Умови і фактори розвитку і поширення комп’ютерної системи «Інтернет» у сучасних умовах. Особливості розвитку мережі «Інтернет» в Україні
Виконав:
студент ФТФ гр. Т-51
Гарбар Валерій
Володимирович
Перевірив:
викл. Антонюк М.С.
Рівне-2012
План
Вступ
1. Історія виникнення й розвитку інформаційної системи “Інтернет”.
2. Умови і фактори розвитку і поширення комп’ютерної системи «Інтернет» у сучасних умовах.
3. Особливості розвитку мережі «Інтернет» в Україні.
Висновок
Література
Вступ
На початку 90-х про “Інтернет” говорили досить мало, особливо у нашій країні. Сьогодні ж практично не обходиться без постійного згадування про це наукове відкриття останньої чверті XX століття в таких засобах масової інформації як газети, радіо і телебачення.
“Інтернет” - глобальна комп'ютерна мережа, що охоплює увесь світ. Сьогодні вона, має близько 15 мільйонів абонентів у більш ніж 150 країнах світу. Щомісяця розмір мережі збільшується на 7-10%. “Iнтернет” утворив як би ядро, що забезпечує зв'язок різних інформаційних мереж, що належать різним установам в усьому світі, одна з одною.
“Інтернет”, що служив колись винятково дослідницьким і навчальним групам, чиї інтереси простиралися лише до доступу до суперкомп'ютерів, стає усе більш популярним у світі, особливо у світі інформації.
Відбувається це з кількох причин. По-перше, “Інтернет” міцно ввійшов у життя багатьох людей; по-друге, він не тільки претендує, але вже зайняв визначне місце серед традиційних ЗМІ. І очевидно, з огляду на дуже швидкий прогрес наукової думки в наш час, у найближче десятиліття, можливо у двадцятиліття, займе головне місце серед традиційних джерел інформації.
На сьогоднішній день “Інтернет” включає і відображає майже всі сфери життя суспільства. Він значною мірою впливає на економічне, політичне і культурне життя як однієї країни, так і світу вцілому.
1.Історія виникнення й розвитку інформаційної системи “Інтернет”.
“Світ тісний... Підтвердженням цього повсякденного вираження може служити історія виникнення “Інтернет”. Як це не парадоксально звучить, але виникненню системи “Інтернет” США деякою мірою зобов’язані... Радянському Союзу”.
Після другої світової війни, продемонструвавши один одному й іншому світу наявність ядерної зброї, Радянський Союз і США почали розробку ракетних носіїв для доставки цієї зброї. Суперництво велося прискореними темпами в обстановці найсуворішої таємності. Вже в 1947 році США ввели стосовно Радянського Союзу санкції, що обмежують експорт стратегічних товарів і технологій. Під технологією в цьому випадку розумілася спеціальна інформація, необхідна для розробки, виробництва і використання виробу. Ці обмеження були остаточно сформульовані й оформлені в 1950 році створеним координаційним комітетом з багатобічного стратегічного експортного контролю – “КОКОМ” (COCOM - Coordinating Committee for multilateral strategic export controls). Холодна війна, що почалася, і ізоляція від світових досягнень науки і техніки зажадали від Радянського Союзу абсолютної самостійності. Суперництво двох ведучих держав світу стало захоплювати сферу науки і технологій.
Оскільки всі роботи велися в обстановці найсуворішої таємності, то як грім серед ясного неба 4 жовтня 1957 року пролунало повідомлення про запуск Радянським Союзом першого штучного супутника Землі, що показало наявність у Радянського Союзу ракетоносіїв, а також відставання США. Запуск першого штучного супутника і послужив причиною підписання президентом США Д. Ейзенхауером документа про створення в рамках міністерства оборони Агентства по перспективних наукових проектах – “DARPA” (Defence Advanced Research Project Agency).
Знову створена організація об’єднала найвизначніших учених країни для вирішення ряду стратегічних завдань, що повинні були б забезпечити стратегічну перевагу США. Зокрема, одним з результатів діяльності цього агентства був запуск американського супутника через 18 місяців після радянського. Через кілька років основна діяльність DARPA сконцентрувалася на мережних комп’ютерних і комунікаційних технологіях.
У 1962 році дослідження ARPA з питань військового застосування комп’ютерних технологій очолив доктор Ліклайдер (J.C.R. Licklider), що запропонував для цих цілей використовувати взаємодію наявних державних комп’ютерів. Він сприяв залученню до цих робіт приватного сектора й університетських вчених. У цьому ж році з’явився звіт, виконаний Полем Бараном (Paul Baran) у корпорації RAND за замовленням військово-повітряних сил, “On Distribution Communications”, у якому досліджувалися різні моделі комунікаційних систем і оцінювалася їхня живучість. У звіті пропонувалася децентралізована система керування і зв’язку, що продовжувала б функціонувати при виході з ладу частини системи. Одна з рекомендацій автора стосувалася побудови системи передачі цифрових даних для великого числа користувачів.
Незабаром основним напрямком проведених агентством досліджень стали комп’ютерні мережі. Головна ідея складалася в побудові мережі з рівноправних вузлів, кожний з який повинний був мати власні блоки прийому, обробки і формування повідомлень, що повинно було забезпечити високу живучість мережі навіть при виході з ладу безлічі вузлів. Перші експерименти по об’єднанню вилучених вузлів були проведені вже в 1965 році, коли були з’єднані комп’ютери TX2 Масачусетського технологічного інституту (MIT Lincoln Lab) і Q-32 корпорації SDC (System Development Corporation) у Санта-Моніці. Правда, обміни пакетами між ними в цей час ще не проводилися, обмін здійснювався посимвольно.
У 1967 році на симпозіумі ACM (Association for Computer Machinery) був представлений план створення національної мережі з передачею пакетів. Незабаром після симпозіуму Робертс (Lawrence G. Roberts) опублікував план побудови такої мережі - ARPANET (Advanced Research Projects Agency NETwork), і вже в 1969 році міністерство оборони затвердило ARPANET як ведучу організацію для досліджень в області комп’ютерних мереж. Першим вузлом нової мережі став UCLA - Центр випробовувань мережі, а незабаром до нього приєдналися Станфордський дослідницький інститут (SRI), UCSB - Culler-Fried Interactive Mathematics (університет Санта-Барбари) і університет Юта. На вузлах використовувалися IMP (Interface Message Processor), розроблені корпорацією “Bolt Bаranec & Newman, Inc.” (BBN). Були здійснені перші передачі знаків з одних машин в інші. З’явився перший “RFC” (Request for Comments) – “Host Software” С. Крокера (S. Crocker). У “AT&T Lab” була розроблена операційна система “UNIX”. Цей рік можна вважати роком початку мережної революції.
З 1970 року хости ARPANET почали використовувати для обміну NCP - Network Control Protocol.
На початку 1971 року в мережі було вже 15 вузлів: UCLA, SRI, UCSB, University of Utah, BBN, MIT, RAND, SDC, Harvard Lincoln Lab., Stanford, UIU(C), CWRI, CMU, NASA/A, що об’єднали 23 хости. У цьому ж році Томлінсон (Ray Tomlinson) з BBN запропонував поштову програму для пересилання повідомлень по мережі. В університеті Гаваї під керівництвом Н. Абрахамсона (N. Abrahamson) була розроблена ALONAnet.
У 1972 році на міжнародній конференції по комп’ютерах і зв’язку була продемонстрована взаємодія TIP (Terminal Interface Processor) з 40 машинами мережі. У цьому ж році була створена група INWG (InterNetworking Working Group) під головуванням професора Станфордського університету Вінтона Кірфа (Vinton Cerf) для розробки адресації, необхідної для узгодження різних протоколів. Кірфом разом із групою аспірантів була розроблена група протоколів обміну, що пізніше перетворилися в TCP/IP. “Знав би я, що протокол TCP/IP стане міжнародним промисловим стандартом, використовуваним мільйонами людей”, - відзначав В. Кирф у 1994 році, - “я б вибрав більше, ніж 32 розряди, адресний простір і уважніше віднісся б до високошвидкісних середовищ із тривалою затримкою”. Була опублікована специфікація Telnet (RFC 454). Минулого року з’явилася перша комерційна версія UNIX, написана на мові програмування “СІ”. Успіх UNIX перевершив усі очікування.
Перші міжнародні підключення до ARPANET були здійснені в 1973 році, коли до мережі підключилися машини з Англії (University College of London) і Норвегії (Rogee Radar Establishment). У цьому ж році була запущена супутникова лінія зв’язку з Гавайським університетом. У вересні 1973 року Кірф і Кац (Kahn) представили основні ідеї національної мережі на нараді INWG в Англії й опублікували статті “A Protocol for Packet Network Intercommunications”, у якій були викладені деталі проектування програми керування передачею (Transmission Control Program). У середині 1975 року DARPA прийшло до висновку, що ARPANET досить таки стабільний і керування ним було передано DCA (Defence Communications Agency, нині відоме як DISA - Defence Information Systems Agency).
У 1976 році Майк Ліск (Mike Lesk) з “AT&T Bell Labs” розробив протокол UUCP (Unix-to-Unix Copy), і вже через рік цей протокол став поставлятися разом з ОС UNIX версії 7; версія UUCP Berkeley була реалізована трохи пізніше. Протоколами TCP/IP повсюдно стали користатися для підключення до ARPANET.
Даний відрізок часу характеризувався загальним ростом числа різних мереж. У 1977 році з’явилася “THEORYNET”, розроблена Л. Ландвебером (L. Landweber) з Вінсконсінського університету. У мережі, що поєднувала близько 100 фахівців з обчислювальної техніки, застосовувалася електронна пошта і Telnet. Була опублікована специфікація електронної пошти (RFC 733). Тімшер (Timshare) заснував Tymnet. Відбулася демонстрація взаємодії ARPANET, PRNET (Packet Radio Net), Ethernet і SATNET (Satellite Net-work) на базі протоколів Інтернет.
У 1979 році на базі UUCP була запущена USENET. Мережа PRNET перейшла під егіду DARPA.
ARPANET тепер фактично складалася з двох пересічних мереж. Одна була робочої для дослідників ARPA, інша служила для тестування і розробки.
У січні 1981 року з метою визначення ступеня придатності для міністерства оборони пропонованих різними розроблювачами комп’ютерних систем був створений Центр комп’ютерної безпеки міністерства оборони (DSC - Defence Security Center). Почалася експлуатація BITNET (Because Іt’s Time NETwork) і CSNET.
У 1982 році DCA і ARPA установили як основу побудови мережі “Інтернет” Protocol (IP) і Trans-mission Control Protocol (TCP).
Міністерство оборони США 1 січня 1983 року оголосило TCP/IP своїм стандартом. Було оголошено, що ARPANET закінчила дослідницьку стадію, але продовжує залишатися під керівництвом DARPA і DCA. Уведення розробленого у Вісконсінському університеті сервера імен більш не жадало від користувачів знання цифрової адреси необхідної машини. У цьому ж році вся ARPANET була переведена з NCP на TCP/IP. Зі складу ARPANET виділилася мережа MILNET (Military Network), призначена тільки для обміну військовою інформацією. З’явилися настільні робочі станції c ОС Berkeley UNIX, що включала програми IP-сполучень. Була створена IAB (Іnternet Activities Board). Чергова версія ОС UNIX Berkeley release 4.2 BSD включала TCP/IP. Був введений в експлуатацію шлюз між ARPANET і CSNET.
У цьому ж році Арпанет, перетворений в комерційну мережу, одержав назву “Інтернет”.
Його швидкому розвитку сприяло:
1) створення в ті ж роки персональних комп’ютерів, пізніше їх масове виробництво, можливість підключення комп’ютера до телефонної лінії з метою одержання місцевої, регіональної, національної і міжнародної інформації й обміну нею;
2) прояв інтересу до послуг “Інтернету” багатьох компаній і фірм ;
3) накопичений досвід населення у використанні національних інформаційних мереж.
У 1984 році введена система DNS (Domain Name System). Загальне число хостів у мережі перевищило 1 тис.
У вересні 1985 року DSC був перейменований у Національний центр комп’ютерної безпеки - NCSC (National Computer Security Center), що перейшов під керування Агентства національної безпеки - NSA (National Security Agency). Був створений NSF (National Science Foundation), ціль якого складалася в побудові мережі CSNET (Computer Science Network) для об’єднання національних комп’ютерних центрів, багато хто з який не мали доступу до ARPANET.
Роботи з формування CSNET підсилилися в 1986 році, коли почалося створення центрів суперкомп’ютерів. У результаті цього була створена мережа NSFNET з магістральною швидкістю передачі даних - 56 Кбт/с. Мережа ґрунтувалася на 5 суперкомп’ютерних центрах у Прінстоні, Пітсбургу, UCSD, NCSA і Корнельському університеті. Це дозволило істотно збільшити кількість переданих даних між університетами. Був розроблений і впроваджений NNTP (Network News Transfer Protocol) для підвищення продуктивності новин Usenet.
Число хостів у 1987 році перевищило 10 тис. Число хостів BITNET досягло однією тисячі. Побудовою NSFNET стали займатися консорціуми IBM, MCI і MERIT.
2 листопада 1988 року випускник Корнельського університету Роберт Таппан Морріс запустив у мережі свою програму, що через помилку почала безконтрольне поширення і багаторазове інфікування вузлів мережі. У результаті було інфіковано близько 6200 машин, що склало 7,3 % загальної чисельності машин у мережі. Після аналізу подій DARPA сформувала CERT (Computer Emergency Response Team). До мережі підключилися Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Франція і Швеція.
У 1989 році число хостів перевищило 100 тис. Під егідою IAB утворені IETF (Інтернет Engineering Task Force) і IRTF (Internet Research Task Force). До мережі підключилися Австралія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Пуерто Ріко і Японія.
У 1990 році власне ARPANET припинила своє існування, її функції продовжувала NSFNET. До мережі підключилися Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Греція, Індія, Ірландія, Іспанія, Чилі, Швейцарія і Південна Корея.
У 1991 році в Майнському університеті П. Лінднер (Paul Lindner) і Марко Маккахіл (Mark P. McCahill) розробили програму Gopher. У CERN (Centre European pour la Recherche Nucleare) Тім Бернес-Лі (Tim Berness-Lee) розробила World-Wide Web (WWW) – “Всесвітня павутина”. Новий протокол передачі (технологія www) об’єднав інформаційні вузли (сервери) і канали зв’язку, дозволив погодити світову схему адресів і кодів для постачальників інформації і користувачів послугами мережі. Завдяки www, “Інтернет” був підключений до цілого ряду національних спеціалізованих і універсальних мереж. Стало швидко рости число користувачів не тільки в США, але і в усьому світі. До мережі підключилися Угорщина, Гонконг, Польща, Португалія, Сербія, Сінгапур, Тайвань, Туніс, Чехія і Південна Африка.
Кількість хостів у 1992 році перевищило 1 млн. Служба IAB (Internet Activities Board) була реорганізована в Internet Architecture Board і стала частиною суспільства Інтернет (Internet Society). До мережі підключилися Венесуела, Камерун, Кіпр, Кувейт, Латвія, Люксембург, Малайзія, Словаччина, Словенія, Таїланд, Еквадор і Естонія.
У 1993 році NSF створив InterNIC для реалізації специфічних служб Інтернет: служби директорій і баз даних, служби реєстрації й інформаційної служби. До NSFNET підключилися Вірджинські острови, Болгарія, Гана, Єгипет, Індонезія, Казахстан, Кенія, Коста-Ріка, Ліхтенштейн, Об’єднані Арабські Емірати, Перу, Румунія, Туреччина і, нарешті, Україна. Слід зауважити, що Росія підключилася до Інтернету пізніше України.
Починаючи з 1994 року почалася торгова діяльність через мережу. Трафік NSFNET перевищив 10 трильйонів байт/місяць. По популярності серед користувачів WWW обійшла Telnet. До мережі підключилися Алжир, Вірменія, Бермудські острови, Ямайка, Ліван, Литва, Китай, Колумбія, Марокко, Масау, Нігер, Нікарагуа, Нова Каледонія, Панама, Свазіленд, Сенегал, Узбекистан, Уругвай, Філіппіни, Шрі-Ланка і Французька Полінезія.
З 1995 року реєстрація доменних імен перестала бути безкоштовною. Починаючи з 14 вересня за реєстрацію, що до цього субсидіювалася NSF, стягується плата в розмірі 50$. З квітня NSFNET, що існувала тільки завдяки підтримці уряду, зникла, і була встановлена комерційна система. Інтернет продовжив своє існування.
На 1 січня 1996 року мережа поєднувала 9 472 000 хостів.
Підводячи підсумок, можна констатувати, що система “Інтернет” є одночасно молодою за часовим аспектом і застарілою. Адже наукові розробки у сфері “Інтернет” та програмного забезпечення даної системи постійно тривають і з кожним днем мережа обновлюється.
В даний час в “Інтернеті” відбувається період підйому, багато в чому завдяки активній підтримці з боку урядів європейських країн і США. США, будучи засновником мережі, виділяє найбільше грошей у світі (понад 2 мільйони доларів) на створення нової мережної інфраструктури. Дослідження в області мережних комунікацій фінансуються також урядами Великобританії, Швеції, Фінляндії, Німеччини.
Однак, державне фінансування - лише невелика частина засобів, що надходять, тому що мережа стає усе більш “комерційнішою” (80-90% засобів надходить із приватного сектора). Це свідчить тільки про одне – про постійну еволюцію “Інтернету”
2.Умови і фактори розвитку і поширення комп’ютерної системи “Інтернет” у сучасних умовах
“Інтернет” - найбільша комп’ютерна телекомунікаційна система світу, що служить засобом доставки інформації. Вона втілила найважливіші технологічні і технічні досягнення НТР в області електроніки і телекомунікацій. Її виникнення прийшлось на другу половину XX ст., коли склалися необхідні технічні передумови для створення системи:
1) організоване масове виробництво персональних комп’ютерів і насичення ними не тільки сфер ділового життя, але і побуту багатьох десятків мільйонів людей;
2) створені і прокладені лінії електрозв’язку високої пропускної здатності, що з’єднали більшість країн і регіонів світу;
3) впроваджені уніфіковані з комп’ютерами цифрові методи передачі інформації із систем телекомунікацій;
4) досягнута широка телефонізація ведучих промислових країн Північної Америки і Західної Європи, що дозволила підключити національні комп’ютерні інформаційні мережі до “Інтернету”.
В інформаційному просторі, що охоплює увесь світ, джерела інформації і її споживачі найчастіше відділені однин від одного величезними відстанями, різними годинними поясами, мовними бар’єрами. Особливістю нематеріального інформаційного продукту (товару) є можливість задоволення негайного попиту на нього за допомогою сучасної техніки і технології телекомунікаційних систем. Цей продукт може бути переданий по різних системах електрозв’язку в потрібному для споживача вигляді - текстовому, мовному, музичному, графічному, нерухомими чи рухливими відеосюжетами, в кольоровому чи чорно-білому вигляді.
Значення сучасних телекомунікацій визначається:
1) глобалізацією засобів зв’язку, тобто охопленням усіма видами телекомунікацій усіх територій і акваторій планети і всього навколоземного простору;
2) інтернаціоналізацією засобів зв’язку, тобто стандартизацією технічних, технологічних, організаційних її параметрів у кожній з більш ніж 200 держав світу;
3) інтеграцією усіх видів електрозв’язку в єдину могутню світову систему телекомунікацій;
4) зростаючою забезпеченістю споживачів інформацією, різними видами електрозв’язку в найбільш дальніх районах світу.
Загальна кількість технічних засобів для одержання масової аудіо- і відеоінформації (радіоприймачі, телевізори) і для активного індивідуального зв’язку (усі види стаціонарних і мобільних телефонів) уже перевищило у світі 4 млрд. одиниць і щорічно збільшується на сотні мільйонів. Їхня щільність досить велика: у середньому на одну родину на планеті приходиться не менш двох видів цієї апаратури. Для ряду регіонів (Північна Америка, Західна Європа, Австралія) ці показники значно вище, а в окремих державах винятково великі (у США сумарно на одну сім’ю приходиться в середньому до 15-17 одиниць радіоприймачів, телевізорів, телефонів, підключених до систем зв’язку комп’ютерів). Це дозволяє одержувати досить різноманітну інформацію з усього світу.
Формування національних і світових телекомунікаційних інформаційних мереж, у тому числі “Інтернету”, визначається деякими взаємозалежними показниками:
1) потребою країни в одержанні найрізноманітнішої економічної, наукової, культурної й іншої інформації, що, як правило, знаходиться в прямій залежності від рівня її господарського розвитку;
2) ступенем комп’ютеризації країни, що вираховується за загальною кількістю комп’ютерів (головним чином персональних), так і їхньою щільністю в розрахунку на 1000 жителів;
3) рівнем телефонізації країни, тобто загальною кількістю апаратів і їхньою щільністю;
4) розвиненістю, якістю і величиною тарифів систем електрозв’язку країни, їх інтегрованість з міжнародними мережами;
5) наявністю в країні досить великої кількості загальнодоступних баз даних, різних довідкових служб і т.д.
Ступінь розвитку інформаційних телекомунікаційних мереж і доступу до них прямо залежить від врахування сукупного впливу всіх п’яти показників. Усе це чітко просліджується при порівнянні навіть тих країн і регіонів, де досягнуті високі показники технічного стану телекомунікацій, їх розвиненість (США, Західна Європа, Японія), але відсутній чи слабо виражений один із зазначених показників. Для світових інформаційних телекомунікаційних систем, таких як “Інтернет”, жорсткі умови забезпечення їх життєдіяльності обов’язкові.
Щодо умов розвитку “Всесвітньої павутини” у Європі, то кількість комп’ютерів, які підключені до “Інтернету”, у країнах ЄС до 2002 року збільшиться майже на третину в порівнянні з показниками нинішнього року. Однак багато аналітиків вважають, що потенціал розвитку мережі в Європі штучно стримується. Найперше - похвилинною оплатою і високою вартістю телефонних ліній, які зумовлені в більшості європейських держав монополізацією ринку місцевих телефонних послуг локальними операторами. Крім цього, Інтернет-провайдери не враховують і психологічного чинника при роботі з клієнтами. “Інтернет-провайдери помиляються, вважаючи, що можуть отримати найбільший прибуток, якщо розраховуватимуть час щохвилини», - стверджує Ноа Яськин, аналітик компанії “Jupiter Communications Inc”. З психологічної точки зору, платити за хвилину, пам’ятаючи, що твої грошенята течуть, як пісок крізь пальці, набагато складніше. Це змушує людей менше “сидіти в мережі”. Як наслідок, меншають прибутки від реклами, Інтернет-торгівлі і т.п. “Знизивши ціни, Інтернет-провайдери в перспективі підвищать свої прибутки за рахунок реклами й Інтернет-торгівлі”, - вважають аналітики “Jupiter Communications”. Тому головним кроком для залучення людей до послуг мережі повинні стати демонополізація ринку локальних телефонних послуг і введення фіксованих ставок оплати “необмеженого доступу” в “Інтернеті”. Так, наприклад, Великобританія, Іспанія та Італія оголосили вже про програму лібералізації ринку місцевих телефонних послуг до кінця 2001 - початку 2002 року.
Отже, “Інтернету” для функціонування необхідні новітні технології НТР і його поширення та формування в сучасних умовах визначається деякими показниками: ступенем комп’ютеризації країни; рівнем телефонізації країни; розвиненістю, якістю і величиною тарифів систем електрозв’язку країни; наявністю в країні досить великої кількості загальнодоступних баз даних, різних довідкових служб і т.д. Також поширення “Інтернету” залежить від наявності потрібної кількості “провайдерів” у країні та тарифів, які вони встановлюють за послуги мережі.