Програма залучення дитини до соціального світу
Я – ЛЮДИНА
Автор – Козлова Світлана Акимівна –
доктор педагогічних наук, професор
Слово до колег
Шановні колеги-вихователі, батьки дітей дошкільного віку! Якщо ви розумієте виховання як процес довготривалий і кропіткий, такий, що вимагає від вас знань, терпіння, безмежної любові до дітей, процес, у якому «першу скрипку» грає сама дитина, а ви вміло, професійно і тактовно допомагаєте їй стати людиною, – наша програма для вас.
У ній ви знайдете матеріал, за допомогою якого вам вдасться розвинути у дитини інтерес до світу людей і до самого себе, виробити бажання виховувати самого себе. Чи важко це для дитини дошкільного віку? Давайте спробуємо!
Потенціал дитини в рамках її інтелектуального і морального розвитку значно вищий, ніж звикли вважати. Крім того, упущені в дошкільному віці можливості в подальшому не відновлюються, або важко відновлюються. Справа не тільки в тому, що дитина здатна засвоювати значно більший об’єм інформації, що при відповідному навчанні, заснованому на врахуванні індивідуального темпу і закономірностей розвитку, вона раніше набуває вміння аналізувати і порівнювати, розуміти причинно-наслідкові зв’язки і залежність, самостійно робити умовиводи. Важливо і те, що уже в дошкільному віці можна суттєво активізувати пізнавальні інтереси дитини; сприяти вихованню впевненості в собі, волі; розвинути емпатію, доброзичливе ставлення до людей; закласти основи планетарного мислення, відчуття себе Людиною Землі і громадянином власної країни.
Основні положення і структура програми
Мета нашої програми – допомогти педагогу розкрити дитині навколишній світ, сформувати у неї уявлення про себе як представника людського роду; про людей, які живуть на Землі, про їхні почуття, поступки, права і обов’язки, різноманітну діяльність; на основі пізнання розвинути творчу, вільну особистість, яка володіє відчуттям власної гідності і поваги до інших людей.
Реалізація програми вимагає від педагогів і батьків відновити, а можливо, і поповнити свої знання з різних наук – анатомії, астрономії, географії, історії, літератури, етнографії. Також знадобиться і знання національного мистецтва, релігії.
Важливою особливістю програми є те, що вона направлена на формування у дитини світогляду – власного бачення світу, «картини світу».
У традиційних програмах виховання і навчання дошкільників простежується пріоритет знань над почуттями. Це вносить у процес морального розвитку формалізм, а в процес інтелектуального розвитку мотивацію «пізнавати, запам’ятовуючи», а не «пізнавати, усвідомлюючи».
Дана програма побудована на наступних концептуальних положеннях:
1. Інтелектуальний і моральний розвиток дитини дошкільного віку здійснюється в тісному поєднанні, вони взаємно мотивовані і носять у дітей переважно прагматичний характер. Крім того розвиток уяви, найпростіших форм логічного і абстрактного мислення, активне формування самоусвідомлення і самооцінки, соціальних почуттів дозволяє вже на етапі дошкільного дитинства закладати основи творчого начала особистості.
2. Творчий потенціал особистості дитини формується під впливом усвідомлення себе людиною з усіма притаманними їй суто людськими проявами в поступках, почуттях, відношеннях, а також шляхом залучення до загальнолюдських цінностей і культури.
3. Стрижневим поняттям програми є знання про Людину. Саме ці знання дозволяють дитині усвідомлено включитись в процес самовиховання. Звичайно, дитина дошкільного віку ще не здатна цілеспрямовано виховувати себе, але увага до себе, розуміння своєї людської сутності, поступове усвідомлення себе, своїх можливостей і будуть сприяти тому, що дитина навчиться бути уважною до свого фізичного і психічного здоров’я, і через себе навчиться бачити інших людей, розуміти їх почуття, думки, переживання, поступки.
4. При розробці конкретних знань ми враховували, що знання про соціальну дійсність повинні виконувати в процесі соціалізації особистості триєдину функцію: нести інформацію (інформативність), викликати емоції (емоціогенність), спонукати до діяльності поступками. Кожна із складових зазначеної триєдності має свою специфіку.
Так, інформативність, яка об’єктивно притаманна знанням, не є такою для дитини, якщо знання дуже складні або занадто прості. І у першому і в другому випадку вони не можуть бути для конкретної дитини інформативними. Занадто складні завдання стають бар’єром для сприймання. Наприклад, дитина не може зрозуміти всі анатомо-фізіологічні особливості функціонування людського організму. І у тому випадку, коли б ми намагалися пояснити їй ці особливості, то дитина дуже швидко перестала б нас слухати, а отже і сприймати інформацію. Якщо ж знання занадто прості і вже давно перейшли для дитини із області «незрозумілих» в область «зрозумілих» (Н.Н.Поддьяков), то і в даному випадку інформативність знань буде занадто заниженою. Тому в нашій програмі ми намагались відбирати знання, які знаходяться між вищим і нижчим порогами інформативності.
Оскільки наша мета – не тільки повідомляти дітям знання, але і викликати оціночне ставлення до соціальних явищ, фактів, подій, сприяти розвитку соціальних емоцій, почуттів, то друга (не по значимості) складова – емоціогенність – надзвичайно важлива. Але і вона реалізується лише у тому випадку, якщо інформація «накладається» на вже набутий соціальний досвід, на схильність і бажання дитини до сприймання знань, які викликають переживання.
Процес пізнання соціальної дійсності не буде повноцінним, якщо те, що пізнає дитина, не буде знаходити свого вираження в різноманітних формах її власної діяльності. Знання повинні стимулювати дитячу активність. Можна, наприклад, сформулювати інформацію так: «На Землі є багато країн, у них живуть багато різних людей…» Тут яскраво виражена інформативність, можливо, що ця фраза викличе інтерес дітей. Але чи стимулюватиме вона дитину до активності, до діяльності? Проте найчастіше вихователь саме так і подає знання.
Ми спеціально вибрали для написання нашої програми такий стиль, щоб вона з самого початку орієнтувала педагога на спонукальну функцію знань. І фраза, зазначена вище, у нашій програмі звучить наступним чином «…Якщо ти уважно подивишся на глобус (карту), то побачиш, як багато на ньому різнокольорових ділянок. Покажи їх. Це різні країни. На глобусі є і твоя країна, Україна, ми в ній живемо. Давай знайдемо її…»
5. Програма націлює на послідовне введення дитини в соціальний світ. Швидкість і глибина пізнання надзвичайно індивідуальні і частково пов’язані з віком. Багато залежить також від характеру накопиченого дитиною соціального досвіду, від її статі, від особливостей розвитку емоційної і пізнавальної сфер і т. ін. Тому орієнтуватись варто не лише на вік, але і на фактичне засвоєння програми.
Пізнавальний матеріал всіх розділів може подаватися всім дітям у скороченому вигляді, а тим, хто проявляє особливий інтерес і розуміння, – повністю.
Інформативна частина програми засвоюється більш успішно, якщо педагог надає перевагу пошуково-експериментальним (продуктивним) проблемним методам.
Особливої уваги ми надаємо організації та стилю виховної роботи, оскільки саме вони слугують базою і показниками успішності програми, яка пропонується.
Виховна робота повинна бути направлена на те, щоб дитина відчувала себе впевненою, захищеною, щасливою, щоб була впевненою що її люблять, задовольняють її розумні потреби. Вона повинна знати не тільки свої обов’язки, але і права також. Дитина не є ізольованою від усіх інших дітей, її об’єднує з усіма іншими цікава сумісна діяльність. У спілкуванні з дітьми і дорослими вона оволодіває нормами і правилами поведінки, взаємовідносин, розуміє їх доцільність і необхідність.
Відносини з дорослими довірливі, доброзичливі, але не рівноправні: дитина розуміє, що вона ще дуже багато чого не знає, не вміє, що доросла людина більш освічена і досвідчена. Тому варто прислуховуватись до порад і слів дорослого. Але дитина розуміє( і це від неї не приховується), що не всі дорослі люди – хороші, вчиться відрізняти хороші поступки від поганих.
Дорослі у спілкуванні з дітьми намагаються уникати наказового тону, частіше проявляти довіру в їхні сили і можливості. Замість «ти повинен це зробити» говорити «ти можеш», замість «не роби так» - «зроби так». Дуже важливо, щоб у житті дітей було більше сміху, жартів, сюрпризів, музики, ситуацій, які вимагають прояву уваги і турботи одне про одного. Вихователь підтримує найменші прояви творчості, ініціативи, самостійності, уважно слідкує, щоб ніхто не порушував прав дитини.
У дошкільному закладі діти почуваються господарями – це їх дім, тому вони дуже добре знають приміщення, вільно і самостійно орієнтуються у ньому. Разом з вихователем облаштовують свою групову кімнату, періодично за бажанням змінюють обстановку. У приміщенні дошкільної установи є «місця усамітнення», які дають можливість дитині помалювати, продивитися книгу, подумати наодинці. Але є і місця для колективних ігор, занять, для проведення дослідів, для праці. В цілому у дошкільному закладі царює обстановка зайнятості, змістовного спілкування, дослідження, творчості, радості. У повсякденному житті в групі часто звучить музика. Діти можуть працювати під музику, за бажанням включати магнітофонні записи улюблених пісень. Музична забарвленість життя буде створювати життєрадісність, оптимістичне світосприйняття.
Програма «Я – Людина» включає чотири великих розділи: «Що я знаю про себе», «Хто такі дорослі люди», «Людина – творець», «Земля – наш спільний дім». Кожен розділ має кілька підрозділів, які конкретизують його зміст:
1. «Що я знаю про себе»
Мій організм,
Мої почуття,
Мої думки,
Мої поступки,
Мої вміння,
Моя сім’я, мій родовід,
Як ми живемо в дитячому садку.
2. «Хто такі дорослі люди»
Дорослі і діти,
Для чого і як працюють дорослі,
Для чого і як люди відпочивають.
Людина – творець
Предмети рукотворного світу,
Людина створює техніку,
Жива, нежива природа і людина,
Матеріали, створені людиною,
Людина – художник
4. Земля – наша спільна домівка
Що таке Земля,
Які люди живуть на Землі,
Як люди заселяли Землю,
Твоя країна, твій народ.
Усі розділи програми взаємопов’язані і доповнюють один одного, хоча кожен має свою специфіку, свою освітньо-виховну мету.
Однією із умов реалізації програми ми вважаємо природне «залучення» в цілісний педагогічний процес, що побудований за принципом виділення домінуючих освітньо-виховних цілей. Такі цілі реалізуються на фоні певного пізнавального матеріалу, зміст якого вихователь черпає з нашої програми. У відповідності зі змістом, його особливостями виділяється стрижнева діяльність, тобто та діяльність, яка найбільш адекватна для реалізації завдань. Це можуть бути в одному випадку гра, в другому – праця, в третьому – заняття, пізнавальна діяльність. Всі інші види діяльності виконують компенсаторну функцію, тобто доповнюють те, що не може дати стрижнева діяльність. Форми роботи з дітьми різні: колективні, підгрупами і індивідуальні.
Ми рекомендуємо щотижня проводити заняття наступних видів:
1. Пізнавальні евристичні бесіди.
2. Читання художньої літератури.
3. Зображувальна і конструктивна діяльність.
4. Експериментування і досліди.
5. Музика.
У повсякденному житті повинні мати місце ігри (сюжетно-рольові, ігри драматизації, рухливі), спостереження, вправляння, трудова діяльність, індивідуальні бесіди, свята і розваги.
Щоб програма реалізувалась найбільш ефективно, пропонуємо декілька порад.
Порада перша: не ускладнюйте нашу програму. Не варто читати дітям курс анатомії, фізіології, психології, історії та ін. Наша мета – дати початкові уявлення, викликати інтерес до пізнання себе, інших людей, світу. При цьому навіть на хвилинку неможна забувати, що перед нами дитина дошкільного віку, яка пізнає світ перш за все почуттями, а вже потім головою. Наші розповіді повинні бути простими і зрозумілими, без наукової термінології, але науково достовірні.
Порада друга:проводьте бесіду з дитиною тоді, коли їй хочеться розмовляти з вами на дану тему. Ніколи не заставляйте її до цього. Розмова повинна виникати природно: на прогулянці, ввечері , перед їжею, під час умивання і т д. Намагайтесь пробудити у дитини інтерес до бесіди, бажання не тільки відповідати, але і самій задавати запитання. Навчайте дітей цьому.
Порада третя:не поспішайте з відповіддю на ваше запитання чи запитання дитини. Запропонуйте спочатку, щоб вона подумала, пошукала відповідь у книзі чи поспостерігала, провела дослід. Опосередковано, не прямо підведіть дитину до вірного висновку. Нехай вона переживе цей стан першовідкривача, свою «еврику».
Підтримуйте дитину впевненістю в тому, що вона обов’язково САМА догадається, зрозуміє, вирішить важке завдання. Похваліть її за самостійне рішення, розкажіть про її «подвиг» іншим дітям, близьким. Якщо ж дитині самостійно не вдалося знайти відповідь, допоможіть їй – познайомте з логікою своїх роздумів і знову продемонструйте впевненість, що незабаром вона і самостійно зможе вирішувати подібні завдання. Проявляйте побільше терпіння і поваги до інтелектуального потенціалу дитини!
РОЗДІЛ 1
Що я знаю про себе
Мета даного розділу – формувати у дитини уявлення про свою приналежність до людського роду. Виховувати впевненість у собі, уміння аналізувати свої поступки, почуття, думки. Бережливо ставитись до своєї сімї, свого роду, друзів, інших людей, тварин.
Мій організм
Я – людина, я – хлопчик (дівчинка). Як і у всіх людей, у мене є руки, ноги, голова, вуха, ніс, рот, язик. Це мої помічники, оскільки вони допомагають мені пізнавати все про світ, у якому я живу: очі мені для того, щоб бачити предмети, людей, розрізняти кольори, бачити сонце і зорі; вуха – щоб чути, як говорять люди, співають птахи, звучить музика; ніс – щоб відчувати запахи, дихати; руки – щоб брати предмети, малювати, грати; ноги – щоб ходити, бігати. Я люблю своїх помічників і вчусь оберігати їх від бруду, хвороб та ударів. Є люди, у яких не має якогось із органів відчуттів: якщо у людини не бачать очі, її називають сліпою, якщо не чують вуха – глухою. Таким людям важко жити, тому ми повинні завжди їм допомагати, ніколи не сміятись над ними.
Ще у мене, як і у всіх людей, є серце, шлунок, легені. Це внутрішні органи, їх не видно, але я можу їх відчувати: можу почути, як сильно б’ється моє серце, коли я багато та швидко бігаю; я бачу, як я дихаю… Ці органи також дуже важливі: шлунок переробляє їжу, яку я споживаю; якщо я погано її пережовую, то шлунку це важче зробити. Легені допомагають дихати, це ніби повітряні кулі всередині організму. Коли я вдихаю повітря, я ним наповняю кулі; коли видихаю – тоді «здуваю» кулі, щоб потім знову набрати свіжого повітря. Якщо вдихати дуже холодне повітря, можна захворіти. А серце, як моторчик, «ганяє» кров по всьому тілу і годує мене із середини. Найголовніший орган – мозок. Він знаходиться в голові. Мозок керує всіма іншими органами. Він найголовніший мій помічник.
Мої органи схожі і в той же час не схожі на подібні органи тварин. Одні тварини бачать значно краще за людину, краще мене. Інші чують звуки, які людське вухо не відчуває. Але людина розумніша за тварин, вона навчилась допомагати своєму організмові.
Мої відчуття
Я вмію радіти, сміятись, посміхатись. А інколи я ображаюсь, плачу, сумую, скучаю. Коли я радію, мені хочеться співати, танцювати, стрибати, розповідати комусь про свою радість, зробити так, щоб і всі навколо мене радувались. Коли я сумую, я сиджу тихо, не розмовляю, у мене опущена голова, я не хочу грати, розглядати книги, телепередачі. Але я знаю, що я – людина, і тому вмію керувати своїми почуттями: можу стриматись і не заплакати, можу не капризувати, можу не засміятись, навіть якщо це дуже смішно. Це важко – керувати собою, але я навчаюсь цьому.
Я розумію, коли інші люди радіють чи сумують. Мені про це розповідають їхні очі, руки, мова. Мої очі, руки і навіть ноги теж уміють розповідати про мій настрій. Я вчу їх розповідати без слів про те, що я думаю, що зробив і що хочу зробити. Це дуже цікаво. Не все, що я відчуваю, я можу розповісти, передати словами, своїм голосом. Це вміє робити тільки людина.
Мої думки
Я – людина, і тому я вмію думати і вмію розповідати про те, що я думаю. Я думаю про різне: про себе, про маму, про тата, про свою кішку, про того, хто мене образив чи порадував. Думки бувають веселі і сумні. Думки є у кожної людини, отже, вони бувають свої і чужі. Чужі думки можуть бути зовсім не такими, як у мене, але я не серджусь на людину, якщо вона думає по-іншому. Потрібно поважати думки іншої людини, тоді і мої думки люди будуть поважати.
Мені подобається пізнавати нове, тому я дивлюсь телепередачі, читаю книги, запитую про те, що мене цікавить. Мені подобається самостійно догадуватись про те, чого я раніше не знав. Для того, щоб знати багато, потрібно уважно спостерігати, запам’ятовувати, повторювати. Мені подобається придумувати загадки, казки, фантазувати, складати вірші.
Я привчаю себе думати, перш, ніж щось говорити чи робити. Я багато чого ще не знаю, але, якщо буду навчатись, пізнаю. Мені подобаються люди, які багато знають, роблять відкриття, створюють те, чого раніше не було. Таких людей називають ученими, винахідниками, і я хочу бути схожим на них.
Мої поступки
Поступки – це те, що я роблю по відношенню до інших людей, тварин. Поступки бувають хороші і погані. Коли я допомагаю малюкам, старшим, всім, кому це потрібно; коли я радую близьких мені людей, роблю те, що їм приємно; коли говорю хороші слова, дарую подарунки, не ображаю тварин, піклуюсь про них; коли взимку годую птахів, наливаю кішці молока, вчу собаку подавати лапу і т.п., - все це мої хороші поступки. Але інколи я поступаю погано: капризую, скуплюсь, ображаю кого-небудь. Потім, обдумуючи свій поступок, мені стає соромно і я намагаюсь виправитись. У мене не завжди це виходить, але я обов’язково навчусь.
Мої вміння
Я багато чого вмію: розмовляти, співати, танцювати, бігати, стрибати, ліпити, малювати, вишивати, грати на металофоні...
Я вмію акуратно їсти, умиватись, одягатись, прибирати на місце іграшки, допомагати мамі...
Я багато чому вже навчився, але багато чого ще не вмію. Наприклад, я не вмію збирати із конструктора машину, не вмію добре мити посуд та ін. Але якщо я дуже захочу, я можу всьому цьому навчитись, адже я – людина! Я багато чому хочу навчитись, щоб допомагати іншим, щоб зі мною було цікаво моїм друзям, щоб навити когось тому, що сам умію. Мені подобаються люди, які все вміють. Я хочу бути таким. Таких людей називають умільцями, майстрами.
Моя сім’я, мій родовід.
Я знаю своє ім’я, прізвище, домашню адресу, номер телефону, знаю, як звуть моїх батьків, де вони працюють.
Ми – це моя сім’я: мама, тато, сестра і я. Це наша маленька сім’я. Ми живемо дружно і піклуємось один про одного. У нас є велика сім’я: бабусі і дідусі, тітки і дядьки. У мене є дві бабусі і два дідуся. Я їм внук( внучка). Бабусі – це мами моїх батьків, дідусі – це татусі моїх батьків. Тітка – сестра мами( тата), дядько – брат мами( тата). Я їм – племінник. Вони живуть в інших будинках і навіть інших містах, але все одно вони наші рідні, родичі, це наш рід. Інколи, у свята, ми всі збираємось разом, буває дуже весело і добре. У нас у родині всі гарно співають, і я також гарно співаю. Мені розповідав мій дідусь, що колись його дідусь та батько були дуже хорошими людьми, всі їх любили за доброту. Я хочу бути схожим на моїх родичів. Ми всі у нашому роді схожі між собою. Я схожий на тата і бабусю, а моя сестра – на маму. У мене такі ж очі, як у бабусі в молоді роки. У нас є великий сімейний альбом. Інколи ми всі разом розглядаємо його і всі разом слухаємо багато цікавих історій. Я дуже люблю свою велику родину.