VІІІ. 3. Оцінювання за 100 бальною системою навчальної роботи студентів 24 страница
У деяких німецьких державах робилися спроби кодифікації цивільного права — у Баварії, Саксонії, Пруссії, Австрії. Однак прийняті тут кодекси дуже різко відрізнялися від Кодексу Наполеона. Вони захищали кріпосництво, зберігали феодальну залежність селянства, цеховий устрій, закріплювали відверто феодальні положення про «підвладних сільських обивателів», «панів і слуг» і т.ін.
Яскравим прикладом такого поєднання феодальних і буржуазних підходів може бути Австрійське цивільне уложення 1811 року. Воно містило в собі численні норми, які носили, по суті, буржуазний характер. Але одночасно тут передбачався суто феодальний поділ права власності на повний і неповний, а власників — на верховного і підлеглого, йшлося про спадкову оренду, про спадкове оброчне утримування, про встановлення невідчужуваного родинного майна і т.д. В цілому ж Австрійське цивільне уложення було кроком уперед в розвитку буржуазного цивільного права в Німеччині.
Значним пам'ятником цивільного права в Німеччині середини XIX століття стало Саксонське цивільне уложення 1863 року. Це була спроба, як пояснювали його укладачі, використати в інтересах німецької буржуазії римське право. Саксонське уложення було побудоване відповідно до пандектної системи, а тому поділялося на п'ять частин. Відкривалося воно загальною частиною, потім йшли розділи, присвячені основним правовим інститутам: речове право, право зобов'язань (право вимагань), сімейне право, спадкове право. Уложення мало значні недоліки, нагадуючи скоріше підручник римського пандектного права, ніж законодавчий акт.
Буржуазія ще до 1871 року вимагала загальнонімецької кодифікації цивільного права. І хоч феодальні сили чинили опір, розвиток йшов саме в цьому напрямі. У 1848 році був запроваджений єдиний для всієї Німеччини вексельний статут, що значно полегшило торговельні і грошові операції. У 1861 році Союзний сейм приймає Торговий кодекс, де дістали втілення окремі буржуазні вимоги щодо регулювання торговельних операцій.
Але лише після 1871 року, коли Бісмарк об'єднав Німеччину «залізом і кров'ю», було розв'язане завдання кодифікації німецького цивільного права виданням так званого Німецького цивільного уложення — Цивільного кодексу Німеччини. Процес створення Уложення був дуже складним і довгим. В 1873 році було прийнято поправку до конституції Німецької імперії, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Відповідно до цього рейхстагом була призначена комісія у складі юристів-теоретиків для розробки проекту Цивільного кодексу. Перший проект цивільного уложення, який разом з пояснювальною запискою склав п'ять томів, був відхилений. У 1890 році було створено нову комісію. Другий проект був прийнятий і затверджений рейхстагом у 1896 році. Однак Німецьке цивільне уложення набрало чинності тільки 1 січня 1900 року.
Німецьке цивільне уложення — одна з найважливіших кодифікацій XIX століття. Разом з тим Уложення має кілька серйозних особливостей.
По-перше, воно видане в Німеччині, де буржуазія уклала союз з юнкерством, старими феодальними силами. Тому Німецьке цивільне уложення є буржуазним у своїй основі, але зберігає феодальне землеволодіння і деякі пережитки кріпосницьких порядків.
По-друге, Німецьке цивільне уложення становить кодифікацію періоду переходу до імперіалізму. Воно акумулювало нові і характерні для епохи індустріального капіталізму тенденції в розвитку буржуазного цивільного права в цілому. У зв'язку з цим багато питань вирішується вже не так, як у Кодексі Наполеона, коли буржуазія, йдучи до влади, тільки встановлювала своє панування.
По-третє, час видання Цивільного уложення належить до періоду загострення соціальних конфліктів, протистояння буржуазії і робітничого класу. Через це автори Уложення не ставили собі за мету зробити цей кодекс доступним для широких народних мас.
Кодекс розраховувався винятково на фахівця-юриста. Викладений він важкою мовою, рясніє спеціальною термінологією, в ньому велика кількість різного роду посилань. Цим пояснюються і невизначеність формулювань, можливості для якнайширшого судового розсуду в тлумаченні і застосуванні параграфів Уложення, наявність положень, які можна було розуміти по-різному, так званих «каучукових» норм.
Німецьке цивільне уложення було побудоване за пандектною системою: загальна частина, право зобов'язань, речове право, сімейне право і спадкове право. Таким чином, Уложення складалося з п'яти книг, розбитих на 2385 параграфів.
Відрізнялося Німецьке цивільне уложення від Кодексу Наполеона і змістом. У ньому (книга 1. Загальна частина) дістає повне визнання юридична особа, якої не знав Французький цивільний кодекс. Шістдесят дев'ять параграфів Уложення докладно регламентували права і обов'язки різних видів юридичної особи.
Відповідно до Уложення товариство, що не має господарської мети, отримує цивільну правоздатність через внесення запису в спеціальний реєстр при суді. Товариства, які ставлять перед собою господарську мету, отримують правоздатність внаслідок урядового дозволу, який надається окремими німецькими державами — членами Союзу. В Уложенні визначалися устрій товариства, роль його статуту, функції правління і т.ін. Передбачалося позбавлення товариства правоздатності, якщо внаслідок протизаконної постанови загальних зборів або протизаконної діяльності правління виникає погроза «громадським інтересам»(§ 43).
Німецьке цивільне уложення визнавало загальну цивільну правоздатність всіх громадян. Загальна правоздатність осіб розпочиналась з моменту їх народження, а цивільна дієздатність з 21 року. За виключенням приписів, що витікали із шлюбно-сімейного права, не передбачалось ніякої суттєвої різниці між правовим статусом чоловіків і жінок.
Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце тільки внаслідок душевної хвороби, марнотратства або у випадку п’янства чи нерозсудливого нехтування своїми сімейними чи громадськими обов’язками.
Друга книга, присвячена праву зобов'язань, найбільше містить так званих каучукових норм, які надавали дуже великі можливості для судового розсуду. Визнавалася, наприклад, недійсною «угода, що порушує добрі звичаї» (§ 138), суддям дозволялося тлумачити договори, як того потребують «сумління» і «звичаї обороту» (§ 157) та ін. Такі невизначені критерії дозволяли максимально враховувати інтереси панівних класів.
Головним видом виникнення зобов’язань був договір. У випадку з нерухомістю його слід було заключати тільки письмово і тільки за участю юридично уповноважених державою осіб. Традиційно вважались недійсними договори (і будь-які інші угоди), які здійснені по відношенню до неможливих речей, ті, що протирічать законам, а також ті, що порушують вимоги громадської моралі.
В конкретні правила про договори були введені нові положення, які посилили захищеність однієї із сторін. Так, в договорі особистого найму закон зобов’язував наймача дотримуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливим виходячи з характеру робіт. Заборонялось укладати договори найму на все життя, в будь-якому випадку через 5 років можна було розірвати такий договір. При укладенні певних договорів передбачалась можливість при поважних причинах або обумовлених в законі випадках відмовиться від виконання зобов’язань без ніяких наслідків. Відмова від принципу обов’язковості договору як загального правила була важливою рисою зобов’язального права по уложенню. Боржник не мав права виконувати свій обов’язок частинами. Це ставило його в занадто невигідне становище.
Третя книга Уложення дає дещо інше, ніж у Кодексі Наполеона, визначення права власності. Кодекс намагається задовольнити як інтереси феодальних власників, коли дозволяє збереження ленів, спадкові оренди та інше, так і інтереси капіталістичних монополій, коли обмежує дрібного власника. Так, згідно з Уложенням власник земельної ділянки «не може заборонити проникання до нього з іншої ділянки газу, пару, запаху, диму, тепла, шуму, якщо таке діяння не заважає йому або заважає незначною мірою користуватися своєю ділянкою» (§ 906). Все це змушувало власника землі зазнавати певних незручностей (газ, дим, двигтіння ґрунту, а також подібні до цього явища, пов’язані з роботою промислових підприємств, залізниць і т.д.). Не можна було протестувати проти польотів над земельною ділянкою, проти того, що хтось копає під нею, коли це не заважає нормальному ходові польових робіт. Багато уваги приділяло Уложення сервітутам (правам на чужу річ), докладно розробляло інститут володіння.
Власник речі міг застосувати силу для того, щоб відняти її в особи, яку він застав у момент незаконного привласнення або захоплення речі. Цим положенням ще раз підкреслювалась недоторканість приватної власності.
Нові моменти виникли і в сімейному праві. Так, у четвертій книзі закріплювався принцип верховенства чоловіка в родині. Проте Уложення дещо поліпшило становище одруженої жінки: вона дістала дозвіл розпоряджатися своїм майном, займатися своєю професійною діяльністю, з дозволу чоловіка жити окремо. Пояснювалися ці нововведення тим, що жінка почала відігравати тепер велику роль у капіталістичному виробництві, — адже власники підприємств були зацікавлені в дешевій жіночій праці.
Уложення закріплювало громадянську форму одруження. Чоловік міг одружитися по досягненні 21 року, а жінка – 16 років. Закріплювалась моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не розірвавши попередній.
Розлучення допускалось тільки в судовому порядку і при наявності узаконених причин (перелюбодіяння, споєння злочину, порушення шлюбних обов’язків, в т. ч. жорстоке поводження по відношенню до одного з членів подружжя). Це пояснювалось впливом протестантизму.
В значній мірі умовним став інститут батьківської влади по відношенню до дітей. Мати також була зобов’язана і мала право піклуватися про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Зберігалась можливість батька застосовувати по відношенню до своєї дитини виправні заходи, але вони накладались тільки по рішенню опікунського суду.
Зберігалась різниця в правах законних і позашлюбних дітей. По відношенню до матері позашлюбні діти мали рівні права з її законними, по відношенню до батька – рідство не визнавалось. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька аліменти до досягнення ними 16 років.
П’ята книга трактувала норми спадкового права. Спадкування за законом відбувалось за ступенем спорідненості. При відкритій спадщині дозволялось відшукувати навіть далеких родичів. Разом з тим закон значно розширив свободу заповіту. Але якщо був заповіт, то залишалась обов’язкова частина для спадкоємців по закону (1/2 частини, яка б належала по закону). Право на обов’язкову частину у спадщині мали тільки законні діти.
Кодифікація цивільного права сприяла оновленню торгового законодавства. В 1897 році було прийнято нове Торгове уложення. Воно включало чотири розділи: про купецький стан, про торгівельні товариства і негласні об’єднання, про торгівельні угоди, про морську торгівлю.
У 1871 році було прийнято загальноімперське Кримінальне уложення.
Найбільше статей у ньому стосувались злочинів проти держави, проти особи і власності. Уложення давало детальну класифікацію державних злочинів, серед яких поряд з “верховною і земською зрадою” вказувались “образа імператора”, “місцевих правителів”, фальшивомонетництво, опір властям, заклики до непокори владі. За ці злочини передбачалась смертна кара або ув’язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій) карались ув’язненням.
Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим “поліцейським порушенням”. У цьому розділі перераховувалось те, що було заборонено чинити підданому імперії. Штрафом або ув’язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток. Уложення діяло до кінця другої світової війни.
У 1877 році було видано кримінально-процесуальний кодекс. Він закріплював правила й процедуру змішаного процесу. Кодекс посилив обвинувачувальні засади, роль поліції, особливо на стадії попереднього розслідування. Формально порушення кримінального переслідування і складання обвинувального висновку покладались на прокурора. Фактично підставою для цього були матеріали, одержані поліцією. Адвокат цілком ознайомлювався із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав посилення обвинувачення в стадії судового розгляду. Разом з прокурором додатковим обвинувачем міг виступати потерпілий. Такої особливості не знало кримінально-процесуальне право інших країн. Німецький кодекс допускав перегляд не лише обвинувальних, а й виправдних вироків. Проступки та дрібні правопорушення карались одноосібно дільничними суддями через видання каральних наказів.
Тема 3.5. Держава і право Росії 18-початку 20 століття.
Тема: №3.5. Держава і право Росії 18-початку 20 століття.
1. Державні реформи першої половини 18 століття.
2. Формування нової системи права. Кодифікація права.
3. Реформи 60-70-х років. Селянська реформа 1861 р. Судова реформа 1864 р. Земська реформа 1864 р. Міська реформа 1870 р. Військова реформа 1874 р.
4. Оформлення конституційної монархії.
5. Розвиток права на початку 20 століття.
1) Державні реформи першої половини 18 століття.
Характерною рисою абсолютизму є прагнення регламентувати правове становище кожного із існуючих станів. Таке втручання могло мати як політичний так і правовий характер. Законодавець прагнув визначити правовий статус кожної соціальної групи і регулювати її соціальні дії.
Правовий статус дворянства був суттєво змінений прийняттям Указу про єдиноспадкування 1714 р. Цей акт мав декілька наслідків:
1) Юридичне злиття таких форм земельної власності, як вотчина і помістя призвело до виникнення єдиного поняття “нерухомості”. На її основі відбулась консолідація стану. Поява цього поняття призвела до формування більш точної юридичної техніки, розробки правових повноважень власника, стабілізації зобов’язальних відносин.
2) Встановлення інституту майорату - спадкування нерухомості тільки одним старшим сином, не властивого російському праву, метою якого було збереження від роздроблення земельної дворянської власності.
Але реалізація нового принципу призводила до появи значних груп безземельного дворянства, змушеного влаштовуватись на військову чи цивільну службу. Це положення Указу викликало найбільше невдоволення дворян (було відмінено в 1731 р.).
3) Перетворивши помістя в спадкове землеволодіння, Указ разом з тим знайшов новий спосіб прикріпити дворянство до державної служби - обмеження спадкування змушувало його представників служити за платню. Дуже швидко почав формуватись багаточисельний бюрократичний апарат і професійний офіцерський корпус.
Логічним продовженням Указу про єдиноспадкування став Табель про ранги (1722 р.). Його прийняття свідчило про ряд нових обставин:
1. Бюрократичний підхід при формуванні державного апарату переміг аристократичний (зв’язаний з принципом місництва). Професійні якості, особиста відданість і вислуга стають визначальними при просуванні по службі.
2. Сформульована Табелем про ранги нова система звань і посад юридично оформила статус правлячого класу. Були підкреслені його службові якості: будь-яке вище звання могло бути присвоєне тільки після проходження через весь ланцюг нижчих звань. Встановлювались строки служби в певних званнях. З досягненням звань восьмого класу чиновник одержував звання спадкового дворянина і міг передати титул у спадщину.
3. Табель про ранги зрівняв військову службу з цивільною: звання присвоювались в обох сферах, принципи просування по службі були однакові.
4. Підготовка кадрів для нового державного апарату стала здійснюватись в спеціальних школах і академіях в Росії і за кордоном. Ступінь кваліфікації визначався не тільки чином, але й освітою, спеціальною підготовкою.
Бюрократизація державного апарату відбувалась на різних рівнях і на протязі тривалого періоду. Об'єктивно вона співпадала з процесами подальшої централізації владних структур. Вже в другій половині 17 століття зникають залишки імунітетних феодальних привілеїв і останні приватновласницькі міста. Боярська Дума із органу, який відав разом з царем найважливішими справами в державі в кінці 17 століття перетворюється в періодично скликувану раду приказних суддів. Вона стає контрольним органом, який спостерігав за діяльністю виконавчих органів (приказів) і органів місцевого управління. В кінці 17 століття відбувається об'єднання галузевих і територіальних приказів.
Процес централізації торкнувся і системи місцевих органів: з 1626 р. по всій території держави поряд з органами місцевого самоуправління (губні, земські хати, міські приказчики) стали з'являтись воєводи. На кінець 17 століття їх кількість виросла до 250 тисяч, вони зосередили адміністративну, судову і військову владу на місцях, підкоряючись центру. Воєводи вже в 80 рр. 17 століття витіснили по всій території держави виборні місцеві органи.
Реформи вищих органів влади і управління, що відбулися в першій чверті 17 століття прийнято ділити на три етапи:
- 1699-1710 рр. - часткові перетворення в системі вищих державних органів, в структурі місцевого самоуправління, військова реформа;
- 1710 - 1719 рр. - ліквідація колишніх центральних органів влади і управління, створення нової столиці, Сенату, проведення першої обласної реформи;
- 1719-1725 рр. - створення нових органів галузевого управління для колегій, проведення другої обласної реформи, реформи церковного управління, фінансово-податкової реформи, створення правової основи для всіх установ і нового порядку проходження служби.
В 1711 р під час знаходження Петра І у військовому поході був створений Сенат. По Указу Сенат повинен був, керуючись діючим законодавством тимчасово заміщувати царя. Пізніше Сенат стає постійно діючим органом. До компетенції Сенату відносились: судова і організаційно-судова діяльність фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторгові і кредитні повноваження.
В 1718 р. в склад Сенату, крім призначених царем членів, ввійшли всі президенти створених установ-колегій (іноземних справ, юстиції, військова, бюджетна).
В 1722 р. Сенат був реформований трьома указами імператора. Був змінений його склад. В склад Сенату вже не входили президенти колегій.
Для контролю за діяльністю Сенату в 1715 р. була введена посада генерал-ревізора, якого пізніше замінив обер-секретар Сенату. Реформа 1722 р. Перетворила Сенат у вищий орган центрального управління.
Місцеве управління на початку XVIII ст. здійснювалось на основі старої моделі: воєводське управління і система обласних приказів. В процесі реформ Петра І в цю систему стали вноситись зміни. В 1702 році вводиться інститут воєводських товаришів, виборних від місцевого дворянства. В 1705 році цей порядок стає обов’язковим, що повинно було посилити контроль за старою адміністрацією.
В 1702 році відміняється інститут губних старост, а їх функції передаються воєводам, які завідували справами разом з виборними дворянськими радами.
В 1708 році вводиться нове територіальне ділення держави: засновувалось 8 губерній, по яких були розписані повіти і міста. В 1713 – 1714 рр. число губерній виросло до 11.
На чолі губернії був поставлений губернатор чи генерал-губернатор, які об’єднували в своїх руках всю адміністративну, судову і військову владу. Їм підкорялись 4 помічники по галузях управління.
Під час реформи (до 1715 року) склалась система місцевого управління, що включала в себе три ланки: повіт – провінція – губернія.
Військова реформа була однією з найголовніших державних перетворень початку XVIII ст. Після невдалих походів на Азов(1695-1696рр.) закінчило своє існування дворянське кінне ополчення. Зразком для перетворення військових частин стали полки особистої охорони Петра І.
З 1699 року розпочинається формування рекрутської системи набору в армію. З 1723 року на підставі перепису населення була введена система подушної розкладки рекрутів. В 1719 році вводиться “Статут військовий”, який регламентував склад і організацію армії, відносини командирів і підлеглих, обов’язки військових чинів.
В 1720 році був прийнятий Морський статут.
В 1721 році був заснований Святійший Синод, який став вищим органом церковного управління. Синод очолював світський чиновник – обер прокурор. Управління церковними землями став здійснювати Монастирський приказ, який став складовою структурою Синоду. Монарх перетворився в юридичного главу церкви. Він вирішував питання організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила свою роль ідеологічної опозиції світським властям: будь-які рішення монарха обговоренню не підлягали.
В жовтні 1721 року в зв’язку з перемогою в Північній війні Сенат і Святійший Синод присвоюють Петру І титул “Батька Вітчизни, Імператора Всеросійського”, і Росія стає імперією.
2) Формування нової системи права.
Головним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалось Соборне Уложення 1649р., правова сила якого неодноразово підтверджувалась указами. В першій чверті XVIII ст. коло джерел суттєво змінюється: поповнюється маніфестами, указами, статутами, регламентами і іншими формами актів. Законодавство в цей період стає більш чітким по формі і менш казуальним. Письмове оформлення законів і їх публікація стають обов’язковими. Вперше з’являється вказівка на те, що закон не має зворотньої сили.
Публікація і тлумачення законів покладались на Сенат, який пропонував своє тлумачення імператору. Імператор приймав остаточне рішення.
Велика кількість прийнятих актів вимагала проведення систематизації і кодифікації. З 1649 р. по 1696 р. було прийнято більш як півтори тисячі актів, що мали силу закону. За період правління Петра І було прийнято більш як три тисячі правових актів. Виникали серйозні ускладнення в узагальненні і тлумаченні цих розрізнених і часто взаємовиключающих норм.
Перша спроба (після Соборного Уложення 1649 р.) систематизації правових норм була зроблена створеною в 1700 р. Палатою про уложення. Головним завданням палати стало приведення у відповідність з Судебниками і Соборним Уложенням всієї маси прийнятих в останній час нормативних актів. Друге завдання заключалось в оновленні судової і управлінської практики шляхом включення в неї нових норм права.
Робота Палати продовжувалась до 1703 р. коли був складений проект Новоуложенної книги. Проект зберігав структуру Соборного Уложення (двадцять п’ять глав), але його норми суттєво обновились. Ця робота Палати була першим досвідом по систематизації права.
Кодифікаційна робота розпочалась пізніше. В 1714 р. готується перегляд Соборного Уложення. Судді зобов’язані були вирішувати справи тільки на підставі норм Уложення і не протирічащих йому указів. Спеціальній комісії доручалось звести всі послідуючі (після 1649 р.) укази і приговори в звідні збірники.
В 1718 р. В доповіді Юстиць – колегії було запропоновано прийняти як джерело нових правових норм шведські закони, включивши в єдиний звід Соборне Уложення, нові укази і шведський кодекс. Головним напрямком кодифікаційної роботи в цей час було виділення норм, спрямованих на укріплення і захист державного інтересу. Цьому завданню були присвячені і підбір нових норм, і зміна принципів тлумачення і застосування закону.
В 1725 р. проект нового Уложення був закінчений. Він складався з чотирьох книг (120 глав, 2000 статей). Слухання проекту намічалося провести в Верховній таємній раді, але після смерті Петра І дворянська реакція змінила відношення до кодифікаційної роботи і її мети: іноземному впливу була протиставлена ідея правової вітчизняної традиції. В плані юридичної техніки намітився поворот від кодифікації (обновлення) законодавства до його систематизації.
Досвід кодифікаційної роботи першої половини XVIII ст. показав, що розвиток права спрямовувався на створення галузевого ділення, для чого і створювались окремі зводи норм. Зводи будувались на систематизації, рецепції і узагальненні практики правозастосування. Сфера дії правового акту залежала від його форми. Статути видавались для певного відомства (Військовий, Морський) або для регулювання певної галузі права (статут про векселі, коротке зображення процесів чи судових тяжб).
Регламенти визначали склад, організацію, компетенцію і порядок діловодства органів управління (Генеральний регламент 1720 р., Духовний регламент 1721р.).
Указами оформлялось введення нових державних органів і посад, введення в дію актів галузевого законодавства, призначення на посади.
Для законотворчої діяльності абсолютизму характерна детальна регламентація всіх сторін громадського і приватного життя. Тому особлива увага приділялась формам правових актів і правового регулювання. Найбільш розповсюдженими формами в першій чверті XVIII ст. були:
Регламенти – акти, що визначали загальну структуру, статус і напрямок діяльності окремих державних установ.(Регламент Комерц-колегії (про торгівлю – 1719 р.)
Маніфести. Видавались тільки монархом і за його підписом і були звернені до всього населення і до всіх установ. В формі маніфестів оголошувалось про вступ монарха на престол, про початок війни або підписання миру, про великі політичні події і акції.
Іменні укази. Також видавались і підписувались монархом. В них формулювались рішення, що були адресовані конкретним державним установам чи посадовим особам: Сенату, колегіям, губернаторам.
Укази. Могли видаватись монархом або від його імені Сенатом і були націлені на рішення певної справи, введення чи відміну конкретних установ, норм чи принципів діяльності. Адресувались вони певному органу або особі і були обов’язковими тільки для них. В формі указів виносились судові рішення Сенату.
Статути. Збірники, що містили норми, які відносились до певної сфери державної діяльності (1716 р. – Військовий статут, 1720 р. – Морський статут).
Зміни, що відбулися в політичний і державній системі Росії при її вступі в період абсолютизму, привели до змін в сфері кримінального права. На початку XVIII ст. суди при розгляді кримінальних справ керувались Соборним Уложенням 1649 р. і новоуказними статтями. Перша петровська систематизація кримінально-правових норм була проведена в 1715 р. при створенні “Артикула військового”.
Військові артикули складались із 24 глав і 209 статей. Вони були включені як друга частина у Військовий статут.
Артикули містили основні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, вини, мети покарання, необхідної оборони, крайньої необхідності, перелік обставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.
Злочини поділялись на навмисні, необережні і випадкові. Законодавець звертав увагу на ступінь випадковості – різниця між необережним і випадковим злочином була дуже незначною. Відповідальність знімалась чи пом’якшувалась в залежності від об’єктивних обставин. До пом’якшуючих обставин закон відносив стан афекту, малолітство злочинця, а також нерозуміння і давність.
Характерно, що до обтяжуючих обставин закон вперше став відносити стан сп’яніння (раніше стан сп’яніння відносився до обставин, що пом’якшували вину).
Законодавець вводив поняття крайньої необхідності (наприклад, крадіжка від голоду) і необхідної оборони. Для останньої вимагалось наявність ряду обставин: ступінь відповідальності захисту загрозі, факт наявності нападу і факт загрози життю особи, що захищалась. Відсутність однієї із ознак могло призвести до покарання особи, яка захищалась, але покарання могло бути пом’якшено. Поняття перевищення меж необхідної оборони ще не існувало.
Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і завершений злочин. Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим: закон передбачав можливість добровільної відмови від здійснення злочину (наприклад, відмова від завершення дуелі вже ставшими біля бар’єру дуелянтами).
Інститут співучасті в злочині не був достатньо розроблений: ролі співучасників не диференціювались законом. Але по деяких злочинах посібники карались не так суворо як виконавці злочину (наприклад, посібники, що підтримували бунтівників).
В законі є фактор повторності. Наприклад, за першу крадіжку карали шпіцрутенами , за другу також шпіцрутенами в подвійному розмірі (дванадцять разів), за третю відрізали ніс, вуха і висилали на каторжні роботи, а за четверту передбачалась смертна кара.
Артикули містили такі види злочинів:
Проти релігії. В цю групу входили чаклунство, ідолопоклонство, які карались смертною карою (спаленням) при умові, що будуть доказані відносини обвинуваченого з дияволом. При відсутності таких доказів призначалось тюремне ув’язнення і тілесне покарання.
Недотримання церковних обрядів і невідвідування богослужінь, знаходження в церкві в п’яному вигляді карались штрафом або тюремним ув’язненням.
Державні. Простий намір вбити або взяти в полон царя карався четвертуванням. Так же карався збройний виступ проти влади.
Образа словом монарха каралась відрубуванням голови.
За зраду також передбачалась смертна кара.
До посадових злочинів відносили хабарництво, яке каралось смертною карою, конфіскацією майна і тілесними покараннями.
Особливий склад посадових злочинів склало казнокрадство.
Несплата податків каралась починаючи з XVIII ст. примусовими роботами.
Військові злочини, які були включені в Артикули (зрада, допомога ворогу, листування з ворогом), продовжували діяти до ХІХ ст.
Злочини проти порядку управління і суду. До них відносились зривання і знищення указів, які карались смертною карою.
Фальшивомонетництво каралось спалюванням.