Економічний зміст доходу орендного підрозділу підприємства
Орендне підприємство - це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором[20, с. 296-300].
Об’єктами оренди є:
1) цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій (господарський об'єкт із закінченим циклом виробництва продукції, робіт, послуг) або їхні структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці);
2) окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, організацій.
Орендарями можуть бути:
1) організації орендарів, створені членами трудових колективів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів;
2) громадяни та юридичні особи України;
3) громадяни іноземних держав;
4) міжнародні організації;
5) особи без громадянства.
Отже, оренда як економічна категорія є формою відносин між власником, котрий безпосередньо не веде господарство на даному державному підприємстві, в організації, та юридичне вільним, і економічно самостійним суб'єктом - підприємцем, якому власник (орендодавець) передає за орендну плату майно на основі договору в строкове платне володіння і користування. Згідно із Законом України "Про оренду", введеним у дію 14 березня 1995 р., державне підприємство може бути орендодавцем у відношенні до майна тільки зі згоди Фонду державного майна України, його регіональних відділень і представництв або органів уповноважених місцевими радами. Існують два типи орендних відносин: 1) оренда як форма приватизації об’єктів державної власності; 2) оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки. Другий тип оренди сьогодні ще не дуже поширений, хоч підприємства, які базуються на недержавних формах власності, і почали активно розвивати орендні відносини.
Головною умовою розвитку й ефективного функціонування оренди є перетворення відносин власності і системи соціально-економічних відносин у цілому, ліквідація адміністративно-командної системи управління. Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе перейти від державно-монополістичної власності до різноманітних форм власності, вільного підприємництва.
Розвиток орендних відносин у сучасних умовах зустрічає численні перепони, які ставляться фактично ще існуючою адміністративно-командною системою. Адже сам процес упровадження оренди відбувається під керівництвом і контролем цієї системи і передусім в її інтересах, а не в інтересах орендарів. Тому в багатьох випадках оренда неефективна.
Орендні відносини для ефективного розвитку повинні мати як економічні, так і політико-правові засади. Що стосується останніх, то їх має забезпечити закон про оренду. Крім того, щоб діяв цей закон, потрібний ще і механізм його реалізації.
Для розвитку орендних відносин передусім необхідно провести роздержавлення об'єктів власності, реалізувати економічну самостійність кожної форми власності як форми господарювання. Об'єктивно оренда реалізується через систему певних організаційно-економічних відносин, через певну форму господарювання.
Механізм функціонування орендного підприємства
Конкретний механізм розвитку орендного підприємства визначається істотними умовами договору оренди. Цими умовами є:
І) об'єкт оренди (склад і вартість майна);
2) строк, на який укладається договір;
3) орендна плата;
4) порядок використання амортизаційних відрахувань;
5) відновлення орендованого майна та умови його повернення;
6) виконання зобов’язань.
Орендна плата є важливим елементом механізму функціонування орендного підприємства. Вона виступає економічною формою доходу орендодавця-власника, який він одержує за своє майно, передане у строкове платне володіння і користування орендарю. Основним складовим елементом орендної плати є амортизаційні відрахування, тобто відшкодування орендодавцю вартості орендного майна. Другий елемент орендної плати - відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в оренду з метою одержання доходу. А одержати доход орендар може лише за умови передачі йому майна орендодавцем у тимчасове користування.
Передаючи в оренду майно, орендодавець розглядає його як певну вартісну величину, що зростає. У цьому полягає суть його інтересів. Тому величина орендної плати непостійна. У розвинутих країнах за базу для визначення величини доходу береться банківський відсоток. Проте в Україні через формальну роль банків у господарському житті, суб’єктивізм у встановленні позичкового відсотка це зробити об’єктивно неможливо. Така можливість з’явиться тоді, коли буде проведена докорінна реформа фінансово-кредитної системи. Вона повинна перетворитися із централізовано керованого кредитора у справжнього стимулятора виробництва на основі економічних регуляторів. Адже рух позичкового відсотка є барометром, що відображає рівень економічного потенціалу системи, її стан. Абсолютна величина і строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
Існують грошова форма орендної плати, натуральна і грошово-натуральна. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, які передбачені законодавчо.
Після відрахування з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) вартості матеріальних витрат, амортизації (якщо вона не входить в орендну плату), орендної плати, податків і платежів у бюджети різних рівнів, розрахунків з іншими партнерами утворюється орендний доход. Усі платежі повинні бути строго фіксованими, що ставить величину орендного доходу тільки у залежність від ефективності та якості діяльності орендного колективу. З орендного доходу формуються такі фонди:
1) ризику (фінансовий резерв),
2) розвитку виробництва, науки і техніки,
3) соціального розвитку,
4) єдиний фонд оплати праці.
Найперспективнішою формою оренди, яка широко застосовується в західних країнах, є лізинг. Лізинг - це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою по суті новий спосіб фінансування й активізації збуту, що ґрунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.
Механізм даної форми оренди полягає в тому, що компанія-орендодавець спеціально закуповує для конкретного орендаря на його прохання майно у виробника, фінансує його, здійснює технічне обслуговування наданих в оренду засобів праці.
Переваги лізингу пов'язані з тим, що він дає можливість швидко переходити на нову технологічну базу, не вимагає значних одноразових затрат, дає змогу звільнитися від обслуговування і зосередити всі зусилля на ефективному використанні нової техніки. Стрімкий розвиток лізингу у країнах із ринковою економікою пояснюється передусім необхідністю активізації інвестиційної політики. У 80-х роках спеціалізовані лізингові фірми поступалися тільки інформаційним. В Японії щорічний приріст лізингових операцій становить 25-30%, а за деякими видами наукоємної, високотехнічної продукції - ще вищий.
Комплексна робота щодо розвитку лізингу проводиться і в Україні. В 1991 р. функціонувало понад 200 підприємств, які надавали у тимчасове користування різні засоби праці. Певний досвід роботи у цьому напрямі вже нагромаджений Республіканським комерційним центром. Це - орендне підприємство, метою якого є всебічне сприяння формуванню ринку засобів виробництва і матеріально-технічних ресурсів.
У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі відсутні єдині підходи до визначення як сутності та змісту лізингу, так і принципів та функцій лізингових відносин. Сутність означає основне, визначальне в змісті економічної системи (або її окремих підсистем, елементів), наявність в ній таких властивостей, рис, якостей, а також внутрішньо необхідних глибинних відносин, які зумовлюють інші властивості, якості, відносини тощо [17, с. 185]. Зміст – це система зв’язків і відносин між елементами, яка поєднує їх у цілісність, із притаманними їй властивостями, особливостями, якісною визначеністю [29, с. 375]. Досить поширеним є ототожнення лізингу з орендою чи кредитом [18, с. 649].
Лізингом є господарська діяльність. Відтак, остання повинна відповідати вимогам ст. З Господарського кодексу, зокрема здійснюватися суб’єктами господарювання. Проте це положення правомірне лише щодо ницості прямого лізингу [27, с. 125].
Елементом лізингу є надання майна у тимчасове використання. Тобто, покупець виступає в ролі лізингодавця. Існує і зв’язок між продавцем обладнання та лізингоодержувачем. Постачальник, уклавши договір купівлі-продажу з лізингодавцем, як правило, передає лізингове майно безпосередньо лізингоотримувачу та несе перед ним відповідальність за його якість. Особливістю другого елементу є можливість передбачення опціону на купівлю лізингового майна. У цьому випадку відносини тимчасового використання можуть перетворитися на відносини купівлі-продажу [15, с. 20].
Лізингова діяльність є перспективним видом бізнесу оскільки: світовий досвід показує, що на частку лізингу в нових інвестиціях на устаткування припадає 15-20%; лізинг є одним з основних джерел активізації інвестиційної діяльності, що є вкрай важливим для нашої економіки; переорієнтація банків із ринку цінних паперів на інвестиції у виробництво; великий потенційний попит на лізингові послуги [16, с.92-100].
Проаналізуємо кількість і вартість укладених договорів лізингу поквартально за 2007 -2010 рр. в діаграмі 1[http://www.leasing.org.ua].
Рис. 3.1. Кількість і вартість укладених договорів лізингу (поквартально) за 2007-2010 роки
Отже, ми бачимо, що у 2009 році порівняно з 2007 спостерігається значне зниження кількості укладених лізингових угод, що пояснюється економічною нестабільністю. Дана тенденція порушила стабільне зростання кількості та вартості укладених лізингових договорів у минулих періодах. Але на даній діаграмі чітко показано, що кількість укладених договорів фінансового лізингу за 3 квартал 2010 року збільшилась на 469 (56,5%) у порівнянні з аналогічним періодом минулого року і склала 1298 договорів. При цьому у вартісному вираженні, обсяг укладених договорів збільшився у порівнянні з аналогічним періодом минулого року майже вдвічі і склав 1,33 млрд. грн. Отже існують перспективи щодо розвитку лізингу в Україні.
Для вирішення проблем ринку лізингових послуг потрібно, щоб політика держави щодо формування та розвитку ринку лізингу в Україні була спрямована на: дотримання учасниками ринку лізингу вимог законодавства; дотримання єдиних підходів при розробці та реалізації політики щодо учасників лізингових відносин; забезпечення захисту прав учасників ринку лізингу; запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринку лізингу, забезпечення рівних можливостей для доступу до ринку лізингових послуг; забезпечення прозорості та відкритості ринку лізингу; зміцнення та динамічний розвиток вітчизняного ринку лізингу, підтримання довіри до нього та сприяння його інтеграції в європейський та світовий ринки лізингу [24, с. 2-3.].
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновки, що для розвитку ринку лізингових відносин є важливим створення інститутами держави умов для капіталу різної форми власності через законодавство, що стимулюватиме ділову активність усіх учасників лізингових угод (лізингових фірм, банків, підприємств виробничої та сервісної сфери, потенційних лізингоодержувачів), та цілеспрямований вплив органів державного управління на економічні інтереси учасників лізингових відносин із метою створення умов для виконання лізингом його інвестиційних, виробничих та інших функцій на мікроекономічному та макроекономічному рівнях.