Педагогічний доробок П. Юркевигча, М.Драгоманова. В. Антоновича
Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.) належить до тих діячів, котрі увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певного мірою розглядається розвиток української освіти, шкали, культури та їх взаємодія на різних етапах життя народу. М.П.Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передусім зобов'язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 роки юнак навчався в Галицькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року М.П. Драгоманов стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну та професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, стикаючись на історичні факти,М.П. Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань. У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об’єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти. Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час,коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями.
Панфіл Юркевич лишив по собі невелику літературну спадщину, включаючи і педагогічні твори. За життя він мав усього 12 публікацій, лише 5 з них припадає на московський період, серед яких переважали праці з питань педагогіки. Педагогічні ідеї П.Д.Юркевича висвітлюються в таких основних педагогічних працях, як: «Лекції про виховання”, “Курс загальної педагогіки”, а також філософським обгрунтуванням педагогічної концепції у відомому доробку нашого земляка “Розум згідно з вченням Платона і досвід згідно з вченням Канта”. Основи педагогіки Юркевича були сформовані в київському періоді його наукової творчості і відтворені в працях “Ідея” та 'Серце і його значення в духовному житті людини згідно з вченням слова Божого”. Вже в той час автор заявив, що ідея наповнює божественним світлом життя людини і дарує їй здатність творити безсмертне і вічне.
Релігійні та наукові позиції Юркевича. які визначені в “Ідеї” і в подальшому знаходять вияв у педагогічній концепції, - це насамперед поєднання християнської моралі і науки, віри та знання. Тому, якщо спробувати дати аксіологічну оцінку педагогічному вченню П.Юркевича, то безперечно його складовими частинами є теологія, філософська антропологія, етика, юриспруденція, психологія і педагогіка. Ідея Юркевича - це сутність людства, як єдиного цілого, ідея моральної діяльності індивіда в суспільному об'єднанні, ідея верховної істоти, яка насамперед дбала б про благочинність і моральне вдосконалення соціуму. Але оскільки всяка ідея потребує пояснення і розуміння, то таку функцію, на думку філософа, спроможна виконати філософія. Том філософія, вказує Юркевич. є пріоритетною серед наук, які спроможні пояснювати і вивчати людський дух. У даному випадку є цікавим визначення П.Юркевичем предмету філософії. “Філософія. - підкреслює він, - це наука наук, це усвідомлення абсолютним духом себе самого, спокійне дзеркало, в якому відображається цей світ і його зміни”. Саме в такому ракурсі і надихає нас сьогодні постать Юркевича як теоретика неординарної концепції громадянського суспільства і філософсько-педагогічного вчення. ‘‘Держава, - писав П.Юркевич. - підтримує своє існування та історичне значення спочатку арміями, потім вона усвідомлює потужну силу капіталу і опікується розвитком народного добробуту, накінець. вона переконується, що до цих умов значення її сили повинна долучитися ще одна умова і дуже важлива і нічим іншим не замінима - це народна освіта. Коли держава досягає такого рівня розвитку, тоді виховання молодого покоління є домом громадським і предметом загальної уваги всіх: сім’ї, церкви, суспільства, держави’'. Освітня концепція П.Юркевича - це насамперед логічне продовження його філософсько-антропологічних висновків, сутність яких і подальша перспектива в формуванні високоморальної особистості, громадянина і гуманіста. “Завдання гуманістичної освіти в тому, - відзначав П.Юркевич. - щоб всі дані блага, якими є народність, релігія, мораль, дістали ствердження на загальноприйнятих і загальнолюдських засадах”. Головними педагогічними принципами Юркевича є принцип свідомого впливу освіти на особистість і покладання всіх зусиль на свідому віддач накопичених індивідом знань. На думку вченого-педагога. Завдання педагогіки державницького рівня слід розуміти як формування свідомого, вільномислячого громадянина. “Школа, - за визнанням П.Юркевича. - не є особливою і новою формою спільного духу, вона є штучною установою, яка отримує своє моральне життя від тісного зв'язку з сім'єю, суспільством, державою і церквою” [5]. Школа в баченні педагога - це освітня і моральна інституція. 'Народи освічені і вільні, - підкреслює вчений. - вміють робити школу місцем, яке оточує їх моральною атмосферою свободи” . Виходячи з „філософії серця”, Панфіл Юркевич наголошував, щозавдання школи у вихованні почутт ів: якщо школа дала учневі світло без тепла, уміння знати без здатності співчувати, то знання будуть використані учнем лише як засоби для удосконалення людей. Людина ж відчуває живу потребу заповнити себе іншими людьми, щоб поряд зі знаннями в учнях розквітали кращі почуття. А для цього необхідні: могутній вплив релігії, сильні враження від історії людства й вітчизни, споглядання і переживання істини, добра й краси.
В. Антонович — знаний український учений і педагог. Він блискуче читав лекції в Київському університеті (з 1878 р. — професор), працював в Археографічній комісії, готував документи для »Архипа Юго-Западной России». У 1863—1880 рр. був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1881 р. — головою Історичного товариства
Нестора Літописця. Разом із М. Драгомановим видав »Исторические песни малорусского народа», заснував при університеті нумізматичний музей. Його перу належить тритомне дослідження »Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира».
В. Антонович усвідомлював велику роль козацтва в історії України, проте на відміну від істориків народницького напряму зовсім не ідеалізував його. Він цілком об’єктивно оцінював причини і наслідки всіх пов’язаних із козацтвом подій. Його твори вирізняються лаконічністю, проблемною інтерпретацією фактів, монографічною глибиною висвітлення теми. Розробляючи вузлові моменти історії народу, вчений дав їх філософське обґрунтування. В його працях »Дослідження про козацтво» (1863), »Монографія з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) вперше знайшла наукове висвітлення історія польсько-українських відносин, що становить зміст українського життя на Правобережній Україні від другої половини XVI ст. й донині. На думку вченого, українська історія була історією народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити за законами, чужими їхнім поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини. Це призводило до постійних козацьких повстань, гайдамацьких рухів, віково - кривавої боротьби, що скінчилася після занепаду Речі Посполитої остаточним поневоленням українського населення вже в межах Росії. Така головна концепція його лекцій »Курсу історії українського козацтва».