Основні етапи становлення і розвитку української мови

Ст н.е. зх/сл.(венеди): польська,чеська, словацька,нижньолужицька, верхньолужицька,усна, мертва полабська.

Пд./сл. (склавини): болгари, сербська, хорватська, словенська,македонська, мертва, пис. старословянська.

Ст н.е. (анти) українська (пд), білоруська(зх)російська(пн) мертва пис. давньоруська

Основні етапи становлення і розвитку української мови.

1.Прасловянський (3 тис. до н.е. – 6 ст н.е.).

2.Давньоруська (формування/південе наріччя) (7-9 ст).

3.Давньоруська (функціонування/південе наріччя) (10- перша половина 13).

4,Староукраїнська мова (друга половина 13 – 18 ст).

5.Нова Українська мова (19 – наші часи) Котляревський.

3. Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів — західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки «общерусского языка», то на під австрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання. Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)». Стильову розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова. Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту. Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови,Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації».

Літературна мова- унормована ,відшліфована форма загальнонародної мови,що обслуговує всі сфери най різноманітного життя.

Існують такі види норм:

- орфоепічні та акцентуаційні

- графічні (написання букв)

- орфографічні (прав. написання – до чинного правопису) (пів, напів,дефіс)

- лексичні (слововживання у властивому їх значенні, за змістом)

Наступила весна - не правильно.

- морфологічні (вживання морфем- найменша частина слова)самий розумний- не вірно

- синтаксичні (творення словосполучення і речення) Завідувач кафедри –завідуючий кафедрою

- стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до мовної ситуації) Він добрий роботяга - Він сумлінний/ кваліфікований працівник..

- пунктуаційні

4. Стилі української літературної мови.

Сукупність мовних засобів,зумовлених потребами сфери,в якій вони використовуються,метою висловлювання та особливостями змісту інформації,називається функціонувальними стилями мови.

В сучасній мові її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі:

1)художній;2) офіційно-діловий; 3)науковий; 4)публіцистичний; 5)богословний.

В усній формі літ. мови розрізняють стилі: усно-розмовний, ораторський, усної народної творчості.

Науковий стиль та його особливості.

науковий стиль вживається в наукових монографіях,статтях,словниках,підручниках. Кожна галузь має свою термінологію,яка дає можливість висловити потрібні поняття. Велика кількість міжнародних термінів. Відсутні емоційно забарвлені засоби мови. Переважно складні речення різних типів. Широко застосовуються різні формули,графіки,схеми,карти. Кожен різновид наукової праці має свою будову. Окремо виділяють науково популярний, який використовують для передачі інформації про досягнення в якійсь галузі науки. Тут виклад подають по науковому,але зрозуміло для всіх. Існують такі підстилі: 1) власне науковий; 2) науково-навчальний; 3) науково-популярний.

5. Стилі української літературної мови.

В сучасній мові її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі:

1)художній;2) офіційно-діловий; 3)науковий; 4)публіцистичний; 5)богословний.

В усній формі літ. мови розрізняють стилі: усно-розмовний, ораторський, усної народної творчості.

Офіційно діловий стиль:

використовується у текстах законів,указів,статутів,офіційному діловодстві,характеризується документальністю,точністю чіткістю,переконливістю,доказовістю. Широко вживається загальноприйняті вирази(штампи).Довожу до відома,згідно з наказом №…,до заяви додаю такі документи. Використовують спеціальну канцелярську ділову термінологію.акт,бланк,доручення. Нелопустима двохзначність. Документ має сувору послідовність подачі інформації. Недопустимі емоційні засоби мови.

Підстилі

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2. Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.

4. Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

6.Культура мовлення- це культура мислення та культура суспільних(соціальних) і духовних стосунків людини.

Мовлення людини - це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців - це і показник культури суспільства.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм

Головним завдання культури мови є:

• виховання навичок літературного спілкування;

• пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;

• у вимові та наголошуванні;

• неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший по-казник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Сло-весний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовлен-нєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Основні комунікативні ознаки

1. Правильністьмовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови. Правильність у риторичному розумінні тлумачиться значно ширше. Крім лінгвістичної правильності вона містить насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне вживання їх, зв'язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильним є запитання, яке спонукає до думки і пошуку істини. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об'єктивні, достовірні).

2. умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, про які йшлося вище, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. огіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум — основна думка — її членування — висновки.

3. Точність— одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги: 1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, із знанням предмета мовлення, вмінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців. Тому точність мовлення — це передусім точність слів, точність добору їх.2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності "свій", своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить відчувати цей рівень.

7. Культура мовлення- це культура мислення та культура суспільних(соціальних) і духовних стосунків людини.

КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Гол. завдання К. м. — виховання навичок літ. спілкування, пропаганда й засвоєння літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рoблю, пи'шу, підeмо зам. роблю', пишy, пiдемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що. Виховання К. м. — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих худож.-естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац.-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц. культури нації.

Чистота мови уявляється насамперед як відсутність у мові чужих їй елементів. До чужих літературній мові елементів відносимо неосвоєні запозичення з інших мов, невластиві українській мові форми, що з'являються під впливом інших мов. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає вихований мовний смак, гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету. багатство мови — це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації і т. ін.).

8. Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми. Найважливішими особливостями усної форми мовлення є:1. Вона витворюється мовним апаратом людини .Це - мовний потік, а не "ланцюжок" графічних знаків. 2. Усне мовлення характеризується непідготовленістю, спонтанністю. 3. Ще однією особливістю є надлишкова інформація. Вона міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації, ніж усе висловлене попередньо.4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думки. Наявність у мовленні багатьох повторів – це теж надлишковість.

Орфоепія української мови — система норм української літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд н(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова голосних [а] Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о] В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ]. Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції. Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у] Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

[е] У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:

• з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо)

• як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]

• як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́][2].

• як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т']

• як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц'][3].

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника, займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише][4].

Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка.3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю). 2. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати]. 3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти]. 4. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а\. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у]. 5. Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення. Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену. 6. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл]. 7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

На́голос — є властивістю складу. Носієм його виступає голосний звук. Розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос. СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і кількісним.Динамічний наголос часто пов'язаний з ослабленням і скороченням звучання ненаголошених складів. [мар'вана]. ФРАЗОВИЙ НАГОЛОС — виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, \ зустрів давнього друга. Фразовий наголос — посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Милозвучність мовлення –

9 Оскільки писемне мовлення є основним для ділових людей, бо саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти, особливості писемного мовлення викликають підвищений інтерес у широкого кола читачів. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути стаття, книжний чи газетний текст, лист чи будь-який документ.Залежно від змісту текст поділяється на частини — абзаци, логічно пов'язані між собою. Писемне мовлення відрізняється від усного:

• за формою вираження. Писемне мовлення фіксують графічними знаками. Воно може передаватися за допомогою як літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;

• писемне мовлення завжди спирається на усне і є вторинним щодо нього. Воно завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається зорово;

• для писемного мовлення характерні дещо традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень;

• у писемному мовленні тексти розрізняють за сферою спілкування (ділові папери, накази, накладні, квитанції тощо).

Письмові ділові папери завжди можна відтворювати в усній формі. Часто усне відтворення тексту не може бути точним, і це розширює функції самого тексту.Основним видом письмового тексту ділового мовлення є документ

Головними особливостями писемного мовлення є:

1. Писемне мовлення спирається на своє джерело - на усне мовлення. Це пов'язане з тим, що писемне мовлення вторинне, воно виникло пізніше.

2. Писемне мовлення дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі і часі ( тобто значно пізніше від того, як воно було висловлене).

3. Писемність фіксується знаками, символами, графіками, літерами, цифрами. Та сприймається зором.

4. Користуючись писемною формою мовлення людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. Тому й писемне мовлення відзначається більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне. Отож, невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця.5. У писемній формі особливо чітко проявляється поділ текстів за сферами спілкування.6. У зв”язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-емоційних оцінок. Вони досить яскраво проявляються у художньому стилі.7. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й дублювання того чи іншого тексту.8. У писемному мовленні діють загальнообов”язкові норми графіки, орфографії, пунктуації. Набагато більше уваги та праці витрачається на спеціальну обробку тексту. Автор повинен пам'ятати, що твір, який він створює, виступає одностороннім контактом по відношенні до невизначеної аудиторії. Тому слід дбайливо, ретельно добирати мовні засоби.

9. У писемному тексті наявна ще така його особливість, здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту.

10.У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність,чіткість,акуратність тексту. Друкують зазвичай чорним чорнилом.Розташувати текст на форматі,тобто стандартному аркуші паперу – у звичайному користуванні розрізняють два формати А4 і А5 – треба з урахуванням пропорції,естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази,якщо вона може бути перенесена в наступний. Писати потрібно залишаючи поля, - цього вимагають і технічні умови, наприклад,підшивання ділових паперів,і традиція зберігати поле для поміток,правок,доповнень,і навіть естетика форматів.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Таблиці,малюнки,креслення,схеми, графіки,фотографії у писаному тексті повинні мати розмір стандартного аркуша. Таблиці треба віддрукувати й розграфити. Небажаними у писемному тексті є виправлення і домальовування чорнилом.Нумерація іде від титульного листка до останього за порядком,без пропусків,повторів,літерних доповнень.Титульний лист є першою сторінкою,але нумерацію не ставлять.

Оформлення адреси.

Документ адресують до організації,структурного підрозділу,посадовця чи приватної особи. Максималь цей реквізит може складатися з таких частин: -назва установи,організації, підприємства(у н.в.)

-назва структурного підрозділу

-назва посади особи адресата

-прізвище та ініціали особа-адресата(у Д.В.)

-поштова адреса

Кожен із вказаних складників пишуть з нового рядка,розділові знаки(крапка,кома) між частинами не ставляться.Відстань між рядками 1,5 інтервала.

У випадку звертання до приватної особи спочатку упишуть поштову адресу а потім прізвище та ініціали особи. Адресу не вказують на документах,які спрямовують до урядових установ,постійним адресатам тощо.

Не можна допускати написання на одному документі більше 4 адресатів.Якщо адресатів більше складають список(реєстр) розсилки, а на кожному примірнику пишуть одну адресу. При потребі можливе узагальнення називання адресата.

11. У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність,чіткість,акуратність тексту. Друкують зазвичай чорним чорнилом.Розташувати текст на форматі,тобто стандартному аркуші паперу – у звичайному користуванні розрізняють два формати А4 і А5 – треба з урахуванням пропорції,естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази,якщо вона може бути перенесена в наступний. Писати потрібно залишаючи поля, - цього вимагають і технічні умови, наприклад,підшивання ділових паперів,і традиція зберігати поле для поміток,правок,доповнень,і навіть естетика форматів.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Список літератури:

в наукових пряцях оформляють так:порядковий номер у списку ставлять зліва,другий та наступні рядки опису рівняються за першою буквою рядка опису.Прізвища авторів у заголовку бібліографічного опису можна виділяти роз рядковою,великими буквами ао підкреслюванням.Після згадки в тексті відповідної роботи чи після цитати з неї вказують у квадратних дужках номер,під яким ця робота наведена у списку літератури, а при необхідності також номер тому і сторінки: [12] [13,V,c.26]Якщо список не нумерований то такк: (Жовтобрюх М.А.,1995) Прізвища іноземних авторів в тексті роботи звичайно вказують мовою оригіналу.

можна скорочувати тільки два міста це Київ і Харків.

Якщо використаний автор тобто підручник:

1.Автор,назва.-місто:видавництво,рік.-сторінок

2. якщо з газети: хто написав статтю і яка стаття//газета.- рік.- номер.-сторінка

Цитування

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору слід наводити цитати. Науковий етикет потребує точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення
авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

в) кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів і давати відповідні посилання на джерело;

12. У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність,чіткість,акуратність тексту. Друкують зазвичай чорним чорнилом.Розташувати текст на форматі,тобто стандартному аркуші паперу – у звичайному користуванні розрізняють два формати А4 і А5 – треба з урахуванням пропорції,естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази,якщо вона може бути перенесена в наступний. Писати потрібно залишаючи поля, - цього вимагають і технічні умови, наприклад,підшивання ділових паперів,і традиція зберігати поле для поміток,правок,доповнень,і навіть естетика форматів.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Рубрикація. Це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови листа. Найпростіша рубрикація в листах — поділ тексту на абзаци.
Абзац указує на перехід від однієї думки до іншої і має становити три інтервали від поля.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється тема абзацу, тобто повідомляється, про що йтиметься далі);

2) фраза (викладається головна інформація абзацу);

3) коментарі (підсумовується те, про що йшлося в абзаці).

Текст листа друкується через півтора чи два інтервали. У тексті не повинно бути виправлень чи підчищень.

Не слід надсилати листа, написаного через копіювальний папір, це свідчить про неповагу до адресата.
Узвичаєно відповідати на листи якомога швидше. Фахівці з культури ділового листування конкретизують термін написання відповіді адресатові залежно від змісту листа.

Правила ввічливості вимагають відповісти на одержаний лист протягом 7—10 днів.

Отримавши лист-запит, що потребує докладного розгляду, слід упродовж трьох днів повідомити, що лист одержано, й дати остаточну відповідь протягом 30 днів.

Лист-вітання можна надсилати упродовж 8 днів з моменту отримання повідомлення про певну врочистість.

Лист-співчуття надсилається протягом 10 днів після сумної події.

Не слід відповідати на листа нашвидкуруч, зопалу, одразу після одержання прикрих, вражаючих відомостей.

13. . У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність,чіткість,акуратність тексту. Друкують зазвичай чорним чорнилом.Розташувати текст на форматі,тобто стандартному аркуші паперу – у звичайному користуванні розрізняють два формати А4 і А5 – треба з урахуванням пропорції,естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази,якщо вона може бути перенесена в наступний. Писати потрібно залишаючи поля, - цього вимагають і технічні умови, наприклад,підшивання ділових паперів,і традиція зберігати поле для поміток,правок,доповнень,і навіть естетика форматів.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Орфографічний перенос

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: гай-ка, зо-шит, книж-ка, ко-ло-дязь, паль-ці, са-дів-ник, Хар-ків.

При цьому:1.Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Якщо дж, дз не становлять одного звука), то їх слід розривати: над-звичай-ний 2. Апостроф і м'який знак при переносі не відокремлюються від попередньої літери: бур’-ян (

3.Одна літера не залишається в попередньому рядку й не переноситься в наступний:ака-де-мія Відповідно не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як: або, моя, око, шия тощо. 4.При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: восьми-гранний (а не восьмиг-ранний)5.Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр: АЕС 6.У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами
Технічний перенос

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або інші умовні скорочення, що до них відносяться:

М. Т. Рильський (а не М. Т. // Рильський

Примітка. Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити: Максим Тадейович Рильський й Максим // Тадейович Рильський 2.Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: 1917 р. (а не 1917 // р.)Примітка. Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: 1917 // рік, 3.Граматичні закінчення, з'єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 2-й (а не 2- // й), 4. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т. д., і т. ін., та ін., т-во тощо.

Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час укладання ділових паперів на позначення понять чи значень широко користуються системою скорочень, яка розроблена й рекомендована Держстандартом України (ДСТУ 3582 - 97), що чинний від 1998 року.

Види скорочень

Розглянемо такі види скорочень, як загальновживані, спеціальні й локальні.

До загальновживаних, які використовуються в більшості видів літератури, належать скорочення:

а) після переліків;

б) перед іменами та прізвищами;

в) перед географічними назвами;

г) при цифрах;

д) при посиланнях.

До спеціальних належать скорочення в бібліографічних описах. Подані українською мовою, вони повинні відповідати останньому Держстандартові України, а подані російською, англійською та ін. європейськими мовами – стандартам ГОСТ 7.12-93 та ГОСТ 7. 11-78.