Націоналізм, нацизм і фашизм

Найпоширеніший погляд на згадані ідеологічні течії, висловлений у численних працях дослідників націоналізму, як у минулому, так і в наш час, неважко визначити: італійський фашизм і німецький нацизм вважаються екстремістськими формами вияву націоналізму. «Фашизм, — писав Г. Кон, — цей безкомпромісний ворог європейської цивілізації, доводить націоналізм до його останньої межі, до тоталітарного націоналізму, в якому зникають людство та особистість і залишається лише нація, яка замінює все...» ⁷⁰. І справді, націоналізм має багато спільного з нацизмом і фашизмом як із сутнісного, так і з формального погляду: нація як головна цінність, апеляція до емотивної сфери, використання однакової символіки й міфології, етатизм тощо. Зрештою, можна взагалі скласти досить невибагливий рецепт виготовлення ідеологічного коктейлю, подібного до фашизму й нацизму взагалі: він полягатиме у змішуванні елементів радикального націоналізму, расизму та соціальної демагогії.

Проте, на думку Е. Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація — це етнічна спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти — це вільні громадяни, які мають рівні права й обов’язки у своєму територіально чітко окресленому «домі». Мета націоналістів — підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності.

Фашизм, зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагнення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність ⁷¹.

Набагато глибші відмінності між націоналізмом і нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина, для нациста вони підпорядковані’ фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

Згідно з принципами націоналізму, люди належать до націй завдяки вибору та почуттю належності, традиції або ж спільній культурі чи мові; для нациста люди перетворюються на органи расової касти, вони лише зразки крові й фізичних параметрів, їхні ментальні характеристики

— це не більше як вияв незмінних біологічних властивостей. Зрештою, для більшості націоналістів насильство й війна (коли вони потрібні) є засобами досягнення незалежності, єдності й самостійності. Для нацизму війна

— це самореалізація людини, правдива й природна форма вияву її расового інстинкту ⁷².

Е. Сміт хоча й не заперечує «ідеологічну спорідненість» націоналізму, нацизму і фашизму, проте вважає, що на аналітичному рівні націоналізм і фашизм варто розглядати як окремі доктрини і соціологічні явища ⁷³. Загалом його аргументи досить слушні, і все ж таки вони не є достатньо переконливими. Очевидно, варто погодитися з тим, що підхід до цих явищ має бути історичним. Коли йдеться про спорідненість націоналізму, нацизму і фашизму, нерідко не беретmся до уваги той факт, що останні дві ідеології виникли в цілком конкретних країнах і в конкретній історичній ситуації. Який саме націоналізм має безпосереднє відношення до нацизму і фашизму? Чи відповідають німецькі націоналісти XIX ст. Ф. Ліст, Й. Фіхте та інші за злочини Гітлера? Чи мають спокутувати Дж. Мадзіні та інші діячі італійського «рісорджименто» гріхи Б. Муссоліні? Позитивна відповідь на ці риторичні запитання нагадуватиме міркування тих, хто покладає вину за злочини комуністичних режимів XX ст. на К. Маркса...

Водночас не можна заперечувати тієї очевидної обставини, що нацизм і фашизм справді постають як доведення до абсурду деяких основних постулатів націоналізму, отже є спорідненими явищами, і спорідненими саме ідеологічно. Як вважає професор Манчестерського університету Джон Броілі, Е. Сміт надто захопився, прагнучи відокремити нацизм від націоналізму. «Нацизм, — наголошує він, — виростає з націоналістичних ідей попередніх часів. Він наполягає на тому, що існує національна спільнота, інтереси якої вищі за особисті, групові чи позанаціональні. [...] Більшість його гасел безпосередньо сформульована в націоналістичних термінах і дістає підтримку саме завдяки націоналістичній ортодоксальності і значно меншою мірою через расову чи антисемітську очманілість, характерну для деяких його лідерів. Він має міцні ідеологічні та інші зв’язки з попередніми формами націоналізму» ⁷⁴.

Отже, варто погодитися з тим, що нацизм і фашизм справді можна вважати екстремальними формами націоналізму, що виникають на основі граничної абсолютизації певних ідеологем націоналізму і змішування їх із радикальними соціальними гаслами та расовими передсудами. Утім думка Е.Сміта про відокремлення їх на аналітичному рівні також є цілком раціональною.

Націоналізм і расизм

Ми вже зауважували, що більшість дослідників вважають за необхідне відокремлювати поняття «нація» від поняття «раса». Разом з тим, деякі примордіалісти, розглядаючи певні біологічні чинники як важливі складники формування «націй», вважають доцільним включати расові характеристики до терміна «нація».

Мислителі періоду «класичного націоналізму» (кінець XVIII — початок XIX ст.) свідомо чи несвідомо використовували елементи «расового підходу», формулюючи свої висновки щодо відмінностей між народами: вони вказували на такі чинники, як спільність походження (або, за сучасною термінологією, біологічна спільність), клімат тощо. Зрозуміло, це не перетворювало їх на расистів, як не стає расистом той, хто визнає відмінність біологічних характеристик, таких як колір шкіри, будова черепа, або антропологічний тип.

Наприклад, німецькі націоналістичні мислителі початку XIX ст. (Е.-М. Арндт, Й. Г. Фіхте, Ф. Шлегель та ін.) не були расистами в сучасному розумінні цього слова, однак у їхніх міркуваннях вже були мотиви, що свідчили про змішування расових і націоналістичних принципів. Арндт, зокрема, писав про расову «чистоту» німців, які не були «бастардизовані іншими народами» ⁷⁵. Однією з причин «ін’єкції» расових мотивів у націоналістичний світогляд І. Кедорі вважав надзвичайну важливість мови для останнього. Мова для націоналістів була чи не найголовнішим свідченням існування нації, підтвердженням історичної тяглості певної національної спільноти. «Проте, — зауважував Кедорі, — національна мова визнавалась особливою рисою певної нації тому, що ця нація складає окремий набір расових рис, що відрізняють її від інших націй» ⁷⁶.

У середині XIX ст. тема «раса і нація» стала досить популярною серед інтелектуалів. У 1853 р. граф Артур де Ґобіно (1816 — 1862) опублікував «Есе про нерівність людських рас», де обґрунтовував особливі права білої раси як вищої. Порівнюючи чорну і білу раси, Ґобіно стверджував, що представники першої стоять ближче до тварин і мають обмежені розумові можливості, хоча й добре розвинені фізично. Чорна раса нездатна утворити цивілізоване суспільство. Натомість, біла раса є обдарованою, енергійною та інтелектуальною, і лише вона й тільки вона стоїть біля початків людської цивілізації. Расова чистота, вважав Ґобіно, є передумовою вічності народу, змішування рас веде до його смерті. Справжня цивілізація існуватиме лише тоді, коли у світі пануватиме арійська раса ⁷⁷. В Англії, майже одночасно з Ґобіно, подібні погляди пропагував Роберт Нокс, в Америці — Дж. Нотт і Дж. Р. Ґідден. У Ґобіно швидко з’явилися послідовники в Німеччині (композитор Ріхард Ваґнер був його палким прихильником) і Франції. Очевидно, саме середина XIX ст. стала часом народження расизму як системи поглядів. Проте певний час расизм і націоналізм існували окремо. У другій половині XIX — на початку XX ст. расові міфи поступово стають частиною націоналістичних аргументів. В Англії, США, Німеччині ідея верховенства англосаксонської, тевтонської чи нордичної рас використовувалась для моральної та політичної легітимізації виняткових прав відповідних націй. Вищі раси і нації, які стали їхнім уособленням, розглядалися як носії цивілізації та прогресу, виникло своєрідне расово-націоналістичне месіанство, ідея поширення «цивілізації» вищими націями серед нижчих. Американський сенатор Альберт Беверідж, наприклад, стверджував, що англомовні і тевтонські народи призначені самим Господом встановити порядок у світі хаосу, а місія американського народу — «відновлення світу» ⁷⁸.

Популярність расових теорій у поясненні національного характеру, властивостей і здатностей певних націй була надзвичайною, при цьому не обов’язково інтерес до расових аспектів національного буття свідчив про наявність расизму. Видатний французький психолог Ґюстав Ле Бон (1841 — 1931) шукав пояснення характеру націй у «незмінній душі раси ... її власній долі». Англійський антрополог Артур Кітс (1866 — 1955) вважав національні почуття частиною «племінного інстинкту», успадкованого від найдавніших часів. Визначний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862 — 1954) вважав, що має існувати «природна кровна основа», яка є основою нації ⁷⁹.

З поширенням «соціального дарвінізму» та активізацією колоніальної політики провідних держав світу суміш расистської риторики і націоналізму стала ще актуальнішою, особливо в англо-саксонських країнах. Герберт Спенсер, Карл Пірсон та Бенджамен Кід в Англії, Джон Фіск та Гомер Лі у США обстоювали ідеї, згідно з якими боротьба між расами і націями — це також своєрідний дарвінівський «природний добір», у якому виживає найсильніший. У Німеччині часів Бісмарка ідея расової спорідненості німців була одним з ідеологічних гасел їх об’єднання.

Очевидно, наведених прикладів цілком досить, щоб простежити процес злиття націоналістичних аргументів з расовими і расистськими. Цей процес не обмежувався сферами науки та публіцистики, він став віддзеркаленням суспільно-політичних зрушень й, у свою чергу, впливав на них. Як зазначає норвезький антрополог Томас Еріксен, соціологічна концепція «раси» і, відповідно, расизм з’явилися унаслідок певних суспільних потреб. Якби теорія про те, що люди з рудим волоссям мають специфічні успадковані риси, мала певне соціальне й культурне значення, зауважує Еріксен, очевидно, «наука про рудих» стала б окремою галуззю досліджень ⁸⁰. Націоналізм на певному етапі свого розвитку адаптував расові теорії для своїх потреб. Цього вимагали обставини його розвитку, це було «соціальним замовленням». Расизм став частиною політичного міфу деяких версій націоналізму. У XX ст. найвідомішими прикладами такої взаємодії стали нацизм і фашизм, апартеїд, «чорний націоналізм» 1950 — 1960-х років.

* * *

Завершуючи наш огляд підходів до феноменології націоналізму, вкотре мусимо констатувати той очевидний факт, що її аналіз потребує елементів методологічного плюралізму. Ми переконалися, що розгляд суттєвих рис націоналізму навіть на рівні абстрактних понять у рамках лише однієї методології буде однобічним. З іншого боку, якщо спробувати синтезувати різні методологічні підходи в одній версії (принаймні, ті їхні елементи, які не суперечать один одному) стає зрозумілим, що виникає понятійний гомункул, абсолютно непридатний як аналітичний інструментарій.

У цьому значенні питання взаємодії націоналізму як доктрини з іншими світоглядними системами є вельми показовим, оскільки стає очевидною лабільність його як системи і, відповідно, — багатоманітність ідеологічних інкарнацій націоналізму. Звідси випливає, що підхід до його вивчення, знову-таки, не може бути обмежений рамками однієї методології. Очевидно, у цьому контексті досить актуальним стає питання про типологію націоналізму (націоналізмів), до якого ми звернемося в наступному нарисі.

Попередня Головна Наступна Бібліографічні посилання

// // //

Нарис 6

ТИПОЛОГІЇ НАЦІОНАЛІЗМІВ

Класичні» типології

Типологія Л. Ґрінфелд

Інші історичні типології

Соціологічні типології