Догматично-марксистський варіант. Звернімося до іншого «класичного» визначення нації, яке з певними модифікаціями увійшло до всіх навчальних курсів
Звернімося до іншого «класичного» визначення нації, яке з певними модифікаціями увійшло до всіх навчальних курсів, наукових монографій, статей радянського періоду вітчизняного суспільствознавства. Зауважимо, що ця дефініція є прикладом того, як певна ідеологічна розробка може перетворитися на догмат, який не тільки став обов’язковим для кількох поколінь учених, а й опосередковано вплинув на реальну політику в галузі національного питання з колосальними соціально-політичними наслідками.
За звичним каноном її називали «марксистсько-ленінською теорією нації», хоча вона, по-перше, не була загалом марксистською (оскільки марксизм в особі своїх «класиків» і фундаторів не створив власної теорії нації), а по-друге, вона не була й ленінською, оскільки канонічний текст і формулювання, покладені в її основу, були написані іншою людиною.
Автором дефініції був Й. Сталін. У статті «Марксизм і національне питання» (1913) він писав: «Нація — це, насамперед, спільність, певна спільність людей.
...Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури» 28.
Якщо абстрагуватися від певних ідеологічних упереджень, пов’язаних з «десталінізацією» нашого суспільствознавства, можна зауважити, що це визначення нічим не гірше за багато інших, а в деяких відношеннях воно може служити досить зручним засобом, оскільки в ньому
досить вдало поєднуються суб’єктивні і об’єктивні характеристики нації. Неважко помітити, що Сталін у деяких елементах свого синтетичного визначення постає справжнім «веберіанцем», хоча, будучи ортодоксальним марксистом, він включив до нього дуже важливий елемент — «спільність економічного життя» (у цьому відношенні він постає ортодоксальним послідовником не стільки Маркса, якого мало цікавили питання націй взагалі, скільки німецького мислителя Фрідріха Ліста, котрий якраз і був одним із фундаторів економічної теорії нації).
Така досить несподівана обізнаність Сталіна в питаннях теорії нації стає зрозумілішою, якщо звернути увагу на джерела, якими він користувався. Американський історик Роберт Такер стверджує, що Сталін фактично повторив визначення нації, запропоноване Карлом Каутським, чимало праць якого на той час було перекладено російською мовою. При цьому Сталін не вважав за необхідне посилатися на оригінал. Як зазначає український дослідник Ф. Горовський, «...перші три ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як четвертий береться у Бауера» 29.
Коли Сталін писав свою працю на замовлення керівництва більшовицької партії (за порадою і на прохання В. Леніна), він ще не був «батьком народів», тож його інтелектуальні вправи хоча й мали суто прагматичну мету (в міжнародній соціал-демократії розгорталась серйозна дискусія з національного питання, і завданням Сталіна була критика «австро-марксизму», зокрема О. Бауера, й «психологічної» моделі нації), вони все ж таки залишалися не більше, як ідеологічними розробками, загалом досить вдалими, хоча, відповідно до жанру (стаття не була науковою розвідкою), надмірно лапідарними. Сам Сталін, принаймні в 1913 р., не вважав свою працю важливим внеском у теорію національного питання.
Однак пізніше, в 1930-ті роки, сталінське визначення було догматизоване, внаслідок чого вивчення феномена «нації» на теренах СРСР не виходило за його рамки, а відтак, фактично призупинилося, що згодом, бодай опосередковано, негативно позначилося не тільки на наукових розробках, а й на прийнятті важливих політичних рішень. Варто звернути увагу й на ту обставину, що згадана праця Сталіна, разом з його пізнішими виступами з проблем націй і колоніалізму, в 1936 р. була надрукована англійською мовою і, як стверджує Е. Гобсбаум, «мала великий міжнародний резонанс як серед комуністів, так і, особливо, — в залежному [колоніальному] світі» 30.
Можливо, ці обставини дали підстави сучасним українським авторам назвати сталінське визначення нації «горезвісним» 31. Цілком очевидно, що такий епітет має присмак політичної кон’юнктури і нічого не додає до наукового розуміння проблеми. Сталінська дефініція, особливо з огляду на джерела, якими користувався автор, видається цілком слушною, особливо з погляду осягнення феномена нації.
Очевидно, наукова критика даного визначення терміна «нація» мала б зосереджуватися на тому, що в основу сталінської дефініції було покладено тезу, яка згодом оформилася як «етнічна», або ж «етнологічна» концепція нації. Цю концепцію було трансплантовано не лише в наукові чи ідеологічні розробки, а й у суспільну практику. На це вже звертали увагу сучасні українські дослідники, зокрема Ф. Горовський.
Цікаво й те, що з часів «відлиги» ім’я Сталіна взагалі не згадувалось у зв’язку з дефініцією нації, автором якої він був. Оскільки з другої половини 50-х років офіційний канон передбачав лише одного «вітчизняного класика» марксизму, виник термін «ленінська теорія нації», в рамках якого експлуатувалась і модифікувалась дефініція Сталіна.
В СРСР, стверджують автори «Філософського енциклопедичного словника», у 60 — 80-ті роки був вироблений так званий «етнологічний підхід» до природи нації. Якщо придивитися уважніше, то визначення нації, яке подається в його рамках, видається модернізованою версією сталінської формули (зрозуміло, що безпосередньо на «батька народів» автори вже не посилалися). Згідно з цим визначенням, нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей. Вважається, що визначення нації лише як соціально-історичної спільноти є недостатнім. До суттєвих ознак нації слід віднести також спільність самосвідомості і соціальної структури. Багатонаціональні утворення (наприклад американський народ) є макроетнічними спільнотами, в ході формування яких склалася культурна, духовна, мовна спільність, яка, утім, не нівелює етнокультурних особливостей етносів, що її утворюють 32.
Безперечно, таке формулювання ознак нації якоюсь мірою відображало певне ідеологічне замовлення (стаття до словника писалася до 1991 р.). Ідея злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту —радянський народ» (фактично йшлося про зникнення «класичних націй»), яка з’явилась в ідеологічному арсеналі КПРС у 60-ті роки (вперше думку про зникнення націй за комунізму висловив ще Ф. Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847), та паралельна ідея зникнення класових і соціальних відмінностей у ході просування до комунізму знайшли втілення у формулі: «спільність самосвідомості і соціальної структури».
Ця формула, зрозуміло, стосувалася передусім «нової історичної спільноти» й аж ніяк не «буржуазних» націй, хоча не можна не помітити того, що американська ідея «плавильного котла» («the melting pot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість.
Щоправда, комплексність визначення нації в радянському суспільствознавстві (поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників) дала змогу досягти компромісу в питанні «злиття націй» в нову, єдину спільноту з очевидним прагненням тих же націй до збереження «національної ідентичності». Зокрема, за часів Ю. Андропова ідея «злиття» націй була «відредагована»: повна єдність народів СРСР досягається в таких сферах, як економічне, соціальне, політичне життя, тоді як етнічні та культурні відмінності залишаються.
Хоча це й парадоксально, але розробка концепції «нової історичної спільноти» призвела до формування ідеї так званої політичної нації. При цьому термін «нація», очевидно, мав вийти з ужитку, натомість висувався політично нейтральніший — «народ». Фактично термін «радянський народ» був синонімом терміна «політична нація».
Наведемо формулювання одного з офіційних радянських наукових авторитетів у галузі національного питання: «Радянський народ — це нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, яка утворилася внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих усіх класів і верств, націй і народностей, яка має спільну батьківщину — СРСР, спільну територію, спільну, основану на громадській власності економіку, спільну за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру, національні мови та мову міжнаціонального спілкування, федеративну загальнонародну державу і спільну мету — побудову комунізму» 33. Якщо відсіяти з цієї формули досить громіздкий набір стандартних для кінця 70-х — початку 80-х років термінів, неважко помітити очевидні запозичення зі сталінського визначення нації, модифікованого для потреб ідеологічної кон’юнктури.
Підсумовуючи все вищесказане, зауважимо, що «марксистсько-ленінське визначення нації» було, якщо звернутися до таксономії, не «марксистсько-ленінським», а «марксистсько-сталінським» чи, наприклад, «марксистсько-сталінсько-каутсько-ренерівським» (список можна продовжувати). Деякі його основні моменти, якщо сприймати їх не як канон, а як пізнавальний засіб, видаються цілком слушними і цікавими для дослідників національного питання, тому не варто ставитись до них як до «ідеологічного непотребу», на що хибують деякі сучасні дослідники.
Цікаво й те, що у формальному, «класичному», догматизованому визначенні нації ми не знаходимо, принаймні «на поверхні», ознак класового підходу, який домінував у самій «марксистсько-ленінській теорії нації». На думку багатьох сучасних дослідників (Н. Пуланцас, Б. Андерсон, Т. Нейрн, Т. Боттомор, Орас Б. Девіс, Р. Дебре та ін.) «традиційний», або ортодоксальний марксизм взагалі не мав власної теорії нації. Ці ознаки з’являються вже тоді, коли сталінська дефініція (у різних модифікаціях) почала використовуватися в «ідеологічній боротьбі» та відповідній політичній практиці. Але це вже інша тема.
Сучасні наукові версії
Очевидно, варто почати з версії, яка стала однією з найпопулярніших серед дослідників націй і націоналізму на Заході і значною мірою вплинула й продовжує впливати на наукові дискусії у цій галузі. Американський історик Бенедикт Андерсон назвав її «Уявлені спільноти». Нація, за Андерсоном, це уявлена політична спільнота (imagined political community). «Вона є уявленою тому, — пише Андерсон, — що представники навіть найменшої нації не знайомі з більшістю своїх співвітчизників і навряд чи коли-небудь зустрінуть їх чи навіть почують про них, проте в уяві кожного живе образ їхньої спільності» 34. Взагалі, будь-яка спільнота, більша за село давніх епох, де був можливий особистий контакт усіх жителів між собою, є уявленою. Не тільки націю, а й клас, касту, клан і т. п. можна охарактеризувати як уявлені спільноти. Ці спільноти відрізняються одна від одної не тим, що одні з них є нібито справжніми, а інші — штучними. Вони відрізняються способом уявлення.
«Функціоналістське» визначення нації, досить близьке до сформульованого Андерсоном, запропонував Е. Ґелнер. Вважаючи спроби формальної дефініції нації безплідними, він обмежився «опосередкованими», «функціональними» характеристиками, наявність яких свідчить про існування нації. Люди належать до однієї нації, наголошував він, «...тоді, і лише тоді, коли вони належать до однієї культури, де культура означає систему ідей, символів, асоціацій та способів [соціальної] поведінки й спілкування». Водночас люди можуть вважатися представниками однієї нації «...тоді, і лише тоді, коли вони визнають, що належать до єдиної нації. Іншими словами, ...нації — це артефакти людських переконань, лояльностей і почуття солідарності. Означена категорія осіб (наприклад населення якоїсь території або носії якоїсь мови) стає нацією там і тоді, де й коли представники цієї категорії безумовно визнають певні взаємні права та обов’язки як необхідну умову членства в нації. Саме це визнання одне одного як членів співтовариства перетворює їх у націю, а не будь-які інші спільні ознаки, що відокремлюють цю категорію від інших» 35.
Завдяки теоретичним розробкам професора Лондонської школи економіки (Лондонський університет) Ентоні Сміта одним із найбільш плідних напрямів у дослідженнях нації й націоналізму стала історична соціологія. Для соціологів нація — це, передусім, найбільший в історії людський колектив, група. В інтерпретаціях Сміта нація представлена як велика суспільна група з певними законами колективної соціальної поведінки. (Зауважимо й те, що Е. Сміт вважається також представником так званого етнологічного (етніцистського) підходу в дослідженні нації.)
Соціологічна версія визначення нації, запропонована Е. Смітом, виглядає так: «Нація — це велика, вертикально інтегрована і територіальна мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від членів подібних груп, які можуть бути їхніми союзниками чи противниками» 36. Група, якій бракує бодай однієї з наведених ознак, не може вважатися «завершеною» чи «усталеною» нацією.
Згодом Е. Сміт конкретизував це узагальнене визначення нації тими «спільними характеристиками», яких він спочатку уникав. Нація — це «...сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх її членів» 37.
У даному випадку, очевидно, якісь коментарі зайві. Можна лише зауважити, що практично Е. Сміт дає синтетичну, узагальнену характеристику нації як великої суспільної групи, і це, зрозуміло, відразу ж відкриває необмежені можливості для пошуку конкретних випадків, які так чи інакше заперечують цю дефініцію.
Професор соціології Нью-Йоркського університету та університету Осло Краіґ Келгон пропонує суто суб’єктивістське розуміння поняття «нація» через набір характерних рис, які вважаються необхідними умовами фактичної наявності нації. Нації, вважає він, не можна визначати за допомогою лише емпіричних параметрів, таких, наприклад, як здатність досягти суверенітету, утримувати внутрішню єдність, відстоювати свої кордони чи претендувати на давню культуру. «Нації скоріше оформлюються через певний спосіб самоствердження, спосіб мовлення, думання й дії ... які дають змогу створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на виконання колективних задумів, розрізняти народи й відповідні види побуту» 38. Усе це складає основу «національної риторики», того набору понять і визначальних рис, цінностей, за допомогою яких нації знаходять цей «спосіб самоствердження». До цього набору, на думку К. Келгона, можна віднести:
1. Кордони (географічні чи етнічно-культурні, чи ті й інші разом).
2. Ідею неподільності, єдності нації.
3. Суверенність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими націями. Суверенність зазвичай ототожнюється з наявністю самостійної держави.
4. Ідею, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується народом і служить інтересам народу (нації).
5. Ідею ототожнення населення з нацією.
6. Безпосереднє ототожнення індивіда з нацією, «безпосереднє членство». Особистість, як частина нації, є рівною з іншими членами нації.
7. Культуру (мова, спільні цінності, вірування, звичаї тощо).
8. Уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому.
9. Спільні біологічні й спадкові риси.
10. Особливе відношення до певної історичної, іноді навіть «священної» території 39.
Можна було б і далі наводити різноманітні визначення нації, але вони, здебільшого, повторюють уже згадані нами. Наведемо тут лише енциклопедичну ненормативну дефініцію, що узагальнює найусталеніші формулювання. Один із найавторитетніших англомовних словників-тлумачників — вебстерівський, дає такі визначення слова «нація»:
1. а) Рід, плем’я, кровна спільнота; б) Національність; в) Спільнота або зібрання людей чи тварин;
2. Народ, об’єднаний кровними зв’язками (спільністю походження), які загалом проявляються у спільності мови, релігії та звичаїв, почутті спільності інтересів та взаємозв’язків. Завдяки цьому євреїв та циган, наприклад, часто називають націями.
3. Найпоширеніше уявлення: будь-яка група людей, які мають спільні інститути та звичаї, почуття соціальної гомогенності (однорідності) та спільного інтересу. Більшість націй сформовані з агломератів племен чи народів спільного етнічного походження, або ж із різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, спільне розуміння правди й кривди та більш-менш компактне територіальне розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає групі залишатися спільнотою інтересів та не заперечує прагнення жити разом і претендувати на звання нації.
4. У ширшому значенні — населення країни, об’єднане спільним незалежним урядом; держава.
5. Студентська громада в середньовічних університетах, об’єднана за територіальним принципом.
6. Натовп, маса [людей].
7. Плем’я з групи індіанських племен 40.
Якщо повернутися до суто наукових дефініцій нації, можна дійти висновку, що загалом більшість із них не виходить за рамки «класичних». Звичайно, не можна стверджувати, що пошук формальних визначень припинився, і сучасні наукові розробки у цьому відношенні — це лише широкі коментарі «класиків» певних наукових шкіл. З’являються нові аспекти, пов’язані з подальшою деталізацією усталених дефініцій, котрі модифікуються у зв’язку з поглибленням досліджень нації й націоналізму, з появою нових методів та підходів у вивченні даної проблеми. Докладніше про це йтиметься у наступному нарисі.
Закінчуючи огляд визначень «нації», маємо навести ще одне, надзвичайно цікаве міркування стосовно методології пізнання цього явища. На думку професора соціології Каліфорнійського університету Роджерса Брубейкера, для більшості підходів до визначення «нації» є характерною есенціалістська (субстанціалістська) віра в те, що існує якась конкретна спільнота, яку лише треба адекватно ідентифікувати за певною системою ознак. «Проблема з цим субстанціалістським підходом до розуміння націй як реальних явищ полягає в тому, — зауважує він, — що категорії [суспільної} практики ототожнюються з аналітичними категоріями» 41.Розвиваючи цю думку вченого, можна дійти висновку, що чимало дослідників опиняються в методологічній пастці, вживаючи поняття з ідеологічного чи суспільно-політичного лексикону як науково-аналітичні категорії.
Зрозуміло, що це міркування слід брати до уваги, оцінюючи пізнавальні можливості тієї чи іншої дефініції. Водночас спостереження американського дослідника не варто абсолютизувати, вважаючи дефініції з «есенціалістським підтекстом» науково непридатними чи «неповноцінними». Чи існує взагалі якась «науково стерильна» категорія для визначення глобальних суспільних явищ, що не була б пов’язана з суспільно-політичним лексиконом?
* * *
Незважаючи на розмаїття і суперечливість підходів до вибору формальних ознак, які характеризують суть феномена «нації», можна досить упевнено стверджувати, що загалом існує усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву «нація». Отже, неформальна згода щодо формальних ознак існує, і це дає змогу вести дискусію на міждисциплінарному рівні. Зауважимо, що коли йдеться про «формальне» визначення «нації» чи «формальні» ознаки останньої, слід мати на увазі, що вони водночас є відображенням, виявом суттєвих характеристик досить абстрактного явища. Таким чином, будь-яка формальна дефініція — шлях до розуміння внутрішньої структури й законів функціонування «нації».
Згадані ознаки (критерії) поділяються на «об’єктивні» і «суб’єктивні», проте цей поділ є умовним і використовується здебільшого для зручності. «Об’єктивні» ознаки сприймаються й усвідомлюються суб’єктивно, водночас «суб’єктивні» є значною мірою наслідком дії об’єктивних обставин і чинників. Залежно від великої кількості внутрішніх і зовнішніх чинників кожна конкретна нація визначається певним набором об’єктивних і суб’єктивних ознак, серед яких є домінантні, характерні саме для цієї нації чи груп націй.
Утім цілком очевидно, що існує одна суб’єктивна ознака, яка є вирішальною для існування нації, ознака, наявність якої чітко вказує на факт реального існування певної, конкретної нації як такої, нації у модерному розумінні цього слова. Різні дослідники називають її по-різному: «колективною солідарністю», «почуттям спільності», «щоденним плебісцитом», «національною свідомістю» тощо, тобто йдеться про самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження в терміні «нація».
Наостанку, наведемо відомий вислів: «нація — це група людей, об’єднаних спільною помилкою щодо свого минулого і спільною відразою до своїх сусідів». Можливо, ця іронічна дефініція XIX ст., яку згадує К. Дойч, буде найкращим завершенням нашої дискусії щодо етимології поняття «нація».
Нарис 7
ГЕНЕЗА НАЦІОНАЛІЗМУ