Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний
Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Патристика
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.
Найвідомішим серед “отців” західної церкви був Аврелій Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого — з майбутньою екзистенціально-гуманістичною філософією. Його вважають одним з родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка у центр своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.
Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільш цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки першородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.Розмірковуючи над проблемою співвідношення віри і розуму, Августин у дусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, “мудрість світу цього”. Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. “Віруй, щоб розуміти”, — таку тезу висуває Августин. .
Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші п'ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу ніякого часу не існувало, і після кінця світу часу теж не буде. Час, таким чином, є чимось плинним, історичним.
Суперечка про універсалії
Одним з важливих філософських питань середньовіччя стало питання про відношення загального до одиничного. Суперечка з цього приводу відома як суперечка про універсалії, тобто про природу загальних родів і понять. Існували два основні рішення цього питання.
Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали(загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.
Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.
Згідно концепції номіналізму універсалії не існують реально, незалежно від людини. Вони суть тільки імена (Росцелін). Існує тільки індивідуальне і лише воно може бути предметом пізнання. Завдання знання - збагнення одиничного. Загальне існує тільки в розумі людини. В самих речах немає ні загального ні одиничного. І те і інше властиво тільки нашому способу розглядання однієї і тієї ж речі. Для пояснення переходу думки до загального, представник номіналізму Уїльям Оккам вводить поняття про інтенції, тобто про спрямованість думки, про логічні і психологічні акти або знаки. Всі загальні поняття - це знаки, які логічно позначають ті чи інші об'єкти.
Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Реалізм. Згідно до нього, загальні роди (універсалії) існують реально, незалежно від людини. Справжньою реальністю володіють не одиничні речі, а тільки загальні поняття - універсалії, які існують поза свідомості, незалежно від неї і матеріального світу. Серед видних представників реалізму можна виділити Іоанна Скотта, Еріугена та Хому Аквінського. Еріуген виділяв 3 види існуючих універсалій: (троїсті існування) «до речей» (у божественному розумі), «в самих речах» (як їх сутність або форми) і «після речей» (в людському розумі як результат абстракції). Погляди Аквінського схожі. По-перше, загальне поняття (універсалії) існує в одиничних речах (in rebus) як їх сутнісна форма (forma substantiales); по-друге, вони утворюються в людському розумі при абстрагуванні від одиничного (post res); по-третє, вони існують до речей (ante res) як ідеальний прообраз індивідуальних предметів і явищ в божественному розумі. У цьому третьому аспекті, в якому Аквінат онтологизує майбутнє в сенсі об'єктивного ідеалізму, він відрізняється від Аристотеля.
Ці погляди можна віднести до помірного реалізму. Існував і крайній реалізм, згідно представникам якого загальне існує тільки зовні речей (наприклад, Ансельм). По Абеляру існують тільки єдині речі. Але вони можуть бути схожі між собою, на цій схожості і заснована можливість універсалій. Коли ми стверджуємо щось по відношенню до багатьох речей, наше твердження відноситься не до речі, а до слова (це номіналізм). Але разом з цим Абеляр припускав реальність загальних понять в розумі Бога. Це зразки, по яких Бог творить речі.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.
4.Хома Аквінський народився приблизно в 1225 р. Він був сином графа Ландольфа Аквінського, виховувався у бенедиктинців в Монтекассіно. Вивчав в Неапольському університеті вільні мистецтва. У сімнадцять років він вступає в домініканський орден, який посилає його вчитися до Парижа. Його вчителем став Альберт Великий, за яким він слідує в Кельн-на-Рейне. У 1252 р. він знов повертається до Парижа, щоб почати там свою академічну діяльність. Під час перебування в Італії, Хома знайомиться з трудами Аристотеля. Подальше перебування в Парижі (1268-1272) було дуже важливим, тут він стає відомим викладачем теології, включається в полемічну боротьбу, в рішення спірних питань. Помер він у 1274 р. по дорозі на Ліонський собор в монастирі Фоссануова, поблизу Террачіно. За м'якість і легкість свого характеру він отримав прізвисько "ангельського доктора" (doctor angelicus). У 1368 р. його останки були перенесені до Тулузи. Хома Аквінський - автор безлічі робіт, присвячених питанням теології і філософії. Головними трудами його вважаються "Сума теології" (1266-1274) і "Сума проти язичників" (1259-1264).
У "Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розробляється католицький догматизм. Вона стає основним твором всієї схоластичної теології.
Області науки і віри у Аквінського абсолютно ясно визначені. Завдання науки у нього зводяться до пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з якими дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне бути направлене перш за все на об'єкт, але не в якому випадку не всередину, на суб'єктивні сторони мислення. І хоч пізнання об'єктивне і істинне, воно не може охопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов’я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення. Тут Аквінський відрізняється від деяких авторів ранньої схоластики, наприклад Абеляра і Ансельма, які прагнули зробити зрозумілою розумом всю область християнського догматизму. Область найістотніших таїнств християнської віри залишається для Аквінського поза філософським розумом і пізнанням (наприклад триєдність, воскресіння та ін.). Мова йде про істини надприродні, такі як, божественне одкровення, блага звістка, які містяться тільки в вірі. Проте між наукою і вірою немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму. Істина може бути лише одна, бо походить від Бога. Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечать вищому, божественному розуму, а засобів, якими володіє людський розум для такого протистояння, явно недостатньо. Дану тезу Хома постійно обґрунтовував і доводив в полемічних трактатах, направлених як проти язичників, так і проти християнських єретиків.
Найбільше число елементів вчення Аристотеля містить томістське вчення про буття. Проте від природничо-наукових поглядів Аристотеля, Аквінський абстрагувався і реалізував перш за все те, що служить вимогам християнської теології.
Як у Августина і Боеція, вище почало у Хоми є буття. Під буттям Хома розуміє християнського бога, який створив світ, як про те повествується в Старому завіті. Розрізняючи буття і сутність, Хома проте не протиставляє їх, а вслід за Аристотелем підкреслює їх загальні коріння. Сутності або субстанції володіють, згідно з Хомою, самостійним буттям, на відміну від акциденцій (властивостей, якостей), які існують тільки завдяки субстанціям. Звідси виводиться розрізнення так званих субстанціальних і акцидентальних форм. Субстанціальна форма повідомляє любій речі просте буття, тому при її появі ми говоримо, що щось виникло, а при її зникненні - що щось зруйнувалося. Акцидентальна форма - джерело певних якостей, а не буття речей. Розрізняючи вслід за Аристотелем актуальний і потенційний стан, Хома розглядає буття як перший з актуальних станів.
Сутністю, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які можуть бути відокремлені від матерії (або виступають в чисто субсистентному, ідеальному вигляді, як янголи та душі, або є ентелехією тіла), входять в пасивну матерію. В цьому є істотна відмінність представлень Аквіната від уяв Аристотеля, у котрого форма завжди виступає в єдності з матерією, тільки з одним виключенням: форма всіх форм - бог - не тілесна. Відмінність між матеріальним і духовним світом полягає в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, тоді як духовне має лише форму.
У кожній речі, вважає Хома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири рівні буттєвості речей в залежності ступеня їх актуальності, це виражається в тім, яким чином форма, тобто актуальне почало, реалізується в речах. На нижчому ступені буття форма, згідно з Хомою, складає лише зовнішню визначеність речі (causa formalis); сюди відносять неорганічні стихії і мінерали. На наступному ступені форма предстає як кінцева причина (causa finalis) речі, якій внутрішньо властива доцільність, вона названа Аристотелем «рослинною душею», вона як би формує тіло зсередини, - це рослини. Третій рівень - тварини, тут форма є причиною (causa efficiens), тому суще має в собі не тільки мету, але і початок діяльності, руху. На всіх трьох ступенях форма по-різному входить в матерію, організовуючи і одушевляючи її. Нарешті, на четвертому ступені форма предстає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії (forma perse, forma separata). Це дух, або розум, розумна душа, вище із створінь сущих. Не будучи пов'язаною з матерією, людська розумна душа не гине разом зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Хоми назву "самосущего". На відміну від неї, плотські душі тварин не є самосущими, а тому вони й не мають специфічних для розумної душі дій, які здійснюються тільки самою душею, окремо від тіла - мислення і воління; всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення і акту волі), здійснюються за допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, тоді як людська душа безсмертна, вона є найблагородніше, що створене природі. Слідуючи Аристотелю, Хома розглядає розум як найвищу серед людських здібностей, розглядаючи і в самій природі перш за все її розумне визначення, яким, як він рахує є здатність розрізняти добро і зло. Як і Аристотель, Хома бачить у волі практичний розум, тобто розум, направлений на дію, а не на пізнання, який керує нашими вчинками, нашою життєвою поведінкою, а не теоретичною установкою, не спогляданням.
В світі Хоми достовірно сущими виявляються кінець кінцем індивідууми. Цей своєрідний персоналізм складає специфіку як томістської онтології, так і середньовічного природознавства, предмет якого - дія індивідуальної «прихованої суті» - «діячів», душ, духів, сил. Починаючи з бога, який є чистим актом буття, і закінчуючи щонайменшою із створеної суті, кожне суще володіє відносною самостійністю, яка зменшується у міру руху вниз, тобто у міру убування актуальності буття істот, які розташовані на ієрархічних сходах.
У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність всіх створених речей не узгоджується з існуванням, бо вона не витікає з їх одиничної суті. Все одиничне є створеним, яке існує завдяки іншим чинникам, таким чином, має характер обумовлений і випадковий. Лише бог є абсолютним, не обумовленим, тому він існує з необхідністю, бо необхідність міститься в його суті. Бог є простим буттям, сущим; а створена річ, істота є буттям складним. Томістське рішення проблеми взаємовідношень сутності і існування укріплює дуалізм бога і світу, що відповідає головним принципам християнського монотеїзму.
Буття бога може бути доведеним, згідно з Аквінатом, розумом. Він відкидає онтологічний доказ бога, який дав Ансельм. Вираз "бог існує" немає для розуму очевидним і природженим. Він повинен бути доведеним. "Сума теології" містить п'ять доказів, які взаємопов'язані один з одним.
Першодвигун. Перше засновано на тому, що все, що рухається, рухомо чимось іншим. Не можна, проте, цей ряд продовжувати до безкінечності, бо у такому разі не існувало б первинного "двигуна", а отже, і того, що їм рухоме, оскільки наступне рухається лише тому, що воно рухоме першим. Цим визначається необхідність існування першого двигуна, яким є Бог.
Першопричина. Другий доказ виходить з суті діючої причини. В світі є ряд діючих причин. Але неможливо, щоб щось було причиною до самого себе, а це безглуздо. У такому разі необхідно визнати першу діючу причину, яким і є Бог.
Перша необхідність. Третій доказ витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. При вивченні ланцюга цього взаємозв'язку також не можна йти до безкінечності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного, або в самому собі. Врешті-решт з'ясовується, що існує перша необхідність - Бог.
Найвищий ступінь досконалості. Четвертим доказом служать ступені якостей, які наступають один за одним, які є скрізь, у всьому сущому, тому повинен існувати найвищий ступінь досконалості, і знову ним є Бог.
Телеологічне. П'ятий доказ - телеологічний. В його основі лежить корисність, яка виявляється в усій природі. Все, і що навіть здається випадковим і даремним, прямує до якоїсь мети, має сенс, корисність. Отже існує розумна істота, яка направляє всі природні речі до мети, ним і є Бог.
Очевидно, що не слід робити спеціальних досліджень, щоб з'ясувати, що ці докази близькі до міркувань Аристотеля (і Августина). Міркуючи про сутність бога, Аквінський вибирає середній шлях між уявленням про особистого бога і неоплатонівським його розумінням, де бог повністю трансцендентний, непізнаваний. Пізнати Бога, по Аквінату, можна в троякому сенсі: пізнання опосередковане божественним впливом в природі, на основі подібності творця і створеного, бо поняття нагадують божественні творіння. Все може бути зрозумілим лише як частинка нескінченної досконалої суті Бога. Людське пізнання недосконале у всьому, але все-таки воно вчить нас бачити як абсолютне існування в собі і для себе.
Одкровення вчить також бачити Бога як творця Всесвіту (згідно Аквінату, створення відноситься до реальностей, які можна пізнати лише через одкровення). У створенні реалізує Бог свої божественні ідеї. У такій інтерпретації Аквінський знов відтворює платонівські ідеї, але в іншій формі.
До найбільш вивчених питань творчості Хоми Аквінського відносяться проблеми людської душі. У багатьох своїх трактатах він міркує про відчуття, пам'ять, окремі душевні здібності, про їх взаємні зв'язки, про пізнання. При цьому він виходить з Аристотелівського розуміння пасивної матерії і активної форми. Душа є формуючим принципом, який діє в усіх життєвих проявах. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії, духовна, незалежна від матерії субстанція. Цим обумовлюється її незнищеність і безсмертя. Оскільки душа є субстанцією, незалежною від тіла, то вона не може бути їм знищена і, як чиста форма, не може бути зруйнована сама по собі. Таким чином, людське жадання безсмертя Аквінат вважає доказом безсмертя душевної субстанції, що суперечить аверроїзму, який визнає безсмертя атрибутом лише надіндивідуального духу.
Від Аристотеля йде Аквінський, розвиваючи теорію окремих душевних сил або властивостей. Він розрізняє вегетативну душу, властиву рослинам (обмін речовин і розмноження), її він відрізняє від сензитівної, яку мають тварини (чуттєві сприйняття, прагнення і вільний, довільний рух). У людини до цього всього додається ще інтелектуальна здатність - розум. Людина має розумну душу, яка виконує функції і двох нижчих душ (цим Аквінат відрізняється від францисканців, наприклад від Бонавентури). Розуму Аквінат віддає перевагу перед волею. Інтелект підноситься над волею. Якщо ми пізнаємо речі на основі їх зовнішньої реальності, а не їх внутрішньої сутності, то звідси витікає крім усього іншого і вивід, що власну душу ми пізнаємо опосередковано, а не безпосередньо, через інтуїцію. Томістське вчення про душу і пізнання є раціоналістичним. Ідеї домініканця Хоми Аквінського рішуче протистоять переконанням францисканців не тільки в області психології але і в інших областях. Францисканська теорія підкреслює перш за все активність людського пізнання. Аквінат, посилаючись на Аристотеля, відтворює пасивний, рецептивний характер пізнання. У пізнанні він вбачає образне сприйняття реальності. Якщо образ співпадає з дійсністю, значить, пізнання правильне. На питання про джерела людського пізнання Аквінат відповідає, подібно до Аристотеля: джерелом є не причетність до божественних ідей (або спогадах про них), але досвід, чуттєве сприйняття. Весь матеріал пізнання виходить з відчуттів. Діяльний інтелект обробляє цей матеріал далі. Чуттєвий досвід представляє лише індивідуальну, одиничну річ. Власне об'єктом розуму є сутність, яка розміщена в окремих речах. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції.
Вчення про державу. Аквінат, будучи аристотеліком, подібно до Альберта Великого, цікавився миром. У Альберта інтерес схилявся перш за все до світу природи, до природничо-наукових питань. Аквінського ж цікавив етичний світ і, таким чином, суспільство. Центром його інтересів були духовні і соціальні проблеми. Як і греки, він поміщає людину перш за все в суспільство і державу. Держава існує для того, щоб піклуватися про загальне благо. Аквінат, проте, рішуче виступає проти соціальної рівності, станові відмінності він вважає вічними. Піддані повинні підкорятися панам, покірність є їх основною чеснотою, як й усіх християн в цілому. Краща форма держави є монархія. Монарх повинен бути в своєму царстві тим, чим є душа в тілі, а Бог у світі. Влада доброго і справедливого короля повинна бути віддзеркаленням влади бога в світі.
Завдання монарха - вести громадян до добродійного життя. Найважливішими передумовами для цього виступають збереження миру і забезпечення добробуту громадян. Зовнішньою метою і сенсом є досягнення небесного блаженства. До нього людину веде вже не держава, а церква, яка представлена священиками і намісником бога на землі - Римським Татою. Роль церкви вища, ніж держави і тому владики цього світу повинні бути підпорядковані церковній ієрархії. Аквінат проголошує необхідність безумовного підпорядкування світської влади владі духовній. Всеосяжна влада повинна належати церкві.
Ві́льям О́ккам (0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"англ. William of Ockham, бл. 1300—†1350) — англійський 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84"філософ-0%A1%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"схоласт, 0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%B8%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96"францисканець.
Написав ряд 0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"богословських та філософських праць — з логіки та з фізики 0%90%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C"Аристотеля. Завершив розпочату ще його попередниками критику 0%94%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B8_%D0%B1%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B0"філософських доведень існування Бога, проголосивши, що буття Бога — предмет релігійної 0%92%D1%96%D1%80%D0%B0"віри, а не філософії, яка спирається на 0%94%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"доведення.
За Оккамом, тільки чуттєве, наочне знання (що зветься 0%86%D0%BD%D1%82%D1%83%D1%97%D1%86%D1%96%D1%8F"інтуїцією) може засвідчити існування чого б то не було і тільки одне воно стосується 0%A4%D0%B0%D0%BA%D1%82"фактів. Вчення про роль чуттєвої інтуїції та досвіду в пізнанні пов'язане у Оккама з двома іншими важливими положеннями його 0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"теорії HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"пізнання: вимогою простоти пояснення (принцип економії, 0%91%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%9E%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B0"Бритва Оккама) та положенням про те, що реально існує одиничне (номінальне).
За Оккамом, завдання 0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"пізнання — осягнення реально існуючого часткового, одиничного. Загальне існує тільки в 0%A1%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"свідомості 0%A1%D1%83%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82_(%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F)"суб'єкта. Поза свідомістю та поза душею будь-яка річ є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені 0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC"розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Як же відбувається перехід думки до загального (до 0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%97"універсалії)? Для пояснення цього переходу він вводить поняття про 0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F&action=edit&redlink=1"«інтенцію», тобто про спрямованість думки, про логічні та психологічні акти чи знаки. Всі загальні поняття (універсалії) — 0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BA"знаки (0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD"терміни), що логічно позначають 0%9E%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82"об'єкти.
Універсалії не притаманні самій речі, вони завжди існують після неї, існують тільки у свідомості, проте вони не позбавлені повністю об'єктивного значення. Хоча універсалія тільки знак, але такий, що заміщує не будь-які предмети, а тільки ті, які самі по собі схожі між собою. Тому 0%9D%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"номіналізм Оккама іноді називають «термінізмом» (від слова «термін»). «Термінізм» Оккама пов'язаний з його вченням про досвід. Через те, що реальними є тільки одиничні речі, то пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і проходить через канали0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"відчуттів. Первинний вид 0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"знання — це наочне знання, яким пізнається одиничне. Вслід за ним іде «абстрактне» знання, або «знання про загальне».
На цих засадах Оккам будує свою теорію 0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0"науки. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей.
Тема 5
1. Філософія відродження.
Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цього періоду
стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на XIVXVIст.
Гуманізм — погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.
На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.
Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософіяфілософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.
Філософія Дж. Бруно - новий етап у розвитку філософської думки. В жодній з попередніх філософських систем середньовіччя і Відродження думка про єдність світу, про тотожність Бога і людини не проводилася з такою послідовністю. Натурфілософія Дж. Бруно — форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням.
У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей. Дж. Бруно стверджує, що не тільки природа —це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.
Головна проблема творчості Макіавеллі - успіх політичного діяча. У своїй праці «Правитель» він виводить ідею «нового правителя».Згідно з нею, вирішальним критерієм політики є успіх. Тому кожне насильство виправдане, якщо йдеться про державне добро. Він пише, що «мудрий правитель держави повинен по змозі не віддалятися від добра, але при потребі не віддалятися від зла». Він повинен поєднувати в своїй особі та своїх діях якості лева, здатного розправитися з будь-яким зі своїх ворогів, а також лисиці, здатної ошукати найхитрішого хитруна Мудрість правителя полягає в тому, щоб діяти по-різному, згідно з обставинами вибирати спосіб поведінки. Правитель - кентавр, напівлюдина, напівтварина, лев і лисиця, все, що завгодно.
Головним представником французького Відродження є Мішель Монтень(1533-1592pp.), який увійшов в історію філософії як прибічник скептицизму.
Скептицизм М. Монтеня - це критицизм щодо схоластичних, догматичних знань своєї епохи, щодо проявів обмеженості буденної, масової свідомості, щодо безпідставної віри в авторитети. Необхідна особиста переконаність, яка є наслідком індивідуального досвіду і
власного розуму. Знання виникає з почуттів, а вже потім починається діяльність розуму.
Правда, є межі компетенції розуму, але в реальній пізнавальній діяльності людська допитливість є запорукою успіху знання, завдяки якому людина досягає мистецтва «жити
вміючи».
Погляди Монтеня мали великий вплив на подальший розвиток європейської філософії: на емпіризм Бекона, епікуреїзм Гассенді, раціоналізм Декарта, на етику французьких просвітителів. «Досліди» Монтеня були улюбленою книгою багатьох видатних письменників.
2. Філософія Нового часу.(емпіризм Бекона, …, …)
Новий час став часом революційних перетворень у всіх сферах суспільного життя,що викликало зміни і в світоглядних установках людини. Основною метою філософії проголошується пізнання природи і вдосконалення самої людини. Світоглядна картина світу в новочасних вимірах демонструє плюралізм думок і концепцій. Філософія в пошуках об’єктивної істини про навколишній світ прагне здобути наукове, достовірне знання, систематизувати його за допомогою методу в загальну картину світу. Новий спосібфілософствування передбачав здатність людини пізнавати закони і закономірності доцільно влаштованого зовнішнього об'єктивного світу.
Як родоначальник емпіризму, Бекон базує свій метод на визнанні вагомої ролі досвіду в пізнанні. Пізнання — ніщо інше, як відображення зовнішнього світу в свідомості людини.
Воно починається з чуттєвих показників, зі сприйняття зовнішнього світу, але останні, в свою чергу, потребують експериментальної перевірки, підтвердження та доповнення. Така
позиція називається емпіризмом (від гр. empeiria - досвід).
Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами і благами. Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила людини рівноцінна її знанню. Наука, як і сонце, освітлює все. Протиставляючи науку суєтності буття, Бекон стверджує, що люди науки не прагнуть добра для себе, тоді як натовп політиків, для яких моральні настанови не існують, вважає себе центром світу і навіть при загальних нестатках думає лише про себе і врятування свого достатку. Чим є земна велич для того, кому наука дає можливість споглядати Всесвіт? Цим запитанням Бекон певною мірою повторює Демокріта. Наука знижує, зменшує страх перед смертю чи нещастям, робить дух людини гнучким і рухомим.
Не погоджуючись із твердженням Ф. Бекона про достовірну силу експерименту Рене Декартпереносить акцент на людський інтелект, розум Звідси - раціоналізм (від лат. rationalis - розумний), який стає домінантною лінією в подальшому розвиткові філософії. Філософія Декарта є новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.
Першою умовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву як необхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцних принципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом.
Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, свідомий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним. Показуючи відмінність духу від тіла, Декарт займає позицію дуалізму.Дух («мисляча субстанція») і матерія(«субстанція протяжності») незалежні одне від одного, існують немовби паралельно.
Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в нас, чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого.
З проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов'язується питання про метод досягнення найбільш істинного, достовірного знання. Цим методом є раціональнадедукція, цінність якої обґрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання; аналітичність; висновки з думок; систематизація як пізнаного, так і того,
що пізнається. В цілому дедукція - це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила, які мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, стали також основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.
3. Філософія Нового часу.(сенсуалізм Лока, …, …)
Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну
природу. Відчуття — єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму(від лат. sensus — відчуття).
Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів – ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання
виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка
(душа) — це чистий аркуш паперу ( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.
Одним з видатних представників англійської філософії, який сприйняв нове природознавче мислення, був Томас Гоббс.
Об'єктом філософії Гоббс вважає будь-яке тіло, яке можна уявити і порівняти з іншим Філософія не займається теологією, яка є вченням про те, що належить не до тіла. Звідси математичний (геометричний) метод пізнання.
В онтології мислитель акцентував увагу на матеріїяк єдиній субстанції, а всі явища, предмети, речі, процеси вважав формами вияву цієї субстанції. Матерія — вічна, а тіла та явища — тимчасові, вони виникають і зникають. Матерія є суб'єктом усіх змін, хоча виступає як щось якісно однорідне, безколірне, як система якісних величин. Рух розуміється тільки механічно.
Раціоналізм Декарта знайшов багато продовжувачів, серед яких найвидатніший Б.Спіноза.
Основу філософської системи Спінози складає вчення про єдину субстанцію, якою є Бог. Субстанціяі Бог зливаються у нього в одне поняття. Але Бог не стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іманентна причина. Тобто Спіноза заперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину світу.
Субстанція має універсальні характеристики (атрибути), протяжності та мислення, які є нескінченними і не підлягають змінам. Для опису одиничних речей, які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса.Модуси - це індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усієї множинності модусів забезпечує особливий «модус-рух».
Людина - модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум. Свобода полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання.
Раціоналістичну, але відмінну від Декарта позицію займає Готфрід ВільгельмЛейбніц.
Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади» —монадологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».
Монади найвищого рівня розвитку здатні до «апперцепції» (наділені свідомістю). Це монади-духи. Монада — це мікрокосм. З першої категорії монад (життя) виникає неорганічна природа, з другої (монади душі) — тварини, з третьої (монади-духи) — людина.
Суб'єктивно- ідеалістичний напрямок, Джордж Берклі.
Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не
загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що
вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.
Більш послідовним у відстоюванні позиції суб'єктивного ідеалізму був інший англійський філософ - Девід Юм.
У вченні про причинність Юмпоказує, що існування причинно-наслідкових зв'язків не доведено, тому що те, що вважається наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Психологічний механізм, що виключає впевненість людей в об'єктивному існуванні причинності, базується на сприйнятті регулярної появи і руху в часі події Б за подією А і сприймається як зумовленість цього наслідку причиною. Але це -помилка, яка в майбутньому призводить до постійного очікування і віри в те, що будь-яка поява А приведе до Б.
Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. Їх основою є критика природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало механістичний характер.
Тема 6
1. Гносеологія і етика Канта ( коперніканський переворот , агностичний апріоризм, категоричний імператив)
Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант
Кант виступив новатором в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону
Категори́чний імперати́в — фундаментальний моральний принцип 0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%82_%D0%86%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83%D1%97%D0%BB"Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Цей принцип є імперативом (командою), і він є категоричним (застосовується без винятків, у всіх випадках, місцях і обставинах). Він є класичним прикладом етичних теорій, систем моралі, що зосереджуються радше на істинному характері поведінки (і намірах особи), аніж на наслідках цих дій.
Одне з формулювань категоричного імперативу Іммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу»0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2"[1]. Кант також говорив, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…
Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.\
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Все, що існує в розумі, і не залежить від досвіду (наприклад, арифметичні судження тощо) Кант називає «апріорним» а те,що залежить від досвіду – «апостеріорним»
2. Абсолютний ідеалізм Гегеля(абсолютна ідея , діалектика, філософія історії)
Гегель називав свою філософську систему «абсолютним ідеалізмом». Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є «Абсолютна ідея».
Перше і основне визначення «Абсолютної ідеї», по Гегелю, є розум, мислення. У Гегеля «Абсолютна ідея» є субстанція, яка складає суть і першооснову всіх речей. «Розум є субстанція, а саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність має своє буття, розум є нескінченна потужність, тому, що розум не настільки безсилий, щоб обмежуватися ідеалом і існувати як щось особливе лише поза дійсністю, невідомо де, в головах деяких людей. Розум є нескінченний зміст, вся суть і істина, і він є для себе самого тим предметом, на обробку якого направлена його діяльність, тому, що він не має потреби подібно до кінцевої діяльності в умовах зовнішнього матеріалу: даних засобів, з яких він витягував би зміст і об'єкт своєї діяльності»
Таким чином, «Абсолютна ідея» Гегеля є першооснова або субстанція всього того, що існує.
Вона існує вічно і містить в прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливі визначення природних, суспільних і духовних явищ. В процесі саморозвитку «Абсолютна ідея» проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного — загальних визначень до визначень, збагаченим конкретним змістом.
Першим етапом саморозкриття «Абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, по Гегелю, — це науково-теоретичне усвідомлення «Абсолютної ідеї». Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від самих загальних — буття, небуття, наявного буття, якості, кількості і т. д., і закінчуючи конкретними, багатообразно визначуваними.
Наступний етап саморозвитку — природа — найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому у філософії природи можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідний в процесі розвитку «Абсолютної ідеї», але все таки допоміжний засіб.
По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з природи виникла людина і разом з нею людський дух.
Першою стадією розвитку людського духу є суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по ступенях: свідомість — самосвідомість — розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.
Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що підноситься над окремими людьми і виявляється через їх різні зв'язки і відносини. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі, релігії, мистецтві.
Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства впродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Таким чином, Абсолютний дух — це та ж Абсолютна ідея
У Гегеля поняття Абсолютна ідея і Абсолютний дух нерідко уживаються в одному і тому ж значенні. «Дух є завжди ідея», — пише Гегель.
У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку Абсолютної ідеї є філософська система самого Гегеля.
У певній суперечності з системою знаходиться діалектичний метод Гегеля. Діалектичний метод припускає розгляд всіх явищ і процесів в загальному взаємозв'язку, взаємообумовленості і розвитку. Цей метод у філософії зустрічався і до Гегеля. Спочатку термін «діалектика» означав мистецтво ведення суперечки і розроблявся, по перевазі, в цілях вдосконалення ораторського мистецтва. Родоначальниками діалектики можна вважати Сократа і софістів. Разом з тим, діалектика розроблялася у філософії як метод аналізу дійсності. Проте тільки Гегель надав діалектиці найбільш розвинену і досконалу форму. Послідовники Гегеля утворили два напрями: лівогегельянство і правогегельянство. Перші звернули увагу на гегелівський діалектичний метод і використовували його для критики християнства; других більше привертала філософська система об'єктивного ідеалізму.
Вчення Гегеля про розвиток складає ядро гегелівської ідеалістичної діалектики і цілком спрямоване проти метафізики. Особливе значення в діалектичному методі Гегеля мали три принципи розвитку, що розуміються ним як рух понять, а саме: перехід кількості в якість, протиріччя як джерело розвитку і заперечення заперечення. У цих трьох принципах, хоча й у ідеалістичної формі, Гегель розкрив загальні закони розвитку
Гегель збагатив філософію розробкою діалектичного методу. У його ідеалістичної діалектики полягало глибоке раціональне відображення. Розглядаючи основні поняття філософії та природознавства, він певною мірою діалектично підходив до тлумачення природи, хоча в своїй системі він і заперечував розвиток природи в часі.
Таким чином, історична роль філософських вчень німецьких філософів кінця XVIII - початку XIX ст., Особливо Гегеля, полягала у розвитку цими видатними мислителями діалектичного методу.
Тема 7
1. «Філософія життя» …
«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Дана філософія сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі людини. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої людини, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології.
Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» протиставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. Отже, світ існує остільки, оскільки ми його уявляємо. Таким чином, відбувається перехідзі світу «як уявлення» у світ «як волю». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є принципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності. Воля - первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі — як воля.Отже, об'єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню самосвідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним». У волі своя власна необхідність, вона не визначається розумом Воля є першим і первісним, виконує роль вершника, який пришпорює коня.
Шопенгауера називають філософом «світової скорботи»,оскільки в навколишньому
світі відбуваються вічні повторення трагічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою частиною «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, що тільки частково виправдовується стражданнями, які випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, щоб люди спрямували притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі.
Насамперед необхідно засобами філософського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім — подолати два етапи самознищення Волі.
Перший - естетичне споглядання;
Другий — моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна поведінки в
потрібному напрямку.
Філософом парадоксів, логіка думки якого заворожує, називають Фрідріха Ніцше.
Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку.
Перетворюючи на реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій «Воля до влади» — це зведення докупи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). В діяльності великого полководця, у творчості художника або вченого воля до влади максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення.
З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль, в якій визначальними є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими).
Поряд з генетичною характеристикою людини арійської раси Ніцше пропагує подвійну мораль «надлюдини». З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, привабливі. З другого боку, у ставленні до «чужих» вони не відрізняються від звірів, бо вільні від моральних обов'язків і керуються у своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вродженому благородстві», «аристократичності». Маси готові підкорятися, якщо володар доведе насамперед своєю зовнішністю, манерою триматися своє право керувати. Володарем влади «надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи стану, а як обранець самої природи. Відомо, що концепцію «надлюдини» з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» — це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості.«Надлюдина» — це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня» людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати самій.
Волюнтар́изм (лат. воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.
Надлюди́на (нім.) — концепція, сформульована в творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше, як мета, до якої повинна прагнути людина в своєму розвитку.
2. Екзистенціалізм.
Екзистенціалізм - філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, що не має адекватного вираження мовою понять. Екзистенція(лат.) означає «існування».
Джерела сучасного екзистенціалізму сягають XIX ст., вони пов'язуються з іменем данського філософа СеренаК'єркегора.
Висунувши ідею «екзистенціального мислення», пов'язаного з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, К'єркегор вважає, що зовнішнє бутя людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини — її «екзистенція».Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».
У своєму сходженні до «дійсного існування», до екзистенції, до самої себе людина проходить три етапи: естетичний, етичний, релігійний.
Принцип естетичного- детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Перебуваючи на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду». Людина обирає, але цей вибір здійснюється у найпримітивнішій формі, оскільки обирається лише об'єкт, який може принести «насолоду». Саме ж прагнення як таке, сама орієнтація людини на «насолоду» не обирається людиною, бо її ще напередодні визначено безпосередньо-чуттєвою стихією людського життя.
Принципом етичного етапу є обов'язок. На цій стадії людина, певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно вибирає себе. Завдяки обов'язковості вона здійснює акт самовизначення, але поки що це самовизначення, яке спирається лише на розум, відповідно до норм морального закону. На цій стадії це вже дійсне самовизначення, хоча й
абстрактне.