Пісня про рушник Андрій Малишко

Поезiя А. Малишка завжди була i, сподiваюсь, буде дуже популярною в на­родi, бо простота i прозорiсть ïï форми, тематика, мова близькi як сучасникам поета, так i нам, його нащадкам. Це, мабуть, тому, що у своïх творах митець по­рушував морально-етичнi та загальнолюдськi проблеми сучасностi. Гiмном материнства називають величну поезiю А. Малишка "Пiсня про руш­ник". Ця поезiя це сповiдь-спогад лiричного героя, пройнята материнським теплом i синiвською вдячнiстю.У поезiï матiр дарує синовi рушник, вишиваний як символ життєвоï дороги, на якому "росяниста дорiжка, i зеленi луги, й солов'ïнi гаï". Цей рушник пов'язаний iз життєвою долею лiричного героя i з образом найближчоï i найсвятiшоï для кожноï людини образом матерi.
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала...
У творi образ матерi це символ чистоти i любовi, це образ матерi-берегинi, яка дала нам життя, мудро формувала нашi почуття, творила людину. Лiричний герой поезiï з великою теплотою згадує рiдну матiр, ïï
безсоннi ночi над колискою сина, ïï намагання прилучити дитину до всього прекрасного, лю­дяного, ïï сокровенне бажання бачити дитину щасливою. У його матерi "незрад­лива ласкава усмiшка", бо вона умiє прощати i наставляти, жалiти. У матерi "засмученi очi", бо вона вiдриває вiд свого серця дитину й посилає ïï
у великий свiт, "в дорогу далеку". А на цiй дорозi будуть i радiсть, i смуток, i печаль:
I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
I дитинство, й розлука, i вiрна любов...
А. Малишко змушує кожного згадати своє дитинство, прощання з батькiв­ською хатою, материнську тривогу за долю своєï дитини.Форма вiрша з ïï рефренами i повторами, наближає його до пiснi. А симво­лiчний образ рушника розповiдає читачевi про все: сонячне дитинство, розлуку з рiдним краєм, нове життя, вiрну любов. Композитор Платон Майборода на­писав музику до поезiï, i оспiвуються, i возвеличуються прекраснi,джерельно чистi почуття до найрiднiшоï людини Матерi. Пiсня невелика за розмiром, i слiв про матiр сказано зовсiм небагато, але образ ïï такий виразний, зiгрiтий синiвським почуттям.Тема матерi наскрiзна у поезiï А.Малишка. Усе найдорожче, найрiднiше, найсвятiше у нього пов'язане з образом матерi, яка навчила його добра, краси, любовi до людей. "Пiсня про рушник" це данина подяки й любовi народного поета священнiй пам'ятi Матерi.

ДВА КОЛЬОРИ Дмитро Павличко
Поезiя Дмитра Павличка "Два кольори" сприймається як монолог сина, який знаходить найнiжнiшi слова щоб висловити свою любов до матерi, щоб висловити подяку за ïï любов i турботу.Я вражена тим, як авторовi вдалося у невеликому за розмiром творi вмiстити усе життя лiричного героя вiд того часу, коли вiн "малим збирався навеснi пiти у свiт незнаними шляхами", до того, коли йому "вiйнула в очi сивина". Та на всiх життєвих дорогах супроводжувала героя вишита матiр'ю сорочка, яка, я думаю, i захищала його, i додавала сил, наснаги у важкi часи.Пiсня "Два кольори" стала народною, ïï люблять i часто спiвають. Ця пiсня є дiйсно украïнською. Менi здається, що ïï дуже важко перекласти iншою мо­вою, бо сорочка-вишиванка, оберiг це украïнськi традицiï, народнi символи. Широка гама кольорiв у вишиванках, але переважають у них два кольори: чер­воний i чорний. Здавна вiдомо, що червоний означає любов, а чорний Ї журбу. Бо саме з таких почуттiв, як любов i щастя, сум i журба, радiсть i печаль, скла­дається людське життя. Цi почуття органiчно поєднуються,
переплiтаються, як червонi i чорнi нитки на маминому шиттi. Як червона i чорна нитка у вишиван­нi, так радiсть i журба у життi завжди поруч:

Переплелись, як мамине шиття,
Моï сумнi i радiснi дороги.
У цiй пiснi багато спiльного з вiдомою "Пiснею про рушник" на слова Андрiя Малишка. Та ж синiвська любов до батькiвського дому, до рiдного краю, до ма­терi. I як оберiг, як символ людського життя з його злетами i падiннями, щастям i журбою сорочка, вишита червоними та чорними нитками.Менi дуже подобається пiсня "Два кольори" своєю лiричнiстю, задушевнiс­тю, теплом i мелодiйнiстю. Думаю, вона ще довго чаруватиме слухачiв своєю не­повторною красою.

ПІСНЯ ПРО МАТІР Борис Олійник
Образ матерi у Б. Олiйника художньо осягається в трьох основних образах. Досить часто вiн постає гiгантським пам'ятником матерi, що бачиться на тлi далекого горизонту: "Стоïть на видноколi свiтла мати...", "Мати дуже висока, древнiша вiд космосу, На плечi в неï райдуга гнеться коромислом". У таких випадках образ матерi набирає символiчностi. Другий вид образiв - духовне осягнення ролi матерi ("Мати сiяла сон...", "Мати наша - сивая горлиця" та iн.). У поезiях цього плану теж небагато живоï конкретики. До третього виду належать поезiï, що побудованi в основному на конкретних реалiях. Треба сказати, що власне окремих вiршiв, посвячених материнськiй темi i написаних у ключi живоï образноï конкретики, майже нема. Кiлька свiжих виразних художнiх деталей знаходимо в поезiï-притчi "Та було у матерi чотири сини...":
Мати працювала в городнiй бригадi
I любила борщ пiсний.
Перед сном, бувало, вмикала радiо,
Як передавали пiснi.
А роки летiли, мов сивi конi...
Вже й недобачати стала.
Над очима клала дашком долонi -
Ждала-виглядала.
Фiнал, вершина освоєння цiєï теми - поема "Сиве сонце моє" (1978), пiсля якоï поет значно рiдше звертається до теми матерi. Поема "Сиве сонце моє", так само як i поезiя "Пiсня про матiр", освоює болючу тему вiдходу матерi iз цього свiту - вiдходу "за межу". Але якщо в поезiï йшлось просто про матiр як про образ узагальнюючий, то поему Б. Олiйник присвятив пам'ятi своєï матерi. В роки вiйни була ще молода. "Вже - солдатка. Iще - не вдова". Вiйна закiнчилась. Вiдсвяткували День Перемоги. Вже почали повертатися iз фронтiв тi, кому випала доля повернутись. А чоловiка все не було. А потiм прийшов лист, з якого дiзналась, що вiн нiколи не повернеться. Знепритомнiла. А далi - доля вдови-солдатки, яких так багато було пiсля вiйни у наших селах. Чомусь особливо вдячний поету за такi, примiром, рядки, у яких через окремi конкретнi деталi пiзнаєш не тiльки характер матерi лiричного героя, а й той побут, в якому проходило ïï життя. Лiричний герой йде на могилу матерi:
I раптом радiсно кольнули сльози:
По бiлiй, непорочнiй цiлинi
До тебе стежка бiгла на морозi.
Хто протоптав ïï?
Чи родаки,
Чи, мо', чиясь гiрка вдовина доля?
А може, га, за котру ти рядки,
Коли вона хворiла, дополола?
Мати для Б. Олiйника є носiєм визначальноï людськоï риси - Доброти. Саме завдяки образовi матерi ця риса стала головною в системi моральних цiнностей, проповiдуваних поетом.

Назвіть і проаналізуйте твір О. Довженка, позначений яскравим автобіографізмом.

В українській літературі можна знайти чимало творів про «босоноге дитинство», які досить схожі між собою. Але є один, який, на мою думку, відрізняється від інших своїми лірично-задушевними нотками, великою любов'ю до того, що змальовується. Це — автобіографічна повість «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Як глибоко і майстерно відтворено дитячі роки в спогадах людини зрілого віку, митця, що співчуває, переживає, живе одним життям зі своїм народом.
У преамбулі до твору автор свою мету визначив так: «... перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...». «Зачарована Десна» з'явилася як сповідь змученого митця, як опора для власного духу і для духу свого народу, який у той час гинув у полум'ї Другої світової війни. Тому це не тільки спогади раннього дитинства, це й філософські» роздуми про долю рідного народу.

Олександр Довженко у своїй кіноповісті осмислює життя крізь дитяче сприйняття, тому через весь твір лине добра і мудра посмішка. У творі розповідь ведеться від першої особи, але маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: семирічного Сашка як носія спогадів, і зрілого митця, який ці спогади пропускає через овій життєвий досвід. Таким чином, розповідь у творі ведеться в двох планах. До першого плану віднесемо пізнання малим Сашком світу, вічно мінливої природи, намагання осягнути її розумом, яскраві незабутні враження від того, що бачив уперше в своєму житті, пробудження в дитині художника, перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного, важкого життя наддеснянських хліборобів. Другий план розповіді становлять авторські відступи, що належать зрілому майстру слова — Олександру Довженку. Це роздуми письменника над історичною долею української нації, її культури і про істинні цінності людського буття, про сімейні традиції, трудове оточення, про красу рідної природи, про високу місію людини, про завдання мистецтва і покликання художника.

Під час написання «Зачарованої Десни» Олександр Довженко вільно йшов за спогадами в своє дитинство на березі «зачарованої незайманої дівиці Десни». Пишучи надзвичайно ліричний твір, автор не був обмежений цензурою, бо писав для себе. Тому не дивно, що письменник дав волю своїй замученій душі, своїм роздумам і почуттям, стаючи хоч на короткий час чистим дитям природи, що була для нього джерелом натхнення. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчуття одержало втілення.

Зображення внутрішнього світу митця в новелі «Цвіт яблуні».

Новела М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», що має авторське жанрове визначення «ескіз», — за проблематикою вписується в ряд творів, у яких ідеться про роздвоєність свідомості митця між житейськими реаліями і творчим світом. Можна абсолютно точно визначити дві основні риси новели, які здаються мені найважливішими і, власне кажучи, роблять цей твір таким цікавим і привабливим для мене. Сподіваюся, не тільки для мене. Це, по-перше, відвертість, щирість сповіді оповідача; по-друге, тонкі імпресіоністичні малюнки, неповторна мозаїка образів: зорових, звукових, чуттєвих.

Новела вражає сміливістю, яка може бути неправильно потрактована як цинічність (саме тому і сміливість!), з якою розповідач дозволяє нам анатомувати його внутрішній світ. Зазвичай справжнє єство митця — а персонажем і оповідачем цього твору є саме митець, письменник, — оточене подвійним магічним колом. Нас допускають у перше: письменник (який діє як персонаж) десь живе, щось любить, щось ненавидить, до чогось байдужий і таке інше. Коцюбинський допускає нас до другого кола і привідкриває завісу: він коментує творчий процес. І навіть не так процес, як «збирання» його складових. Ідеться не тільки про те, щоб ситуацію пережити, але й про те, щоб її ословити.

Майстерне сплетіння образів дозволяє письменникові відкрити читачам тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу гаму почуттів і відчуттів. Ситуація вкрай драматична: у сусідній кімнаті помирає його дитина, його улюблена донечка. Він нічим не може зарадити і весь перетворюється на чекання. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою — ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Згорьований батько гасить лампу і запалює свічку. Світла ще меншає — достоту як шансів відвернути фатальний кінець. Так само промовистими і символічними є звукові образи. За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя за межами дому, і тому спокоєві, тій сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у стінах безсонної оселі. Повним контрастом до розмірених звуків калатала є нерівпомірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя, висотує з нього душу. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити за неї, замість неї.

І раптом — бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в роздумах про це: «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха, ...раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи...»

Годинник вмовкає, але не втихає тривога, бо дім знову виповнює натужне дитяче дихання. Усе це триває довго, нестерпно. У душі героя сплітаються страх, розпач, надія, скажена лють на когось чи на щось, апатія, відчуття провини. У мозку товчуться спогади, зринають чиїсь голоси, безглузді питання і відповіді. І раптом — цілком чітко і усвідомлено приходить думка: «Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку?». Здавалося б, моторошна річ: от-от помре дочка, а батько собі вигадує художні епізоди. Він сам же несподівано жахається цього. Але от лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому... «як матеріал». Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати. Але його дар митця часом перетворюється на прокляття, на якийсь непереборний внутрішній обов'язок: зафіксувати, запам'ятати, описати, донести до людей те, що пережив, що передумав, що вистраждав. Важко збагнути цей стан чи то одержимості творчістю, чи якось афекту. Пригадаймо «Одержиму», яку Леся Українка написала в одну з найстрашніших своїх ночей — ніч смерті коханого.

Але є в новелі Коцюбинського таке, що піднімає над смертю. Донечка все одно навіки залишиться в батьковому серці, у його спогадах, над якими смерть не владна. Залишиться такою, якою була в найщасливіші дні: щебетушкою, красунечкою, маленьким сонечком, котре звеселяло рідних і дарувало дому тепло. Цвітуть яблуні... Сліпуче сяйво заливає подвір'я. І батько несе своїй бідолашній дитині цілі пригорщі чистого білого цвіту, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї — скласти до ніг вінок своєї вічної любові. І написати про це, увічнивши таким чином і зберігши для нас.

 

Літературна дискусія 1025-1928рр: етапи, проблеми, наслідки58

Літературна дискусія 1925 — 1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.

Дискусія проходила в три етапи: 1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації; 2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»; 3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934 — 1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

 

Моделювання характерів у драматичних творах Куліша65

Проте найпослідовнішим драматургом-експресіоністом був М.Куліш, п’єси якого викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним висвітленням нової радянської дійсності. У його трагікомедії переможно увірвались гротеск і деформації нового життя. Людина його цікавить у моменти кризи і катастрофи, бурхлива експресія заповнює діалоги й монологи дійових осіб. Його твори бентежили уми і серця пристрасним протистоянням антилюдяності і тоталітаризму, що поступово охоплював нову імперію, етичним пафосом і неприйняттям зла. Таким же невтомним експериментатором він виявився і в побудові своїх драм, використовуючи прийоми конртапунктності, освітлення (емоційно-ідейні акценти розсталялись за допомогою прожектора й ефектів освітлення), трьохступеневу композицію, що нагадує вертепну драму («Патетична соната»), відкривши прийоми епічного театру, що згодом їх розвиватиме німецький драматург Б.Брехт.

 

Назвіть представників української романтичної пісенної лірики І пол. ХХ ст. Охарактеризуйте їх чільні твори.

Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-40-ві роки XIX ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М.Петренко, Я. Щоголев та ін.). В кінці 30-х років дебютують своїми романтичними творами і письменники західноукраїнські (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). їх шляхом у 40-60-ті роки пішли М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич.

В українській романтичній поезії (це стосується великою мірою й прози) 20-60-х років можна виділити такі основні тематично-стильові течії: фольклорну, фольклорно-історичну, громадянську та психологічно-особистісну.

Записуючи і досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається щоденне життя народу (пісні, де звучить його душа, казки, де відсвічується народна фантазія), на повір'я і міфологію, звичаї, перекази та народні забобони.

До творів, в яких помітна вже об'єктивна позиція автора, спроба надати народно-міфологічному матеріалові певної організації, внески в нього художню ідею, належать вірші балади Л. Боровиковського «Маруся» (1829) та «Заманка» (1832), де в першому фантастично містичне витіснено у сферу сновидіння, а в другому постає як прояв незнищеного природного начала, отже, теж по суті позбавленим містики. Певною мірою «Заманка» подібна до «Рибалки» (1827) П. Гулака-Артемовського, де природне і людське виступає в органічній єдності. Тим часом балада М. Костомарова «Наталя» (1855), з близькою до «Марусі» сюжетною основою, закінчується в дусі християнського моралізаторства— героїня змушена повінчатися з мерцем, тому що не молилася богу.

У зв'язку людини з природою остання у романтиків не виступає однозначною. Одним з аспектів цього зв'язку є той, що природа стає своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об'єкт уособлює ту чи іншу сторону родової суті людського характеру. Найбільш яскраво це видно у таких творах, як «Тополя», «Лілея», «Русалка» Т.-Шевченка, «Брат з сестрою», «Явір, тополя, береза», «Ластівка» М. Костомарова. Разом з тим, коли поетичний антропоморфізм М. Костомарова у згаданих творах заснований на «вічних» правилах народної моралі (недопустимість кровозмішення, заздрість матері щастю молодого подружня, синівський непослух) та містить в собі виразне християнсько-дидактичне начало (так, зокрема, перетворення сина, невістки і матері на явір, тополю і березу робиться з волі «предвічного»), драматичний конфлікт і трагічний його наслідок у Т. Шевченка випливають з реальних соціальних відносин (як і в «Майській ночі» М. Гоголя). Такий самим моралізаторством, як і в М. Костомарова, позначена балада М. Устияновича «Проклятство матері», де язичницька віра в магічну дію слова переплітається з християнським мотивом «гріха». Втративши провідну життєву основу, балада перетворюється на нагромадження неприродних жахів, немотивований прояв ворожих персонажам природних стихій. Врешті в колі релігійних християнських уявлень перебуває й балада М. Костомарова «Великодня ніч» (праведна, безгрішна душа з'являється біля церкви у вигляді запаленої свічечки).

Уже у фольклорній течії українського романтизму виявилося протистояння двох світів— реального, людського і фантастичного як прояву не керованих людиною природних сил. Однак міра цього протистояння в українській романтичній поезії різна — від апології людського начала до пригнічення його ворожою, «нечистою силою». Прикладом ... є винахідливість Твардовського з однойменної балади П. Гулака-Артемовського.

Атрибутивною рисою романтичної поезії є схильність до ліризації теми, мотиву. Суб'єктивізація фольклорної й фольклорно-історичної епічної теми, приводячи до розмивання фабули, у своєму розвиткові сприяла утворенню ліро-епічних та ліричних форм (наслідком чого і була, зокрема, поява громадянської поезії). Ця закономірність є відображенням процесу розвитку особистісного начала в умовах розкладу феодально-кріпосницьких відносин.

Для особистісно-психологічііої течії перехідного виду характерна і друга лінія, щр пов'язана з фольклорною течією. Умовно цю групу творів можна назвати баладною лірикою. Як правило, її темою є нещасливе кохання: «Малоросійська балада», «Малороссийский романс» О. Шпигоцького, «Рожа і дівчина» О. Корсуна, «Рекрутка» М. Устияновича, «Пісня» О. Афанасьєва-Чужбинського та ін. Здебільшого ці твори належать до ліро-епічної поезії.

Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало. До них, зокрема, належить сонет О. Шпигоцького «Тільки тебе вбачила...», що нагадує своєрідну варіацію «Оди Сафо», відомої українському читачеві з перекладу-переспіву І. Котляревського. Любовне почуття дівчини виступає скоріше як емоційне сум'яття, не підвладне розумові, ніж індивідуальний психологічний стан душі.

В любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, проявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли. У його творах, для яких притаманна безпосередність вияву чуттєвого сприйняття, неможливість досягнення особистого щастя в реальній дійсності, де все «перевернулося», тісно переплетені з темою нещасливого кохання («Голуб», «Пісня», «Пугач», «Повз двір, де мила живе», «Дна вже літа скоро пройде», «Повіяли вітри буйні» та ін.). Характерна сама назва складеної ним поетичної збірки— «Співи крізь сльози». Мотиви приреченості на страждання в коханні звучать і в багатьох інших українських поетів-романтиків («Станси до М. 3.» та інші поезії особистісно-психологічного плану, писані польською мовою, І. Вагилевича, «Петрарчина пісня» М. Писаревської). Як правило, в персональній і рольовій ліриці про кохання, сирітство та лиху долю соціальні мотиви трапляються дуже рідко.

 

Назвіть способи творення характеру в художньому творі. З’ясуйте засоби характеротворення у романі Панаса Мирного «Повія».

Критики зазначають, що “Повії”, де продовжується добре розроблена попередниками тема зневаженого паничем дівочого кохання, він явно наслідує Шевченкову “Катерину”, не вельми вміло використовуючи ритміку, стилістичні конструкції, строфіку цієї поеми. Великою є залежність і від інших літературних зразків (“Бурлачка” І.Нечуя-Левицького, “Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією. Роман «Повія» відзначається проникливою майстерністю відтворення дійсності з нескінченністю її різноманітних форм і яскравістю виявлень. Письменник створює вражальні типи людей, які характеризуються яскравістю індивідуальної поведінки і своєрідністю душевного складу. Друга половина роману «Повія» саме і характеризується найбільшою кількістю, різноманітністю яскравих людських типів — представників різних соціальних прошарків і груп, різних за ідейними і політичними переконаннями. Наведений уривок свідчить, що перед нами сатиричний образ, сповнений великої викривальної сили. Для цього письменник спеціально сатирично загострює окремі риси портрета цього персонажа. Кожна художня деталь тут використовується в нерозривному зв’язку з характером образу і є засобом підкреслення тих чи інших сторін даного типу. І «височенний зріст» Загнибіди, і «страшенні руді вуса», і «жовті, аж червоні, мов у кроля, очі», і «стовбувата голова», і шапка, «наче сковорода» — всі ці деталі опису негативного персонажа мають виразне сатиричне забарвлення і відповідним чином характеризують цю дійову особу. Як свідчить великий досвід української класичної літератури, не можна всебічно відтворити людський характер, не показавши впливу на нього оточення, суспільних взаємин і життєвих зіткнень, глибокого відбиття зв'язків почуття і дії героїв, аналізу пристрастей, уміння накреслити з самого початку індивідуальні риси характерів дійових осіб. Людські характери в романі «Повія» розкриваються у постійних зіткненнях із соціальною дійсністю. На життєвому шляху героїв із народних низів — безліч перепон, суперечностей і-різних конфліктів, в подоланні яких і визріває характер людини. Створюючи типові обставини, письменник розкриває й типові характери. В цьому виявляється також і майстерність побудови сюжету твору в цілому і кожної частини зокрема. Жінка. Дружина, мати, сестра, наречена, дочка, невістка. Кожна з них, несучи на собі тягар моральної відповідальності за благополуччя рідних і близьких людей, сама часто залишається наодинці зі своїми складними проблемами: незахищеністю, залежністю від різних життєвих обставин, пресом соціальної нерівності, побутових забобонів, сімейної тиранії.

Назвіть і проаналізуйте твір Довженка, позначений яскравим автобіографізмом67

у кіноповісті «Зачарована Десна» сюжет будується на асоціативних зв'язках між спогадами про дитинство. їх ланцюг такий: буяння городу, «географічні» межі якого сягають старої повітки й погребні з одкритою лядою, що на ній любив спати дід. Це перший кадр. Далі йде спогад про діда, який завершується описом його кашлю-реву (кадр другий), від якого (несподівано-вмотивований хід!) малий Сашко ховається спочатку в тютюн, потім — в огірки, а відтак — у моркву (кадр третій). Епопея з прабабою Марусиною — це четвертий кадр. Так цей монтаж замикається просторовою точкою — городом, а в часі—це розповідь-сповідь про дитинство, побудована вільно, невимушено, зокрема тому, що оповідь ведеться від першої особи, в якій зливаються голоси автора та оповідача. Наприклад: «Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артека. Тоді артеків ще не знали. Давно це діялось». Образ автора дає змогу також поєднати різночасові події, досягнути цим панорамності зображення. Особливо значна роль автора в «Поемі про море», в якій синтезуються роздуми письменника про красу й працю, народ та особистість, сучасність і минуле.

Жанр кіноповісті близький до драми з її динамічними й змістовними діалогами. О. Довженко не тільки майстер живописного кадру, а й чудовий знавець психології, мови свого народу. З цього сплаву народжуються цікаві діалоги, які яскраво розкривають певні риси вдачі героїв: «Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потім, побачивши мене, як заголосить:

 

Напишіть доповідь: "50 років українського шістдесятництва: імена, здобутки і втрати"

У 1953р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники [...] — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука...

Це був таки справді — вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві... Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками.

в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині... Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка)

У ситуації, що склалася, інтелегенція мала 3 вибори:

- дисидентство (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...);

- "внутрішня еміграці" (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...);

- конформізм (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...)

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту і писали "в шухляду"; треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими «паровозами» і «датськими віршами», обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади.

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Напишіть стислу доповідь на тему «Українське питання в поемі Т.Шевченка «Сон».

Поема "Сон" - вершина політичної сатири в творчості Т. Шевченка

Поема "Сон" ("У всякого своя доля") написана Шевченком у 1844 році в Петербурзі. Поет привіз з України живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і нестерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сатирою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему кріпосницького ладу. Пролітаючи у сні над різними місцевостями, Шевченко змальовує картину за картиною.

У вступі кількома рядками, сповненими глибокої ненависті, автор подає образ загарбника, який

...неситим оком

За край світу зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

У цьому образі легко впізнати царя. Микола І, образ якого Шевченко показує в наступних частинах поеми, в той час (40-ві роки XIX ст.) провадив жорстоку загарбницьку війну на Кавказі, знищуючи гірські народи. Нижче в цій же поемі автор говорить про Петра І і Катерину 11, засуджуючи їх колоніальну політику. Деякі вислови про них майже буквально збігаються з наведеним вище, наприклад:

Накралися! А що взяли

На той світ з собою?

Далі у вступі поет відмічає характерні риси інших гнобителів: один

...тузами обирає

Свата в його хаті,

...нішком у куточку

Гострить ніж на брата.

Показавши ряд негативних образів кріпосницького суспільства, Шевченко пристрасно звертається до тих, що покірно несуть своє ярмо. Він уїдливо ганьбить пасивність і тупе терпіння:

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: Нехай, - каже, -

Може, так і треба.

Після цих рядків поет говорить про рівність людей від народження:

Схаменіться! Усі на сім світі - І царята, і старчата - Адамові діти.

Цими рядками Шевченко висловлює палкий протест проти суспільного ладу, заснованого на гнобленні людини людиною.

Після цього вступу поет говорить, що йому приснився "Сон напричуд дивний". "Так буцім сова летить лугами, берегами та нетрями...", за нею полинув він сам і побачив картини життя в різних місцях Російської імперії.

Пролітаючи над селами України, автор змальовує жахливу картину під'яремного життя кріпаків на фоні прекрасної природи:

А онде під тином опухла дитина,

Голоднее мре,

а мати пшеницю на панщині жне.

Це гнівне викриття кріпосництва, що зумовило нелюдські умови життя народу.

Ліричний герой не побачив "раю" на Україні, не знайшов його і на небі й полетів далі аж у Сибір. Він вражений безмежністю снігового простору і людського горя. Скрізь "сльози і лати". Країна вся залита кров'ю. Стогнуть народи - жертви самодержавної Російської імперії. І серед цього холоду, ридань, снігів, гніту - зігріта безмежною авторською любов'ю постать революціонера. У описі Сибіру Шевченко показує саме образ декабриста. Він цінить його саме як борця за волю, борця проти царизму.

Розповідаючи про окремі картини Петербурга, Шевченко основну увагу зосереджує на образі Миколи І. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її "неситий", тобто цар. Поет змальовує типові образи панів гладких, "мов кабани годовані", набундючених, тупих. Крім того, пани розвінчуються і в етико-соціальному аспекті: це блюдолизи (підлабузники), кар'єристи, позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності, порядності:

Аж потіють та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати благоволять...

Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці. Серед царських прихвостнів ліричний герой побачив і "землячка" з "цинованими ґудзиками", чиновника нижчого рангу. "Мерзенний каламар" добре навчався у столиці брати хабарі й зневажати рідне. Образ цього "просвещенного" малороса, хохла став синонімом людини-перевертня, що по-лакейськи плазує перед панами.

У кінці поеми згадується "братія", яка служить у сенаті. Цих чиновників Шевченко характеризує як п'явок народу. З них він виділяє земляків, які живуть лише інтересами своєї чиновницької кар'єри і є ворогами трудового народу, його культури та рідної мови.

Чимало рядків у поемі присвячується російським царям. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І та Катерина II. Говорячи про Петра І, Шевченко бачить у ньому лише колонізатора:

...Цей той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову-сиротину.

Отже, всі розглянуті картини і образи поеми створюють єдиний загальний образ - образ кріпосницької системи з самодержавною формою влади. Весь зміст поеми закликав у свій час до революційної боротьби проти кріпосницької системи і царизму. Але поема не втратила свого революційного значення і тепер, бо вона спрямована проти гнобительської системи взагалі, а також проти загарбницької політики будь-яких можновладців.

 

Окресліть жанрову систему української драматургії пер. пол..20 ст.

Історичною датою початку нової української драматургії став 1819р., коли на сцені Полтавського театру були поставлені «українські опери» «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник » І.П.Котляревського.

В цей час розвиваються такі жанри: комедії, водевілі, «українські опери» і трагедії. Суперечливим у літературознавстві є питання про жанр п`єси «Наталка Полтавка»,хоч автор досить чітко назвав її «опера малоросийская». Історики літератури по-різному ставляться до цього авторського визначення: одні абсолютизують його і називають драмою, музичною драмою, народною оперою. Ознаками жанру комічної опери вважаються побутова тема, демократичний типаж, любовний сюжет, чергування драматичних і комічних сцен з вокальними, сильний етнографічний струмінь, щаслива розв`язка конфлікту. Оскільки там змішувались елементи різних жанрів, то комічну оперу називають синтетичним жанром. Тому «Наталку Полтавку» неможливо віднести до жодного з основних жанрів драматургії. «Москаль-чарівник» за жанром є водевілем. Водевіль- також синтетичний жанр. Це невеличка, здебільшого одноактна, жартівливо-комедійна п`єса з куплетами. Для нього характерні легкий анекдотичний сюжет, складне переплетіння інтриги, багато несподіванок і випадковостей, переодягань персонажів, якими обставлене викриття різних людських вад, несподівана розв`язка.

До водевільного жанру звернувся Г.Ф.Квітка-Основ`яненко. За темою водевіль «Бой-жінка певною мірою перегукується » «Москалем-чарівником».Героїня Настя вирішує провчити свого недоумкуватого, але дуже ревнивого чоловіка Потапа. Допомагає їй Брат з промовистим прізвиськом Сумасвод. У водевілі багато ознак цього жанру: перевдягання, невпізнання, гротескно змальовані ситуації.

Утвердження жанру сатиричної комедії пов`язано з іменем Квітки-Основ`яненка і представлена його дилогією «Шельменко-волостной писарь» і «Шельменко-денщик».Тут уже нема ознак класичної комедії: ні прізвищ-характеристик(за винятком Шельменка), ні контрастного поділу героїв, ні схематизму у їх змалюванні. ЦЕ була цілком реалістична соціально-побутова сатирична комедія, без жодного позитивного персонажа.

Жанр «української опери» - соціально-побутової п`єси з виразним фольклорно-етнографічним колоритом, - введений І.Котляревським, став основним для укр.. драматургії 30-х рр.. Серед «укр.опер», що з`явились після «Наталки Полтавки», «Сватання на Гончарівці» посідає перше місце. Тут є ознаки не тільки комічної опери, а також сатиричної комедії, водевіля, оперети. Твір має сатирично-викривальні риси, дидактичну тенденційність, хоч зовні переважає в ньому розважальний х-р.

Прагнення до історичної тематики було найхарактернішим для романтиків-драматургів, бо жанри романтичної драми потребували виняткових ситуацій, гострих конфліктів та героїчних особистостей, яких не було в реальному тогочасному житті. Їх шукали в героїчному минулому, оспіваному в фольклорі.Першим звернувся до істиричної теми в новій укр. драматургії М.І.Костомаров з драмою «Сава Чалий», взявши за основу народну пісню.Прагнучи до створення гострого конфлікту, надзвичайних ситуацій, героїчних натур, Костомаров штучно протиставив, Саву козацькій старшині і навіть батькові, наділив його суперечливими поглядами, честолюбством, егоїзмом і водночас зробив невинною жертвою інтриг Гната Голого.

 

Окресліть образну систему роману Л. Костенко «Маруся Чурай». Охарактеризуйте історичну основі цього твору.

За переказами Маруся Чурай народилася у 1625 році у сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька вона залишилася жити з матір'ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавского полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганусю з заможньої полтавької сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого.

Групування персонажів у творі особливе — негативних набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не обділені добрими рисами, й у ставленні до Чураївни навіть ті, .хто відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної і духовної вищості Марусі над середовищем. Ось, наприклад, свідчення далеко не ідеальної Параски Демндихи, яка. не без того, щоб удосвіта нишком потрусити мужу грушу.

Серед представників народу на суді вигідно вирізняється Ящиха Балаклійська Кошова, про яку Маруся має дуже високу думку і пізніше в своїй уяві возводить цю жінку у своєрідний символ довіку вірної люблячої і мужньої козацької вдови:

Образ Хмельницького в романі ніби епізодичний, проте читач має відчуття незримої присутності гетьмана впродовж усієї дії. У сцені ж суду він постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і по-державному мудрою людиною. Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.

Найцікавішим з персонажів, які в романі творять тло, є полковник Мартин Пушкар. Суд над Марусею для нього така важка справа, що він мимохіть порівнює її з війною Намагаючись зберегти за Чураївною презумпцію невинності до встановлення правди, Пушкар совістить Бобренчиху, коли та ллє бруд і на дівчину, і на мертво­го сина, категорично забороняє катувати Чураївну, вимагає від суддів обачності щодо такого тяжкого вироку Признаючи усе ж вину Марусі, полковник нагадує і про Грицькову вину, водночас він категорично виступає проти відплати злом за зло:року:

Пушкар - людина високої культури. Його любить громада, шанують козаки. Він добре розрізняє людей підлих і порядних. Епізодична сцена, коли Мартин виходить з-за столу в суді, щоб готувати полк у похід, дає читачеві чимало інфор­мації про самого полковника:

Пушкар з повагою ставиться до головуючого, звичайних клерків же просто зневажає, посуваючи, як неживі предмети. Про авторитет Мартина свідчить шаноба громади, яка розступається, даючи широку дорогу своєму улюбленцю.
Навіть Іван Іскра, пропонуючи Чураївні руку й серце, не уявляє їхнього ве­сілля без священика і Пушкаря. Авторська симпатія до Пушкаря передана у своєрідному екскурсі в майбутнє цього полковника:

З особливою теплотою виписаний образ діда Галерника. Спочатку він -жива легенда для маленьких Грицька і Марусі, джерело інформації про широкий світ, Кафу, турецьку неволю; згодом починає сприйматися Марусею як народний умілець, а наприкінці твору Галерник, образно кажучи, наче випростує плечі, стає символом народного руху, бо вважає нижчим козацької гідності ховатися від ляхів за мурами міста:

Дід переживає за хвору Марусю, розпитує про неї в Іскри, але як людина стара і досвідчена, не радить Іванові надіти через нерозділене кохання. У словах Галерника вчувається жорстока життєва правда, за якою навіть смерть Марусі - це ще не смерть усьому світові: живі повинні думати про живе: В образі діда Галерника і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі Європи, а й проведено своєрідну лінію духовного родоводу (дід Галерник - Маруся Чурай - Іван Іскра). Образ Хо - не просто витвір уяви ув'язненої Марусі, а субстантивоване вираження гнітючої самотності, при якій спілкування з людьми болюче й зайве, але спілкування з самим собою - єдиний, порятунок від розпачу й божевілля.

У сім'ї Бобренків найколоритнішим образом є безцеремонна і черства Орихна Бобренчиха. Уже читаючи перший розділ, ми дивуємося, як могла вбита горем мати, що втратила єдиного сина, негайно знайти аж сімнадцять свідків. Бобренчипшна промова на суді вражає доброю порцією жовчі, отрути і бруду. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб Ґрицько не пустився берега;Грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні Бобренчисі. Недарма Яким Шибилист, порів­нюючи Ганну Чураїху та Орихну Бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й "воювати" за "курку, за телицю, за межу". Під час страти Марусі Бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі, Проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактеристика Орихни. Спонукаючи нерішучого Гри­ця до одруження з Вишняківиою, мати відкриває синові душу і ділиться власним досвідом. Але яким?!

Сім'я Гордія і Ганни Чураїв була збудована на довір'ї, взаєморозумінні й любові. Маленька Маруся мала її за взірець. Прекрасні вродою, душею і помис­лами, Чураї стали і для дорослої, але вже битої нещастями Марусі ідеалами жіно­чої краси й чоловічої мужності'.Якщо Гордій Чурай у романі і в уяві дочки проходить спогадом і легендою, то Ганна Чураїха — цілком реальна жінка. Цей образ настільки переконливо правдивий і виразний, що він сприймається нами як історично достовірна особа. Мати для Марусі не тільки сповідниця народної моралі, добра порадниця, а й захисниця.Стара Чураїха тяжко страждає за зраджену дочку, мучиться її муками, плаче разом з нею, носить передачі у в'язницю (яблука, пиріжки, чистий святковий одяг і бабусине намисто), хоча сама в цей час ледве тримається на ногах і чи не найбільше потребує допомоги. Ганна все життя вела себе гідно і повчала свою дитину не нести горя на люди. "Нещасливе доччине кохання сповнює маті р відчаєм не тільки тому, що так сталося, а й тому, що така дівчина, як Маруся, варта була кращої долі:

Сім'я ж Вишняків подана виключно через батька І дочку. Багач на всю губу, Вишняк був добрим крутієм і вмів завжди бути у виграші та виходити сухим з води:

У гірку для України годину Вишняк, також не втрачав олімпійського спокою і нагоди мати користьТа коли образ Вишняка в романі виконує функцію своєрідного кривого дзер­кала і с статичним, Вишняківнав любовному трикутнику Маруся - Гриць - Галя відіграє значну роль і подана в певному розвитку. Не така вже вона й примітивна, як зумисне подає себе на суді

Це лише її своєрідна спроба простакувато захиститися від людського осуду. Інша річ, що всі життєві втрати Галя вимірює матеріальною вартістю, тому в її свідченні звучить не стільки жаль за нареченим, скільки за витратами на весілля:

Журба, гризота, докори сумління не властиві Галі. Навіть під час судового процесу "Сиділа Галя, наче панська рожа", що аж ніяк не підкреслює п страждан­ня. У той же час Вишняківна не є примітивним і безневинним створінням. Гриць наївно порівнює її з ховрашком, недооцінюючи Галиної хижості. У ставленні до Марусі Вишняківна безцеремонна, нахабна і жорстока, невміюча і небажаюча стримуватися навіть у межах сільської моралі. Сміх, який раптом вирвався в неї при зустрічі з пригніченою зрадою Чураївною, зловтішний і такий брутальний, що навіть подруги багачки роблять їй зауваження:Вишняківна позбавлена елементарної порядності, не знає міри дозволеного й границі недозволеного. Навіть Гриць констатує з розпачем і огидою:

Чим ближче пізнає Бобренко Галю Вишняківну, тим більше вона програє в його очах у порівнянні з колишнього коханою Марусею. Згадаймо перше Грицеве враження від молоденької і дорідної Галі:

Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього зароджується бажання скористатися ситуацією, отримати винагороду за попередні чотири роки, змарновані в боях: Страшні слова, з якими звертається Гриць до Марусі, марно сподіваючись на її розуміння, - уже потенційна зрада, уже явне відступництво: У той же часБобренко — не бездушний парубок-джигун. Його мучить сумління, в душі ще бунтують почуття, він боїться розплати долі за зраду. Про це Гриць старається навіть сказати матері, намагається переконати стару, надіється на її розуміння: Гриць катується не менше Чураївни (танець з Галею "навиворіт душі") і ро­бить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче своєрідного"бариша" - Марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся. Надто багато в Бобренкових словах такого, що не робить йому честі: цинічного оправдання –

Іван Іскра у любовному трикутнику Гриць - Маруся - Іван (якщо не брати до уваги Леська Черкеса, палкі пориви якого зумовлені скоріше захопленням, а не коханням, і романтичною буйністю натури, поданий поетесою так, що від станови­ща мало не другорядного епізодичного персонажа на початку він несподівано виявляється одним з головних героїв наприкінці. Парубок, якого навіть Чураївна спочатку не розуміє і не сприймає, стає найближчою людиною в трагічному Марусиному змарнованому житті. В Івані захоплює глибокий розум, співчутливість, рішучість, душевна чистота. Сприймаючи Івана як суперника, Гриць зумисно прибріхує, бо добре відчуває Іскрину вищість:Іван знаходить вихід із становища: він летить на змиленому коні до Хмельницького, встигає повернутися до Полтави з грамотою про помилуванням Чураївні. Варто уважно розглянути епізод з розділу "Страта", де Іскра руйнує шибеницю. Люди, які не розуміють поведінки помилуваної Марусі, її розчарування в тому, що "вмерти не дали", звертаються до Іскри як до єдиної людини, з рук якої вона може прийняти життя.Освідчення Іскри згасаючій Марусі в любові - це відчайдушна спроба підтримати кохану, вирвати її з душевної кризи, продовжити рід славної співачки. Відмова Чураївни закономірна, але причиною тут не у байдужості дівчини до Іскри, а хвороба, зітліла душа і понівечений талант героїні. Щодо почуттів між Іваном та Чураївною, то можна обстоювати різні версії й сперечатися до безконечності, але не слід, гадаю, робити одного - наголошувати, що Маруся зробила помилку, недооцінивши Іскру в юності бо саме він був їй гідною парою, що вона жорстоко відштовхнула Його пізніше, а могла б полюбити. Питання любові, мабуть, найскладніше з усіх питань на землі. Кого любити І як любити - серцю не накажеш. Любов Марусі до Гриця та його зрада виснажили героїню до тла, а що дівчина за характером належала до однолюбів, то й почуття її було спопеляючим. Утім, уважне прочитання останнього розділу дає змогу відчути притлумлене і вдячне почуття втаєної любові Чураївни до Іскри:

Образ Марусі на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII ст. глибоко романтичний. А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті, автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ-персонаж і художній романтичний образ-персонаж, звинувачують Чураївну в нетолерантності до Галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з контексту цитатами, або в непошані до Бобренчихи при іронічно-осудливій характеристиці. Уважно прочитаймо уривки з розділу «Сповідь» від слів: «А може, я несправедлива до неї?» - до «ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене»; від «Стару людину ганити негоже» - до «І так співає, як йому дано», щоб переконатися в шляхетності Марусиних думок навіть щодо своїх недругів.
Образ мандрівного дяка надзвичайно місткий І символічний: через призму його пам'яті - пам'яті окремої людини й реальних подій визвольної боротьби -пам'яті історичної-Маруся осягає величезну трагедію України і зло національ­ного безпам'ятства (уривок з розділу "Проща" від слів: "Усі віки ми чуєм брязкіт зброї" до "Непізнане, пішло у небуття").
Аналізуючи персонажів роману, ми вже окреслили образ Чураївни, Однак варто осібно ще раз спинитися на таких її поняттях, як любов і талант. Прикметне, що впродовж усього життя Маруся ставиться до своєї любові до Гриця зі святістю. Навіть осквернене зрадою почуття, розчарування у Грицеві, болючий життєвий досвід не робить Марусю озлобленою і черствою.

 

 

Окресліть особливості ліричної поезії І. Малковича. Що ви знаєте про його видавничу діяльність?

Один із найтонших ліриків в українській поезії – Іван Малкович. Він культивує “смак” слова; його евфонічні ескапади настільки образно виразні, настільки глибоко фольклорно “витримані”, що саме з них чи не найвиразніше пізнається насолода мови:

Над зелен-рікою, на деревці скраю,

на третім листочку –

там коник пасеться: з черешні сідельце

і чала сорочка.

Там коник пасеться – листок не прорветься

від легкого ходу:

води не куштує – лиш дує і дує,

лиш дує на воду…

Властиво, насолода від читання Малковича зрідні насолоді слухати віртуозну гру скрипаля, – його інструмент здатен органічно поєднувати фольклорне й класичне, органічну природність почуття і високу культуру думки. Цією органічністю і високою культурою позначена праця Івана Малковича не лише в поезії, а й у царині книговидання. Засновник першого в Україні приватного дитячого видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га". Автор збірок "Білий камінь", "Ключ", "Вірші". Ще 19-річним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його було обрано найкращим поетом. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. 1986 року І.Малкович став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР. “Вихід кожної його поетичної книги ставав подією літпроцесу... Неомодерні поезії І.Малковича стали зразками витриманого смаку поетики “нової хвилі” (Енц-я актуал. л-ри). Іван Малкович у 1992 році заснував видавництво дитячої літератури А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Не зважаючи на високу собівартість та україномовність продукції, високоякісні і високохудожні книжки цього видавництва здобули своє місце на українському ринку, а сам видавець здобув заслужений авторитет як в середовищі професіоналів, так і серед маленьких читачів та їхніх батьків. Виданий “абабоюгаламагою” український переклад “Гарі Поттера” фахівці вважають кращим, від російського, що й принесло цій книжці неабиякий успіх – книгарі розкувують чергові поставки з друкарні прямо з вантажівок, а друкарні не встигають з друком чергових партій. А напередодні католицького Різдва одна з книжок цього українського видавництва прикрасила вітрини центральних книгарень Лондона.

І.Малкович — редактор, упорядник, автор і перекладач декількох десятків книжок для дітей. “Це людина, маніакально віддана ідеї “особливо якісної української книги”.

 

Особливості імпресіоністичної манери письма М.Коцюбинського у новелах «Цвіт яблуні», «Сон», «Інтермецо».

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою. Письменника цікавить тут основне питання естетики – ставлення мистецтва до дійсності – і, як окремий (але надзвичайно важливий) момент того ж питання, особливості творчого процесу, психологія виникнення образу. Сюжет побудований не на розгортанні зовнішніх обставин і подій, а на тонкому аналізі реакції героя-митця на ці обставини (тяжка хвороба і смерть єдиної доньки), послідовному простеженні взаємодії внутрішніх порухів, що підсилюють вразливість художника («чуткий, як настроєна арфа, що звучить струнами од кожного руху повітря»; «Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніше не бачили») під впливом трагічної ситуації і водночас – процесу народження образів задуманого роману: «Все воно здасться мені... колись... як матеріал... я се чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені... Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя...». Саме тут вперше найвиразніше виявляється така характерна риса стилю Коцюбинського-новеліста 1900-х років, як органічне поєднання психологічного заглиблення у внутрішній світ персонажа з яскраво вираженим авторським ліричним почуттям, що за допомогою прийомів невласне прямої мови стирає відчутну грань між автором і героєм, інтимізує оповідь. Буквально кожна деталь, своєрідно переломлена крізь збуджену психіку героя, передає його душевні й фізичні страждання. В уяві батька, що вже третю безсонну ніч міряє кроками свій кабінет, проходять десятки різноманітних картин, поєднаних болючим роздумом про смертельно хвору доньку, про трагічний кінець, який наближається з фатальною неминучістю.

Внутрішній психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в незвичайній трагічній ситуації перебуває не просто батько, а ще й митець. І його до краю напружена пам'ять фіксує, занотовує мимоволі кожну подробицю трагедії, його очі й мозок «жадібно ловлять усі деталі страшного моменту... і все записують... І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку (ковпачок) кидає мертві тони на вид дитини... і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством...».

Прекрасною художньою знахідкою новеліста став символічний образ яблуневого цвіту. Жорстокість смерті, трагедію батька особливо чітко відтінюють «рожеві платочки» цвіту яблуні, машинально зірваного героєм. Образ зірваного цвіту глибоко входить у душу нещасного батька, асоціюється в уяві читача з передчасно перерваним життям дитини, стає тим завершальним акордом, який характеризує справжній мистецький твір.

Певний інтерес викликає новела “Сон” М.Коцюбинського, яка має повне право називатися імпресіоністською. Головний герой твору приходить до висновку, що вічну красу (“Молоде щось, свіже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси”) неможливо знайти у повсякденному житті (“Щодня було те саме”, “очі байдужне приймали все до нудоти знайоме”). “Жадоба нового” примушує Антона шукати її за межою реальності. Одного разу вона з’являється йому у сновидінні в образі жінки (“вінок золотого волосся, важке срібло полинів на одежі, маки і ще щось: очі – два озерця морської води”). Залишається лише гадати, чи є такий сон відгуком спогадів давноминулого часу, або він тільки плід його мрії. В будь-якому випадку він стає для героя єдиним місцем, куди можна сховатися від одноманітної повсякденності і відчути насолоду від миттєвого щастя (“Я весь був як пісня, як акорд суму, що злився с піснею моря, сонця і скель”). Якщо для головного героя сон є одним із засобів реалізації ідеалу, то для його дружини він - лише відгук повсякденних турбот, якими наповнене все її життя. Тому останній сон Марти, який вона розповіла чоловікові, здивував його своєю загадковістю (“що значить сон, який приснився сьогодні жінці?” “Що воно значить? Чиста вода...”). Він приваблює своєю таємницею і в контексті оповіді сприймається як “сон в руку”. Образ сну створює сюжетну основу новели. Сон Марти – це початок розвитку сюжету, його розв’язка. Рішення Антона розповісти дружині про справжню причину його нудьги спричиняє сімейну драму. Почуття ревнощів, яке виникає в Марти через його сон, надає ситуації відтінку несподіваності і трагікомічності. Її слова “Я розумію, що то був сон, але ти здатний зробити те, що тобі снилось...” стали причиною першої серйозної сварки між ними (“бою невдоволених душ”). Взаємозвинувачення (“Ти обросла буденним, наче корою!”, “А ти був вдома тільки столовником!”) знищили сімейний спокій (“Тепер між ними часто була невзгода”). Але його “фермент” одночасно сприяв виникненню в неї потреби знов “здобувати давно здобуте на власність. І саме в цьому тепер таїлась нова принада, новий відгук її весни”.

Моє розуміння змісту новели "Intermezzo" та її назви

Я завжди з великим задоволенням читаю твори М. Коцюбинського. Це письменник незвичайний. Письменник-патріот, вдумливий і тонкий дослідник, істинно неперевершений майстер художнього слова, творець соціально-психологічної новели. Одна із найбільш відомих його новел - "Intermezzo". Це твір не для розваги. І зрозуміти його, не прочитавши вдумливо й уважно, глибоко не осмисливши кожну частину, неможливо. Але зрозумівши, відразу відчуваєш велику насолоду і натхнення, які дає цей твір.