ХІІІ. СОЦІОЛІНГВІСТИКА: ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ТЕНДЕНЦІЇ
ХІІІ.1. Основні поняття і категорії.Соціолінгвістика вивчає різні впливи соціального середовища на мову і на мовленнєву поведінку. Соціолінгвістика спрямована на встановлення того, як використовують мовний знак люди, – всі однаково чи по-різному, залежно від свого віку, статі, соціального стану, рівня характеру освіти, від рівня загальної культури та ін. Різниця може зумовлюватися не тільки професією, але й, наприклад, характером освіти, оскільки в тих, хто закінчив технічний інститут, одні смаки, а в тих, хто має освіту філолога, історика тощо, зовсім інші. В сучасному суспільстві, наприклад, мовлення технічної інтелігенції більшою мірою, ніж мовлення гуманітарної інтелігенції, підпорядковане впливу жаргону, пор. слова і вислови типу доходяга, лопухнутися, стояти на вухах, качати права.
Інколи люди однієї професії або одного вузького кола спілкування утворюють досить замкнуті групи, які напрацьовують свою мову. Так, у давнину був відомий жаргон лірників, що своїми незрозумілими словами, відповідною манерою мовлення відмежовувалися від інших, утаємничуючи секрети свого промислу. Сьогодні мова програмістів і всіх тих, хто професійно займається комп’ютерами, також перетворилася у своєрідний
жаргон: монітор – це око, диски – млинці, користувач – юзер та ін.
Елементи таких жаргонів відіграють роль не тільки передачі інформації, але й своєрідних символів: за ними розпізнають свою для певної групи людину. Вивчення групових мов, мовленнєвої поведінки людини як члена певної групи — пряма справа соціолінгвістики.
Існують суспільства (держави, території), де використовується не одна
мова, а дві або кілька. Часто одна з них — державна і в цьому сенсі обов’язкова: якщо людина хоче нормально жити в цьому суспільстві, спілкуючись з владою, іншими людьми, перебуваючи на державній службі, вона повинна знати державну мову. Інші наявні в цьому суспільстві мови – це переважно рідні мови людей, об’єднаних в ті чи інші етнічні групи, або такі, що складають цілі народи (пор. стан у багатьох країнах сучасної Африки). Функціонуючи в певному суспільстві, різні мови можуть змішуватися, набувати різного ґатунку проміжних форм: піджини, креольські мови. В процесі утворення і функціонування таких мов соціолінгвістику цікавлять соціальні і ситуативні умови, в яких вони використовуються і взаємодіють одна з одною.
Соціолінгвісти можуть ставити перед собою і завдання: регулювати розвиток і функціонування мови (мов), не покладаючись повністю на
довільний плин мовного життя. Корисним у цьому плані постає вивчення оцінок, які дають люди тим чи іншим мовам, окремим мовним елементам. Мовці ті самі факти оцінюють по-різному. Вивчення різниці в оцінках мовних фактів дозволяє вирізнити соціально престижніші і менш престижні форми мовлення.
А.П.ЗАГНІТКО
Опрацювання лінгвістичних проблем, спрямованих на те, щоб управляти мовними процесами, є завданням мовної політики; мовна політика — частина соціолінгвістики.
Сучасна соціолінгвістика розвивається бурхливо, в різних напрямах. Її розвиток пов’язаний із психолінгвістикою (наукою про індивідуальні особливості засвоєння мови), соціологією, соціальною психологією, демографією, етнографією та ін.
ХІІІ.2. Основні джерела постання соціолінгвістики як науки. Теза про соціальну диференціацію мови є відомою здавна. Одне з перших письмово зафіксованих спостережень, що підтверджують це, належить ще до початку XVII ст. Гонсало де Корреас, викладач Саламанкського університету в Іспанії, розмежовував соціальні різновиди мови: "... мова має крім діалектів, що побутують у провінціях, окремі різновиди, пов’язані
з віком, станом і майном мешканців цих провінцій: існує мова сільських мешканців, простолюдинів, міщан, знатних панів і придворних, ученого- історика, жебрака, проповідника, жінок, чоловіків і навіть малих дітей" (цит. за: [Степанов 1976:22]).
Термін соціолінгвістика увів у науковий обіг у 1952 р. американський соціолог Г.Каррі [Currie 1952], але лінгвістичні дослідження, спрямовані на мотивації мовних явищ явищами соціальними, почали опрацьовуватися на
початку ХХ століття у Франції, Україні, Росії, Чехії, Польщі. І.О.Бодуен де Куртене наголошував: "Оскільки мова можлива тільки в людському суспільстві, то, крім психічного боку, ми повинні наголошувати в ній завжди бік соціальний. Опертям мовознавства повинна бути не тільки індивідуальна психологія, але й соціологія" [Бодуэн де Куртенэ 1963:15].
Ідеї, поза якими сучасна соціолінгвістика не можлива, активно
опрацьовувалися І.О.Бодуеном де Куртене, Є.Д.Поливановим, Л.П.Якубинським, В.М.Жирмунським, Б.О.Лариним, О.М.Селищевим, Г.О.Винокуром у Росіїї (Радянському Союзі), Ф.Брюно, А.Мейє, П.Лафаргом, М.Коеном у Франції, Ш.Баллі й А.Сеше в Швейцарії, Ж.Вандрієсом у Бельгії, Б.Гавранеком, В.Матезіусом у Чехословаччині та ін. До таких ідей насамперед слід віднести ідею про те, що всі засоби мови розподілені за сферами суспільства, а поділ спілкування на сфери має значною мірою соціальну зумовленість (Ш.Баллі); ідея соціальної диференціації єдиної національної мови залежно від соціального статусу її носіїв (праці чеських і російських лінгвістів); теза про залежність темпів мовної еволюції від темпів розвитку суспільства (мова загалом завжди відстає від наявних у ній змін від відповідних змін у суспільстві (Є.Д.Поливанов)); поширення методів, застосовуваних у разі вивчення сільських діалектів, на дослідження мови міста (Б.О.Ларин); обґрунтування необхідності соціальної діалектології, поряд з діалектологією територіальною (Є.Д.Поливанов); важливість вивчення жаргонів, арго й інших некодифікованих сфер мови для розуміння
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
внутрішньої будови системи національної мови (Б.О.Ларин, В.М.Жирмунський та ін.) і под.
Кваліфікаційною ознакою соціолінгвістики ІІ половини XX століття є перехід від праць загального плану до експериментальної перевірки репрезентованих гіпотез, математичного виваження конкретних фактів. На думку американського соціолінгвіста Дж.Фішмана, на сучасному етапі вивчення мови в соціальному аспекті характеризується такими ознаками,
як системність, сувора спрямованість збору даних, кількісно-статистичний аналіз фактів, щільне переплетення лінгвістичного і соціологічного аспектів дослідження [Fishman 1971:10]. При цьому переважає синхронний аспект, аналіз зв’язків між елементами структури мови й елементами структури суспільства; у працях попереднього періоду здебільшого постулювалася супряжність еволюції мови з розвитком суспільства, тобто
цим дослідженням притаманний діахронний аспект.
ХІІІ.3. Соціолінгвістика як наукова дисципліна.Соціолінгвістика постала на перетині двох наук — соціології і лінгвістики. Сучасна соціолінгвістика – це галузь мовознавства, в якій не тільки визначились об’єкт, мета і завдання досліджень, але й отримані суттєві результати. Напрацьовуючи методології досліджень, соціолінгвісти запозичили багато методів у соціологів, пор.: методи масових обстежень, анкетування, усні
опитування й інтерв’ю, адаптувавши їх щодо вивчення мови, а крім того, на їхньому ґрунті напрацьовуються власні методичні прийоми роботи з мовними фактами і з носіями мови.
Об’єкт соціолінгвістики. Один із засновників сучасної соціолінгвістики американський дослідник Уільям Лабов визначає соціолінгвістику як науку, що вивчає „мову в її соціальному контексті"
[Лабов 1975]. Увага соціолінгвістів зосереджена не на власне мові, не на її внутрішній будові, а на тому, як користуються мовою люди, що формують певне суспільство. При цьому враховуються усі чинники, що можуть впливати на використання мови, – від різних характеристик самих мовців (їх віку, статі, рівня освіти і культури, виду професії та ін.) до особливостей конкретного мовленнєвого акту.
Викінчений і точний науковий опис певної мови не може обійтись без
граматичних і лексичних правил, що стосуються наявності або відсутності розбіжностей між співрозмовниками з погляду їхнього соціального стану, статі або віку; певні місця таких правил у загальному описі мови являють собою складну лінгвістичну проблему” [Якобсон 1985:382].
На відміну від породжувальної лінгвістики, репрезентованої, наприклад, у працях Н.Хомського (див.: [Хомский 1972:9]),
соціолінгвістика має справу не з ідеальним носієм мови, що породжує лише правильні висловлення на відповідній мові, а з реальними людьми, які у своєму мовленні можуть порушувати норми, помилятися, змішувати різні мовні стилі та ін. Суттєвим є пояснення, чим мотивуються усі подібні особливості реального використання мови.
А.П.ЗАГНІТКО
Отже, за соціолінгвістичного підходу до мови об’єктом вивчення є функціонування мови; її внутрішня структура постає як певна модель і спеціальному дослідженню не підлягає.
ХІІІ.4. Основні терміни і поняття соціолінгвістики.До специфічних термінів і понять соціолінгвістики слід віднести: мовне співтовариство, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм
(двомовність), диглосія, мовна політика і под. До них прилягають окремі запозичені з інших мовознавчих дисциплін поняття: мовна норма, мовленнєве спілкування, мовленнєва поведінка, мовленнєвий акт, мовний контакт, змішування мов, мова-посередник та ін., а також із соціології, соціальної психології: соціальна структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний чинник та ін. Окремі з цих понять, що можуть бути віднесені
до основних, вимагають свого тлумачення.
ХІІІ.4.1. Мовне співтовариство.На перший погляд, поняття мовного співтовариства не вимагає пояснень – це співтовариство людей, які розмовляють однією мовою. Насправді такого розуміння недостатньо. Так, французи, які мешкають у Франції і які розмовляють по-французьки, і канадці, які розмовляють також по-французьки, не складають одного співтовариства. Не можна об’єднати в одне мовне співтовариство англійців й
американців (хоча і ті й інші говорять по-англійськи), іспанців і мешканців Латинської Америки, що розмовляють по-іспанськи. Мова та сама (або майже та сама), а співтовариства різні. Водночас існує проблема, пов’язана з тим, чи складають різні мовні співтовариства люди, які мешкають в одному місті і які працюють на тих самих підприємствах, але які мають як рідну різні національні мови, – наприклад, татари, башкири, удмурти?
Саме у процесі вивчення останнього типу явищ (дво- і багатомовності) за спільноти соціального життя постала необхідність введення поняття „мовне співтовариство”: за його допомогою дослідник визначає соціальні рамки, в яких функціонує одна мова або кілька мов, що взаємодіють між собою.
Мовне співтовариство –це сукупність людей, об’єднаних спільними соціальними, економічними, політичними і культурними зв’язками, які реалізують у повсякденному житті безпосередні й опосередковані
контакти між собою і з різними соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, поширених у межах цієї сукупності.
Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними кордонами. Найяскравіший приклад – сучасна Африка, де тією самою мовою можуть говорити мешканці різних держав (така, наприклад, суахілі, поширена в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі і Мозамбіку), а
всередині однієї держави співіснує кілька мов (у Нігерії, наприклад, понад двісті мов). Тому у визначенні поняття „мовне співтовариство” суттєвим є поєднання лінгвістичних і соціальних ознак: якщо залишити тільки лінгвістичні, то можна говорити лише про мову, безвідносно щодо того середовища, в якому вона використовується; якщо підґрунтям мати тільки
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
соціальні критерії (охоплюючи і політико-економічні, і культурні чинники), то поза увагою залишаться мови, що функціонують у певній соціальній спільноті.
Як мовні співтовариства можуть розглядатися сукупності людей, що є різні за кількістю, – від цілої країни до так званих малих соціальних груп (наприклад, сім’ї, спортивні команди): критерієм виділення в кожному випадку повинні бути спільність соціального життя і наявність регулярних
комунікативних контактів. Одне мовне співтовариство може бути ємнішим щодо інших. Так, сучасна Україна – приклад мовного співтовариства, що охоплює мовні співтовариства меншого масштабу – області, міста, містечка. Водночас місто як мовне співтовариство охоплює мовні співтовариства ще меншого масштабу – підприємства, установи, навчальні заклади.
Чим менша кількість мовного співтовариства, тим вища його мовна
однорідність.
В Україні існують і взаємодіють одна з одною десятки національних мов і їхніх діалектів, а у великих українських містах основні форми суспільного життя здійснюються за допомогою уже значно меншої кількості мов, інколи трьох (Сімферополь – українська, кримськотатарська і російська), а за національної однорідності населення – переважно однією мовою (Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль та ін.).
У межах таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний інститут, середня школа, переважає одна мова спілкування. У малих мовних співтовариствах – таких, як сім’я, де комунікативні контакти реалізуються безпосередньо, – може бути не одна, а дві мови. У двомовних співтовариствах багато індивідів володіють більш ніж однією мовою; у такому разі мови розрізняються і за порядком засвоєння, і за тією роллю,
яку вони відіграють у житті білінгва.
У вітчизняній соціолінгвістиці перша засвоєна мова найчастіше називається рідною мовою. Рідною мовою вважається мова, специфічна для певного етносу. Непоодинокими є ситуації, коли з раннього дитинства дитина однаково засвоїла дві мови; фактично вона частіше заговорює якоюсь однією з них, але в дошкільному віці її компетенцію в кожній з мов не можна відрізнити від компетенції одномовної дитини. Нарешті, інколи,
особливо за еміграції, виникають ситуації, коли одномовна в ранньому віці дитина, пройшовши нетривалий шлях двомовності, повністю переходить на нову мову і в підлітковому віці першу мову практично втрачає повністю. В цьому разі доцільно вважати рідною другу мову. Отже, рідна мова – це мова, засвоєна в дитинстві, навички використання якої в основному зберігаються і в дорослому віці. Будь-яка мова, яку індивід
опанував після рідної, називається другою мовою. За такого визначення других мов може виявитися кілька. Відрізняти другу за порядком опанування мови від третьої (інколи і наступних), як правило, немає потреби, оскільки функції нерідних мов, ступінь володіння ними мало залежать від порядку, в якому індивід почав їх використовувати.
А.П.ЗАГНІТКО
Мови у двомовному співтоваристві рідко бувають рівноправні. В суспільному житті, у професійній діяльності, в неформальному спілкуванні з друзями і членами сім’ї людина може використовувати різні мови. При цьому використання однієї мови часто переважає; і в такому разі говорять про основну (домінувальну мову), тоді інші мови, відомі індивіду, набувають статус додаткових мов – їх комунікант застосовує рідше, ніж інші. Часто основна мова – та, якою здійснюється міжетнічна комунікація. Навіть в етнічно однорідному комунікативному середовищі функції основної мови може виконувати не рідна, а інша мова.
За тим, як індивід набуває мовні навички, мови поділяються на засвоєні в процесі спілкуванні (рідну мову дитина засвоює саме так) і вивчені, ті, які індивід спеціально вивчав у школі або самостійно. В цьому разі необхідне відповідне термінологічне розрізнення. Навчання практично
завжди пов’язано з оволодінням письмовою формою мови і літературною нормою. Це шлях до постання регіональних варіантів засвоюваної мови.
ХІІІ.4.2. Мовний код.Кожне мовне співтовариство користується відповідними засобами спілкування – мовами, їхніми діалектами, жаргонами, стилістичними різновидами мови. Будь-який з цих засобів можна назвати кодом.
У найбільш загальному сенсі код – це засіб комунікації:природна
мова (українська, англійська, сомалі та ін.), штучна мова типу есперанто або типу сучасних машинних мов, азбука Морзе, морська прапорцева сигналізація тощо.
У лінгвістиці кодом називають мовне утворення: мову, територіальний або соціальний діалект, міське койне, піджин, лінгва- франка і под.
Поряд з терміном код вживається і термін субкод, що позначає різновид, підсистему певного загального коду, комунікативний засіб меншого обсягу, вужчої сфери використання і меншого набору функцій, ніж код. Наприклад, такі різновиди сучасної української національної мови, як літературна мова, територіальний діалект, міське койне, соціальний жаргон – це субкоди, або підсистеми, єдиного коду (української національної мови).
Субкод, або підсистема, також може членуватися на різновиди. Наприклад, українська літературна мова, постаючи субкодом щодо національної мови, членується на два різновиди – кодифікована мова і розмовна мова, кожна з яких характеризується певною самодостатністю і розрізняється за функціями: кодифікована мова використовується в книжно-письмових формах мовлення, а розмовна – в усних формах. У
свою чергу, кодифікована літературна мова диференціюється на стилі, а стилі реалізуються в різноманітних мовленнєвих жанрах; певна подібність такої диференціації наявна і в розмовній мові.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
У вітчизняній соціолінгвістиці субкоди інколи називають формами існування мови, в європейській традиції їх прийнято називати регістрами відповідної мови.
ХІІІ.4.3. Соціально-комунікативна система.Сукупність кодів і субкодів, використовуваних у відповідному мовному співтоваристві і які перебувають один з одним у відношеннях функційної додатковості, називається соціально-комунікативною системою цього співтовариства.
Поняття соціально-комунікативної системи увів у науковий обіг у середині 1970-х років А.Д.Швейцер, який особливо наголошував функційний аспект цього поняття: „Відношення функційної додатковості означає соціально детермінований розподіл наявних у межах певного мовного колективу систем і підсистем за сферами використання (книжно- письмове мовлення, побутове спілкування і под.) і суспільними функціями
(наука, культура, освіта, релігія), з одного боку, і за соціальними ситуаціями – з іншого" [Швейцер 1976(а):76].
ХІІІ.4.5. Мовна ситуація.Компоненти соціально-комунікативної системи, що обслуговують те чи інше мовне співтовариство, перебувають одна з одною у відповідних відношеннях. На кожному етапі існування мовного співтовариства ці відношення більш-менш стабільні. Водночас зміни політичної обстановки в країні, зміна державного ладу, економічні
перетворення, нові орієнтири в соціальній і національній політиці й інші чинники можуть певною мірою впливати на стан соціально-комунікативної системи, на її склад і на функції її компонентів – кодів і субкодів.
Функційні відношення між компонентами соціально-комунікативної системи на певному етапі існування мовного співтовариства формують мовну ситуацію,характерну для цього співтовариства.
Поняття мовна ситуація застосовується переважно до великих мовних співтовариств – країн, регіонів, держав. Для цього поняття суттєвим є чинник часу.
ХІІІ.4.6. Перемикання і змішування кодів.Коди (мови) і субкоди (діалекти, стилі), що утворюють соціально-комунікативну систему, функційно розподілені. Той самий контингент мовців певного мовного співтовариства використовує спільний набір комунікативних засобів
залежно від умов спілкування. Так, якщо говорити про субкоди літературної мови, то в науковій діяльності носії літературної мови використовують засоби наукового стилю мовлення, у справочинстві, юриспруденції – засоби офіційно-ділового стилю, в релігійній сфері – слова і конструкції конфесійного стилю та ін. Отже, залежно від сфери спілкування мовець перемикає субкоди.
Подібну картину можна спостерігати і в тих мовних співтовариствах, де використовується не одна, а дві мови (або кілька). Білінгви – мовці, які вільно володіють двома (або кількома) мовами, здебільшого
„розподіляють” їх використання залежно від умов спілкування: в офіційній
А.П.ЗАГНІТКО
сфері – переважно використовується одна мова, а в побуті, в сім’ї – інша
(інші). В цьому разі також наявне перемикання кодів.
Перемикання кодів, або кодове перемикання, – це перехід мовця у процесі мовного спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на інший залежно від умов комунікації.
ХІІІ.4.7. Інтерференція.У мовленні білінгва наявний взаємовплив використовуваних мов, що виявляється в будь-яких мовних підсистемах: у
фонетиці, у граматиці, у лексиці. Будь-який вплив однієї мови білінгва на іншу, а також результат цього впливу називається інтерференцією. Переважно під інтерференцією розуміють лише неконтрольовані процеси, а свідомі запозичення до неї не зараховують.
Напрям інтерференції може бути різним. Найчастішою є інтерференція рідної мови на іншу, але якщо друга мова стає основною, то
і вона може впливати на рідну. Це легко побачити на українському мовленні представників української діаспори зі США, Канади, що проживають в іншомовному середовищі не один десяток років.
Інтерференція – це явище, властиве індивіду, але за масової двомовності однотипні інтерференційні процеси характеризують мовлення багатьох осіб, і, усталившись в ідіолектних мовних системах, вони починають впливати також і на мовну компетенцію монолінгвів, що зумовлює мовні зміни. Якщо
інтерференція набуває визнання в мові (стає частиною стандарту певного мовного коду), вона не відчувається в цьому коді як щось невластиве, тобто перестає бути такою для усіх, крім лінгвістів.
Усі явища, що зараховуються історичною лінгвістикою до числа субстратних і суперсубстратних, поштовхом свого виникнення мають інтерференцію. Навіть ті діахронні зміни, що, як правило, вважаються
результатом внутрішньомовних процесів, можуть пояснюватися інтерференційною взаємодією різних кодів однієї мови.
Чим більша різниця між мовами, тим теоретично більше потенційних можливостей для інтерференції, але у споріднених мовах вона менш помітна самому мовцеві. Тому в білінгвів, які вільно володіють і постійно користуються близькоспорідненими мовами, інтерференція стає майже невідворотною.
ХІІІ.4.8. Мовна варіативність.Розгляд механізмів кодового
перемикання й інтерференції повинен враховувати мовну варіативність.
Уміння носія мови по-різному виражати той самий смисл називається його здібністю до перифразування. Ця здібність, поряд зі здібністю встановлювати смисл зі сказаного й умінням відрізняти правильні фрази від неправильних, складає підґрунтя володіння мовою.
Варіативність виявляється на всіх ярусах мовленнєвої комунікації –
від володіння засобами різних мов до усвідомленого допущення мовцем різних фонетичних або акцентних, морфологічних варіантів, що є характерними рисами однієї мови (в сучасній українській літературній мові це варіанти типу дідусю і дідусеві і под.).
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Між цими полюсами містяться різноманітні види мовного варіювання: наприклад, лексичні синоніми, які можна розглядати як варіанти вираження того самого смислу (збільшуватися – посилюватися – зростати та ін.), хоча це питання розв’язується в лінгвістиці неоднозначно, тому що дуже часто синонімія буває пов’язана з різницею в значеннях одиниць, що утворюють синонімічний ряд: вітер посилюється, але не зростає, проблеми зростають, але не посилюються та ін. Тому в сучасній лінгвістиці щодо різних видів синонімії поняття варіанта й варіативності не використовуються. Вони застосовуються здебільшого до таких відмінностей мовних одиниць, що не пов’язані з різницею в їхньому значенні. Отже, варіативність – це перш за все невідповідності в зовнішньому вигляді, у формі мовних знаків, які мають той самий смисл.
З соціолінгвістичного погляду, явище варіативності заслуговує на увагу тому, що різні мовні варіанти можуть використовуватися залежно:
а) від соціальних розбіжностей між носіями мови і б) від розбіжностей в
умовах мовленнєвого спілкування.
Так, У.Лабов встановив, що початковий приголосний у таких словах, як thick „тонкий”, htick „товстий” і под. реалізується по-різному в мовленні представників вищих соціальних шарів американського суспільства (він назвав цей варіант престижним) і в мовленні інших соціальних груп. Негри
– носії American English значно частіше, ніж інші групи мовців, редукують приголосний <r> у позиції перед приголосним, тобто при вимові слів типу first „перший”.
Це – один вид варіювання, власне-соціальний (ще його називають стратифікаційним, оскільки він відображає стратифікацію мовного співтовариства на шари і групи). У.Лабов називає такого типу варіанти, що
залежать від соціальних характеристик мовців, індикаторами: кожний варіант наче вказує на соціальний стан носія мови [Лабов 1975:50].
Крім цього, використання допущених нормою варіантів може залежати від умов мовлення: від стилю, жанру, ступеня уваги мовця до власного мовлення, офіційності / неофіційності обставин тощо. Ті самі носії мови можуть вибирати різні варіанти залежно від таких умов. Так, за офіційних обставин, коли мовець прагне контролювати свою вимову, він
добирає більш чітко акцентовані форми. Варіанти такого типу У.Лабов називає маркерами: вони маркують різні стилі мовлення, до яких належать різні варіанти однієї мовної одиниці.
ХІІІ.4.9. Мовна норма.Норма – це сукупність правил вибору й уживання мовних засобів (у певному суспільстві у відповідну епоху). Поняття норми нерозривно пов’язано з поняттям літературної мови.
Літературну мову називають часто нормованою мовою.
Норма є підґрунтям цілісності і зрозумілості літературної мови. Вона визначає, що правильно і що неправильно, вона рекомендує одні мовні засоби і способи вираження як „законні” (наприклад: документ, автори, в клубі, в Україні) і заперечує інші як такі, що суперечать мовним законам, традиціям.
А.П.ЗАГНІТКО
Норми історично змінні, але їх зміна є поступовою. В розвинених мовах норма залишається стабільною протягом багатьох десятиліть. Але все-таки, якщо зіставити українську мову початку ХХ століття з українською мовою початку ХХІ століття, то легко виявити певні розбіжності між нормативними настановами, яких дотримувалися прихильники норми обох епох. Така зміна мовних норм – явище природне. Важко уявити собі суспільство, в якому змінювався б соціальний устрій, звичаї, стосунки між людьми, розвивались наука і культура, а мова протягом століть залишалася б незмінною. Але хоча норма змінюється разом з розвитком самої мови, в принципі вона консервативна: якщо вона є підґрунтям цілісності і загальнозрозумілості літературної мови, то властивість консервативності їй цілком необхідна. „Якби літературне наріччя, – наголошував О.М.Пєшковський, – змінювалося швидко, то кожне покоління могло б користуватися літературою своєю і попереднього покоління... Але за таких умов не було б і самої літератури, оскільки література будь-якого покоління створюється усією попередньою літературою. Якби Чехов уже не розумів Пушкіна, то, можливо, не було б і Чехова, занадто тонкий шар ґрунту давав би надто слабку поживу літературним паросткам. Консерватизм літературного наріччя, об’єднуючи віки і покоління, створює можливість єдиної могутньої багатовікової національної літератури”. Літературною нормою, за твердженням О.М.Пєшковського, „визнається те, що було, і почасти те, що є, але зовсім не те, що буде” [Пешковский 1959:54-55].
Літературна норма виконує важливу соціальну і культурну функцію. Усі соціально важливі сфери людської діяльності обслуговуються нормованою мовою: без неї важко уявити собі функціонування науки,
освіти, культури, розвиток техніки, законотворчості, справочинства тощо. Норма відіграє роль фільтра: вона пропускає в літературний вжиток усе яскраве, гостре, образне, що наявне в народному мовленні і, водночас, відсіює усе випадкове, невиразне.
При цьому норма динамічна: вона не поділяє суворо мовні засоби на гарні і погані, не прогнозує: перші слід вживати завжди, а інші – не вживати ніколи. Правильне й доцільне в одних умовах мовлення
(наприклад, у побуті) може виглядати як недоцільне в інших (наприклад, у монографії). Залежність літературної норми від умов, в яких реалізується мовлення, називають комунікативною доцільністю норми.
Маючи на увазі різницю норми культивованої і норми як результату тривалої традиції, Е.Косеріу запропонував розмежовувати два значення поняття норма: в широкому смислі „норма корелює не тому, що „можна
сказати”, а тому, що уже „мовлено” і що за традицією „говориться” в аналізованому суспільстві” [Косериу 1960:175], а у вузькому значенні норма
– це результат цілеспрямованої діяльності суспільства щодо відбору і фіксації відповідних мовних засобів як зразкових, рекомендованих до вжитку.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Потуги суспільства щодо збереження норми, цілеспрямоване опрацювання правил і приписів, покликаних сприяти такому збереженню й науково обґрунтованому оновленню норм, називається лінгвістичною кодифікацією. Кодифікації переважно підлягає не вся національна мова, а тільки ті її підсистеми (субкоди), що є найважливішими в соціальному і комунікативному аспектах. Таким соціально і комунікативно важливим засобом спілкування найчастіше постає літературна мова, яка в письмовій своїй формі називається кодифікованою підсистемою національної мови, на відміну від інших підсистем, які не підлягають кодифікації і тому називаються некодифікованими (територіальні діалекти, соціальні і професійні арго і жаргони, койне, піджини).
ХІІІ.4.9.1. Літературна мова (стандарт).Історично літературною називали мову, якою створювалася художня література, на відміну від
мови побуту, ремесел, промислів та ін. Це характерно і для української літературної мови, і для більшості літературних мов Європи: історично їхню основу склала мова поезії, художньої прози, почасти народного епосу і релігійної літератури.
Для розмежування понять літературна мова і мова літератури для першої інколи використовують як синонімічний термін стандарт, або стандартна мова. Наприклад, в англійській лінгвістичній традиції
використовується саме цей термін – standard language, standard English. В
українській лінгвістичній термінології така термінологія не усталилася.
Загалом зміст терміна літературна мова радикально змінився: літературним стали вважати той різновид національної мови, що найпридатніший для комунікації в більшості соціальних сфер – у науці, освіті, дипломатії і юриспруденції, в ділових стосунках між людьми й
установами, в повсякденному спілкуванні культурних людей. Мова художніх творів – це щось особливе: її основу складає літературна кодифікована мова, але широко використовуються елементи і будь-яких інших, некодифікованих підсистем національної мови – просторіччя, діалектів, жаргонів.
Поняття літературної мови може визначатися як на підставі лінгвістичних властивостей, що притаманні цій підсистемі національної мови, так і шляхом відмежування сукупності носіїв певної підсистеми, виокремлення її із
загального складу людей, що користуються відповідною національною мовою. Перший спосіб визначення є лінгвістичний, інший соціологічний.
Прикладом лінгвістичного підходу до кваліфікації сутності літературної мови є визначення М.В.Панова: „...якщо в одному із синхронних різновидів мови певного народу долається нефункційна різноманітність одиниць (вона менша, ніж в інших різновидах), то цей
різновид стає літературною мовою щодо інших” [Панов 1966(а):56]. Учений імплікував такі важливі властивості літературної мови, як її послідовна нормованість (не просто наявність єдиної норми, але й свідоме її культивування), загальнообов’язковість її норм для всіх мовців певної літературної мови, комунікативно доцільне використання засобів (ця
А.П.ЗАГНІТКО
властивість випливає із тенденції до їхнього функційного розмежування) та ін. Визначенню властива суттєва диференційна сила: воно чітко відмежовує літературну мову від інших підсистем національної мови.
Із соціолінгвістичного погляду, власне-лінгвістичний підхід до визначення мовних підсистем, і зокрема літературної мови, недостатній. Він не дає відповіді на питання, кого, які шари населення слід вважати носіями певної підсистеми, і в цьому сенсі визначення, що ґрунтуються на
суто лінгвістичних критеріях, неопераційної. Тому під час розв’язання завдань соціолінгвістичного вивчення мови інколи використовують інший,
„зовнішній” критерій визначення поняття літературна мова – через сукупність носіїв певної мови.
Застосування „зовнішнього” критерію вимагає особливої уваги. Обстежуючи із соціолінгвістичною метою сукупність носіїв певної мови,
науковці сформулювали такі ознаки, якими носії літературного варіанту національної мови повинні відрізнятися від осіб, що користуються іншими підсистемами (діалектами, просторіччям, жаргонами): 1) українська мова є для них рідною; 2) вони народились і тривалий час (все життя або більшу його частину) живуть у місті; 3) вони мають вищу бо середню освіту, яку здобули в навчальних закладах з викладанням усіх предметів українською мовою.
Таке визначення корелює з традиційною уявою про літературну мову
як мову освіченої, культурної частини народу. Як правило, спостереження свідчать, що особи, для яких українська мова нерідна, навіть у тому разі, коли мовець володіє нею вільно, виявляє у своєму мовленні риси, які певною мірою зумовлені інтерференцією. Так, у мовленні росіян, які володіють українською мовою, регулярно використовується проривний [г] замість фарингального, усталеного в українській літературній нормі. Це не дозволяє досліднику вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких українська мова рідна.
Також цілком очевидно, що місто сприяє взаємному впливу різнодіалектних мовленнєвих стихій, змішуванню діалектів. Вплив мови преси, радіо і телебачення, мовлення освічених прошарків населення в місті виявляється значно швидше, інтенсивніше, ніж у селі. Крім того, в селі літературній мові протиставлена організована система одного діалекту (хоча
в сучасних умовах і значно послаблена впливом літературного мовлення), а в місті – так званий інтердіалект, складники якого перебувають між собою в нестійких, мінливих відношеннях. Це зумовлює нівелювання діалектних мовленнєвих рис або призводить до їхньої локалізації (наприклад, тільки в сімейному спілкуванні) чи до повного їх витіснення під впливом літературного мовлення. Тому люди, які, хоч і народилися в селі, але усе
свідоме життя мешкають у місті, також мають бути включені – поряд з корінними городянами – в поняття „мешканці міста”.
Сам критерій „наявність вищої або середньої освіти” уявляється необхідним тому, що роки навчання в школі і вищому навчальному закладі
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
сприяють повнішому, досконалішому опануванню норм літературної мови, тому що навчання реалізується винятково літературною мовою.
Літературній мові притаманні певні властивості, з-поміж яких значущими постають: 1) кодифікованість: вона характеризується відносно стійкою нормою, єдиною й обов’язковою для усіх мовців, і ця норма цілеспрямовано культивується; 2) поліфункціональність: вона придатна для використання в різноманітних сферах людської діяльності. Згідно з різноманітними сферами
використання і різними функціями, що вона виконує, літературна мова поділяється на різновиди (книжний і розмовний) і стилі (науковий, офіційно- діловий, публіцистичний, конфесійний). Функційні стилі диференціюються на мовленнєві жанри; 3) соціальна престижність: постаючи компонентом культури, вона являє собою таку комунікативну підсистему національної мови, на яку орієнтуються всі мовці, незалежно від того, чи володіють вони
цією підсистемою або якою-небудь іншою. Така орієнтація означає не стільки прагнення опанувати літературну мову, скільки розуміння її більшої авторитетності порівняно з територіальними діалектами, просторіччям, соціальними і професійними жаргонами.
ХІІІ.4.9.2. Діалект.Термін діалект використовується переважно на позначення територіальних різновидів мови і найчастіше застосовується до різновидів мовлення, якими користуються сільські мешканці, хоча у
спеціальній літературі можна зустріти словосполучення „соціальні діалекти”, „міські діалекти”, „професійні діалекти” та ін. Так, Є.Д.Поливанов писав про соціальні діалекти і соціальну діалектологію як про науку, що повинна стати в один ряд з традиційною діалектологією, що вивчає селянські говори. В американській соціолінгвістиці є чимало досліджень про міські діалекти; зокрема, до діалектів зараховують
мовлення негритянського міського населення США, англійська мова якого суттєво відрізняється від інших різновидів American English. Французькі лінгвісти поряд з терміном діалект (dialecte) використовують термін патуа (patois), що також позначає локально обмежене мовлення відповідних груп населення, переважно сільського (в іншому значенні цей термін позначає неправильне мовлення з елементами арго і жаргонів).
Територіальний, або місцевий, діалект за своєю назвою свідчить
швидше про географічний, ніж соціальний, поділ мови. Але територіальна локалізованість – лише одна з характерних рис цієї підсистеми національної мови. Водночас це й соціальний мовний різновид, оскільки місцевий діалект властивий особам, що об’єднані відповідними соціальними стосунками і територією мешкання. До основних властивостей територіальних діалектів належать: 1) соціальне, вікове обмеження кола носіїв діалекту (це здебільшого сільські мешканці старшого покоління); 2) обмеження сфери використання діалекту сімей- ними і побутовими ситуаціями; 3) утворення напівдіалектів як результат взаємодії і взаємовпливу різних говорів і пов’язана з цим зміна відношень між елементами діалектних систем; 4) нівелювання своєрідності
А.П.ЗАГНІТКО
діалектного мовлення під впливом літературної мови (шляхом засобів масової інформації, книг, системи освіти та ін.).
ХІІІ.4.9.3. Соціолект.Термін виник у лінгвістиці порівняно недавно – у другій половині XX ст. Він утворений з двох частин – частини соціо-, що вказує на відношення до суспільства, і другого компонента слова „діалект”; це, по суті, стягнення в одне слово словосполучення „соціальний діалект”.
Соціолект – це сукупність мовних особливостей, притаманних якій-
небудь соціальній групі – професійній, віковій та ін., – у межах тієї чи іншої підсистеми національної мови. Прикладами соціолектів виступають особливості мовлення солдат (солдатський жаргон), школярів (шкільний жаргон), кримінальний жаргон, арго хіпі, студентський сленг, професійна
„мова” тих, хто працює на комп’ютерах, різні торговельні арго (наприклад,
„човникарів”, продавців наркотиків тощо) і под.
Термін соціолект зручний для позначення різноманітних і схожих одне на одного мовних утворень, яким властиві спільні об’єднувальні ознаки: ці утворення обслуговують комунікативні потреби соціально обмежених груп людей.
Соціолекти не являють собою цілісних систем комунікації. Це саме особливості мовлення – у вигляді слів, словосполучень, синтаксичних конструкцій. Підґрунтя соціолектів – словникове і граматичне –
здебільшого мало чим відрізняється від характерної основи для певної національної мови. Так, у сучасному кримінальному арго існує досить значна кількість специфічних позначень, у тому числі метафоричних: балда
„голова”, кусок „тисяча гривень”, мент „міліціонер”, хаза, малина
„злодійський притон”, хрусти „гроші”, шмонати „обшукувати”, етапка
„пересильна в’язниця” та ін., але відмінювання і дієвідмінювання цих слів, їхня сполучуваність у реченні реалізуються за усталеними загальномовними
моделями і правилами; загальномовною є і лексика, що не позначає які-
небудь специфічні реалії „професійного” і побутового життя злодіїв
(Ударили мене по балді; Це він купив за два куски та ін.).
ХІІІ.4.9.4. Ідіолект.Ідіолект (від грець. idios „свій”, „особливий”). Під ідіолектом звичайно розуміють індивідуальне використання системи мови, а саме: „сукупність формальних і стилістичних особливостей, властивих
мовленню окремого носія певної мови” [Виноградов 1990:171].
Насправді ніколи не говорять просто „по-українськи”, „по-німецьки” або „по-французьки”, а завжди розмовляють певним різновидом української, німецької або французької мови; і цей різновид відрізняється не лише специфічними ознаками, що притаманні окремій соціальній або територіальній групі, але й суто індивідуальними особливостями вживання
тих чи інших форм, слів, зворотів тощо. На відміну від соціального або територіального варіювання це – винятково індивідуальне вживання мови. Не випадково стверджують: „...на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів” [Пауль 1960:58]. У цьому сенсі будь-який ідіолект являє собою особливий стиль мовлення поряд з іншими ідіолектами.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Настанова на індивідуальне варіювання актуальна а fortiori в поетиці. В художньому творі ідіолект збігається в багатьох рисах з образом автора, особливо якщо пов’язувати його з творчим ставленням до мови, а автора визначати як „індивідуальну словесно-мовленнєву структуру, що пронизує лад художнього твору і яка визначає взаємозв’язок і взаємодію усіх його елементів” [Виноградов 1971:151-152, 211]. Індивідуально-авторське використання мови є насправді такою ж лінгвістичною проблемою, як і мовленнєві особливості будь-якого носія мови. На думку О.Г.Винокура,
„якщо ми задумаємося над питанням про „мову письменника”, то це не тільки законне, але й обов’язкове завданням мовознавства <...> проблема того відділу мовознавства, який, за почином Женевської школи, називається <...> лінгвістикою мовлення на відміну від лінгвістики мови” [Винокур 1991:51]. Не можна уявити мову без постійної диференціації:
„якби навіть раптом всі індивідуальні мови на певній території стали на мить зовсім тотожними, – пише Г.Пауль [Пауль 1960:60], – то хвилиною пізніше виникли б уже зародки нових розбіжностей”. Оскільки
„індивідуальні мови” – єдина емпірично дана нам реальність, часто роблять висновок,що мова – сума ідіолектів. Мова дійсно реалізується у вживанні, а будь-яке вживання є індивідуальним. Індивідуальне варіювання не можна абсолютизувати, тому що поряд зі специфічними
особливостями наявні і загальні властивості. Не випадково, що, абстрагуючись від індивідуальних відмінностей, з-поміж основних форм існування мови виділяють також діалекти і соціолекти.
Ідіолект може, звичайно, варіювати від твору до твору, тексти того ж автора будуть нерівнорядними, а тексти різних авторів – аналогічними.
За визначенням, відношення форми до змісту в художньому творі має
персональний характер, а естетичний об’єкт постає, за твердженням М.М.Бахтіна, „відповідною своєрідно здійсненою подією дії і взаємодії творця і змісту” [Бахтин 1975:71]. Кожний літературний напрям, чи класицизм, чи романтизм, чи реалізм, характеризується власним ставленням до системи засобів вираження, а кожний автор – своїм ставленням до даної системи. Це стосується насамперед способів розуміння, перетворення і поетичного використання літературної мови. Художній твір визначається не тільки зовнішньою традицією, але й тим, як ця традиція трансформується в тексті. Будь-який слововжиток симптоматичний тією мірою, якою відображає на загальному тлі традиції, специфіку індивідуального стилю: чим видатніший майстер, тим більшою мірою його творча манера розходиться із загальним стилем сучасної для нього епохи.
У вивченні ідіолекту особливе місце належить творчому використанню мови, релевантними тут можуть бути найрізноманітніші засоби аж до
використання порівнянь, метафор, повторів, паралелізмів тощо. Особливості
ідіолекту легко простежити навіть у порушенні правил сполучуваності, пор.:
„наскрізь простуджений” (В.Підмогильний), „Льольо й до того не виходило на розмову” (М.Хвильовий). Показовими постають й асоціативні зв’язки між
А.П.ЗАГНІТКО
словами: так, П.Гіро зазначає, що, „gouffire” провалля асоціюється у творчості
Бодлера з поняттями жаху, запаморочення і відповідно позначається як
„чорне”, „темне” [Гиро 1980:54].
Нові смисли можуть формуватися шляхом наближення слів, що не мали або давно втратили будь-який взаємний зв’язок. Г.О.Винокур наводить, зокрема, такі приклади: „Сокровище мое! Куда сокрылось ты?” (Сумароков); „Не находите ли, что ясень по-русски очень хорошо назван?
Ни одно дерево так легко и ясно не сквозит в воздухе, как он” (Тургенєв);
„Вешается на шею женатому! У!! Повеса, право, повела” (Островський);
„Гнев, – соображал он, – прогневаться, огневаться, – вот он откуда, гнев, – из огня! У кого огонь в душе горит, тот и гневен бывает. А я бывал ли гневен-то? Нет во мне огня” (Горький)” [Винокур 1991:30-31]. Зайвим є повторювати, що між словами „ясень” і „ясно”, „гнев” та „огонь” немає
ніякого етимологічного зв’язку: слова наближаються винятково внаслідок звукової подібності, а ця подібність притягує смислову еквівалентність. Встановлення еквівалентності між різними семемами означає фактично утворення контекстуального класу. Причому цей новоутворений клас семем не збігається з наявними в мові системними класами.
До висловлень поетичного тексту не можуть бути застосованими правила істинності і неістинності. Наприклад, вислів „льодяна прірва”
(Ш.Бодлер) – ні істинний, ні неістинний, а може бути тільки прийнятним або неприйнятним у відповідній системі координат. Щодо цієї системи, це – стан, у якому може перебувати об’єкт у семантичному універсумі певного ідіолекту. Так чи інакше, але обчислення предикатів у літературному тексті не можна виконувати на основі традиційних семантичних уявлень, що допускають інтерпретацію тільки щодо реальної дійсності. Оскільки мова в
художньому тексті йде не тільки про те, що наявне в реальному світі, але й про те, що могло би бути за відповідних обставин, аналіз висловлень здійснюється щодо того світу, яким є світ аналізованого тексту.
Звернення до ідіолекту має принципове значення для характеристики індивідуального стилю, особливо якщо форма словесної побудови постає, як стверджував М.Пруст, не тільки „питанням техніки, але й „бачення речей”. У цьому разі індивідуальне використання мови – це не просто
специфічний зворот мовлення, а спосіб оформлення субстанції змісту, за яким можна говорити про концептуалізацію дійсності в цьому ідіолекті.
ХІІІ.4.9.5. Арго. Жаргон. Сленг.Терміни арго и жаргон – французькі за походженням, сленг – англійський. Вони часто вживаються як синоніми. Видається доцільним розмежування цих понять: арго – це, на відміну від жаргону, певною мірою таємна мова, створювана спеціально
для того, щоб зробити мовлення певної соціальної групи незрозумілим для сторонніх. Тому правильно говорити „злодійське арго”, „арго лірників” – бродячих продавців XIX ст., а не „злодійський жаргон”, „жаргон лірників”. Таке протиставлення торкається насамперед історії формування жаргонів й арго. Синхронно „секретність” кримінального арго вельми відносна; ті, хто
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
бореться зі злочинністю, здебільшого знають цю мову цілком пристойно, а ідея тайно домовитися на арго в присутності передбачуваної жертви злочину виглядає вельми награно. Для цієї мети в межах конкретних злочинних угрупувань створюються разові коди того ж типу, якими користуються у відкритому листуванні ворожі шпіони: звичним словам надаються особливі таємні значення, причому так, щоб для стороннього слухача мовлення не видавалося дивним і мало б свій усталений смисл, що складається із нормативних лексичних значень. „Прихованість” мови кримінальників найчастіше показна, розрахована насамперед на збереження групової ідентичності, на протиставлення „своїх” і „не своїх”. В арго існує багато слів, що, в силу незначної відмінності від нормативних, не можуть претендувати на секретність, в інших випадках зовнішньо не можуть бути пізнані як ненормативні. Невипадково в арго слово люди позначає лише тих, хто сповідує злодійський закон; якщо, увійшовши до камери, злодій (не будь-яка „особа, яка здійснила крадіжку”, як у нормативній мові, а той, хто має визнаний у кримінальному світі ранг злодія в законі) запитує: „Люди є?”, він має на оці тих, хто належить до кримінального світу. Ще одна причина існування арго – необхідність у задоволенні експресії. У зв’язку з цим багато словникових одиниць замінюються в арго відносно часто, інші, емоційно менш забарвлені, залишаються без змін протягом століть. Д.С.Лихачов наголошує ще одну причину виникнення й існування арго: особливістю злодійського мислення постає наявність елементів магічного ставлення до світу. Первісно-магічне сприйняття виявляється і на ставленні до мови: невдало, невчасно мовлене слово може викликати нещастя. У зв’язку з цим у злочинному світі звичні слова замінюються арготичними, існує також ряд табуйованих тем, про які не прийнято говорити навіть на арго. Щодо цього кримінальне арго нагадує жаргонне і професійне мовлення мисливців, військових та ін.
Ступінь зрозумілості тексту на кримінальному арго сильно варіюється залежно від тематики. До жовтневого перевороту арго розвивалось цілком автономно від загальновживаної мови; в художній літературі арготична й інша жаргонна лексика вживалася майже винятково для мовленнєвої характеристики окремих персонажів (пор. дослідження О.Горбача). В
Радянському Союзі в 1920-і роки у зв’язку з різким підвищенням соціальної мобільності населення мовна норма дестабілізується, повсякденна мова пронизується словами кримінального походження, частина з них постає частиною розмовного стилю, й походження окремих перестає усвідомлюватися: барахло, по блату, липовий (у значенні „несправжній”) і под.
З 1930-х років у зв’язку з посиленням офіційного контролю за
письмовими текстами вони стають нормативнішими, але усне мовлення, насамперед молодіжний, армійський й інші жаргони, завдяки постійним масовим контактам представників усіх верств суспільства з пенітенціарною системою перебуває під помітним впливом арго. Арготична лексика широко використовується в непідцензурній художній
А.П.ЗАГНІТКО
літературі. В роки перебудови з відміною цензури суттєво арготизується мова усіх видів письмових текстів, засобів масової інформації і публічних виступів. З’являються твори, написані граничним виявом арготичної лексики – матизмами (пор. твори Л.Подерв’янського).
Термін сленг більш характерний для західної лінгвістичної традиції. За змістом він близький до того, що позначається терміном жаргон.
Арго, жаргон, сленг – це різновиди соціолекту. Специфіка кожного з
цих мовних утворень може бути зумовлена професійним відокремленням тих чи інших груп або їхньою соціальною відмежованістю від усього суспільства. Комп’ютерний жаргон (сленг) – приклад професійно специфічних мовних утворень, злодійське арго, студентський сленг – приклади соціально специфічних субкодів. Інколи група може бути відокремлена і професійно, і соціально; для мовлення такої групи характерні риси і професійного, і соціального жаргону (арго, сленгу). Приклад – солдатський жаргон, оскільки військова справа являє собою професію, а люди, що займаються цією професією, живуть своїм, досить відокремленим від суспільства, життям.
ХІІІ.4.9.6. Койне.Термін койне первісно застосовувався лише до загальногрецької мови, що сформувалася в IV-Ш ст. до н. е. і була єдиною мовою ділової, наукової і художньої літератури Греції до ІІ-ІІІ ст. н. е.
У сучасній соціолінгвістиці койне розуміється як такий засіб узвичаєного спілкування, що пов’язує людей, які розмовляють різними регіональними або соціальними варіантами певної мови. Роль койне можуть реалізувати наддіалектні форми мови – своєрідні інтердіалекти, що об’єднують у собі риси різних територіальних діалектів, – або одна з мов, що функціонують у цьому ареалі.
Поняття койне, особливо є актуальним для опису мовного життя великих міст, у межах яких змішуються маси людей з різними мовленнєвими навичками. Міжгрупове спілкування в умовах міста вимагає напрацювання такого засобу комунікації, який був би зрозумілий усім. Так постають міські койне, що обслуговують потреби повсякденного, здебільшого усного, спілкування різних груп міського населення.
Крім міських койне вирізняють койне ареалу, тобто певної території,
де поширена певна мова (або мови). Так, у багатомовній республіці Малі (Африка) як койне використовується мова бамана, що має наддіалектну форму [Виноградов 1990]. Поняття койне інколи застосовується і до письмових форм мови – наприклад, до латини, що використовувалася як мова науки в середньовічній Європі.
ХІІІ.4.9.7. Просторіччя.Просторіччя – це мовлення неосвіченого і
напівосвіченого міського населення, яке не володіє літературно кодифікованими нормами. Просторіччя можна розглядати як різновид койне. Сам термін просторіччя вживається переважно у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя – властиве саме для української, російської мовних систем (пор. також поняття суржику). Якщо
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
територіальні діалекти і літературна мова мають прямі аналоги в інших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема 1апgие рориlаirе, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі називається попstandard або illiterate speech, не виступають просторіччям, відрізняючись від останнього як соціальною базою (склад носіїв), так і структурними і функціональними властивостями.
Так, 1апgие рориlаirе тільки в чомусь корелює з просторіччям: хоча цей різновид мовлення перебуває між арго і фамільярним стилем літературної
французької мови, він арготизований (насичений елементами різних
соціальних арго – значно більшою мірою, ніж просторіччя). Але найголовніше те, що 1апgие рориlаirе – це не лише соціальний, але й стилістичний різновид французької мови: носії літературної мови в ситуаціях невимушеного спілкування використовують елементи 1апgие рориlаirе. В українському
літературному мовленні просторічні одиниці використовуються тільки з метою іронії, жарту, свідомого стилістичного контрасту і под.
Те, що можна зіставити з просторіччям в англійській мові, зокрема в американському варіанті, – це так званий спільний сленг, але він не має своїх носіїв, а є функційно-стилістичним різновидом англійської мови (елементи спільного сленгу широко використовуються в засобах масової інформації); останнім часом окремі лінгвісти відстоюють тезу про
необхідність виділення в українській мові так званого спільного жаргону, що посідає проміжний стан між просторіччям і соціальними жаргонами (пор. праці Т.П.Ілика).
Ще складніша картина в німецькій мові, де проміжні (між літературною мовою і територіальними діалектами) форми Наlbтипdart і Uтgапgsspraсhе містять цілий комплекс мовних, функційних і соціальних
ознак, що не дозволяють однозначно кваліфікувати ці мовні утворення до просторіччя за статусом і властивостями.
У споріднених слов’янських мовах, крім російської, де просторіччя виявлено найпослідовніше, просторіччя також немає аналогів. Так, оbеспa čеstiта – функційно-стилістичний різновид сучасної чеської мови, що є найближчою до просторіччя, відрізняється від просторіччя однією особливістю: вона використовується в побутових ситуаціях усіма, незалежно
від рівня їхньої освіченості (див.: [Нещименко 1985]). Польські міські діалекти більшою мірою, ніж сучасне просторіччя (особливо російське), мають підґрунтям селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне наближені до їхньої діалектної основи (див.: [Толстой 1985]).
Просторіччя реалізується виключно в усній формі. Найтиповіші сфери і ситуації реалізації просторіччя: сім’я, черга, суд (покази свідків), кабінет
лікаря і под. Загалом за сферами функціонування просторіччя легко зіставити з територіальними діалектами: в обох випадках домінують вузько побутові і внутрішньосімейні ситуації спілкування.
ХІІІ.4.9.8. Суржик.З проблемою просторіччя пов’язане питання суржику. Суржик належить до специфічної форми побутування в Україні
А.П.ЗАГНІТКО
(пор. у Білорусії – трасянка; вважають, що білоруський термін виник за моделлю українського). Цей термін запозичений із сільськогосподарської лексики, де він означає: „1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова” (Словник української мови. – К.: Наукова думка,
1978. – Т. ІХ. – С. 854). Отже, суржик – це наслідок змішування двох різних субстанцій і пониження якості продукції внаслідок такого
змішування. Словник Б.Грінченка цього значення не фіксує, хоча поряд з
першим подає значення – „людина змішаної раси”, пор.: Се суржик:
батько був циган, а мати дівка з нашого села (С.Черкасенко).
Саме гібридне явище українсько-російського мовлення виникло задовго до укладання Словника Б.Грінченка, пор. партію Виборного і
Возного в п’єсі „Наталка Полтавка” І.Котляревського, приклади з творів М.Кропивницького, М.Старицького та ін. Значний матеріал у цьому плані містять пам’ятки XVIII ст. з Лівобережної України.
На кінець ХІХ – початок ХХ століття змішана субмова була уже поширеною (була фактом, даністю спонтанного мовлення як такого), про що переконливо написав В.Жаботинський: „Був я ... на Дніпрі, прислухався до тамтешнього люду. Мене вразила їхня говірка – явне зіпсуття, явна
хвороба української мови. Хохли просто сипали українськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. ... я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне – інше питання... Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч
мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені – хоч я сам не малорос і не слов’янин – кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: „Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!” (цит. за: [Феллер М. 1994:105-106]).
У період українізації (20-ті роки) постало завдання розширення
функцій української мови, водночас активізувалась проблема змішаного мовлення. Аналізуючи склад українців, які за переписом 1930 року визнали свою приналежність до українців, а своєю рідною мовою вважали російську (1.300.000), М.Скрипник констатував, що „...в них синтакса і вся побудова мови українська, а вимова і певний запас слів російський. Значна частина таких громадян говорить по-українському лише з певною домішкою російських слів і виразів. Врешті, переважна частина таких громадян говорить мовою ламаною, мішаною, де здебільшого на основі української мови переплітаються слова українські із словами російськими, що мають українську вимову, з словами українськими, що мають вимову російську...” [Скрипник 1931:32].
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Згортання українізації почалося зі звинувачень в утисках національних меншин, зокрема російської, до якої долучили і відомі
1.300.000 українців. Захищаючись, М.Скрипник наполягав на кваліфікації змішаної говірки як такої, що ґрунтується на українськомовній основі, тому „...у виборі початкової мови ... навчання можна в більшій частині місцевостей УСРР надати перевагу у виборі мові українській... треба констатувати, що такою мовною основою мішаної говірки дітей по містах,
містечках і селищах є мова українська” (Там само).