Релігійна, ситуація в Західній Європі у XVI— XVII ст

Невдово­лення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав’язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних христи­янських чеснот, що їх на очах втрачала ренесансна Італія — метрополія Церкви та культури. Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.

Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію на­родною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.

Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Зго­дом з’являються баптисти, мекноніти, квакери та численні інші протестант­ські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошанування, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англій­ської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративно від нього незалежне.

Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило, визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува­ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.

Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:

o джерелом віри є лише Святе Письмо - богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;

o спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).

Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора ти­сячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства. Храм замінено молитовним зібран­ням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молит­ви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церков­ного життя.

Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догма­тики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккамвиступа­ють проти постулатів церковної ідеології, способу схоластичного мислення, вда­ючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схолас­тичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти цер­ковної реформи відновили вивчення грецької мови; Йоганн Рейхлін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи повагу до культур­них цінностей.

Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у проте­стантських діячів настільки сильним, що часом вони забували предмет пропо­віді - Святе Письмо. Теми з Аристотеля чи Овідія стали на якийсь час популяр­нішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім’я Христа. Ця ситуація тривала аж до XVIII ст.

Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою Ян Гус, Мартін Лютер та інші. У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим не­бом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну ауди­торію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Цер­кви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.

 

Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й по­літиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією,але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.

Після праць мислителів XVII ст. Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка, Н.Мальбранша, яких турбували питання суспільного устрою і роз­витку, діячі наступного, XVIII ст. зосередилися головним чином на розв’язанні соціальних питань. Розгорнувся інтелектуальний соці­ально-політичний рух, що отримав назву Просвітництва. Ініціатори цього руху піддали всебічній критиці попередню соціальну ідеологію та соціально-економічну систему. На всій культурі Європи цього століття позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні євро­пейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові до­сягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У XVII ст. в куль­турі Західної Європи панують два головних напрямки — бароко і кла­сицизм. У XVIII ст. на арену виходить просвітницький реалізм, що в цілому продовжував традиції класицизму і сприяв появі сентимента­лізму. У XVIII ст. також виникає таке культурне явище, як рококо, а під завісу століття на історичну арену виходить романтизм.

Особливе місце в європейській культурі ХУІІ-ХУІІІ ст. зайняла культура бароко (від італ. bагоссо — дивний, вибагливий, химерний). Спочатку термін застосовували тільки до пластичних видів мистецт­ва, з кінця XIX ст. помітили стилістичну відповідність в літератур­ній та музичній творчості доби, а з першої половини XX ст. культу­рологи почали говорити вже про таємничу і суперечливу «людину бароко», вбачаючи в цьому феномені найближчу типологічну спо­рідненість із внутрішнім світом людини XX ст. Бароко одноголосне називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних куль­турних епох, після занепаду якої у другій половині XVIII ст. в культур­ному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

У цілому культурний психотип «людини бароко» був одночас­но своєрідним світоглядно-мистецьким виявом контрреформаційних процесів у Європі і певною реакцією на них. Не даремно найкраще теоретично виразили сутність барокової стилістики визначний іс­панський єзуїт, мислитель і письменник Бальтасар Грасіан-і-Моралес (трактат-антологія «Дотепність або мистецтво витонченого ро­зуму», 1642, доповнене видання 1648) та італійський єзуїт Еммануело Тезауро («Дальнозора труба Аполлона», 1653). Разом з тим об­межувати бароко рамками Контрреформації не можна. Мистецтво бароко поступово і природно (тобто не штучно) почало приходити на зміну Ренесансу в другій половині XVI ст. У культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і націо­нально-визвольні рухи, і демократична сміхова культура. Бароковий світогляд реалізовував нові уявлення про єдність, безмежність і роз­маїття світу, його драматичну складність і вічну мінливість.

Для бароко характерний особливий погляд на людину та світ, що її оточує. «Весь світ театр, а люди в нім актори». Цей шекспірівський вислів вдало виражає зміст культури бароко, так само як його персонаж Гамлет відбиває тип «барокової людини». Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та зако­номірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеоло­гічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Песимізм, відчай після втрати стрункої і сталої культурної традиції, після визнання немож­ливості цілковито вивільнитися від природних і соціальних зумов­леностей при усвідомленні такої внутрішньої потреби, оволоділи умами й вилилися у своєрідних формах мистецтва. Багатьох митців почали особливо цікавити трагедійні сюжети й мотиви. На зміну прохолодному ставленню до офіційної католицької релігії, власти­вому багатьом діячам Відродження, приходить релігійна екзальтова­ність. Замість реформаційного опрощення

 

релігійного життя виникає протилежна тенденція доповнення старих і розвитку нових форм куль­ту. В усіх видах літератури і мистецтва ускладнюються за формою і ущільнюються за

змістом композиційні елементи і образи. Тема мізер­ності, нікчемності людини перед грізною силою Божої волі на повний голос забриніла в мистецтві бароко.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності, її герой — здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціо­нальним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках, хоча навколо такого героя постійно згущаються хмари злої недолі, ворожих недоброзичливців або випадкових збігів обставин. Людина постає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть. Але у деяких барокових письменників і поетів світосприйняття було сповнене химерних сплетінь думок і почуттів, інколи стаючи розірваним, без­ладним, суперечливим. Якщо Земля не є центром Усесвіту, то чи є лю­дина вершиною творіння? Якщо фізичні відчуття часто обманюють людину, а зарозумілість засліплює її, то як знайти себе й своє місце в житті, а знайшовши, як не втратити себе? Чи можливе і як можливе щастя в безумному світі? — це тільки деякі з питань, відпо­відей на які шукали мислителі й митці бароко.

У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності,

«покинутості» людини напризволяще в поєд­нанні з постійним пошуком «втраченого раю». У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для бароко­вих творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де худож­ників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництв, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.

Порівняно з бароковою поривчастістю й культом якогось все­світнього динамізму ренесансні твори можуть видатися занадто стриманими, навіть статичними. Бароко — це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії, ми­стецтво, що тяжіє до гран­діозності, перевантаження декоративними мотивами та елементами, наповнени­ми знаковим змістом сим­волів та алегорій.

Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрі в творчості.

Загальноміський ансамбль, вулиця, майдан, паркові та палацові ансамблі з неодмінними лабіринтами (символами страдницьких кружлянь людської душі у сповненому примарними ілюзіями соці­альному світі), надзвичайно виразна культова архітектура, усклад­нений декоративний і психологічно насичений портретний живопис та скульптура стають головними різновидами мистецтва бароко.

Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680), який створив чимало услав­лених споруд, насамперед у Римі: церкву Сант Андреа аль Квірінале, фонтан Тритона на площі Барберіні, балдахін-ківорій у Соборі святого Петра. Головний же твір Берніні — колонада Собору святого Петра та оформлення площі біля цього собору. Глибина площі — 280 м: у центрі її стоїть обеліск, а саму її утворюють чотири ряди колон, висота яких становить 19 м і які складають розімкнуте коло, «подібно до розкритих обіймів», як казав сам митець. Берніні також був і видатним скульптором. Йому належать скульптурні портрети Людовіка XIV, герцога д’Есте, групи «Аполлон та Дафна», шедев­ром барокової скульптури є його «Екстаз святої Терези».

Талановитим архітектором пізнього бароко був Бартоломео — Франческо Растреллі (1700-1771), син італійського барокового ску­льптора К. — Б. Растреллі, який з 1716 р. жив у Росії. Растреллі — молодший уславив своє ім’я роботою в Російській імперії: спору­дженням Смольного монастиря, Зимового палацу, Виховательського будинку у Санкт-Петербурзі, Царськосельського та Петергофського палаців, а також Андріївської церкви у Києві.

Узагалі для барокової архі­тектури характерною є урочиста монументально-декоративна єд­ність, яка вражає уяву своїм роз­махом. Палаци і церкви завдяки розкішній та примхливій пласти­ці фасадів, хвилюючій грі світло­тіні, складним криволінійним планам і контурам набули мальо­вничості й динамічності й ніби влилися в оточуюче середовище. Парадні інтер’єри будівель баро­ко прикрашалися багатокольоро­вою скульптурою, ліпниною, різьбою; дзеркала і розкішні роз­писи ілюзорно розширювали внутрішній простір, а живопис плафонів, створених за принципом «знизу-вгору» створював ілюзію розверстих склепінь. Про винахі­дливість і

вигадливість барокових художників, які розписували архітек­турні споруди, написано багато томів мистецтвознавчої літератури. Наприклад, коли П’єтро да Кортона на першому плані високих склепінь зі складними алегоричними композиціями зобразив двох великих бджіл, що ніби випадково опинилися в полі зору художника, він досяг подвійного ефекту. З одного боку,

майстерно вималювані бджо­ли додавали алегоричному сюжету враження реалістичності, а з ін­шого — весь цей сюжет ніби переносився набагато вище і вражав своєю масштабністю під впливом розміру комах.

Для скульптури бароко багато важила живописна струменистість форми, створення відчуття невпинного мінливого становлення образу, багатство змістових аспектів та емоційних вражень.

У твори мистецтва барокової доби часом включалися реальні предмети і матеріали (статуї з реальним волоссям і зубами, каплиць усипальниці, збудовані з кісток та ін.).

У живописному мистецтві переважають віртуозні декоровані композиції релігійного, міфологічного або алегоричного характеру, парадні портрети, які підкреслювали привілейоване суспільне становище людини. Ідеалізація образів поєднувалася в них з бурхливою динамікою, несподі­ваними композиційними та оп­тичними ефектами, реальність — з фантазією, релігійність — з під­кресленою чуттєвістю, або й гос­трою натуралістичністю і мате­ріальністю форм, що межує з ілюзорністю. У живописі важли­вого значення набуває емоційна, ритмічна, колористична єдність цілого, часто невимушена свобо­да мазка. Значного поширення і високого ступеня розвитку набу­ває побутовий та історичний реалізм у живописі. Але для більшості художників бароко характер­ним було одночасне звернення як до реалістичних, так і релігійних та міфологічних сюжетів, які інколи синтетичне поєднувалися в од­ній картині видатного фламандського худож­ника Якоба Йорданса «Сатир в гостях у селянина», 1620.

Постання живопису бароко пов’язане з творчістю кількох ху­дожників, що почали відходити від високого Відродження і маньє­ризму у XVI ст.: Караччі, Тінторетто, Рені і особливо уславлений Караваджо (1573-1610). Караваджо є одним із засновників уповні реалістич­ного (позбавленого як ідеалізації, так і сатиризації) живопису. Але в його роботах безсторонній реалізм ранніх робіт («Дівчина з лютнею», низка натюрмортів і пейзажів) дуже скоро змінюється підкресленим натуралізмом. Так, у картині «Упевнення апостола Фоми» художник акцентує увагу глядачів на брудних грубих пальцях, якими Фома доти­кається ран Христа, перевіряючи їх справжність. Похмурістю настрою, трагічним драматизмом і граничним накалом емоцій відзначаються йо­го «Розп’яття апостола Петра», «Воскресіння святого Лазаря» та низка інших великих полотен. Послідовників Караваджо називали караваджистами і впізнавали за гіпертрофованим реалізмом у змісті та темним фоном їх картин, на якому розвивалися динамічні сюжети.

Серед багатьох талановитих художників бароко найбільш яск­равими і помітними фігурами були італійці Гверчино, П’єтро да Кортона, Лука Джордано, Сальватор Роза, іспанці Хусепе Рібера, Франсіско Сурбаран і Дієго Веласкес, фламандці Пітер-Пауль Рубенс, Якоб Йордане та Антоніс Ван Дейк, голандець Гарменс ван Рейн Рембрандт, француз Симон Вуе.

Творчості Веласкеса (1599-1660) притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру па­радного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Це портрети короля Іспанії Філіпа IV, папи Інокентія X. Серед робіт художника, які зберігаються в музеях України, найвідомішим є «Портрет інфанти Маргарити». Ві­домими творами Веласкеса є й «Венера з дзеркалом», «Меніни», «Пряхи» — одна з перших робіт, присвячених жінкам-трудівницям, які виконували копітку роботу в гобеленових майстернях.

Універсальним був талант Рубенса (1577-1640). Художник був типовим представником мистецтва бароко. У творах Рубенса місти­ка та екзальтація поєднуються з життєстверджуючою силою, вони сповнені руху та драматизму: «Поставлення хреста» та «Зняття з хреста», «Персей та Андромеда», «Сад кохання», «Наслідки війни».

Учень Рубенса Ван Дейк (1599-1641) уславився насамперед як портретист, хоча писав також картини на релігійні теми. Його портрети є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтер’єрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні (портрети короля Англії Карла І, Томаса Уортона).

 

Твори Рембрандта (1606-І669) є демократичними за змістом, сповненими внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційними за колоритом (домінують чорно-червоні тони). Ремб­рандт - майстер групового портрета («Анатомія доктора Тульпа», «Нічна варта», «Синдики»). Писав картини на біблійні та міфологіч­ні теми («Флора», «Даная», «Повернення блудного сина»), створив багато високомистецьких офортів.

Література бароко мусила виконувати потрійну функцію: навчати, вражати і розважати. Функціональний підхід до літератур­ної творчості призвів до розквіту багатьох «малих жанрів»

поезії-епіграми, панегірика, гербового вірша тощо, але створювалися та­кож величезні поеми, що за обсягом перевищували епос Гомера.

Бароко стало періодом, коли почали активно розвиватися різ­номанітні поетичні школи, між якими при цьому існувала гідна по­диву подібність у прийомах і методах творчості. Як ніколи розвивається емблематична, а також «фігурна» і «курйозна» поезія різних ґатунків, яку можна вважати прямим попередником модерністських пошуків виражальних засобів поетики на початку XX ст.

У фундаменті барокової поетики перебувало уявлення про не­обхідність вираження у кожному творі певного концепту (такого собі концентрату думки, ідеї, настрою тощо), який є змістом твору. Те ж, в який спосіб, у якій формі виражено цей концепт, цілком за­лежить від волі й майстерності автора, його бажання цілком виявити чи навпаки, приховати, зашифрувати даний концепт від певного ко­ла читачів. Сам концепт міг бути як порівняно простим, так і дуже складним, насиченим відтінками і нюансами, бути багатозначним і кількарівневим, серйозним і несерйозним, але завжди до певної міри грайливим. Процес «роздягання» закладеного у твір концепту вхо­див у правила гри між письменником і читачем, становив для «людини бароко» значну художньо-естетичну цінність, оскільки мислився способом пошуку побутової або філософської істини через окреме художнє «впізнавання». Найпоширенішими прийомами

концептистів були несподіване порівняння, складні асоціації, зіткнення контрастуючих понять, гра слів, афористичність вислову та ін. За­сновником концептизму вважають іспанського поета Лонсо Ледесма (1552-1623), який у 1600 р. ніби в дусі арабського тайнопису назвав свою збірку віршів словосполученням, яке одночасно можна пере­класти і як «Мисельні осягнення», і як «Інтелектуальні загадки», і як «Духовні парадокси». І «осягнення» і «загадки», і «парадокси» — ва­ріанти перекладу слова «соnceptos».

Бароковий концептизм в Англії призвів до розквіту такого де­що забутого з часів античності жанру, як метафізична лірика (най­більший представник школи - Джон Донн). Важливим змістовим елементом метафізичної поезії стало художньо-ідейне осмислення нової картини світу, представленої геліоцентричною моделлю М.Коперника. «Людей бароко» турбували соціокультурні наслідки засвоєння цієї моделі світосприйняття. Після дискримінації геоцент­ричної системи світу Птолемея запанувала думка, що людина - це нікчемна іграшка у руках Провидіння, мала піщинка у безмежності Всесвіту. Здобуває поширення антична концепція циклічності часу. В Англії «нульовий» момент повернення до початку висловлювався терміном «революція», пов’язаним з ідеєю руху за орбітами. Але скоро цей термін метафорично було перенесено на соціальні катаклізми тогочасного світу (вперше —на Неаполітанське повстання 1647-1648 рр. під проводом рибалки Мазаньєлло).

Поряд з поетами-метафізиками в Англії активно працювали та­кож так звані евфуїсти («благозвучними»). У творах найпослідовні­ших майстрів бароко можна помітити якесь внутрішнє перенасичен­ня почуттями, багатозначну гру світла та тіні, поєднання вишуканос­ті з виставлянням перед очі читачам гострих кутів нерозв’язних проблем, захоплення далекими екзотичними країнами поряд з вихва­лянням переваг повсякденної буденності тощо.

Італієць Джамбатіста Маріно (1569-1625) став засновником ці­лої течії у літературі —марінізму. Це вишукана поезія, сповнена му­друвань, гри слів, метафор. Головним твором Маріно стала епічна поема «Адоніс» (1623) про кохання богині Венерн до прекрасного юнака Адоніса. Маріно оповідає історію кохання богині з дещо на­смішкуватою граційністю, оздоблюючи мову тонкими еротичними натяками. Однак крізь галантно-еротичну тематику твору автор до­носить до читача ідею трагічної примарності земного життя.

 

 

Переїхавши до Франції, Маріно здобув при королівському дво­рі чималу популярність, потіснивши колишнього придворного поет Малерба, який вважається першим класицистом. Під впливом Марі­но у Франції виникла салонна так звана преціозна (вимоглива) літе­ратурна школа.

Іспанець Луїс Гонгора-і-Арготе (1561—1627) також дав своє ім’я аристократичній поетичній школі гонгористів, своїх послідов­ників серед поетів Іспанії та Латинської Америки. Суть її майже то­тожна з марінізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для «культурних» людей, вважав Гонгора. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний. Гонгористи відділяли себе від концептистів і навіть полемізували з ними, однак насправді різниця між концептизмом, марінізмом, гонгоризмом, евфуїзмом і преціозною літературою була скоріше уявною, ніж реальною.

Близькість до концептивних засад творчості характеризує та­кож численних авторів прозових афористичних збірок влучних і повчальних сентенцій. Найвідомішими авторами таких збірок були іспанець Б.Грасіан-і-Моралес («Кишеньковий оракул»), французи Франсуа Ларошфуко (1613-1680, «Максими або Моральні роздуми») і Жан де Лабрюєр (1645-1696, «Характери або Нрави нашого часу»), англієць А.-Е.-К.Шефтсбері (1671-1713). Концептизм думки і твор­чості вважався ознакою добре вихованого художнього смаку і необ­хідною передумовою оволодіння особливими вміннями — синдерезисом (мистецтвом тонкого розуміння та інтуїтивного прозріння) і салілоквією (мистецтвом самопізнання).

У драматургії панівні позиції, поруч з єзуїтським релігійно-дидактичним театром, завойовує жанр трагедії, відроджений завдя­ки передусім В.Шекспіру.

У німецькій драматургії періоду бароко перше місце по праву належить талановитому лірику і автору історичних трагедій Андреасу Ґрифіусу (1616-1664). У своїй творчості цей драматург сполучає елементи єзуїтського і шекспірівського театрів. Ґрифіуса передусім цікавили колоритні й екзотичні для тогочасної Європи постаті, у розкритті внутрішнього світу яких автор дотримувався поважного ставлення до історичного матеріалу і серйозного аналізу психології героїв. Найвідомішими його трагедіями на історичну тематику є «Лев Вірменин», «Катерина Грузинська» і «Вбита величність або Карл Стюарт, король Великої Британії». Грифіус є також творцем нового театрального жанру — побутової міщанської драми («Карденто і Целінда»). Створював він і сатиричні комедії.

Визначним драматургом барокової доби був іспанець Педро Кальдерон де ля Барка (1600-1681), який написав понад 120 п’єс. Провідна тема його творчості - якщо вже людина живе для того, щоб страждати, то мусить робити це гідно і має героїчно нести свій життєвий хрест. Німецькі романтики називали Кальдерона «поетом честі». Ця тема проходить у таких п’єсах Кальдерона, як «Вклоніння хресту», «Стійкий принц», «Життя є сон», «Чудодійний чаклун» та ін. Світ жахливий, світ ворожий людині. Вона нікчемна, страждає, сто­гне. Ані жалощів, ані допомоги, ані співчуття не знайде людина на цьому світі. Чому ж людина повинна страждати? У чому її провина? Вона у тому, що людина народилася недосконалою і живе на землі егоїстично заради примарної насолоди. Усі прагнуть здобути особи­стого щастя, поспішають, борються, шукають, а таке життя — безум­ство, помилка. Найкраща мить у житті, мить радощів, щастя — це лише мінлива бульбашка в калюжі, жорстока самоомана. Поряд з тим Кальдерон не був мізантропом (людиноненависником) або по­хмурим суддею людських пороків. У його творах можна знайти чи­мало живого народного гумору, адже він адресував свої драми не салонній, а широкій публіці іспанських містечок.

Варто згадати ще одного іспанського драматурга періоду баро­ко, автора понад 400 комедій монаха Тірсо де Моліну (справжнє ім’я - Габріель Тельєс, 1583-1648). Найбільшу відомість отримала його п’єса "Севільський пройдисвіт або Кам’яний гість" (надрукована 1630), в якій вперше виведено яскравий образ авантюриста Дона Хуана, до якого пізніше зверталися Мольєр, Гофман, Байрон, Пуш­кін, К’єркегор, Леся Українка та багато інших видатних письменни­ків. Узагалі література бароко часто звертається до пригодницької авантюрної теми, що призвело до поширення розрахованого на ши­року публіку жанру так знаного крутійського роману.

Визначним представником іспанської барокової прози був Франсіско де Кеведо-і-Вільєґас (1580-1645), затятий дуелянт і опальний міністр фінансів, підданий гонінням за сатиричні твори проти політи­ки та монархів іспанської імперії. У крутійському романі «Історія життя

пройдисвіта Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв» (надру­кований 1626), циклі фантасмагоричних гротескових памфлетів «Сновиддя» (виданий 1627), збірці новел «Час відплати, або Розумна фортуна» (видана 1650) та низці інших творів, насичених концептивною образністю, Кеведо створив сатиричну панораму життя Іспанії, показав зародження буржуазних відносин, правдиві картини демора­лізації й соціальної корупції. Мрії Кеведо про «народну монархію» відбилися у трактаті «Політика Бога, правління Христа і тиранія сата­ни» у двох частинах (виданий 1626-1639). Кеведо писав також тала­новиті сатиричні памфлети, листи у віршах, інтимні сонети і романси. Художні твори барокових письменників відзначаються оригі­нальністю задуму і втілення. Так, герой роману Луїса Велеса де Гевари (1579-1644) «Хромий біс» студент Клеофас звільнює запертого у колбі астролога «демона дрібниць», «пекельну муху», тобто чорта, який «спеціалізувався» на «дрібних крутійства». У вдячність за зві­льнення чорт розкриває перед студентом приховане життя Мадриду. Пізніше мотив демонічного проводиря геніально використає у «Фаусті» Ґете. У сатиричному романі у трьох томах «Критикон» Б.Грасіана такий собі Крістело рятується після затоплення корабля на острові, де зустрічається з дикуном Андреніо (одним з прототипів П’ятниці), якого навчає іспанської мови. Але на відміну від героя Д.Дефо Крістело разом з дикуном скоро потрапляє на батьківщину в Іспанію, де у спілкуванні з багатьма досить різними людьми дикун розкривається як більш культурна і цивілізована людина. З’ясову­ється, що образ Андреніо необхідний автору для узагальнюючих філософських роздумів над сенсом життя та критики сучасності.

Барокова проза у Франції виразно поділялася на салонно-преціозну (салон графині Рамбуйє) та демократичну. Для першого напрямку характерними є роман про казкових гномів, ельфів і троллів Оноре д’Юрфе «Астрея» (1610) і твори однієї з перших жінок-прозаїків Мадлени Скюдері. Другий, «низовий» напрямок з характе­рним потягом до реалізму і сатири представляють романи Шарля Сореля, Поля Скаррона і Анрі Фюрестьєра.

Найвизначнішим німецьким прозаїком бароко став Ганс Якоб фон Ґріммельсгаузен (1621-1676), автор шеститомного антивоєнного роману-епопеї «Сімпліціус Сімпліціссімус» (1668, з латини «Простак Найпростакуватіший»), написаного під впливом особистих вражень автора від Тридцятилітньої війни (1618—1648) у Німеччині. Епопея по­єднує автобіографічні риси з гротесковими елементами крутійського роману і охоплює життя головного героя, «Простака», від 10-літнього віку, коли герой ділить людей на «диких» і «домашніх», до самої смерті на безлюдному острові, який став для нього єдиним безпечним прихис­тком. Цей твір є своєрідною енциклопедією тогочасного життя у Німеч­чині. У ньому автор висміяв паразитичне дворянство, засудив безглузді війни та їх антигуманний руйнівний зміст, утверджував загальнолюдсь­кі цінності. Роман і його герой стали прототипами для безсмертного твору Я.Гашека і його Швейка.

Іншим літературним шедевром бароко є поема визначного анг­лійського культурного і громадського діяча Джона Мільтона (1608-1674) «Втрачений рай» (1667). Після поразки буржуазної революції в Англії Мільтон, який виконував обов’язки секретаря О.Кромвеля і був автором кількох дошкульних памфлетів і трактатів, ледь уник тюрми і страти й вів усамітнений спосіб життя. Його нещастя по­глибила втрата зору. Але остаток життя став для Мільтона періодом напруженої поетичної творчості, коли було втілено давні задуми - створено «Втрачений рай» і «Повернутий рай» (1671). Використовуючи біблійний та богословський матеріал у концептивному дусі, Мільтон створив поеми, сповнені животрепетного, цілком актуаль­ного соціокультурного і особистісного змісту. Проблема права на вчинок, який порушує встановлені норми (гріхопадіння, яке розгля­дається крізь реалії повстання проти монархічних устоїв) всебічно розкривається Мільтоном у першому творі. При цьому критиці під­даються як закостенілі традиції, так і шал революції. Яскравий образ Люцифера сповнений непідробного трагізму й високого пафосу бо­ротьби, яка приречена бути безрезультатною. Суперечності, якими багатий «Втрачений рай», свідчать про складність духовного розвит­ку автора, який був типовою «людиною бароко». Іпостасі натхнен­ного гуманіста і тверезого політика, законослухняного віруючого і бунтівного повстанця одночасно постають і взаємодіють перед чи­тачами поеми, залишаючи потребу самотужки визначитися у своєму ставленні до окресленої проблеми. Закінчена через чотири роки по­ема «Повернутий рай» одноголосне визнається художньо значно слабшою, хоча у ній автор приходить до однозначної відповіді на поставлені у першій поемі питання. Сатана тепер цілком ототожню­ється з англійською Реставрацією. За біблійними

мотивами Мільтон написав також драму «Самсон-борець», у якій створено яскравий і глибоко народний образ героя Самсона.

Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва, Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою.

У церковній практиці все більше приділялося уваги музичному супроводу. І без того пишна і велична католицька меса завдяки про­никливій музиці досягає довершеності. Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори ХУП-ХУШ ст. Антоніо Вівальді, автор славнозвісних «Пір року»; Йоган-Себастьян Бах (1685-1750). який створив неперевершені фуги, ораторії «Страсті за Матвієм» та «Страсті за Іоанном»; Георг Фрідріх Гендель (1684-1759), який написав 25 ораторій («Мессія», «Ізраїль», «Есфір»), Йозеф Гайдн (1732-1809), серед доробку якого ораторія «Створення світу», симфонії, квартети.

У руслі культури бароко, яка сміливо комбінує різні види і форми мистецтва, виникає новий музичний жанр — опера. Біля вито­ків цього жанру стояв італійський композитор Клаудіо Монтеверді (1568-1643). Найвідомішим його твором є опера «Орфей».

Інтегративна культура бароко дуже скоро починає розпадатися на окремі напрямки, які підкреслювали ту чи іншу сторону сприй­няття дійсності. Так, придворно-раціоналістична течія оформлюєть­ся у самостійну художню концепцію класицизму, а її прогресивно-наукова версія - в концепцію Просвітництва. Емоційно-ірраціональні тенденції знаходять свій вираз у грайливому рококо, гуманному сенти­менталізмі й нарешті у романтизмі. Але при цьому примхливе і напру­жене у своїх пошуках барокове світовідчуття і відповідна стилістика не зникають одразу після «відпочкування» цих нових культурних напрям­ків, остаточно занепадаючи тільки наприкінці XVIII ст.

У XVII ст. виникає й активно розвивається класицизм. Як ці­лісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та ірраціо­нальні крайнощі культури бароко було засуджено як «Італійське бо­жевілля», від якого необхідно звільнитися. Історичним ґрунтом кла­сицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільно­сті, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособ­лення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як вико­нання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Не дивно, що держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіцій­ним художнім методом. Створювалися навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. Так, перший міністр французького короля Людовіка XIII кардинал Рішельє створює Французьку академію (1634), що об’єднала вчених-філософів та пись­менників. Трохи згодом були створені також Королівська академія жи­вопису та скульптури (1648) і академія наук (1666).

Класицизм базується на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визнає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого. Культу державних, громадянських чеснот приносилися у жертву почуття та особисті інтереси людини. Худож­ня доктрина класицизму частково спиралася на пристосовану до обставин придворного мистецтва інтерпретацію раціоналістичної фі­лософії, передусім, видатного французького мислителя Рене Декарта (1569—1650). Він вважав єдиним критерієм істини розум, стверджу­ючи перевагу духу і мислення над матерією. Почуття людини не є тривкими, все особисте, індивідуальне — це збіг життєвих випадко­востей, звідси мірилом цінності людини є розум. Вище за все в лю­дині класицизм ставив розумову, раціональну здатність панувати над своїми пристрастями, подавляти особисті почуття в ім’я обов

’язку, підкоряти приватне спільному, державному.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог та правил. Голов­ним їх завданням вважалося належне наслідування поданим раніше зразкам. Зразковим вважалося античне мистецтво. Завдання худож­ників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до цього ідеалу. Звідси походить і назва цього напрям­ку: сlassicus - зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів літературних і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

У різних видах класицистичного мистецтва дія нормативних принципів цього напрямку проявлялася по-своєму. Найменше нор­мативність позначилася на архітектурі. Архітектура

класицизму - це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку постала проблема співвідношення ансамблю палацу та парку. Одні­єю з перших спроб вирішити її було спорудження Луї Лево та Андре Ленотром палацового комплексу Бо ле Віконт (1657-1661). Він став прообразом головної пам’ятки класицистичного будівництва — Версальського палацу (1668-1669).

У досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижа, виріс казко­вий палац з велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували Лево і на останніх етапах — Ардуен Мансар, а парк спроектував Андре Ленотр. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії жи­вопису та скульптури Шарль Лебрен. Він виконав ескізи килимів та го­беленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Класицистична архі­тектура намагається від­родити римський звичай будувати тріумфальні ар­ки до визначних подій (Арка-ворота у Сен-Дені під Парижем, 1672, архітек­тор Ф.Блондель). У насту­пному столітті найвідомішими спорудами у стилі класицизму стали у Франції церква святої Женев’єви у Парижі, збудована архітектором Ж.Суффло (з 179І - Пантеон, місце поховання видатних людей Франції) і Паризька застава Де ля Віллет архітектора Ніколя Ладу. У Росії представниками класицизму в архітектурі були В.І.Баженов (палац у Царицині), М.Ф.Казаков (Петровський палац у Москві), І.Старов (Таврійський палац у Петербурзі).

Засновником класицистичного напрямку у живописі був фран­цузький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою. Мистецтво Пуссена - це мистецтво значної думки та яскравого духу. Міра та порядок, композиційна врівноваженість стають основою живопису класицизму. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характе­ри («Смерть Германіка», «Танкред та Ермінія»). Сюжетом останньої картини послугував епізод з поеми італійського маньєриста періоду пізнього Від­родження Торквато Тассо «Звільнений Ієрусалим». Доблесного лицаря Танкреда, важко пора­неного під час бою, знаходить на полі битви його кохана Ермінія, яка відрізала своє волосся, щоб перев’язати рани героя і врятувати його. Урівноваженими та упорядкованими є композиції картин «Царство Флори», «Венера та сатири». Міфологічні герої, зображені на них, вражають своєю красою та величчю. Але їх краса якась хо­лодна, вільна від чуттєвості. Холодною та суворого тугою сповнена славнозвісна картина Пуссена «Аркадські пастухи» («І я теж був у Аркади»). На ній зображено трьох юнаків-пастухів та дівчину, які несподівано знайшли могильну плиту з написом «І я теж був у Аркадії», тобто «І я також був молодим, гарним, щас­ливим та безтурботним — пам'ятай про смерть»). Але попри таке су­воре нагадування про марність життя герої картини не впадають у розпач. Вони застигли, немов античні статуї. На їх обличчях туга і роздуми, а не страх. Ретельно дібрані деталі, врівноваженість ком­позиції, рівне освітлення — все це створює певний піднесений наст­рій, якому чуже усе марне і швидкоминуще. Стоїчне примирення з роком споріднює класицизм з античним світосприйняттям.

Відомими художниками - класицистами XVIII ст. були францу­зи: Жак Луї Давид (1748-1825), який створив багато славнозвісних полотен: «Клятва Гораціїв», «Клятва у залі для гри у м’яч», «Смерть Марата», «Викрадення сабінянок» тощо; Жан Огюст Доменік Енгр (1780-1867), серед картин якого вирізняються «Посли Агамемнона», «Фетіда перед Юпітером», «Обітниця Людовіка ХІІІ»; українці Д.Г.Левицький (1735-1822) (портрети Дідро та Катерини II) і

А.П Лосенко (1737-1773) (2Володимир перед Рогнідою», «Прощання Гектора з Андромахою»), росіянин Ф.С.Рокотов (портрет В.Майкова).

Найбільшій регламентації підлягала література класицизму. Теоретичне обґрунтування класицизм отримав у поемі-трактаті Ніколя Буало-Депрео «Поетичне мистецтво» (1674). Головним призна­ченням літератури Буало вважав наслідування природі та зразкам. Треба вчитися у майстрів минулого. В ім’я цього усі жанри було розділено на «високі» та «низькі». До перших, де зображувалося життя королів та героїв, відносилися ода, трагедія, героїчна поема. До других, в яких розповідалося про менш привілейовані верстви населення, — комедія, байка, сатира, ідилія. Змішувати елементи по­етики «високих» та «низьких» жанрів не дозволялося. Герої класи­цизму — абстрактні, узагальнені типи. У них підкреслювалися уні­версальні, абсолютні риси життєвих явищ. Вимагалося, щоб у дра­матичних творах, насамперед у трагедії,

 

дія відбулася у давні часи або у далекій країні, щоб знайоме глядачам життя не заважало їм сприймати твір.

Від наслідування зразкам походило й правило трьох єдностей: місця, часу та дії. Згідно з вимогою єдності місця, вся дія п’єси по­винна відбуватися в одному місці: кімната, площа, палац. Єдність часу передбачала, що всі події твору повинні відбутися протягом однієї доби. У драматичному творі не мало бути нічого зайвого: ані прохідних епізодів, ані другорядних діючих осіб — усе повинно бути спрямоване на розвиток головного сюжету. Ця вимога єдності дії по­винна мала слугувати більш ясному сприйняттю «розумної» основи п’єси. Звісно, ці та інші вимоги певною мірою сковували творчу уяву письменників, заважали їм. Але справжні митці навіть за таких умов створювали шедеври світової літератури.

Серед письменників — класицистів XVII ст. помітно виділяються французькі драматурги Корнель, Расін та Мольєр, поет Лафонтен.

П’єр Корнель (1606-1684) творив у часи зльоту французького абсолютизму. Провідною темою його драматургії стало уславлення героя-громадянина, який жертвує усім в ім’я обов’язку. Найкращи­ми трагедіями Корнеля вважаються «Сід», «Горацій», «Цинна», «Полієвкт». Так, сюжет «Сіда» базується на мотивах середньовічного іспанського героїчного епосу. Головним героєм твору є дон Родріго Діас де Бівар, якого супротивники-маври прозвали Сідом (паном, господарем). Вбивши на двобої батька своєї нареченої Хімени, він стає її ворогом. Обов’язок

вимагає від дівчини помститися за батька. Лише подвиги Родріго, який врятував Іспанію від ворожої навали, та особисте втручання короля приводять до щасливої розв’язки.

У другій половині XVII ст. загострюються суперечності абсо­лютистського ладу. Віра у розумність монархії похитнулася. Саме в цей час починає творити другий французький трагік Жан Расін (1639-1699). Найвідомішими його творами є «Федра», «Андромаха», «Британік», «Гофолія». Провідним тут також був конфлікт почуття та обов’язку. Але якщо раніше обов’язок завжди виходив перемож­цем у цій боротьбі, то у творах Расіна все частіше перемагає почут­тя. Причому почуття не високе, як у Сіда та Хімени, а руйнівне, те­мне. Воно примушує Федру шаленіти та втрачати розум. Вона обмо­вляє свого пасинка Іполіта, який не відповідає на її почуття. Юнак гине, проклятий батьком Тезеєм, але гине й цариця Федра, яка забу­ла свій обов’язок перед чоловіком, піддавшися злочинному почут­тю. У полоні пристрастей перебуває й герой «Британіка» імператор Нерон, який нехтує своїм обов’язком государя. Злочинним шляхом він намагається заволодіти нареченою свого зведеного брата Брита­ніка Юнією, наказавши отруїти суперника.

Сучасник обох трагіків Лабрюйєр, порівнюючи їх творчість, писав: «Корнель нас підкоряє своїм характерам, своїм ідеям. Расін споріднює їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони по­винні бути, цей - такими, якими вони є... Один звеличує, дивує, па­нує, вчить, інший подобається, хвилює, зворушує... Корнель повчальний, Расін людяний».

На ниві комедії уславився третій видатний драматург класици­зму Жан Батіст Мольєр (1622-1673). Його твори «Міщанин-шляхтич», «Мізантроп», «Тартюф», «Дон Жуан» тощо увійшли до скарбниці світового письменства. Драматург вважав, що головне призначення комедії — повчати та розважати. «Найкраще, що я можу робити, - казав він, — це викривати у смішних зображеннях вади мо­го століття». Мольєр висміював кумедних манірниць, улесливих та лицемірних священиків, міщан, які у своїй гордині захотіли зрівня­тися з аристократами, купців та марнотратів. Гострою критикою святенництва та лицемірства стала комедія «Тартюф», де йдеться про те, як фальшивий священик захопив владу в домі паризького багатія Оргона. Під личиною побожності Тартюф ховає своє справ­жнє єство облудника. Він намагається звабити Оргонову дружину Ельміру, залицяється до служниці, хоче захопити підступним шля­хом, в обхід законних спадкоємців Оргона, його дітей Даміса та Мар’яни, усе майно свого благодійника. «Тартюф» — суворий вирок усьому показному, несправжньому, гімн на честь природних людських почуттів, викриття заздрісників та облудників, які стають «святими» через те, що «вже минулися давно їх літа».

У XVIII ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розкві­тає у Німеччині, де творять

Й.-В.Ґете та Ф.Шіллер (так званий Веймарський класицизм, що мав уже виразні ознаки передро- мантизму), інших країнах Європи, у кожній з яких він набував особливих національних рис і

 

збагачувався стилістикою інших культурних на­прямків. Класицизм XVIII ст. розвивається і поступово занепадає пе­реважно в межах того суспільно-культурного руху, який отримав назву

Просвітництво

Поряд з класицизмом у XVIII ст. з’являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, тривав подальший розвиток традицій бароко.

Просвітництво - явище досить складне і багатогранне. У ши­рокому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовує­ться для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соці­ально-економічного і соціокультурного життя в ім’я ідеї всебічного соціального прогресу.

Філософською базою Просвітництва також був раціоналізм. Діячі культури сповідували культ розуму, вірили у його безмежні можливості. «Розум править світом», - стверджували вони. Усе, що не відповідало принципові розумності, засуджувалося ними до зни­щення. Головним призначенням літератури та мистецтва було вихо­вання людини. Митець повинен активно втручатися в суспільне життя. Він не лише відтворює навколишній світ, він - суддя, він ка­рає злочинців на троні, гнобителів-тиранів, звеличує і прославляє моральні якості народу.

Особливого значення просвітителі надавали фігурі монарха. «Велінням долі, - писав Гольбах, — на троні можуть опинитися про­свічені, справедливі, мужні, доброчесні монархи, які, пізнавши справжню причину людських бід, намагатимуться вилікувати їх за вказівками мудрості». Було

створено теорію «просвіченої монархії». Просвітителі підтримували зв’язки з європейськими

государями, нама­гаючись схилити їх до прийняття ідей прогресивного розвитку, досяг­нення загального добробуту, рівності всього населення перед законом.

По-різному ставлячись до релігії, просвітителі здебільшого сходилися у своєму ставленні до церковних інституцій. «Розчавте потвору!», - закликав Вольтер, маючи на увазі католицьку церкву, яку він вважав чи не основною ідейною опорою феодальних пере­житків. Одночасно Вольтер визнавав релігію корисною для життя народу, вбачаючи в пій стримуюче руйнівні інстинкти начало. «Якби Бога не існувало, - казав він, - Його треба було б вигадати. Але Він є!».

І в своєму маєтку він навіть поставив пам’ятник з написом: «Богу від Вольтера». Більшість просвітителів були дуалістами, але деякі спові­дували матеріалізм - Дідро, Гольбах, Гельвецій, д’Аламбер. «Релігія - це мистецтво одурманювати людей з метою відволікти їх думки від того зла, яке їм чинять в цьому світі владарі», - писав Гольбах.

З метою популяризації наукових знань французькі просвітителі починають видання «Енциклопедії». Дідро та д’Аламбер згуртували навколо цього багатотомного проекту кращі уми сучасної їм Фран­ції. У статтях і замітках «Енциклопедії» висвітлювалися різні аспек­ти життя природи і людського суспільства.

Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просві­тителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Найяскравішими представниками цього руху були у Франції — Ж.Руссо, Д.Дідро, П.Бомарше; в Англії — Д.Дефо, Д.Свіфт; у Ні­меччині — Ґ.Лессінґ, Й.Гете, Ф.Шиллер. Більшість з цих діячів були літе­раторами. Це не дивно, адже саме література перебрала на себе провід­ну місію розповсюдження освіти та науки.

«Володарем дум» усіх освічених людей XVIII ст. був Франсуа Вольтер (1694-1778). Його слово та думка багато важили, з ним ра­дилися європейські монархи:Фрідріх II вважав за честь для себе перебувати у листуванні з Вольтером і називатися його друзями. Вольтер залишив чималий творчий доробок. Серед його творів виділяються трагедії «Заїра», «Смерть Цезаря», «Магомет», поеми «Генріада» та «Орлеанська діва», філософські повісті «Задіг», «Кандід», «Царівна Вавилонська», історичні дослідження «Історія Карла XII» та ін. Усі вони написані з власти­вою письменникові іронією. Вольтер глузує з вад сучасного йому суспі­льства, викладає своє бачення проблеми людського щастя.

Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан Жак Руссо (1712-1778). Він став автором особливої світогляд­ної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Філософ наголошував на необхідності повер­нення до природного життя. Також він писав

про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання. Головними творами Руссо є романи «Еміль» та «Юлія, або Нова Елоїза», трактат «Суспільний договір», «Сповідь».

Однак звужувати коло просвітителів лише до діячів літератури було б невиправданим. Художній відбиток ідей Просвітництва зна­ходять у творах видатного скульптора Фальконе, автора славнозвіс­ного пам’ятника Петру І у Петербурзі; композиторів Ґретрі, Глюка; художників Греза та Шардена. Симон Шарден (1699-1779) на про­тивагу митцям класицизму починає зображувати порядок, затишок буржуазного побуту («Молитва перед обідом», «Жінка, яка миє каструлі»). Добропорядність і працелюбство уславлені Шарденом без дидактики і моралізування. Подальший розвиток побутового жанру пов’язаний з ім’ям Жана-Батиста Ґреза (І725-1805). У його творах можна помітити значний вплив руссоїзму, проповідь патріархального життя, сімейної ідилії («Батько сімейства, що пояснює своїм дітям Біб­лію», «Сільська наречена», «Паралітик»).

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям ро­коко (старофранц. госаіlе - черепашка неправильної форми), який дослідники іноді прилучають до культурного комплексу пізнього бароко, а іноді проводять чітку межу між двома стилями. Стиль ро­коко сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнамен­тувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували зави­тки черепашок. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспо­кою — грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, еротич­ними; улюблені герої — пастухи та пастушки, німфи, богині, які за­ймаються своїми туалетами. Видатними представниками цього на­прямку у живописі були Буше, Ватто та Фрагонар, у

літературі — Е. Парні. Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера («Орле­анська діва»), Дідро («Нескромні скарби»), в музиці великого компози­тора В. Моцарта («Чарівна флейта»).

Провідною темою творчості Жана-Антуана Ватто (1684-1721) було зображення галантних свят. Це сцени безтурботного життя аристократії, показані з витонченою грацією («Свято кохання», «Сумнівна пропозиція», «Паломництво на острів Цитеру»). Компо­зиціям картин Ватто притаманна якась театральність. Розташування фігур, добір освітлення, обстановка та пейзажі— все нагадує про театр. Це не дивно, адже митець дуже цікавився театральним життям, був бли­зько знайомий з акторським побутом і часто писав портрети акторів-комедіантів («Жіль»).

Більш показовими художниками рококо були Франсуа Буше (1703-1770) та Жан Оноре Фрагонар (1732-1806). У творах Буше повною мірою проявився гедонізм рококо, гонитва за насолодами, еротизм, який доходить до фривольності («Венера з Амуром», «Купання Діани», «Туалет Венери»). Фрагонар також звертається до галантно-любовних, інколи відверто еротичних сюжетів, але не з міфологічними героями. На його картинах, як і у Ватто, живуть су­часні художнику аристократи («Щасливі можливості гойдалок», «Поцілунок крадькома»).

Еротика, відвертий епатаж суспільної думки пронизують і творчість Еваріста Парні (1752-1814). Його поема «Війна старих та нових богів» розповідає про боротьбу християнських мучеників та святих з античними богами. Парні ставить представників християн­ської релігії в такі умови, де вони показують своє далеке від ідеалу-обличчя та єство. Поет глузує зі святенницької католицької міфоло­гії, оспівує природні людські інстинкти та почуття.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами кла­сицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Суть його полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У най­більш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Англія вже з середини XVII ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати так званий третій стан — буржуазія. Його представники хотіли бачити у творах літера­тури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.

Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького ро­ману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінг.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історія полковника Джека», «Капітан Сінгльтон». У центрі найзначнішого з них, «Робінзон Крузо», показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал «природного життя», яке невдовзі почне пропагувати Руссо. Роман є пам’ятником людській силі, бадьорості, винахідливості та енергії. Герой Дефо ніколи не впадає у відчай, постійно шукаючи вихід з найскрутнішого становища і майже завжди його знаходячи.

Таким же невтомним мандрівником є й герой Джонатана Свіфта (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним. Письменник розповідає про те, як Гуллівер стикається під час своїх подорожей з дивними створіння­ми: велетнями, ліліпутами, розмовляючими кіньми. Проте сучасни­ки Свіфта добре розуміли, кого має на увазі автор у тому чи іншому випадку, адже під цими масками сатирик виводив досить конкретних людей. Разом з тим треба відзначити, що всій творчості Дж.Свіфта притаманне досить скептичне ставлення до гасел соці­ального прогресу і суспільних реформ взагалі. Гротесковість і умов­ність створених ним образів тяжіють до барокової поетики.

Сатириком був і Генрі Філдінг (1707-1754). Він написав кілька романів, серед яких найвідомішими є «Історія Тома Джонса, найди». Це також типовий авантюрний роман, в якому розповідається про пригоди героя, про його боротьбу за місце під сонцем. Філдінг ство­рив цілу панораму життя сучасної йому Англії, вивів на сцену пред­ставників усіх верств її населення.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника-реаліста Уїльяма Хоґарта (1697-1764). Митець створює серії картин: «Історія повії», «Історія розпусника», «Модний шлюб». Свої твори, об'єднані в розповідні цикли, Хогарт будував як драматург. Кожна з картин у цих серіях самостійна й зображує вузловий момент всієї історії.

Кілька деталей пов’язують його з попередніми і наступними подіями. Художник пока­зує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло. Крім Хоґарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на ниві портретного живопису.

Одним з останніх стильових напрямків у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентимента­лізм, пов’язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для класицистів головним призначенням мистецтва було уславлення дер­жави, то об’єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма прита­манними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героя­ми більшості творів сентименталізму є представники середніх і ниж­чих верств, що, безумовно, імпонувало читачам з демократичного се­редовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протистави­ли культ почуттів. Внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів. Відомими діяча­ми сентименталізму були Л.Стерн («Сентиментальна подорож»), Г.Ґрей («Сільське кладовище»), О.Голдсміт («Векфільдський свяще­ник»), М.Карамзін («Бідна Ліза»). Данину сентименталізму віддали Руссо («Нова Елоїза»), Гете («Страждання молодого Вертера») та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської куль­тури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під назвою-гаслом «Буря й натиск» (назва походить від однойменної п’єси 1775 р. учасника цього руху Ф.Клінгера). Честолюбні учасники групи називали себе «буремними геніями», «штюрмерами». Ідейним натхненником і активним учасником «Бурі й натиску» був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803), з іменем якого пов’язують чи не перше формулювання основних принципів романтизму (історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного на­роду, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним з перших діячів європейської куль­тури, який звернув увагу на фольклорну пісню.

Найвизначнішим представником «Бурі й натиску» був молодий Йоганн Вольфганг Ґете (1749-1832), чиє ім’я вже згадувалося у зв’язку з класицизмом, Просвітництвом і сентименталізмом, а тепер згадується у зв’язку з романтизмом. Це тільки зайвий раз доводить, що творчість справжнього генія не може бути обмежена якоюсь ву­зькою течією або напрямком, і якщо це

робиться, то досить умовно. Одними з перших його творів передромантичного спрямування були історична драма «Гец фон Берліхінген» і незакінчена драма «Прометей» (1773). Над головним своїм твором — трагедією «Фауст», яка стала одним з найвизначніших явищ світової літерату­ри — Ґете почав працювати ще 1773 р., а припинив вносити виправ­лення тільки у 1831 р., коли трагедію було вперше виставлено на сцені. Сповнений протиріч образ Фауста, легендарного вченого-чорнокнижника XVI ст., слугує для автора зосередженням усіх висо­ких, хоча й честолюбних, поривань людського духу, спрямованих на осмислення і опанування світу. Фаустівська жага пізнання є певним художнім відбиттям прагнень самого Ґете, який активно займався природо дослідницькою науковою діяльністю (праці «Нарис про ме­таморфози рослин», «Вчення про колір» та ін.). Прагнення розгадати таємниці природи є для Фауста і сенсом життя, і джерелом постій­них мук, оскільки його честолюбні мрії, спрямовані на вдоскона­лення і переоблаштування світу, лишаються тільки мріями.

Герой дійшов до межі, за якою перед ним усе чіткіше вимальо­вується перспектива самогубства. Але одного разу, в момент рідкіс­ного заспокоєння і умиротворення, перед Фаустом з’являється Мефістофель — старший демон потойбічної сфери, ворожої щодо божо­го створіння — з пропозицією відкинути старі мрії та спізнати справ­жні таємниці навколишнього світу в обмін на душу героя. Мефістофель прислуговуватиме Фаусту в цьому світі, а Фауст віддячить йо­му тим самим у потойбічному. Розчарований у своїх попередніх за­няттях чорнокнижник погоджується на союз із дияволом і передачу себе в його руки після досягнення миті щастя, тобто цілковитого задоволення «приземлених» потреб і мрій. Довіра демону і власні амбіції в першій частині твору призводять до трагічної розв’язки в особистому житті Фауста — він втрачає набуте з «допомогою» Мефістофеля кохання. У другій частині зазнають краху суспільні ідеали героя, який намагався скористатися «послугами» демона у своїй кар’єрі на громадському поприщі (ще одна паралель з життям само­го автора, який протягом 1776-1786 рр. перебував на міністерських посадах в уряді веймарського герцога Карла Августа). Фізично за­сліплений турботою, Фауст у передчутті задуманих ним великих звершень (відвоювання у моря частини суші) виголошує захоплення миттю початку великого будівництва і в той самий час падає у вико­паний слугами Мефістофеля рів, де гине. Заволодіти безсмертною душею Фауста Мефістофелю не вдається через небесне втручання.

Значний обсяг трагедії й велика кількість персонажів і сцен ускладнюють сприйняття твору, але дозволяють автору охопити найширше коло культурних, соціальних, етичних проблем свого ча­су. Прагнення до синтезування, до всеосяжного охоплення явиш і процесів, до підняття фундаментальних морально-філософських і загальнокультурних проблем взагалі характеризує всю творчість Ґете, який у «Фаусті» застеріг європейське суспільство Нового часу від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Художньо-світоглядна концепція романтизму, більш докладна мо­ва про яку в наступному розділі, формується в умовах кардинальної пе­реоцінки попередньої культурної спадщини. Ситуація кризи традицій­них ідеологій і невдоволення новими (такими як міщанський лібералізм або революційний утопізм) вимагала масштабних особистостей, які б висували і реалізовували принципово нові ідеї або були спроможні вди­хнути нове життя у старі. У романтиків друге виходило значно краще, але сформований ними стиль відзначався оригінальністю й часто не зважав ні на які авторитети. Найбільш яскравими представниками ран­нього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравіровував їх разом з ілюстраціями до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами.

Друга половина XVIII ст. стала часом зародження класичної ні­мецької філософії в особі І.Канта і виділення естетики як окремої філософської науки після праць А.Баумґартена. Визнання німецьки­ми філософами-ідеалістами обмеженості раціональних можливостей мислення («Критика чистого розуму» і «Критика здатності судження») і теоретичний «прорив» у не менш важливому питанні про об’єктивну вартість художнього сприйняття світу, яке має свої закони, додатково стимулювали нові пошуки в галузі художньої культури.

З іншого боку, стрімко зростали виробничі потужності європейсь­ких країн, передусім Британської імперії, яка не тільки стала найбіль­шою кращою світу, займаючи чверть усієї суші й використовуючи пра­цю мільйонів рабів, але й реформувала мануфактурне виробництво у

фабричне шляхом впровадження цілої низки технічних винаходів. Най­послідовнішими продовжувачами цієї лінії стали американські колонії імперії, що здобули самостійність і проголосили Конституцію США.

Таким чином, культура XУІІ-ХУПІ ст. була важливим етапом в іс­торії світової культури. У цей період в Європі швидко змінюється спо­сіб світосприйняття і уявлення про місце і роль культури. Поступово визначилися нові культурні цінності, які, з одного боку, передбачали надання людині усе більшої свободи в її діяльності, передусім, творчої, а з іншого — вимагали підпорядкування особистих цілей та інтересів суспільним потребам. Залежно від уявлень про визначальні суспільні потреби формуються різні типи ідеологій — консерват