БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН 12 страница
ідеал натовпу. У цьому контексті він підтримував концепцію аристократичного елітаризму, виступав проти ідей демократії і рівності. Соціалізм характеризував як породження інстинкту руйнування. Майбутнє суспільного прогресу бачив невтішним, оскільки вважав процес наступу «ери натовпу» необоротним. Зміна методів та засобів впливу на маси з боку політиків, зміна ідей, які навіюють масам їх вожді, можуть лише стримати, але не зупинити цей процес. Царство ж натовпу призведе до занепаду цивілізації.
Твори:Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896; Психология социализма. СПб., 1908.
М. П.
ЛЄ ГОФФ ЖАК(1924 р.н ) – франц. історик. Закінчив Паризький ун-т. Послідовник М. Блока і Л. Февра, з молодих років працював в історичному ж-лі «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації». З 1969 р. став чл. редакції цього видання. У 1972-1977 pp. президент Школи вищого аналізу суспільних наук, керівник групи з вивчення історичної антропології середньовічного Заходу. Автор низки оригінальних творів, зокрема, «Інтелектуали Середньовіччя» (1958), «Цивілізація середньовічного Заходу» (1964), «Історія і пам’ять» (1986) та ін. В центрі уваги Л.Г. – масова свідомість і групові уявлення, образ світу, що сформувався й став панівним у цілому сус-ві. Як і його вчителі та інші представники франц. школи «Нової історичної думки», Л.Г. вивчає ментальність сус-ва, розуміючи під цим не чітко сформульовані і не зовсім усвідомлені (а часто й неусвідомлені) способи мислення, алогічне розуміння образів, притаманних цій добі, або характерних для даної соціальної групи. Причому, для Л.Г., свідомість і ментальність не застиглі, статичні, вони перебувають в русі, динамічному процесі. У свідомості та ментальності Л.Г. вибирає певні загальні стереотипи, настанови і, шляхом аналізу, вивчає їх крізь призму даної епохи. Тому, наприклад, інтерес викликає аналіз проблеми часу людьми середньовічної доби. Час став не лише настановою, що визначає важливі процеси, але й знаряддям соціального контролю. Це сталося, коли його опанувала церква. Історія для клерикалів мала певну скерованість та періодизацію. За Августином була прийнята схема розподілу часу за днями тижня. Оскільки всесвіт проходив через шість вікових періодів, то і людина теж переживала таку періодизацію за віком, тобто, на думку Гонорія: 7, 14, 21, 50, 70 і 100 років. Відповідно, людство, від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Тому, твердили теологи, у людства вже закінчився період старості й воно перейшло до шостого періоду – старезності. Середньовічне мислення, свідомість і ментальність були просякнуті глибоким
песимізмом. Світ вже став на порозі кінця існування, смерті. Звідси загальний стереотип свідомості – світ старіє. Це переконання християн, яке виникло в період падіння римської імперії і вторгнення варварів, стало пануючим протягом середньовіччя. В одній із Хронік (О. Фрейзінгенський) зазначалося: «Ми бачимо, що світ старіє, згасає і, якщо можна так сказати, готовий вже спустити дух». Тому набули поширення розповіді, література про минуле, Золотий вік, що давно минув; очікування загальної катастрофи, кінця світу тощо. Світ старіє, зменшується за розмірами, як писав Данте, він стає подібним до «плаща, який швидко підкорочує своїми ножицями Час». У VI ст. Дені Малий заклав основи християнської хронології: до і після Христа. Доля людей уявлялася зовсім різною, залежно від того, коли вони нар. До Христа, у варварів не було шансів на спасіння, окрім праведників, славетних осіб античності (Александр Македонський, Траян, Вергілій). Вся історія в добу середньовіччя мала чітко зорієнтований теологічний характер, скерування на спасіння. Своєї класичної форми вона набрала у другій половині XII ст. у творчості П. Коместора – автора «Схоластичної Історії». «Ситуація поступово починає мінятися з розвитком виробництва, торгівлі, прогресу науки. Це створило передумови до переорієнтації з церкви – на нові суспільні верстви, суверенну державність, на «час купця», що все разом знайшло незабаром своє відображення у зростанні раціоналізму, нових виробничих і політ. відносин. Однак, як відомо з історії, епоха раціоналізму – це Нові часи, тому Л.Г. дійшов оригінального висновку про те, що існувало «дуже довге Середньовіччя» (XVII-XVIII ст.), тобто епоха своєрідного відродження не лише культури, а й оптимізму в людей середньовіччя, пошуків Золотого віку не в минулому, а в майбутньому. Така переорієнтація у свідомості, ментальності – це повільний процес і тому, на думку Л.Г., середньовіччя значно затягнулося. Довге середньовіччя – це кардинальна зміна середньовічної теологічної свідомості і ментальності на ідею прогресу, розвитку, радості, відмова від постійного чекання кінця світу. Водночас, таке вивчення історії через свідомість та ментальність змусило Л.Г. зосередити увагу на аналізі нових, не традиційних джерел, тобто народної або «фольклорної культури», яка значною мірою була фундаментальною верствою масової свідомості. Твори Л. Г. цікаві ще й тим, що свій аналіз він веде не абстрактно, а через призму думок, поведінки визначних особистостей середньовіччя. Водночас вони діють, живуть у конкретних історичних умовах, ведуть свій спосіб життя, мають власне мислення, поведінку, стиль.
Твори:Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.
Б. К.
ЛИПИНСЬКИЙ ВЯЧЕСЛАВ(1882-1931) – укр. історик, політолог, громадсько-політичний діяч. Закінчив філософський ф-т Краківського ун-ту, навчався у Вищій школі політ. наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку рос. армії. Один з організаторів Укр. демокр. хліборобської партії, посол гетьманського уряду та УНР у Відні (1918-1919), один із засновників Укр. союзу хліборобів-державників, автор його програмних документів, редактор зб. «Хліборобська Україна», пізніше проф. Укр. наукового ін-ту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, у яких сформулював політ. доктрину укр. консерватизму. Суть доктрини Л. звів до таких найважливіших моментів. По-перше, він вважав, що політ. ідеалом для України була б спадкова монархія на чолі з гетьманом як символом укр. національної ідеї. Владу гетьмана обмежували б дві законодавчі палати: нижча – з’їзд Рад поодиноких земель і вища – Трудова Рада держави. Початки укр. монархічної державності він вбачав у свідомій діяльності Б. Хмельницького («Україна на переломі 1657-1659»). По-друге, спираючись на диференціацію типів держ. будівництва та націоналізму (розрізняв «творчий і руйнуючий», звідси нації – поневолені і недержавні), Л. визначав основні підвалини укр. монархічної державності, тобто особливий політ. режим влади – класократії, що було запереченням республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класократії – це панування активної меншості – аристократії. В основу концепції аристократії Л. поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей не за їх походженням, а за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку Л., з різноманітних класів (хліборобського, промислового, фінансового й купецького, комунікаційного, інтеліґенції) і станів (організаторів і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати свою владу послухом гетьманові, влада якого була б обмежена законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини Л. детермінувалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму, цієї основи самої класократії та її ідеологічних постулатів. Солідаризм мав би стати противагою соціалізму і націоналізму з їх апологетикою вищості політ. партії та диференціацією етнічного походження. Єдність та солідарність, – вважав Л. – були головною умовою відновлення укр. державності. По-п’яте, одне з важливих місць у доктрині Л. займала концепція хлібороба-власника, що визначило його програму економічних реформ, які б створили легітимні переваги для тих, хто сам володіє землею, сам її обробляє і живе з хліборобської праці. Тобто, монархія, на думку Л. – це трудова
держава, що спиралася б на організацію «трудових, продукуючих класів, перш за все, на наш хліборобський клас». Саме він мав сформувати міцний союз з армією, політ. силою, що служила б гетьманові як символові державності нації. Зовнішньополітичні симпатії Л. полягали у створенні «міждержавного союзу трьох Русей – Московської, Білоруської та Української». Це означало не створення федерації, а лише укладення політ. й економічного союзу з оновленою, не більшовицькою Росією. Союз він розумів як рівноправні політ. та економічні відносини, щось на зразок партнерства, але не більше. Головне ж у доктрині Л. – це думка: «... ніхто нам не збудує державу, коли самі собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути». Наскільки ці слова актуальні й сьогодні...
Твори:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Відень, 1920; Листи до братів-хліборобів. Відень, 1926.
Б. К.
ЛІНКОЛЬН АВРААМ (1809-1865) – амер. держ. діяч, 16-й президент США. Нар. у родині фермерів, з юнацьких років мусів багато працювати, майже не відвідував школи. Увесь вільний час присвячував самоосвіті, найбільше зацікавлення викликало читання книг про видатних людей. У 1832 р. командував загоном у війні проти індіанського ватажка Чорного Сокола. Отримав звання капітана. У 1836 р. склав іспити на звання адвоката. Як адвокат став відомим завдяки своїм майстерним виступам проти невільництва. У 1834 р. Л. був обраний до законодавчих зборів штату Іллінойс. Належав до партії вігів, від якої, у 1847 р. був обраний до Конгресу. Був одним із засновників нової Республіканської партії. У 1858 р. Л. брав участь у виборах до Сенату, виступав з позицій заперечення рабства, обстоював вимогу єдності держави незалежно від ставлення штатів до проблеми рабства, закликав до утримання від внутрішніх зіткнень. Хоча він і програв вибори, вони сприяли зростанню його популярності, в результаті чого конвенція республіканців у 1860 р. висунула його кандидатом на посаду Президента. Тоді ж усі нерабовласницькі штати, за винятком Нью Джерсі, обрали Л. президентом. Його обрання дало привід південним штатам вийти з Союзу та розпочати громадянську війну. Головним питанням, через яке почалася війна, було ставлення до рабства. Прокламація від 22 вересня 1862 p., реалізована у життя з січня 1863 p., проголосила вільними усіх рабів. У 1862 р. Л. підписав закон (Гомстед-Акт), згідно з яким кожен амер. громадянин дістав право на отримання, фактично за символічну плату, ділянки землі (гомстеда). Це дало величезний поштовх розвиткові фермерських господарств. Л. виступав за розширення громадянських та політ. прав, був прихильником надання виборчих прав жінкам. У 1864 р. вдруге був обраний президентом. 14 квітня 1865 p. через п’ять днів після капітуляції військ конфедератів, «добрий президент», як називали Л., був убитий актором Бутсом під час вистави у вашингтонському театрі.
Твори: The Collected Works of Abraham Lincoln. New Brunswick, 1953-1955. Vol. 1-9.
А. Р.
ЛІПСЕТ СЕЙМУР MAPTIH(1922 р.н.) – амер. соціолог, політолог. Був проф. Каліфорнійського унту (1956-1962). Пізніше проф. Гарвардського, Стенфордського і Йельського ун-тів. Президент Амер. асоціації політ. наук, віце-президент соціальних наук Амер. академії мистецтв і наук (1974-1978), чл. Національної академії наук і Національної академії освіти США, лауреат премій Макайвера та Г. Мюрдаля, медалі Т. Харріса. Головні праці Л. присвячені соціології політики, в яких він під впливом М. Вебера, Р. Мертона, П.Сорокіна проаналізував існуючі форми влади, панування, соціальну стратифікацію і мобільність амер. сус-ва. Серед них варто, насамперед, назвати книги «Політична людина», «Перша нова нація: Сполучені Штати у порівняльній історичній перспективі», «Соціальна мобільність в індустріальному суспільстві» та ін. Однією з центральних проблем, якою займався Л., була демократія, її реалізація в сучасному світі. Спираючись на багатий емпіричний матеріал, Л. спробував визначити умови, причини і сили, які підтримують демокр. та недемократичні рухи. Вивчаючи демократію в Америці, Л. стверджував, що тут влада в час свого становлення стала законною шляхом харизми її лідерів, визначних держ. мужів. Велику роль у розвитку демократії Л. надавав аналізу сус-них конфліктів, їх розв’язанню. Вважав, що конфлікти в демокр. сус-ві – річ нормальна й природна, вся справа лише у їх вірному, взаємовигідному для сторін, вирішенні. У зв’язку з цим, приділяв значну увагу питанню легітимності в сус-ві, стверджуючи, що стабільність будь-якого сус-ва, його держ. ладу залежить від його законності та ефективності. Законність має характер оцінки, що пов’язано зі здатністю системи формувати і підтримувати у народних мас переконання, що функціонування пануючих політ. ін-тів є найкращим. Ефективність, зазначав Л., – це задоволеність процесом управління соціальною системою. Наступною важливою проблемою, якою займався Л., було вивчення інтелектуальних еліт, їх ролі у функціонуванні влади, співвідношенні владної та інтелектуальної еліт. Він дійшов висновку, що, чим бідніші верстви населення, тим вагомішими для них є вартості соціальної справедливості, рівності, на відміну від демокр. вартостей. Окрім того, незаможні верстви більше схильні до радикальних, крайніх поглядів та переконань, вони менш терпимі, все бачать у контрастному світлі, спрощено й без напівтонів. Тому. вважав Л., такі верстви більш піддатливі для утвердження в них націонал-соціалістичних та комуністичних поглядів. Спираючись на метод об’єктивності Д. разом з Д. Беллом опрацював концепцію деідеологізації, стверджуючи про прихід ери «кінця ідеології».
Твори:Lipset S.M. Political Man. Garden City, N.Y., 1960.
Б. К.
ЛОКК ДЖОН(1632-1704) – англ. філософ та політ. мислитель. Навчався в Оксфордському унті. Певний час жив у Голландії. Після перевороту 1688 р. повернувся до Англії і до 1700 р. займав різні адміністративні посади. політ. погляди Л. в основному, викладені у «Двох трактатах про правління» (1689-1690). У першому трактаті викладені критичні зауваження теорії спадкової влади. Це відповідь на працю Р. Філмера «Патріарх: захист природної влади королів проти неприродної свободи народу». Другий трактат містить основні положення політ. доктрини Л., згідно з якою первинним видом людського об’єднання виступає природний стан, у межах якого люди є вільними та однаковими. «Стан повної свободи щодо своїх дій та стосовно розпорядження власним майном і особистістю, відповідно до того, що вони вважають доцільним для себе у межах закону природи, не питаючи дозволу в будь-якої іншої особи і незалежно від чиєїсь волі», – писав він. У межах цього стану індивіди зв’язані обов’язком перед Богом і зобов’язані керуватися природним законом, який є творінням Бога.
Цей закон визначав основні засади моральності – індивіди не мали права посягати на власне життя, були зобов’язані оберігати один одного і не обмежувати свободу інших. Прийняття природного закону, на думку Л., гарантувало, що природний стан не буде станом війни. Однак природні права індивіда не завжди були гарантовані у цьому стані, оскільки існували певні «перешкоди»: не всі індивіди поважали права інших, якщо кожному дозволити самостійно реалізовувати природний закон, потрібно багато судів, а тим самим і суперечливих розумінь сенсу закону. Якщо людське об’єднання слабо організоване, воно беззахисне перед агресією ззовні. Головна «перешкода», на думку Л., полягала у невідповідній регуляції власності в широкому сенсі – права на «життя, свободу та майно». На думку Л., власність передувала сус-ву та державі, відповідно потреба у її регуляції була головною причиною, що змусила «однаково вільних людей» створити сус-во та державу. Єдиний лік від усіх перешкод та незручностей природного стану – це угода між індивідами, яка створює насамперед незалежне сус-во, а пізніше – політ сус-во, або владу. Важливим положенням була теза, що, внаслідок утворення держави, індивід не втрачав усіх своїх прав. Передавалося лише право вироблення та реалізації законів, а передача повної сукупності прав індивідів зумовлювалася дотриманням державою свого головного завдання –
«захист життя, свободи та майна» громадян. Таким чином, вважав він, суверенітет залишався за народом. Якщо ті, хто володарював, своїми діями порушували умови договору, Л. вважав обґрунтованим право на повстання заради створення нової влади. Політ. владу він визначав таким чином: «... це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності, право використовувати силу сус-ва для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання – і все це в ім’я суспільного блага». На думку Л., створення політ. об’єднання було тим вантажем, який індивіди повинні були піднести, щоб гарантувати досягнення власних цілей. Тому стан громадянина водночас означав права і обов’язки, свободи і обмеження. Л. дійшов висновку, що цілісність та головні завдання держави вимагали конституційного правління, при якому влада була б обмежена законом та поділена. Він чітко сформулював вимогу розподілу повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб запобігти зловживанням короля (виконавчої влади). Законодавча влада (парламент) повинна бути верховною, за винятком тих випадків, коли її заміняло сус-во. Якщо між двома гілками влади виникала суперечка, або конфлікт, це могло статися виключно з вини короля, і тоді виконавча Влада вступала у війну з народом і могла бути зміщена силою. Л. визнавав, що головним завданням ідеї поділу влад була вимога встановлення у сус-ві противаги королю. Виходячи із теорії про природний стан, Л. аналізував міждержавні відносини тощо. Він вважав, що, доки не існує світового уряду, доти країни будуть перебувати у природному стані, відповідно, до того часу війни будуть виправданими. Власне політ. погляди Л. поклали початок лібералізму як суспільно-політичної теорії.
Твори:Локк Дж. Сочинения. В 3 т. М., 1987.
А. Р.
ЛОСЬКИЙ МИКОЛА ОНУФРІЙОВИЧ(1870-1965) – рос. філософ. Закінчив Петерб. ун-т, був проф. цього ж ун-ту, у 1922 р. висланий з Рад. Росії. Жив у Празі, відтак у Франції і США. Сформулював власну філософську систему. Автор численних творів, зокрема «Історія російської філософії», «Свобода волі», «Умови абсолютного добра» та ін. Щодо політ. проблем, Л. займався аналізом проблеми свободи, яка, на його думку, стала основною властивістю будь-якого субстанціонального діяча. Його власне «я» як вища сила, може бути вільним від його тіла, характеру. У творі «Характер російського народу» (1957) Л. дав своєрідну формулу душі рос. народу, тобто ряд принципів, стереотипів масової свідомості, комплекс специфічних морально-психологічних рис рос. нації. Окремо він охарактеризував ці риси, до яких відніс релігійність, здатність до вищих форм досвіду,
живого індивідуального спілкування, силу волі, максималізм, природну доброту, що часом переривається спалахами необмеженої жорстокості, вроджену талановитість і сатиричний склад розуму, нахил до самоаналізу, месіанізм і свавільність, недисциплінованість. Це позитивні риси нації. До негативних, а скоріше, слабих рис рос. характеру Л. відніс відсутність врівноваженості у поведінці й відчуттях, відсутність почуття міри, нехлюйство в праці, безпечність, критиканство, схильність до абсурдних вчинків, внутрішню саморозірваність і нахил до самобичування. Тому, зазначав Л., таким народом, нацією дуже «важко управляти». Росіяни своїми нахилами до самоаналізу, самокопания в душі, пошуках абсолютного добра самі добровільно погодилися підпорядкувати свою свободу державі, яка, на їх думку, є гарантом та необхідною умовою обмеження зла. Можливість відродження Росії вбачав у православ’ї, Церкві та релігійності «російської душі». Месіанізм Росії, вважав він, чекає ще своєї реалізації, оскільки більшовики зробили все «у дуже недосконалій формі». Тому для виконання цієї місії Росія мусить стати могутньою, великою і, зрозуміло, «неділимою». У зв’язку з тим, писав Д., «українцям-сепаратистам варто було би зрозуміти, що розподіл двох руських племен на дві держави призвів би до зниження значимості та вартості російського народу в історичному процесі». У цьому Л. не був оригінальним, він лише повторив тези інших своїх рос. попередників. Вартість і значення його суспільно-політичної творчості полягає в іншому – у «надзвичайній сміливості думки», пошуках шляхів до осягнення добра як морального абсолюту, визначенні доброчинностей загальногуманістичного плану, поширенні віри в моральний поступ.
Твори:Лосский Н.О. Условия абсолютного добра. М., 1991; История русской философии. М., 1991.
Б. К.
ЛЮТЕР МАРТІН(1483-1546) – нім. мислитель, церковний реформатор, засновник нім. протестантства. Нар. у м. Ейслебені, що у Тюрінгії, закінчив Ерфуртський ун-т і вступив у августинський орден (1505). З 1508 р. почав читати курс діалектики та етики в Віттенберзькому унті, з 1512 р. доктор богослов’я. У 1511 р. здійснив поїздку до Риму з релігійною метою, що дало привід до появи думок про необхідність церковних реформ. У 1517 р. ставши свідком продажу індульгенцій, Л. переконався у необхідності реформ, що спонукало його до сміливого вчинку – 31 жовтня 1517 р. він прибив до дверей храму в м. Віттенбергу свої «95 тез», закликаючи до їх публічного обговорення. Провідною думкою тез було викриття користолюбства верхівки католицької Церкви у торгівлі «Небесними скарбами», як негідних вчинків, що суперечили Святому Письму. Це не означало, що Л. вважав неприпустимим поширення індульгенцій взагалі, він
лише протестував проти перетворення їх у засіб збагачення Церкви за рахунок духовного розбещення віруючих. У кількох тезах (41-51) йшлося про збирання грошей на будівництво храму Св. Петра. Л. не хотів вірити, що індульгенції під будівництво храму поширювалися за наказом Папи, однак далі, в тезі 86, Л. питав, чому Папа, дуже багатий, будує храм не за свої, а за гроші бідних віруючих. Л. був далекий від думки, щоб оголосити саму ідею чистилища «вигадкою Папи», однак він вже заявив, що боятися чистилища і відкуповуватися від мук у ньому не є вчинком благочестивим (8-29). Л. поставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які Церква накладала на віруючих, але він ще мав надію, що підпавши під загальний моральний осуд, Церква сама відмовиться від такої діяльності. Проте диспут над тезами був заборонений, розголос їх змісту дали листи, які Л. надіслав до інших нім. міст. Проте, тези послужили підставою для об’єднання різних верств населення у боротьбі за релігійну і національну незалежність країни від засилля папської влади. Влітку 1519 р. у Лейпцігу відбувся диспут Л. з Й. Екком, під час якого Л. відкрито порвав з усією середньовічною концепцією Церкви, заявивши, що: «...Церква присутня всюди, де проповідується й сповідається слово Боже... Її глава невидимий і є об’єктом віри. Перетворювати Церкву у видиме царство є помилкою... Віра не може терпіти іншого главу, крім Христа...» Тобто, Л. виступив за новий церковний устрій, за релігійне життя без церковної організації Л. відмовився прибути на церковний суд у Римі, а в 1520 р. публічно спалив папську буллу із своїм відлученням від Церкви та зб. канонічного права, що означало відмову від юридичних обґрунтувань папської влади. У 1521 р. Л. був остаточно відлучений від Римської Церкви. Майже одночасно Л. написав твори – «До християнського дворянства німецької нації про виправлення християнства», «Про свободу християнина», де зазначав, що вчення Церкви про розподіл віруючих на священників і мирян є невірним. Він виступав за принцип «всезагального священства» (праця пастора вимагає лише простого професіоналізму, не більше), проти церковно-феодального централізму, за утворення національних держав та церков, де вирішальну роль відігравали б національні собори. Л. наголосив на потребі обрання пасторів, відміни церковних ювілеїв, заборони жебрацьких чернечих орденів, критикував церковні таїнства. Щоб врятувати Л., його помістили у Вартбурзькому замку курфюстра Ф. Мудрого. Там за 10 місяців Л. переклав Біблію (Новий Завіт) нім. мовою. Лише у 1522-1546 pp. її було перевидано 430 разів. Повернувшись навесні 1522 р. до Віттенберга, Л. виступав з проповідями, що вийшли відтак окремими книгами: «Правильне застереження всім християнам
берегтися бунту і обурення», «Про світську владу, якою мірою ми повинні їй підкорятися». Провідними думками цих творів стали: а) необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади; б) ведення її організовано й за дозволом влади; в) безумовний послух народу світській владі; г) ідеалом є сильна й стабільна абсолютна монархія; д) світська влада не є ідеальною й лише стримує явне зло; є) існує необхідність законного примусу з боку держави; ж) монарх як суб’єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень, його дії підвладні лише «судові розуму» і вищим законам, а найкращим законодавцем повинен бути розум. Л. проголосив, також, право на незалежні переконання підданих, у випадку ж переслідувань за них, піддані мають право на опір, бо покірність є смертельним гріхом. Людина, вважав Л., має свої «зобов’язання», «покликання» – служити ближньому, вперто йти до мети, бути ініціативною, добре працювати, бути законослухняною й терплячою, пізнавати істину. Майже одночасно Л. виступив проти целібату (у 1525 р. він сам одружився з Катариною фон Бор). Зайнявши під час Селянської війни суперечливу позицію, Л. після її закінчення багато часу приділив організації шкільної освіти, виступав з проповідями, писав хорали, вимагав секуляризації церковного майна, займався організаційними питаннями. З 1529 р. почали записувати його розмови, які були видані у 6-ти томах під назвою «Застільні розмови». Похований у Віттенбергу, в тій церкві, на дверях якої колись були прибиті його тези.
Твори:Лютер Мартин. Время молчания прошло. Избранные произведения 1520-1526 гг. Харьков, 1992; Избранные произведения, СПб., 1994.
Б. К.
М
МАДЗІНІ ДЖУЗЕППЕ(1805 – 1872) – італ. політ. діяч, юрист, один з керівників італ. національно-визвольного pyxy. Нар. в Генуї. Отримав юридичну освіту в Генуезькому ун-ті. В 1827 р. вступив в товариство карбонаріїв. В 1830 р. був заарештований і після короткого ув’язнення емігрував. В 1831 р. заснував у Марселі таємну політ. патріотичну організацію «Молода Італія», завданням якої було звільнення Італії від австр. поневолення, ліквідація
абсолютистських режимів і світської влади Папи та створення єдиної, незалежної, суверенної Італ. держави у формі демокр. республіки, яка б спиралась на загальне виборче право і політ. свободи. М. вважав, що досягти цього можна шляхом загальноіталійської революції і партизанської війни низів, керованих революціонерами. М. розвивав етико-релігійну концепцію, в якій участь у визвольному русі розглядалась як релігійний обов’язок кожного італійця, як священна місія італ. народу, довірена йому Богом. Для пропаганди цих ідей по всій Італії була створена мережа таємних мадзіністських організацій. В 30-40-х роках М. і його прихильники організували ряд змов та повстань, які, однак, закінчувались поразкою. У 1841 р. в Лондоні М. заснував (в рамках «Молодої Італії») «Союз Італійських робітників», який мав відділення в ряді європейських країн. В 1846 р. створив «Інтернаціональний союз народів». Метою цих організацій було об’єднання демокр. і республіканських сил Європи та розповсюдження ідеї солідарності європейських народів у боротьбі з тиранією. М. був активним учасником революційних подій в Італії 1848-1849 pp. З березня до липня 1849 р. очолював тріумвірат (уряд) Римської республіки, став організатором її перетворення та боротьби проти інтервенції. Після падіння республіки знову емігрував. В 1853 р. був одним із організаторів Міланського повстання. Після його поразки заснував «Партію дії», метою якої було об’єднання демокр. сил Італії. Під час війни з Австрією (1859) і революції (1859-1860) М. виступав за розширення національного руху з метою звільнення Італії від абсолютистсько-клерикальної тиранії та об’єднання країни. Підтримував Гарібальді, сприяв його діяльності. В подальшому М. розробив план соціальної перебудови сус-ва, «звільнення трудящих від тиранії капіталу». Вважав, що ліквідувати нерівність та систему найманої праці можна шляхом наділення всіх трудящих дрібною власністю та створення споживчих та виробничих асоціацій. На думку М., перехід до справедливого сус-ва, в якому всі будуть працювати і пануватиме принцип «кожному за працею», повинен здійснитись мирним шляхом. М. розглядав націю як історично-духовний факт: «Мова, територія, раса – це лише ознаки нації, не постійні, якщо не є пов’язаними, і щодо яких необхідне постійне підтвердження історичної традиції та довгий розвиток певного колективного життя». Нації виступали «індивідуумами людства», відповідно, їх мета полягала в організації людства в формі об’єднання націй. Це передбачало відкидання космополітизму XVIII ст. та заперечення принципу «вітчизни короля». М. виступив за «Сполучені Штати Європи» та «Республіканський Союз Народів». У політико-географічному контексті його Європа передбачала ліквідацію Австро-Угорської та Турецької
імперій, на території яких повинні були утворитися самостійні національні держави. Щодо Італії, то М. виступав за її незалежність та встановлення республіки. Італія мала також завдання розпочати еру націй, мала стати третім Римом – Римом народу на противагу двом попереднім: Риму Цезаря та Риму Папи. Більшість проблем М. розглядав через призму релігії. Нове людство повинне було «...подолати глибоку відмінність між небом і землею, тілом і душею, матерією і духом, розумом і вірою». У такий спосіб його держава мала стати певною мірою Церквою.