або таких, хто більше дбає про себе, ніж про республіку. Ви ж, поминаючи і не згадуючи в думці природи кожного, зможете одним поглядом бачити тих, які разом із сенатом і зі всіма добрими громадянами піднесли занепаду республіку та звільнили її від внутрішнього розбою; бачите їх сумних, в траурі, притягнутих до суду, де вони ведуть справи про життя, про честь, про громадянські права, про маєтки, про дітей. А ті, які знехтували всім божественним та людським, відкинули, змішали та стоптали його, то вони не тільки веселі та бадьорі, бігають перед вами, а й навіть радо готують загибель найхоробрішим та найкращим громадянам, а за себе зовсім не бояться».
СПОСОБИ СТРИМАННЯ ЗАЗДРОСТІ
Щодо отримання заздрості також послухаймо вказівки Ціцерона («Про оратора», II [210]): «Якщо хочемо стримати заздрість, то скажемо, що ці багатства, набуті завдяки наполегливій праці, у великих небезпеках не для власного вжитку, а для інших; якщо ж, очевидно, здобули якусь славу, то нею не пишаються, хоч і здобули її дорогою ціною, а погорджують та відкидають її. Та й взагалі треба домагатись, щоб цю думку зменшити і вказати, що, очевидно, і це щастя, яке понад людську уяву має багато труднощів та турбот». \334\
Тут подає він ще три вказівки, протилежні попереднім. По-перше, це те, що добро, набуте працею, по-друге, це те, що він не чваниться, і, по-третє, те, що, будучи гордим з цього, він нікому не шкодить, а навпаки, ще допомагає багатьом. До цього можна додати ще й порівняння з людьми лінивими, які тішаться однаковим щастям, або й навіть ще й більшим, ніж він. Ціцерон у прамові «На захист Сулли» [29] так стримує заздрість, яку він переживав із-за пошани до інших:
«Якщо ти, може, заздриш з приводу моєї безпеки і якщо вона тобі здається царською, тому що всі добрі всіх класів та станів пов’язують своє щастя з моїм, то втішай себе тим, що всі нечесні на мене особливо сердяться та обурюються. Вони мене ненавидять не тільки за те, що я стримав їх безбожні прагнення та шал, а й ще більше тому, що не зможуть, як вважають, за мого життя вже на щось подібне відважитись»./143зв./
Розділ дванадцятий