РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
3.1. Наукові дослідження законодавчого регулювання форм права власності
Майнові відносини, зокрема відносини власності, є економічною основою держави та ключовою частиною предмета цивільного права. У процесі історичного розвитку проблематика правового регулювання питань власності перебувала в центрі наукових досліджень учених-цивілістів. Дослідницький інтерес до проблеми права власності не поменшав і нині, особливо – до проблеми його форм. Наукові дослідження законодавчого регулювання форм права власності затребувані як у законотворчій, так і в правозастосовній діяльності [21, с. 116].
Право спільної власності сприяє повнішій охороні інтересів суб’єктів цивільного права. Це право надає їм змогу спільно володіти, користуватися й розпоряджатися речами, вести трудове та селянське господарство, мати малі підприємства, майстерні в різних сферах господарської діяльності (ст. ст. 5 і 6 Закону України «Про підприємництво» [18]), а також купувати в приватну власність речі, придбання яких в індивідуальному порядку є складним або недоцільним, з метою задоволення їхніх матеріальних і культурних потреб, здійснення підприємницької діяльності. Право спільної власності, наголошує О. Дзера, відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяє підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.
На відміну від підстав виникнення спільної часткової власності закон перелічує випадки виникнення спільної сумісної власності. Тому за виникнення спільної власності вона вважається спільною частковою власністю, якщо іншого не передбачено законом або договором.
Поняття «речові права на чуже майно» охоплює такі види цих прав:
1) право володіння;
2) право обмеженого користування (сервітут);
3) право забудови земельної ділянки (суперфіций);
4) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
Законом можуть бути передбачені й інші речові права на чуже майно. Наприклад, Цивільний кодекс України закріплює речово-правові способи забезпечення виконання зобов’язань – заставу та притримання: у заставодержателя та кредитора, котрий притримував річ боржника, також виникають певні права на неї. Можуть виникати й інші речові права на чужі речі відповідно до чинного цивільного законодавства України.
У житті людей, особливо в їхній підприємницькій та іншій господарській діяльності, складаються такі ситуації, за яких виникає потреба скористатися чужими речами чи майном. Таку можливість найчастіше задовольняють засобами договірного права. Проте в окремих випадках договір є недостатньо надійним правовим засобом для задоволення потреби у використанні чужої речі. Тому виникла потреба винайти надійніший правовий засіб, який забезпечував би безперервне й безперешкодне використання чужої речі чи навіть майна. Таким засобом стало встановлення речового права на використання чужої речі, а не зобов’язального, що може бути припинене в будь-який час.
Попри наявний масив наукових розробок з досліджуваного питання, нині невирішеними залишаються проблемні питання колізійності норм вітчизняного законодавства про форми права власності, відсутність єдності в поглядах науковців щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в частині форм права власності тощо [26, с. 118].
У структурі цивільного законодавства, що регулює відносини власності, зокрема визначає й розмежовує основні форми власності в Україні, слід виокремити такі нормативно-правові акти:
– Конституцію України від 26 червня 1996 року (з подальшими змінами та доповненнями) [1];
– Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (з подальшими змінами та доповненнями) [2];
– Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року (з подальшими змінами та доповненнями) [6];
– укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти (акти міністерств і відомств), видані відповідно до зазначених правових документів.
Отже, в сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів. Водночас необхідність подальшого зміцнення законності у сфері нормотворчості постійно потребує підвищення рівня організації відомчих нормативних актів. Досягненню цього могли б сприяти такі заходи:
а) скорочення кількості відомчих актів за рахунок зменшення питань, з яких відповідні відомства мають право їх видавати;
б) забезпечення цілковитої узгодженості між нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, з одного боку, і відомчими актами, з другого.
У зв’язку з цим бажано було б нормативно закріпити обов’язковість такої узгодженості й запровадити санкції за її недодержання.
В Україні нині найголовнішою формою права власності є приватна власність. Після прийняття чинного Цивільного кодексу України, який набрав сили з 1 січня 2004 року, законодавець остаточно визначив: суб’єктами права приватної власності є не лише особи фізичні, а й юридичні. При цьому фізична особа (зокрема підприємець) є власником майна і відповідає ним за своїми зобов’язаннями. У разі ж, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад або частку в господарське товариство чи виробничий кооператив (членом останнього має бути фізична особа – ст. 163 ЦК України), ця нова юридична особа стає власником такого майна так само, як і набутого за іншими підставами. Зокрема, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді або в іншому виді господарського товариства досягається стовідсоткова державна участь або участь територіальної громади, майно, котре належить такому господарському товариству, є об’єктом права приватної власності. У цій ситуації між господарським товариством і державою чи територіальною громадою виникають корпоративні відносини, пов’язані з правами участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило за чинним на момент написання даного коментарю правом поширюється на всіх юридичних осіб, крім створених розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління
Чинний ЦК України поділяє юридичних осіб на осіб приватного права й осіб публічного права. Останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК України). Розробники проекту ЦК України намагались відмовитися від застосування поняття «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання суб’єктами права власності на майно, закріплене державою і територіальною громадою за створеними ними юридичними особами. Але в остаточному варіанті ЦК України, схваленому 16.01.2003 p., згідно зі ст. 329 юридична особа публічного права набуває право власності лише на майно, передане їй у власність.
Із другого боку, чинний ЦК України діє разом із Господарським кодексом, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст. 133 Господарського кодексу України). А майно державного унітарного підприємства перебуває в державній власності та підлягає закріпленню за ним відповідно до права господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 Господарського кодексу).
У частині другій і третій статті 325 Цивільного кодексу України згадується про два різновиди обмежень права приватної власності:
а) залежно від виду майна;
б) залежно від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч. 2 встановлюється загальне правило, згідно з яким суб’єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно до закону не можуть їм належати. Ст. 178 ЦК Україн визначає правила недопущення перебування у цивільному обігу окремих об’єктів цивільного права, перелік яких має міститися в законі (об’єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження стосовно переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі. Законодавством про приватизацію окреслюється перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації.
Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не дають правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також приводу доводити достовірність тези про «рівність та різноманіття форм власності». Економічні відносини присвоєння (власності), зауважує Є. Суханов, виступають у різноманітних формах залежно від того, хто є їх суб’єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому.
Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому суб’єктом права власності не можуть бути трудові колективи, громади (крім територіальної громади) й подібні до них утворення, котрі не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, створюється новий самостійний власник (юридична особа), що стає індивідуальним, а не колективним суб’єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно [30, с. 215].
У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невід’ємне право людини (ст. 41). Поділ на зазначені види права власності використано законодавцем і при створенні ЦК України. Виходячи зі змісту статей 324–327 ЦК України, самостійними суб’єктами права власності виступають український народ, юридичні й фізичні особи стосовно об’єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста.
Отже, можна казати про відокремленість права державної власності від права власності українського народу та від права комунальної власності.
Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об’єкт (ч. 1 ст. 355 ЦК України). Учасників спільної власності називаються співвласниками. Об’єктом права спільної власності, як і будь-якого права власності, може бути індивідуально визначена річ чи сукупність речей. Вони можуть бути подільними чи неподільними. Однак як об’єкт права спільної власності становлять єдине ціле. Тож для права спільної власності характерною є множинність суб’єктів і єдність об’єкта.
Множинністю суб’єктів права спільної власності на той самий об’єкт спричинена потреба спеціального регулювання відносин спільної власності. Це необхідно, підкреслює Ю. Толстой, для узгодження волі співвласників, забезпечення кожному з них урахування їхніх законних інтересів і інтересів третіх осіб, котрі їх оточують, належного стану їхнього спільного майна тощо.
3.2. Проблематика та шляхи вдосконалення права спільної власності в Україні
Спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом (формою) власності, вона засновується на існуючих формах власності. Вона не є особливим економічним відношенням власності, а лише становить різновид якого-небудь самостійного відношення власності, що полягає у одночасному присвоєнню конкретних матеріальних благ кількома особами. У даному випадку не виникає ніякої «змішаної форми власності», адже кожний учасник залишається самостійним власником свого майна, а стосовно спільного об’єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам.
Стосовно одного і того ж майна (частини майна) може існувати одночасно спільна сумісна та спільна часткова власність. Наприклад, у випадку, коли власниками 1/2 частки у праві власності на об’єкт нерухомості за договором купівлі-продажу стали подружжя, кожне з яких перебуває у зареєстрованому шлюбі, ця частина майна буде належати подружжю на праві спільної сумісної власності, а інша 1/2 - на праві спільної часткової власності іншому співвласнику. Іншими словами, подружжя у «внутрішніх» відносинах між собою вважатимуться суб’єктами права спільної сумісної власності, а у «зовнішніх» відносинах з іншим співвласником об’єкту нерухомості - підкорятимуться правилам, що регулюють здійснення права спільної часткової власності (наприклад, на них поширюється ст. 362 ЦК України, що встановлює переважне право учасників права спільної сумісної власності на придбання майна, що продається іншим учасником, за ціною, оголошеною для продажу) [34, с. 16].
Законодавчих норм, які б чітко визначали конкретний розмір частки учасника у праві спільної часткової власності, що був би відмінним від принципу рівності часток, не існує. Закон встановлює лише загальні підстави для зміни часток у праві спільної часткової власності, проте розмір часток визначатиметься на підставі домовленості учасників або у судовому порядку.
З деяких справ очевидно, що деякі суди для вирішення питання про визнання за суб’єктом частки у праві спільної часткової власності обов’язково перевіряють наявність домовленості (договору) про створення права спільної часткової власності; інші - навпаки, обмежуються з’ясуванням фактів придбання майна за спільні кошти суб’єктів. Оскільки закон не висуває щодо виникнення права спільної часткової власності такої обов’язкової підстави, як домовленість учасників, відсутність такої домовленості, на наш погляд, не є перешкодою для визнання осіб співвласниками. У будь-якому випадку, сам характер дій співвласників, як спрямовані на досягнення спільного матеріального результату, вже свідчить про існування a priori такої «домовленості» або принаймні про не суперечність виникнення права спільної часткової власності інтересам цих суб’єктів.
Вельми проблемним наразі є питання про право учасників спільної часткової власності передавати належні їм частки у заставу (іпотеку). Для укладення договору застави заставодавець в силу ч. 1 ст. 576 ЦК України має володіти правом на відчуження майна.
ЦК України містить лаконічну норму, яка дозволяє передавати у заставу спільне майно лише за згодою усіх співвласників. Спеціальне законодавство про заставу (іпотеку), зберігаючи це загальне положення, доповнює його спеціальними нормами. Згідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі. Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.
Реалізація наведених норм унеможливлюється тим, що виділення майна зі спільної часткової власності у натурі призводить до припинення відносин спільної часткової власності і спільної власності взагалі для особи, яка здійснила право на виділ. Відповідно, після укладення договору про виділ особа стає індивідуальним власником і здійснює розпорядження своїм майном на власний розсуд, а норми глави 26 ЦК України на неї не поширюються [23, с. 300].
Незрозумілість і непридатність до практичного застосування законодавства з питань застави (іпотеки) частки, що закріплена на праві спільній частковій власності, призвела до формулювання висновку членів Комісії з методології, аналізу та прогнозування нотаріальної практики Української нотаріальної палати про те, що нотаріусам рекомендовано утримуватись від посвідчення таких договорів до удосконалення законодавства, навіть за умови наявності згоди усіх співвласників.
Таким чином, співвласник не може реалізувати належне йому право на самостійне розпорядження своєю часткою шляхом укладення договору застави (іпотеки), якщо тільки він попередньо не укладе договір про виділ (поділ) майна у натурі, тобто не припинить право спільної власності.
На практиці трапляються численні випадки, коли встановити місце проживання або місце перебування інших співвласників не уявляється можливим або коли інші учасники ніяк не відреагували на надіслане їм повідомлення, а відтак прямі докази повідомлення інших учасників про намір продажу частки можуть бути відсутніми, незважаючи на те, що співвласник-продавець виконав покладені на нього законом обов’язки. Тому договір купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності іншій особі може бути посвідчений нотаріусом також: за наявності відомостей про те, що інші учасники спільної часткової власності відмовились одержати надіслані на їх адреси заяви продавця про його намір продати свою частку. Про цю обставину повинна свідчити зроблена на зворотному повідомленні відмітка органу зв’язку. Повідомлення іншим співвласникам доцільно відправляти цінним листом з описом вкладення з метою уникнення можливих непорозумінь з приводу з’ясування змісту листа, адресованого співвласникам; 2) у разі якщо адреса інших учасників спільної часткової власності невідома. На підтвердження цього повинен бути поданий документ відповідного компетентного органу (довідкової служби, адресного бюро тощо).
Закон не визначає, чи визнається договір, за умови доведення порушень переважного права співвласників, недійсним (судова практика в цьому питанні не є одноманітною), проте підстави для визнання договору недійсним існують (ч. 1, 2 ст. 203, ст. 215, ст. 362 ЦК України).
Слід відзначити, що у багатьох випадках позивач може не знати, за якою ціною був здійснений продаж частки, а відтак реально може бути позбавлений можливості виконати вищезазначений обов’язок. В цих випадках судам слід приймати позов до розгляду, в процесі якого робити запит до нотаріальних контор про видачу копії укладеного договору з метою з’ясування розміру сплаченої покупцем ціни. Лише після цього можна вимагати від позивача внесення конкретної грошової суми на депозит суду.
На практиці трапляються ситуації, коли частка учасника протягом тривалого часу нікому не належить, тобто не має власника. Наприклад, з двох учасників спільної часткової власності один помер, а спадкоємців, які б прийняли спадщину, немає. Вважаю, що відсутність суб’єкта права власності на іншу частку жодним чином не обмежує другого співвласника у реалізації свого права розпорядження часткою. Якщо об’єктом права спільної часткової власності є нерухоме майно, нотаріус посвідчує правочин про розпорядження часткою за умови витребування свідоцтва про смерть; одержання відповіді на запит (витягу зі Спадкового реєстру) з державної нотаріальної контори за місцем останнього постійного проживання померлого співвласника про те, що спадкова справа не заводилась або про відсутність спадкоємців, які б прийняли частку померлого у спільному майні; а якщо відчужується житловий будинок, квартира (їх частина) - також після одержання довідки про зареєстрованих осіб за адресою цього житла.
Може скластися така ситуація, коли співвласник має намір продати свою частку у праві спільної часткової власності на жилий будинок, частина якого знаходиться у користуванні співвласника-продавця (ч. 2, 3 ст. 358 ЦК України) і водночас є (була) предметом договору найму. На мій погляд, при виникненні конкуренції вимог інших співвласників та наймача перевагу все ж таки слід віддати першим, оскільки предметом договору купівлі-продажу виступає не відчуження конкретного майна-житла, а абстрактної ідеальної частки у праві власності на це майно. Крім того, на відміну від правового становища співвласників, механізм реалізації права яких є досить детально регламентованим законодавством, порядок здійснення права наймача на переважну купівлю не визначений, що не може не ускладнити його реалізацію на практиці [29, с. 137].
Слід підкреслити існуючу на перший погляд невідповідність норми ч. 1 ст. 363 ЦК України загальним положенням про момент виникнення права власності у набувача майна за договором відповідно до ст. 334 ЦК України. Згідно загального правила ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Однак суперечності у наведених нормах немає. Справа в тому, що частка у праві спільної часткової власності не припадає на конкретну річ, а поширюється на усе майно. Відтак, оскільки співвласник може відчужити лише свою ідеальну частку, а не конкретне майно, він не може «передати» свою частку шляхом її фактичного вручення набувачеві.
Аналіз практики договорів виділу та поділу засвідчує неоднакові підходи щодо критеріїв «самостійності» об’єктів виділу (поділу), якщо ними виступають жилі будинки та нежитлові будівлі. Договори про виділ частки із спільного часткового майна (поділ), яким є жилий будинок, посвідчуються за умови технічної можливості облаштування окремого газо-, водо- та теплопостачання, в той час як договори про виділ частки з майна (поділ), яким є нежитлова будівля, посвідчуються і переважно визнаються дійсними без вирішення цього питання в договорі. Так, позивач звернувся до відповідача з позовом про виділ частки із спільної часткової власності розміром 78/100 цілісного майнового комплексу. Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов було задоволено, цілісний майновий комплекс було поділено, за позивачем було визнано право власності на низку будівель, що відповідає 78/100 цілісного майнового комплексу, а за відповідачем - право на будівлю, що відповідає 22/100 цілісного майнового комплексу
Вищий господарський суд, розглянувши у касаційному порядку скаргу на прийняті рішення, вказав на те, що «посилання скаржника на те, що судами не були прийняті до уваги доводи відповідача про знаходження інженерних мереж електро-, тепло-, водопостачання, водовідведення цілісного майнового комплексу у володінні та користуванні лише позивача, та неможливість у зв’язку з цим поділу цього майна, є безпідставними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували неможливість використання мереж відповідачем та перешкоджання такому використанню їх позивачем» (постанова Вищого господарського суду України від 25.01.2005 р. у справі N 36/449).
Встановлюючи обов’язковість нотаріальної форми договору про поділ нерухомого майна, закон водночас не вимагає його державної реєстрації.
Шляхи вдосконалення права спільної власності в Україні шлях довгий та складний, який має багато чинників, як позитивних так і негативних. Перш за все досконаленням є проведення реформ та співставлення теоретичних аспектів та практичних, бо як показують наведені в курсовій роботі приклади, що практика відрізняється від теоретичного уявлення і породжує казусу.