Класичний підхід до функції попиту на гроші
Де
LR – обов’язкові резерви; Іr – норма обов’язкового резервування; D – банківські депозити.
Крім обов’язкового мінімуму резервів кожний банк може тримати певну величину наднормативних резервів, які називаються надлишковими. Їх величину банки визначають самостійно на основі аналізу співвідношення втрат і вигод. Отже, величину банківських резервів можна визначити за формулою:
BR = LR + ER,
де ER – надлишкові резерви.
Грошова пропозиція відрізняється від грошової бази і визначається як сума готівки і банківських депозитів:
Ms = CU + D,
де Ms – грошова пропозиція.
Грошова пропозиція, як правило, перевищує грошову базу. Це пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну грошову емісію на основі мультиплікації (примноження) грошової бази. Отже, крім центрального банку здатністю створювати гроші володіє також банківська система, тобто сукупність депозитно-кредитних установ, головними серед яких є комерційні банки.
Щоб визначити рівень мультиплікації грошової бази виконаємо просту математичну операцію. Спочатку поділимо рівняння грошової пропозиції на грошову базу:
.
Тепер праву частину отриманого рівняння поділимо на суму банківських депозитів, тобто на D:
.
В правій частині рівняння останнього рівняння величина 
– це коефіцієнт готівки, який відображає відношення готівки до депозитів. Позначимо його символом cr. Величина 
– це резервна норма, яка відображає відношення між банківськими резервами та банківськими депозитами. Позначимо її символом rr. Після здійснення підстановки, отримаємо:
.
Коефіцієнт називається грошовим мультиплікатором. Він показує на скільки одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одиницю. Якщо грошовий мультиплікатор позначити літерою mm, то його формулу можна записати так:
Остання формула свідчить, що грошовий мультиплікатор залежить від трьох економічних суб’єктів:
1. домогосподарств, які впливають на співвідношення між готівкою і депозитами (cr);
2. центрального банку, який регулює резервну норму (rr) через встановлення норми обов’язкового резервування (Іr);
3. комерційних банків, які в певній мірі теж можуть впливати на резервну норму через створення надлишкових резервів.
Отже, отримані результати дозволяють спростити функцію пропозиції грошей до такого вигляду:
Щоб показати як банківська система створює гроші за рахунок мультиплікатора грошової бази, звернемося до умовного прикладу, який представлено в таблиці 9.1.
Слід звернути увагу на те, що гроші, які створені банківською системою не включають готівку, а складаються лише із новостворених депозитів. Їхня величина знаходиться в прямій залежності від приросту банківських резервів і в оберненій − від резервної норми. Це можна записати так:
,
де 
− депозитний мультиплікатор.
Депозитний мультиплікатор показує на скільки одиниць змінюються депозити банківської системи за зміни банківських резервів на одиницю.
Отже, грошова пропозиція залежить від трьох чинників: грошової бази, коефіцієнта готівки й резервної норми.
Грошова база впливає на грошову пропозицію прямо пропорційно з еластичністю, яка дорівнює одиниці. Від коефіцієнта готівки грошова пропозиція знаходиться в оберненій залежності. Чим вище коефіцієнт готівки, тим нижче грошовий мультиплікатор. При зростанні цього коефіцієнта зменшується та частка грошової бази, яку складають банківські резерви. Тому грошова пропозиція зменшується за рахунок новостворених депозитів (при незмінності рівня депозитного мультиплікатора). Резервна норма впливає на грошову пропозицію теж в оберненій пропорції. При зростанні резервної норми зменшується як грошовий так і депозитний мультиплікатори. Внаслідок падіння депозитного мультиплікатора зменшується величина новостворених депозитів (при незмінності величини банківських резервів).
Як свідчать отримані рівняння, грошова база й грошовий мультиплікатор є незалежними змінними функції грошової пропозиції. Але в графічних моделях грошова пропозиція розглядається як функція від процентної ставки (рис. 9.1).
і
Рисунок 9.1. − Крива пропозиції грошей
Як видно із рис. 9.1 крива пропозиції грошей має додатний нахил, тобто є зростаючою функцією від процентної ставки. Так, якщо зростають процентні ставки по депозитам і збільшується альтернативна вартість грошей, то економічні суб’єкти будуть намагатися зменшувати запаси готівки і за рахунок їх економії збільшувати депозитні вклади. Внаслідок цього зменшується коефіцієнт готівки, зростає грошовий мультиплікатор і збільшується грошова пропозиція. Отже, пропозиція грошей перебуває в прямій залежності від процентних ставок по депозитам.
З іншого боку, коли зростають процентні ставки по кредитам, комерційним банкам стає невигідно тримати надлишкові резерви. Тому вони будуть намагатися їх зменшувати з метою максимізаціїї обсягів кредитування. За цих умов зменшується резервна норма, зростає грошовий мультиплікатор і збільшується грошова пропозиція. Отже, між пропозицією грошей і процентними ставками за кредити спостерігається пряма залежність.
9.2. Попит на гроші
Попит на гроші – це запаси грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в кожний даний період часу. При визначенні функції попиту на гроші виникає ключове питання – чому люди бажають мати грошові запаси. Пошук відповіді на це питання започатковували представники класичної теорії і в першу чергу такі економісти як Ірвінг Фішер, Альфред Маршал та Артур Пігу.
Класичний підхід до функції попиту на гроші
В основі класичного підходу до функції попиту на гроші лежить рівняння кількісної теорії грошей, яке вже згадувалось вище:
P . Y= M . V .
Виходячи з рівняння Фішера, можна отримати функцію попиту на гроші в умовах рівноваги на грошовому ринку:
,
де 
– попит на гроші; k – коефіцієнт пропорційності, що показує кількість грошей на кожну одиницю доходу (P.Y), якою люди бажають володіти. Він є величиною оберненою до швидкості обігу грошей, тобто k=1/V. При цьому швидкість обігу грошей вважається постійною величиною. Тому коефіцієнт k теж є постійним.
Отже, згідно з кількісною теорією грошей Фішера попит на гроші є виключно функцією доходу, а процентна ставка на нього не впливає. Фішер дійшов до такого висновку, вважаючи, що люди зберігають гроші лише з однієї причини – для фінансування купівельних операцій і не мають інших мотивів для зберігання грошових запасів.
Насправді гроші виконують ще дві функції: міра вартості і засіб заощадження. В певній мірі ця обставина була врахована іншими представниками класичної теорії, яких називають “кембріджські економісти” (А. Маршал і А. Пігу). А.Маршал і А.Пігу замість дослідження попиту на гроші через розгляд як визначальних детермінантів обсягу ділових операції (потреба в готівці з метою здійснення операцій купівлі) та інституцій, що впливають на спосіб здійснення людьми операції, поставили питання щодо того, якою сумою грошей індивіди хочуть володіти за даних обставин. Тому вони розглядали не лише операційний, трансакційний мотив, але й нагромадження цінності (трансакційний мотив полягає в тому, що економічні суб'єкти постійно відчувають потребу в певному запасі грошей для здійснення поточних платежів, щоб підтримати на належному рівні своє особисте та виробниче споживання). Розглядаючи останню функцію, кембриджські економісти дійшли висновку: якщо майно індивіда зростає, то він потребує його нагромадження шляхом володіння більшою кількістю активів, одним з яких є гроші. Оскільки вони вважали, що гроші у національному вираженні пропорційні номінальному доходові, то такий компонент попиту на гроші як багатство є пропорційним номінальному доходові, тобто функція попиту на гроші у кембріджських економістів зовнішнє подібна до функції Фішера, але на відміну від Фішера вони враховували можливість того, що k є не постійним, а може коливатися у короткостроковому періоді. Кембріджські економісти пояснювали таку можливість тим, що рішення про заощадження у формі грошей залежить і від процентного доходу по негрошовим фінансовим активам. Але згідно з позицією кембріджських економістів доходність фінансових активів впливає на грошовий попит через коефіцієнт k.
Суттєвий вклад в розвиток теорії попиту на гроші вніс Кейнс. Сукупність його теоретичних положень щодо попиту на гроші назвали теорією переваги ліквідності. Такий термін підкреслює той факт, що, на думку Кейнса, серед всіх якостей грошей люди віддають перевагу їхній ліквідності. Кейнс суттєво розширив уявлення про причини виникнення попиту на гроші, визначивши три мотиви, що викликають у людей бажання зберігати грошові запаси: трансакційний мотив, застережений мотив, спекулятивний мотив.
Трансакційний і застережений мотиви Кейнс пов’язував з потребою людей в грошах для фінансування купівельних операцій. При цьому перший з них стосується запланованих видатків на купівлю товарів і послуг, інший – непередбачених видатків, які вимагають створення страхових грошових запасів. Перші два мотиви конкретизують положення класиків про те, що попит на гроші обумовлений їхньою платіжною функцією і знаходиться в прямій залежності від доходу. Виділенням третього, тобто спекулятивного мотиву, Кейнс погодився із кембріджськими економістами, що гроші виступають засобом заощадження. Оскільки заощадження пов’язані з бажанням отримати процентній дохід, то мотив до здійснення заощаджень він назвав спекулятивним мотивом. Виходячи з цього Кейнс прийшов до висновку, що попит на гроші залежить не лише від доходу а й від процентної ставки. Отже, у Кейнса бажання людей заощаджувати відображається не через коефіцієнт пропорційності, а за допомогою процентної ставки.
Щоб пояснити роль процентної ставки в процесі формування попиту на гроші, Кейнс використав припущення, що всі активи поділяються лише на два види: гроші, які призначені для фінансування купівельних операцій, й облігації. Перевагою володіння грошима є їх ліквідність та відсутність ризику. Вони можуть бути безпосередньо використані для здійснення закупівель. Недолік грошей полягає в тому, що вони не приносять доходу у вигляді процента або дають низький процент. Перевагою облігацій є їх висока доходність у вигляді процента, але вони мають низьку ліквідність і певні ризики, які стосуються як отримання проценту так і погашення облігацій.
Для вирішення альтернативи, в якій формі зберігати своє багатство економічні суб’єкти враховують процентну ставку. Вона визначає, з одного боку, рівень доходу від облігацій, з іншого – втрати доходу від зберігання багатства у формі грошей, які дорівнюють неотриманому проценту, від облігацій. Величина цих втрат називається альтернативною вартістю зберігання грошей.
Якщо відхилитися від кейнсіанського припущення щодо ділення активів на два види, то альтернативну вартість можуть мати і доходні грошові активи. Наприклад, доход від строкового депозиту складає 10% річних, а від державної облігації – 15%. Звідси втрати проценту, тобто альтернативна вартість зберігання грошей у формі строкового депозиту складає 5%. Тому в широкому контексті альтернативна вартість від зберігання багатства у формі грошей певного грошового активу дорівнює різниці між процентом від альтернативного активу і власним процентом від цього активу. Звичайно, що при формуванні свого попиту на гроші економічні суб’єкти спираються не на фактичну, а очікувану процентну ставку.
Оцінюючи кейнсіанський підхід щодо ролі процентної ставки у формуванні попиту на гроші, можна зробити такі висновки. Якщо процентна ставка або альтернативна вартість володіння грошима є низькою, бо низьким є процент від облігацій, то у економічних суб’єктів буде зменшуватися бажання вкладати свої гроші в облігації. Вони віддадуть перевагу ліквідності і зберіганню свого багатства у формі грошових активів. Якщо, навпаки, процентна ставка по облігаціям висока, то володіти великою ліквідністю невигідно. За цих умов економічні суб’єкти будуть намагатися економити на грошових запасах, тобто зменшувати попит на гроші. Отже, між процентною ставкою і попитом на гроші існує обернена залежність
Висновок Кейнса, що попит на гроші пов’язаний не тільки з доходом, а й з процентними ставками – головна відмінність його позиції від поглядів Фішера і кембріджських економістів на функцію грошового попиту. Але крім цього Кейнс звернув увагу на необхідність розрізняти номінальну і реальну кількість грошей. Він виходив з того, що для людей користь від грошей полягає не в їх кількості, а в кількості товарів, які можна купити за гроші. Якщо, наприклад, всі ціни в економіці зростуть в два рази, а номінальна кількість грошей залишиться незмінною, то люди за ці гроші зможуть купити товарів в два рази менше, ніж до зростання цін. Це дало йому підстави стверджувати, що попит на гроші відображає бажання людей володіти певною величиною реальних грошових запасів. Вона визначається за допомогою корегування номінальних грошових запасів на індекс цін. Це означає, що у кейнсіанській функцію попиту на гроші ціни не є екзогенною змінною, а замість номінального доходу чинником попиту на гроші стає реальний дохід .
Підсумовуючи, можна записати кейнсіанське рівняння попиту на гроші, яке ще відоме як функція переваги ліквідності:
,
де L ( ) – символ , яким Кейнс позначав функцію попиту на гроші;
– попит на реальні грошові запаси (або залишки) ;
знак (+), записаний нижче під (Y), означає, що попит на реальні грошові запаси знаходиться в прямій залежності від реального доходу;
знак (–), розміщений нижче під ( і), свідчить про обернену залежність між реальним попитом на гроші та номінальною процентною ставкою.
Від попиту на гроші залежить швидкість обігу грошей, яка показує скільки разів протягом року грошова одиниця використовується для купівлі товарів і послуг. Виходячи з цього, її можна визначити за формулою:
,
де V– швидкість обігу грошей.
Кейнс вважав, що процентні ставки мають значні коливання. Тому коли і підвищується, то L(Y,і) падає, а швидкість обігу грошей зростає. І навпаки. Отже, кейнсіанська теорія попиту на гроші ( теорія переваги ліквідності) передбачає, що функція попиту на гроші і швидкість обігу грошей не є стабільними, а коливаються внаслідок коливання швидкості обігу грошей. Це положення є предметом гострої суперечності між кейнсіанцями і монетаристами.
Як зазначалося вище, при обґрунтуванні своєї функції попиту на гроші, Кейнс використував припущення, що всі активи складаються лише із високоліквідних грошей та облігацій. За таких умов сукупне багатство в економіці дорівнює сумі цих активів. Насправді зазначеними активами багатство людей не обмежується. Цю обставину враховує Мільтон Фрідмен при обґрунтуванні своєї функції попиту на гроші.
Згідно з позицією Фрідмена, окрім грошей та облігацій, люди можуть нагромаджувати багатство і в формі звичайних акцій і товарів. Враховуючи акції та товари Фрідмен розширив функцію попиту на гроші. Проте це уточнення нічого нового не додає по суті порівняно з кейнсіанським підходом, оскільки воно не відкидає положення про обернену залежність між попитом на гроші і процентною ставкою.
Новим у Фрідменівській функції попиту на гроші є інше. По-перше, у Фрідмена як і в Кейнса дохід є головним чинником попиту на гроші. Але якщо Кейнс спирається на поточний дохід, то Фрідмен використовує іншу визначеність доходу – постійний дохід. На відміну від поточного доходу, постійний дохід розглядається як очікуваний середній дохід у довгостроковому періоді, який в процесі економічних коливань змінюється менше, ніж поточний дохід.
По-друге, якщо у Кейнса процентна ставка є одним із чинників попиту на гроші, то у Фрідмена вона не може справляти вплив на грошовий попит. Це пояснюється тим, що процентні ставки на всі фінансові активи змінюються приблизно однаково. Тому альтернативна вартість зберігання грошей, яка визначається як різниця між процентними ставками по негрошовим активам і процентним ставками по грошовим активам, не може змінюватися. Оскільки у Фрідмена альтернативна вартість зберігання грошей не змінюється, то його функцію попиту на гроші можно спростити до такого рівняння:
де 
– постійний дохід.
Оскільки у Фрідмена попит на гроші є не чутливим до процентної ставки, то звідси він робить висновок про те, що функція попиту на гроші і швидкість обігу грошей є стабільними величинами. Зазначене положення є одним із ключових елементів монетаристської теорії.
Отже, попит на гроші реагує на зміни рівня процентних ставок, але з меншою еластичністю, ніж на зміни рівня реального доходу. Це дає право вважати, що факти підтверджують обґрунтованість кейнсіанської функції попиту на гроші, яка отримала широке визнання в макроекономічній літературі. Тому у подальшому ми будемо спиратися на кейнсіанську функцію попиту на гроші. Виходячи з цього, конкретизуємо кейнсіанське рівняння попиту на гроші:
де k – коефіцієнт чутливості грошового попиту до зміни доходу, який показує, на скільки грошових одиниць змінюється попит на гроші при зміні доходу на одну грошову одиницю; h – коефіцієнт чутливості грошового попиту до зміни процентної ставки, який показує, на скільки грошових одиниць змінюється попит на гроші при зміні процентної ставки на один пункт.
Рівняння свідчить, що в кейнсіанської функції попиту на гроші можна виділити два компоненти. Перший компонент (k . Y) ми будемо називати попитом на гроші для угод. Його величина знаходиться в прямій залежності від обсягу угод, тобто від ВВП. Другий компонент (h . і) назвемо попитом на гроші як активи, величина якого знаходиться в оберненій залежності від процентної ставки.
Для ілюстрації кейнсіанської функції грошового попиту використовують графічну модель. Оскільки процентна ставка є важливим елементом монетарної політики, то графік попиту на гроші будується на основі його залежності від процентної ставки (рис. 9.2).
і
Рисунок 9.2. − Крива попиту на гроші
Як видно із рис. 9.2, крива попиту на гроші є спадною функцією від процентної ставки. Чим вища процентна ставка, тим менший попит на гроші за даного рівня доходу. В графічній моделі дохід впливає на грошовий попит екзогенно. Тому при його збільшенні крива попиту на гроші зміщується праворуч за даної процентної ставки, як це показано на рис. 9.2.