Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину
План.
Вступ
1. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначення поняття злочину.
2. Логічна структура поняття «злочин».
3. Логічний вид поняття «злочин».
4. Визначення поняття «злочин».
4.1. Кваліфікація злочину.
4.2. Логіко-юридичні помилки при кваліфікації злочину.
4.3. Логічний аналіз кваліфікації злочину в працях ЖеребкінаВ.Є.
Висновок
Список використаних джерел та літератури.
Вступ.
Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні усі ті об'єктивні та суб'єктивні властивості, які характеризують будь-яку людську поведінку: фізичні властивості — той чи інший рух тіла або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояви свідомості і волі, мотивація поведінки, її цілеспрямованість
Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку, завжди є антигромадською поведінкою.
Актуальність даної роботи полягає в тому, щоб проаналізувати поняття та складові такого суто юридичного поняття як злочин з метою більш детально вивчити його природу та фактори його окреслення. Крім того слід розрізняти злочин від інших видів правопорушень, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, але є споріднені щодо певних ознак. Тому, у світлі новітніх тенденцій розвитку держави, формується стійка потреба в чіткому розмежуванні норма права.
Метою роботи є аналіз та виокремлення особливостей поняття злочин, особливостей його складових та їх відмінність від інших видів протиправної поведінки.
Виходячи з мети під час розгляду даної тематики постають певні завдання, вирішення яких веде до більш чіткого розуміння природи та ознак злочину, а саме:
· аналіз визначення злочину та підходи щодо його формалізації;
· аналіз ознак злочину, та їх відмінність від ознак інших
правопорушень;
· аналіз механізму поєднання ознак злочину в єдину сукупність та
природу категорії «злочин».
Таким чином, після аналізу можна буде дати чітку відповідь щодо формування критеріїв віднесення поведінки до категорії злочину.
Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину.
Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо. М.С. Таганцев, розглядаючи поняття злочину, писав: «Жизнь всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти, его охраняющей».
Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому «злочин» є категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.[1]
Злочин - категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на: правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду; осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.
Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово. Першу спробу визначити поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан
Д. (170-228 pp.), сформулювавши його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.
В.Д. Спасович писав, що злочин це - «деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение закона криминального». Одночасно він визначав злочин як «нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и признанных необходимыми условиями общежития». Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це «противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не нарушаемость его наказанием».
О.Ф. Кістяківський зазначав, що «преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан». Пофесор Санкт-Петербургзького університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.
М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: «Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни». Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є «уголовно-наказує мая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие».
На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі, однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв учасі її вчинення, за яку передбачалось покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12). Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось покарання увигляді тюремного ув'язнення до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними проступками.
Всі наведені визначення поняття «злочин» базуються на найважливішому принципі кримінального права, який сформульований як «Nullum crimen sine lege» - немає злочину, не передбаченого законом. Цей основоположний принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. «Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом».
Європейська Конвенція «Про захист прав людини та основних свобод» від 4 листопада 1950 р. у ст. 7 закріплює цей самий принцип, вказуючи: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення».[2]
Визначення злочину як діяння, забороненого кримінальним законом, є формальним. Воно не вказує на соціальну природу цього явища і не розкриває в повному обсязі його змісту.
Протилежним є визначення злочину лише на основі його матеріальної ознаки, що підкреслює лише його ідеологічну сторону, не звертаючи уваги на необхідність нормативного закріплення його ознак.
Такий підхід був притаманний кримінальному законодавству СРСР і
Української РСР до початку 60-х років XX ст.
Практично так само злочин визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927 р. фіксувала «Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее правопорядок, установленный властью рабочих и крестьян на переходной к коммунистическому строю период времени»
Цей підхід до визначення поняття «злочин» чисто матеріальний.
Відсутність формальної ознаки злочину звужує його зміст, робить заідеологізованим.
Звичайно, що єдиним науково правильним визначенням є те, що синтетично поєднує в собі як матеріальний, так і формальний підходи.
«Стаття 11». Поняття злочину.
1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину». [3]
Це визначення, з одного боку, об'єднує два підходи до визначення злочину (є формально-матеріальним), а з іншого,— вказує на ознаки, притаманні цьому явищу.[2]
2. Логічна структура поняття «злочин»
У структурі кожного поняття потрібно відзначати дві сторони: зміст і об'єм.
Зміст поняття становить сукупність істотних ознак предмета, мислимого в понятті.
Щоб розкрити зміст поняття, слід шляхом порівняння встановити, які ознаки необхідні і достатні для виділення даного предмета і з'ясування його відносини до інших предметів.
Злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:
1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;
2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним;
4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також
5) кримінальна караність.
Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.
Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.
Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:
1) узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: а) особа (фізична чи юридична); б) суспільство; в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і г) людство;
2) два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.
Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.
Кримінальна караність є обов'язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов'язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин. [4]
З'ясування змісту понять має дуже важливе значення для теорії і практики менеджменту. До тих пір, поки не встановлений зміст даного нам поняття і його ознаки, не ясна суть предмета, відбиваного цим поняттям, неможливо точно і чітко відмежувати цей предмет від суміжних з ним, відбувається плутанина в мисленні.
Окрім змісту, в кожному понятті слід виявити його обсяг.
Обсяг поняття визначається сукупністю предметів, на які воно поширюється.
Обсягом цього поняття буде клас (множина) усіх злочинів. Елементами обсягу будуть злочини, вчинені окремими суб'єктами злочину.
Зміст і обсяг поняття взаємопов'язані. Цей взаємозв'язок виражається в логічному законі зворотного відношення між обсягом і змістом поняття, який формулюється так:
Зі збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг, а зі збільшенням обсягу поняття зменшується його зміст.
Розглянемо два поняття: "злочин" і "посадовий злочин". Більший обсяг має поняття "злочин", оскільки воно поширюється на всі злочини, а поняття "посадовий злочин" охоплює тільки злочини, які є посадовими. Зміст буде великим у поняття "посадовий злочин", оскільки окрім ознак, властивих кожному злочині, воно включає ще й ознаки специфічні, якими посадовий злочин відрізняється від інших. Таким чином, більший обсяг - менший зміст, більший зміст - менший обсяг поняття. [5]
3. Логічний вид поняття «Злочин»
Поняття діляться на види за змістом та обсягом в залежності від характеру і кількості предметів, на які вони поширюються.
За змістом розрізняють поняття конкретні та абстрактні, позитивні і негативні, безвідносні і співвідносні.
За обсягом розрізняють поняття загальні і одиничні.
Логічний аналіз поняття "злочин" дозволяє визначити такі його види: загальне, конкретне, позитивне, безвідносне
Загальними називаються поняття, обсяг яких поширюється на групу або клас об'єктів.
Конкретним називається поняття, в якому відображено якийсь реальний предмет або клас предметів.
Позитивним називається поняття, що виражає наявність у предмета думки певних ознак (наприклад, "юрист - це людина з сильною волею", "мужня людина").
Безвідносним називаються поняття, які не мають найближчої загальної ознаки, мислимі незалежно від інших понять.
З'ясування видів поняття допомагає більш точному і однозначному їх вживання в наших міркуваннях, сприяє дотриманню правил логічно стрункого мислення.[5]
4. Визначення поняття «злочин»
Логічне оперування поняттями передбачає насамперед з'ясування їх змісту. Воно не виявляється безпосередньо в слові, що його виражає, і далеко не вичерпує його значення (якщо це не слово-термін). Науковий термін необхідно розкрити, з’ясувати його значення, встановити виражений цим терміном зміст поняття.
Логічна операція, що розкриває зміст поняття, називається визначенням, або дефініцією.
Визначити поняття - означає розкрити істотні ознаки його змісту. У кримінальному праві поряд з терміном "зміст поняття" існує специфічне поняття "склад злочину". Під складом злочину розуміється сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких суспільно небезпечне діяння визнається певним злочином.[5]
Кваліфікація злочину.
Кваліфікація — це не одномоментний акт, а послідовне виконання цілого ряду логічних дій. Кримінально-правова кваліфікація є неперервним круговим рухом від встановлених (пізнаних) окремих фактів до сукупності елементів складу злочину.
Кваліфікацією злочину називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правовї норми, яка найбільш повно характеризує ознаки цього злочину.
Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, яка містить певний конкретний склад злочину.
Згідно зі ст. 2 КК «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину».[3]
Обов'язковими елементами складу будь-якого злочину є:
об'єкт злочину;
об'єктивна сторона злочину;
суб'єктивна сторона злочину;
суб'єкт злочину.
Система кримінального законодавства повинна будуватися на ґрунті наукової кваліфікації об'єктів кримінально-правової охорони у такий спосіб, щоб злочини були віднесені до певного розділу суворо за ознаками їх родових об'єктів.
Кваліфікація злочину — це юридична оцінка конкретної суспільно небезпечної дії, відповідь на запитання про те, який злочин вчинено у даному випадку.
Кваліфікація становить собою підсумок складного процесу пізнання, успіх якого залежить від знання та дотримання законів логіки.
Дати правильну кваліфікацію злочину — значить віднести конкретну суспільно небезпечну дію до того класу предметів (злочинів), елементом котрої вони є, застосувати до вчиненого те поняття, ознаками якого воно володіє.
Кваліфікація злочину — одне з основних завдань правосуддя. Інтереси дотримання законності вимагають, щоб кожна суспільно небезпечна дія була кваліфікована за тією статтею кримінального закону, котра передбачає вчинене. Відхід від цієї вимоги призводить до помилок.
«Законним тлумаченням законів, — говорив Ч. Беккарія, — є сам законодавець, а не суддя; останній має лише розглядати, чи вчинене певне діяння, що суперечить закону, певною особою. Суддя має встановлювати силогізм, більшим засновком якого є загальний закон, а меншим — поведінка, сумісна чи несумісна з законом, а висновком — свобода чи покарання».