Серпня, 9 година 50 хвилин ранку 4 страница
- Слухаю вас, товаришу генерале, - раптом пролунав голос.
Суптело аж підскочив у кріслі. Він мислив вголос і зовсім забув про підлеглого, який досі знаходився у кабінеті.
- Що там нового в цій справі? Які ідеї? - отямившись, звернувся він до майора.
- Поки що нових ідей немає.
- Хтось із мислителів сучасності казав: «Якщо ідея істинна, вона належить всім, хто здатний її осягнути». Істинна ідея не може бути «новою», оскільки істина - не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити - це докласти зусиль, щоб її зрозуміти. Який висновок з усього сказаного мною можна зробити?
- Ми все ще не здатні осягнути істину в цій справі? - підіграв начальнику майор.
- Правильно. Ви вільні.
- В тебе з’явилася жінка, коханка? - спитала у генерала ввечері на дачі дружина. Її очі були повні сліз.
- Припини, звідки ти це взяла? - здивовано витріщився на неї Суптело.
- Я ж бачу. Ти поводишся, як закоханий. Але не в мене.
- Кинь, зіронько, ці свої фантазії. Просто я нині розслідую одну дуже таємничу справу і тому всі мої думки й помисли в ній. Інакше не можу, бо ніколи не розкрию.
- В цій справі присутня жінка?
- Так, але цій «жінці» лише 8 років.
- Ця для мене не суперниця, але та, інша… Їй десь років 18-20?
- Та звідки ти могла б взнати про такі речі, навіть коли б у мене дійсно хтось був? Клянусь Богом, нікого в мене немає, окрім тебе.
- Я відчуваю, хтось є, не розумом відчуваю, а душею, серцем. Просто ти не можеш побачити себе зі сторони. Ти ж почав навіть наспівувати щось і ніби помолодшав років на 10-15.
- На жаль, не можу тобі розповісти про сутність цієї справи, але там дійсно є одна дівчина 18 років, яка захопила в духовний полон нашого дуже важливого співробітника. Вона поводить себе не як юна жінка, а ніби зріла дама, яка вже осягнула життя. Це, напевно, дуже рідкісне явище, як ти вважаєш?
- Молодим гарним дівчатам подобається бути веселими, безтурботними, а інколи безжалісними і безсердечними. Якщо вони справді славні, доброта, співчуття і навіть самопожертва прийдуть до них, безумовно, пізніше. Але у 18 років - це дійсно дуже рідкісне явище. Я думаю, в полон до такої дівчини був би щасливим потрапити будь-який розумний чоловік. Отож у твого співробітника є виправдання. Не дуже картай його за те, що він, можливо, знехтував якимись із своїх службових обов’язків заради неї. Мені здається, воно того варте.
Уже в ліжку, перед сном Суптело розкрив свою улюблену книгу «Ранок магів», написану французами Луї Повелєм і Жаком Берж’є. Генерал знайшов і вкотре перечитав знамените визначення цих двох глибоких мислителів щодо сучасністі, яке завжди гріло душу Іванові Федоровичу: «Сучасна цивілізація - це несформульована угода владоможців, спрямована на задоволення їхніх претензій. Проте, ця угода дійсна лише доти, доки не буде укладена нова, щоб здерти з них шкуру».
Розділ ІІІ.
Київ, Майдан Незалежності
серпня, 9 година 50 хвилин ранку
Рівно о 9.50 ранку на урядовій трибуні, спорудженій для проведення військового параду з нагоди чергової річниці незалежності України, з’явився Президент держави. За ним по сходах піднялися Прем’єр-міністр, Міністр оборони та декілька президентів і прем’єр-міністрів держав, які прийняли запрошення розділити з українцями їх найбільше державне свято. О 10.00 залунали фанфари, і Президент виголосив коротку промову. Після чого почався військовий парад. Спочатку стрункими рядами побатальйонно пройшли представники всіх родів військ. Потім на Майдан виїхали танки, бронетранспортери, ракетні установки. На завершальній стадії параду над Хрещатиком пролетіли військово-транспортні літаки, бойові вертольоти, штурмовики і винищувачі.
Ті, хто спостерігав за парадом на екранах телевізорів, звернули увагу, що під час виступу Президента позаду нього височив молодик з великим біноклем. Цей бінокль, весь час направлений в бік Софіївської площі, виглядав, як диво сучасної технічної думки. На трибуні панував піднесений настрій. Президент і всі присутні стояли, задерши голови до неба. В цей час над ними пролітав найбільший у світі транспортний літак АН-225 «Мрія» в оточенні чотирьох сучасних штурмових літаків, по два з кожного боку. «Мрії» належало понад 140 світових рекордів з перевезення вантажів. За ним повільно летів ще один велетень, транспортний літак «Руслан», виготовлений, як і «Мрія», на авіаційному заводі в Києві. Його екскорт складали чотири винищувачі. За ними йшли бойові вертольоти з підвішеними з обох боків ракетами.
До Президента України підступив ближче президент Болгарії Любен Дженков. Він щиро потиснув йому руку.
- Схиляюся у вашій особі, пане Президенте, перед Україною і українською нацією, - зворушено мовив він. - Виробляти найбільші у світі літаки здатна лише велика країна і велика нація. Я впевнений, що вашу державу, пане Президенте, вашу націю чекає велике майбутнє.
- Щиро вдячний, пане Президенте, сподіваюся, що ваша братня слов’янська країна допоможе Україні увійти до родини європейських народів, тобто до Європейського Союзу і НАТО. Сподіваємося і на вашу допомогу в наших релігійних проблемах. Адже десятимільйонна Болгарія має власну помісну православну церкву зі своїм, Софійським патріархатом, а у нас донині панує Московський патріархат.
- Я взагалі не розумію як ви, братушки, таке терпите, - здвигнув плечима Дженков. - Москва ж виникла лише через 300 років після того, як хрестили киян. Патріарх - означає «найдавніший, найстарший, першопристольний». Тому, як на мене, у Москві Київський патріархат може бути, а в Києві, в Україні Московський - це повний нонсенс, або, кажучи українською, найбільша дурниця. Бачите, я ще не зовсім забув вашу мову.
- І я пам’ятаю, що ми з вами, Любен, закінчували один Київський університет імені Тараса Шевченка. Тільки в різний час.
- А що це за ракети такі чудернацькі везуть? - ще ближче підступив до Президента України Любен Дженков, вказуючи рукою на площу. - Ніколи таких не бачив.
- Це розробка однієї з наших лабораторій у Львові. Але те, що нині представлене на параді - не все. Це лише засіб доставки. Видаю вам таємницю: нам вдалося розробити принципово новий тип зброї. Вона відрізняється від ядерної, але виявилася ефективнішою. Тому, до речі, ми аж ніяк не порушуємо тут відповідні міжнародні зобов’язання стосовно нерозповсюдження ядерної зброї. Сподіваємося на Нобелівську… Президент України прикусив язик, згадавши про таємниче зникнення головного «конструктора» цієї зброї, Ореста Хоми.
- Зверніть увагу і на цей тип озброєння, - перевів він розмову на інше. - Теж ноу-хау. Розробка науково-дослідного інституту в Харкові. Я сподіваюся, що ви допоможете нам реалізувати ці лазерні установки на ринку країн НАТО?
- У вересні пришлю до вас делегацію спеціалістів. Давайте зробимо, щоб установки формально пропонувались до продажу від Болгарії
- Дуже вдячний вам, пане Президенте.
Любен Дженков відступив назад, навіть не відаючи про те, що тільки но врятував Президента України, затуливши його своїм тілом від кулі снайпера. Саме перед його розмовою з Президентом той уже знаходився в перехресті прицілу одного з кращих кілерів світу. Зручна мить була втрачена. Але кілер навіть не вилаявся про себе, незворушно чекаючи, коли з’явиться інша нагода.
***
Андрій Орос не був у Києві майже три місяці. Вийшовши у відставку в чині майора міліції, він поселився у дуже мальовничому селі в правобережній частині України, за 140 кілометрів від Києва. Село було фактичним передмістям районного центру Тетіїв, розташованому майже в центрі славної Придніпровської височини. Тут скрізь по долинах річок на поверхню виходило найдавніше у світі каміння знаменитого Українського кристалічного щита, що був першою чорною плямою на розпеченій прадавній Землі. Впродовж тисячоліть звідси линуло на поверхню животворне випромінювання, законсервована сила колись молодої планети. І саме тому Орос зупинив свій вибор на цій місцині, адже він розумівся на таких речах, бо колись вчився на геологічному факультеті. Щоправда, на третьому курсі кинув навчання, рік пропрацював на заводі, а потім вступив на факультет соціології і психології. Крім того, він знав, що саме в районі Українського кристалічного щита одна за одною, протягом тисячоліть, послідовно зароджувалися великі цивілізації. Деякі з них, скажімо, Трипільська чи Скіфська, були вже відкриті археологами. Інші ще чекали свого часу.
Разом з дружиною Стефанією сорокатрирічний Андрій залишив свою київську квартиру дітям, а сам відшукав у передмісті Тетієва гарний будинок з усіма необхідними для міського жителя умовами і комунікаціями: газом і проведеною у будинок водою, капітальними господарськими спорудами, куди теж були підведена вода і газ, а також майже півгектаром городу. Цей город переходив у леваду біля тихої річечки, вбраної в кам’яні береги. Чергова фінансова криза дозволила родині Оросів купити всю цю садибу майже за безцінь.
Андрієві дуже подобалися чудові навколишні краєвиди і взагалі переваги спокійного сільського життя. Кожен день відставного майора був заповнений неспішними, заспокоючими нервову систему турботами селянського дня. Він навчився добре косити траву, доїв двох датських високопродуктивних кіз, яких привіз із розплідника в місті Лохвиці Полтавської області. Вирощував кролів і фредок. Увечері збирався разом з сусідами на посиденьки на вулиці «під шовковицею». Іноді на тиждень, а то і два, їздив до Києва провідати друзів. Дружина ніколи його не супроводжувала.
Спокійний, врівноважений і веселий Орос швидко завоював авторитет у селі. Він завжди був готовий прийти на допомогу сусідові, міг поремонтувати будь-який механізм або машину. Часто давав цінні поради. Всі знали, що він відставний офіцер міліції, але ніхто, включаючи дружину і дітей, навіть не підозрював, що в Києві Андрій працював колись штатним снайпером МВС і на його совісті висіло понад десяток особисто застрелених злочинців. Орос володів даром не просто професійного снайпера, а справжнього майстра, який одним пострілом вирішував проблему із заручниками, якимось дивом вибираючи саме ключову людину, як правило, керівника злочинними діями. У цьому Андрієві не було рівних. За всю свою кар’єру жодного разу він не промахнувся. Майже. Лише одного разу майор зазнав невдачі, помилився у власному виборі, і саме це стало причиною його відставки.
От і зараз, червневого сонячного ранку, вибору в Ороса не було. Його син Юрко, студент Київського гуманітарного університету, сидів у великій кімнаті їхнього будинку і жалісним голосом розповідав, як вчора програв у карти 500 тисяч доларів, і тепер володар його розписки вимагає протягом тижня повернути борг.
- Це страшні люди, - розпустив він нюні перед батьком і матір’ю. Остання гладила сина по голові, з надією дивлячись на чоловіка.
- Що ти на мене дивишся, як на Бога, - спокійно сказав Андрій. - Навіть якщо ми у надшвидкому темпі продамо все наше рухоме і нерухоме майно, все одно не наберемо й п’ятої частини того, що програв твій маленький хлопчик.
Андрій дивився на дружину і сина і бачив ніби вперше. Які незбагненні викрутаси робить генетика. Його молодша донька, Мар’яна, була в усьому прямою протилежністю своєму рідному братові. Хоча вони ніби й однаково виховували своїх дітей, але результати, на жаль, були зовсім протилежні.
«У тому що сталося, є і моя вина, - думав Орос. - Мене постійно не було вдома, а хлопці ж потребують батьківської уваги, прикладу мужності і твердості характеру, що повинно було б органічно врівноважувати материнську любов і ніжність. А може це природа, гени? Стефанія завжди відзначалась легковажністю».
Цю рису характеру дружини він розгледів давно, ще тоді, як з нею одружувався. Але в ті часи Андрієві це імпонувало і навіть збуджувало його. Тим більше, що Стефанія належала до доволі рідкісного типу жінок, що поєднував легковажність з чудовою зовнішністю, сильним материнським інстинктом і хазяйновитістю.
- Поїдь до Києва і поговори з цими людьми, - звернулася до нього дружина, продовжуючи пестити сина по голові. - Мобілізуй своїх колишніх колег. Ти ж підтримуєш з ними зв’язки, ви регулярно зустрічаєтеся. Може, й зможеш домовитися з тими шулерами, які обіграли нашого синочка. Ти ж все-таки колишній міліціонер, знаєш, як говорити з такими людьми.
Андрій знову мовчки глянув на Стефанію. Цей випадок ще більше віддалить його від неї. Переїхавши з Києва до села, дружина зовсім несподівано для нього почала корчити з себе бозна що. Поставила себе вище за оточення, вона ж, бачте, приїхала зі столиці, а от Андрій де народився, туди і повернувся. І, головне, місцеві жінки повністю перейняли ті претензії Стефанії. Серед жінок села переважали вдови. Справжні і «солом’яні». Чоловіки останніх десь «забігли» і чи то не хотіли, чи то вже не змогли повернутися назад. Стефанія організувала з них своєрідний гурток. Вони збиралися вечорами у сливово-персиковому саду біля їхнього будинку в красивій альтанці, яку Андрій спорудив власними руками. На свою біду, він провів туди світло і поставив мангал. Думав, що матиме цілорічне місце для посиденьок з друзями. Натомість отримав гурт навіжених жінок, якими верховодила його дружина. В такі дні Андрій ховався до будинку або йшов на вулицю, сідав на лавку і поринав у невеселі думки про метаморфози сімейного життя.
«Ну, чому колись ніжна і турботлива Стефанія стала такою «ніякою» по відношенню до нього? Чому вона більше тепла віддає домашнім коту і собаці, аніж рідному чоловікові, від якого народила двох дітей? Чому так? Чому нині ці її безбарвні подруги-вдови цікавлять Стефанію набагато більше, ніж я, її чоловік? Ми ж з нею фактично ще зовсім молоді люди. На мене і донині інколи задивляються жінки, і навіть дівчата...» Минулої зими у лютому вони сім’єю відпочивали в Єгипті. Андрій сидів біля басейну самотою, бо дружина і там сколотила групу екзальтованих жінок і теж серед них верховодила. З басейну вилізла якась дівчина з розкішними формами, зібрала зі свого волосся воду і вилила на Ороса. При цьому вона так промовисто на нього подивилася, що тому стало аж млосно. А дружина водиться з вдовами. А може, вона таким чином натякає, що і сама не проти стати вдовою?
Інтимні стосунки зі Стефанією стали в Андрія ледь не бібліографічною рідкістю. Орос вже давно помітив, що коли він звертається до дружини з пропозицією про інтимний зв’язок, та кривиться так страшенно, ніби він пропонує їй лягти з ним у труну. А коли вже уникнути цього їй ніяк не вдається, дружина каже: тільки давай пошвидше. Але ж їй лише сорок років! «Господи, що сталося з нашим коханням? - думав Андрій. - Може, вона ревнує мене до невблаганного часу?» У свої сорок Стефанія розпливлася, втратила стрункість і смак до життя. Колись справжня красуня, нині вона виглядала, як бабуся. «А я залишився таким же високим і струнким, як і в юності. Фігура, дякуючи спортивним вправам, навіть кращою стала. І волосся в Стефанії майже все сиве, а в мене так і не з’явилося жодної сивої волосинки. Це генетичне. В мого батька сивого волосся майже не було до самої смерті. І хоча я неодноразово переконував дружину в тому, що кохаю її таку, як є, вона, певно, не вірить. Та й дійсно, в Стефанії тепер важко впізнати ту милу дівчину, в яку я закохався з першого погляду. А їй, мабуть, досить глянути в дзеркало, щоб побачити, що я нещирий. І ці жінки-вдови - це ніби протест проти безжальної природи, це ніби тло, на фоні якого вона відчуває себе кращою за них, гарнішою і молодшою. Якби я став інвалідом на возику, вона б, напевно, знову б мене покохала, всіляко пестувала б і оберігала. А раз я здоровий і молодий - і тілом, і душею, то й ніби проклятий для неї».
- Ну що замислився, Андрію? - запитала Стефанія. - Вже придумав, як нам виплутатися з цієї ситуації?
- Та що там думати. У нас поки що мінімум інформації. Треба їхати до Києва і зустрічатися з кредиторами сина. Карти до добра нікого і ніколи не доводили. Не розумію, як можна бути таким телепнем, щоб потрапити до подібної ситуації, - спокійно, як завжди, поглянув Орос на сина.
- У нас син хороший, - знову погладила по голові Юрка Стефанія. - Он у сусідів син взагалі закінчений наркоман. Гроші у батьків постійно видурює.
- Видурює? - посміхнувся Орос. - Це скільки ж він видурює? Десять-двадцять гривень? Наш дурень одразу видурив 500 тисяч. І смію нагадати, що не гривень, а доларів.
- Що ти знову починаєш, - забідкалася дружина. - Хіба не бачиш у якому стані дитина? Та на ньому ж обличчя немає.
- З обличчям у нього все в порядку, - знову посміхнувся Андрій. - Ще й який красунчик. А ось з головою дійсно великі проблеми.
- Весь у тебе.
- Ти красу маєш на увазі?
- І те й інше.
- Ну, досить дурниці городити. Юрко, де я зможу знайти цих людей, яким ти програв гроші?
- У мене номери телефонів є, - зрадів Юрко. - Давай внесемо до твого мобільного.
- Це так чи інак треба зробити, але телефонувати я буду з твого мобільного.
- Та в мене вже гроші закінчилися на рахунку.
- Ну, звичайно. Що тобі якісь там 25-50 гривень. Ти он сотні тисяч доларів програєш.
- Та досить вже тобі! - заверещала дружина. - Візьми свій мобільний і зателефонуй.
- Добре, - знову посміхнувся майже лагідно Андрій. - Диктуй номер. Так, пішли гудки. Ти тільки послухай, який абсолютно дебільний рингтон з так званої «дорослої» музики, тобто зеківської. Одразу зрозуміло, що це за публіка. Але це добре, бо стає зрозуміло, що маєш справу з лохами, - коментував Андрій, тримаючи телефон біля вуха. - Щось довго трубку ніхто не бере… Тихо… Добрий день, я Андрій Степанович Орос, батько студента Юрка. Він повідомив, що чи то в нього з вами, чи то у вас з ним виникли якісь проблеми з грошима. Я не помилився номером?
- Добрий день, Андрію Степановичу! Радий чути ваш голос. Колись ми з вами працювали разом в одній конторі, хоча і не були особисто знайомі. Я так зрозумів, що проблеми вашого сина взялися вирішувати ви особисто. Це для нас велика честь. Пропоную зустрітися завтра у Києві. Зможете? Я знаю, що з вашого Тетієва не проблема добратися до столиці. Скажімо 15-та година вас влаштує? Я навіть знаю, що колись улюбленим вами рестораном був «Лотос». Ви не проти?
- Добре. Домовилися. Отже, 15-та година, ресторан «Лотос».
- Як зайдете, скажіть офіціанту, що на ваше прізвище замовлений столик. Якщо приїдете раніше, замовляйте найкращі страви і найдорожче вино. А ми до вас приєднаємось.
- Я з кимось з тих, хто до мене підійдуть, знайомий?
- Столик, за яким ви сидітимите, нам покаже офіціант. Але і без нього ми вас упізнаємо. Такого помітного чоловіка не кожен день зустрінеш. У мене є навіть ваше фото. Колись одна молода гарна особа носила його біля серця. Не здогадуєтеся, хто? Те, що ви з нею вчинили, не дає вам ніякого морального права засуджувати нас хоча б у чомусь. Отож, будь ласка, без дурниць. Ми знаємо, що ви мужчина крутий, але до міліції, я впевнений, не звернетесь. Втім, у нас там все схоплено, і про контакт з колишніми колегами одразу стане відомо. Домовилися?
- Згода.
- Тоді, до завтра.
- Ну що, домовився про зустріч? - спитала дружина, коли Андрій поклав телефона.
- Так. Завтра в Києві.
- Ти врятуєш нашого сина?
- Боже, врятуй всіх нас. Я дійсно говорив зі страшними людьми. Це організація. Я не знаю, чого їм треба, але починаю здогадуватись. Твій мазун-синочок втравив нас у дуже погану історію. Можливо, доведеться тікати звідси світ за очі.
- Що ти таке говориш?!
- Давай лягати спати.
- Тобі готувати вечерю?
- Не треба. Я вже і так всім цим ситий по саме горло. Піду до ванни, а потім - до ліжка. Добраніч.
- Добраніч.
Андрій прийняв душ, почистив зуби і буквально стрибнув до ліжка. Йому страшенно хотілося спати. Таким він був завжди, з самого раннього дитинства. Ще у школьні роки його мати помічала: якщо Андрійко моститься спати посеред дня, в нього виникли якісь неприємності.
Вранці Андрій гарно поснідав і пішов на автобусну станцію. Придбавши квиток, вмостився на сидінні мікроавтобуса «Богдан» і невдовзі задрімав. Автобус проїхав Володарку, Білу Церкву і, звернувши на Одеську трасу, полинув до Києва.
***
Це була класична дуель двох снайперів-асів, справжніх майстрів своєї справи. СБУ отримала з надійних джерел інформацію (черговий раз спрацювала добре організована українська діаспора США), що готується замах на Президента України. Одна з транснаціональних компаній дуже прагнула отримати концесію на видобуток нафти і газу на українській частині Чорноморського шельфу. Саме тут було відкрито величезні родовища енергоносіїв, що їх фахівці відомої американської «Шелл» назвали найбільшими у світі. Особливо гостра боротьба точилася між найпотужнішими компаніями за видобуток природного газу. Чорне море - єдина на нашій планеті частина Світового океану, де вся товща води, починаючи вже з глибини 50-200 метрів від поверхні, заповнена сірководнем. Це однозначно вказувало на наявність родовища газу, котре насичує воду через розломи в земній корі безбарвною субстанцією із запахом тухлих яєць.
Контролювала цю компанію одна з «братніх» Україні держав, її стратегічний партнер, для якої масове освоєння родовищ нафти і газу на шельфі Чорного моря, під боком у Європейського Союзу - головного споживача енергоносіїв, означало повну втрату конкурентоспроможності власних родовищ, розміщених дуже далеко від Європи, в екстремальних природних умовах заполярної Азії. Тому ця транснаціональна компанія, «дахом» для якої виступала держава, вирішила прибрати Президента України з життя і політичної арени. Адже керівник держави схилявся до надання концесії іншій американській транснаціональній компанії, набагато ефективнішій і могутнішій, яка, до того ж, не висувала Україні жодних політичних вимог.
Конфіденційне джерело повідомляло, що для цієї справи найняли за 10 мільйонів доларів (нечуваний донині гонорар!) найкращого у світі кілера-снайпера Раміреса. Про цю людину ходило немало різних чуток, розповсюджувалися всілякі легенди і міфи. Він став навіть прототипом для героїв у декількох голлівудських трилерах, які отримали чималий розголос і користувалися шаленим успіхом у глядачів. Однак навіть американські та ізраїльські спецслужби, які вважалися найкращими у світі, достеменно не знали, хто такий Рамірес. Не було відомо навіть, чоловік то чи жінка. В одному зі своїх романів відомий американський автор, якого охрестили найбагатшим письменником світу, взагалі зобразив Раміреса транссексуалом і заробив на цьому ще більше грошей. Цей гіперснайпер брав до виконання лише морально вмотивовані, обумовлені певними етичними нормами завдання, і явно був освіченою людиною, яка дуже добре зналася на сучасній комп’ютерній техніці. Замовлення приймав лише через Інтернет і мав для цього власноруч розроблену хитромудру програму, якій, мабуть, позаздрили б кращі програмісти світу. Коли ж його систему встановлення зв’язків із замовниками розкривали, створював нову, ще досконалішу. В нього ніколи не було постійних посередників, і напряму з Раміресом ніхто не спілкувався. Ходили чутки про пластичні операції, володіння декількома мовами, навчання у Гарвардському університеті і дублерів, котрих він завжди використовував в процесі «роботи».
Рівно десять років тому, на День незалежності, Президент мав відкривати пам’ятник у центрі столиці. Хоча міліція й спецслужби працювали цілодобово, інформації про наміри і дії Раміреса поки що не надходило. Ніхто навіть не відав, в Україні він чи ні. Однак 23 серпня нарешті була отримана інформація з Аргентини, де нібито отаборилась одна зі штаб-квартир кілера. Представник української діаспори в цій країні повідомив, що Хосе Рамірес вже знаходиться в Україні і готує замах на Президента саме на День Незалежності. Така вимога замовника.
Декілька днів поспіль Андрій Орос накручував кола довкола покритого тканиною пам’ятника, який Президент повинен був відкривати на свято. Спорудження пам’ятника, за все ще живучим радянським звичаєм, не встигли закінчити й судорожно добудовували в останні дні перед відкриттям. Орос весь час розширював діаметр кіл. Він діяв абсолютно професійно. Одягнув робочий одяг і яскраву жовто-гарячу каску і навіть встановив біля пам’ятника теодоліт, спрямовуючи його візири в різні боки, щоб визначити для себе ідеальне місце для снайперської засідки. Очевидно, що стрілятимуть здалеку і рушницею з глушником. Рамірес, за чутками, мав гвинтівку, виготовлену на замовлення десь у Німеччині чи Австрії одним з невизнаних геніїв збройової справи. Щоправда, геніальність того добродія оточення сприймало як несповна розуму, а насправді це був визначний майстер, якого повне несприйняття його суспільством перетворило на справжнього дисидента, який і під тортурами не видав би своїх замовників. Отож для такої машини і 5 кілометрів - не відстань. У самого Андрія була чудова гвинтівка, замовлена на заводі у Вінниці. А на «Арсеналі» у Києві було виготовлено оптичний приціл. Андрій вважав, що і його рушниця, і оптичний приціл не гірші, а може й кращі, ніж у Раміреса. Крім того, він знаходився у себе вдома, що психологічно давало велику перевагу перед Хосе, а також міг використати гвинтівку без глушника, котрий неминуче гасив потужність і дальність пострілу.
Врешті-решт, Андрій вирішив, що стрілятимуть з боку Софіївської площі. Не із дзвіниці Софіївського собору: там дійсно була ідеальна позиція, але дуже вразлива для відступу. Андрій розглянувся навколо себе. Сотні будинків нависали над Майданом Незалежності з усіх боків. «Ось тобі і маєш. - подумав він. - Історія і географія Києва в усій своїй красі. Хрещатик колись був Хрещатим яром, і всі вулиці з обох його боків нині спадають до Майдану вниз. Зважаючи на небезпечну ситуацію, у кожній квартирі з вікнами, що виходять на Майдан Незалежності, доведеться поставити по міліціонеру або бійця внутрішніх військ чи СБУшника. Але нічого не вдієш».
На сусідній з Майданом Європейській площі височів будівельний кран. Гарне місце для влучного пострілу, але Рамірес не самогубець. Непомітно втекти звідти неможливо. Та й у кабіні кранівника буде сидіти наша людина. «А може, Раміреса в Україні і немає? - думав Орос. - Може це просто якась провокація, буря у склянці води? Не думаю. Українська діаспора в такі ігри не грає. Чисельністю вона навіть більша за китайську чи італійську. В багатьох країнах світу представники нашої діаспори вже проникли фактично в усі сфери державного життя, що дає неабияку можливість володіти найбезціннішим даром нашого часу - інформацією. І якби Україна нарешті навчилася системно і систематично використовувати власну діаспору, як це робить, наприклад, Ізраїль, українські спецслужби склали б реальну конкуренцію і американським, і тим же ізраїльським. Так думав Андрій Орос - інтелектуальний снайпер з університетською освітою, котрий і в цьому сенсі складав реальну конкуренцію Хосе Раміресу.
Ще студентом факультету соціології і психології Орос посів третє місце на зимових олімпійських іграх з біатлону, де виявився найкращим стрільцем, але багато очок втратив через недоліки в лижній підготовці. Для снайпера бути гарним лижником не обов’язково, а от мати залізні нерви і соколині очі - просто необхідно. Саме ця здатність, а ще високий інтелект і внутрішня іронічність, дуже допомагали Андрієві в його роботі. Він згадав випадок з його племінницею, донькою рідної сестри дружини - дуже веселою й гарною дівчиною, студенткою факультету внутрішнього туризму і рекреації. Якийсь час вона підробляла нічним портьє в одному невеликому, але дуже крутому готелі на Подолі. Саме тоді розпочалася російсько-грузинська війна, і один з гостей готелю - москвич, єхидно посміхаючись, звернувся до киянки з реплікою, на кшталт: ну що ж, готуйтеся, поїдете медсестрами до Грузії. Племінниця Ороса відреагувала миттєво: «Ми, можливо, й поїдемо туди, але не медсестрами, а снайперами, і будемо відстрілювати вашим солдатам яйця». Посмішка одразу зникла з обличчя того росіянина, і він поспіхом зник з готелю.
По закінченні університету, Андрій, не маючи ані роботи, ані житла в Києві, пристав на пропозицію «спробувати себе в правоохоронних органах». Від того часу він отримав офіцерське звання і квартиру, одружився і народив з дружиною сина і доньку. З сином стосунки ніколи не були душевними, той з самого дитинства був маминим хлопчиком. Дружина ж поступово віддалялася, хоча він їй ніколи не зраджував, навіть маючи для цього, як казав один його колега, «всі об’єктивні і суб’єктивні можливості». Єдиною родинною радістю Ороса стала його донька Мар’яна. Вона була його втіхою і гордістю. Андрій пам’ятав кожний її вчинок, кожне сказане слово, зігріте добротою і любов’ю, і, як йому здавалося, сповнене глибоким змістом, а також незбагненною внутрішньою силою. Кожну вільну хвилину він проводив з донькою, милуючись її дитячою безпосередністю і вже з дитинства граційною красою, яка у майбутньому обіцяла перерости в рідкісну жіночу вроду. Або ж намагаючись знайти, інколи з труднощами, відповідь на її часто-густо незвичні запитання. Андрій залюбки ще з малечку навчав доньку англійській мові, грі в теніс, плаванню і навіть основам рукопашного бою. Дружина сприймала щиру приязнь, дружбу і любов батька до доньки ревниво, намагаючись висміяти їхню відданість один одному.
- Ну, що ти робиш? - казала вона Андрієві, коли подружжя залишалося на самоті. - Ти ж зруйнуєш їй особисте життя.
- Що ти таке кажеш! - оборонявся Андрій. - Не верзи дурниць.
- Ти ж людина з вищою університетською освітою, тим більше психолог, - насідала дружина. - Хіба ти не розумієш, що в твоїй особі вона бачить всіх чоловіків нашої планети. Чоловіків як явище, як стать. І в її підсвідомості всі вони будуть такими ж, як ти: добрими, турботливими, люблячими, людьми, які ніколи не підведуть і не зрадять. А які чоловіки зустрінуться їй в реальному дорослому житті? Вона ж може на таке напоротися!.. Саме через таких «правильних» батьків, як ти, молоді дівчата, зіткнувшись з реаліями життя, кінчають інколи самогубством. Або ж стають на все життя самотніми жінками, які не довіряють, бояться й уникають чоловіків.