Расспросные речи» і чолобитні

«Расспросные речи»

Терміном «расспросные речи» визначаються свідчення осіб, котрі прибули до Росії. Ці дані протоколювалися в порубіжних міста у присутності воєводи чи піддячого, а також у московських приказах. Коло «расспрашиваемых» осіб було дуже значним і охоплювало представників практично всіх класів та станів Російської імперії, України, Білорусі та інших країн. Серед них найчастіше трапляються російські агенти — «вістовщики», дипломати, купці, представники православного духівництва різних країн, українські та білоруські переселенці, шляхтичі Речі Посполитої, які рятува­лися від війни втечею в Росію тощо. Особи, які не були підданими російського царя, мали повідомити дані про себе та про мету свого прибуття до Росії. Водночас виклад «вістей» для іноземців був справою швидше добровільною, бо відомі випадки не лише при­ховання, але й відвертої відмови дати інформацію такого типу.

Звичайно «расспросньїе речи» редагували порубіжні воєводи та піддячі. Потім разом з іншими «расспросньїми речами» у ви­гляді відписок їх адресували вищим інстанціям. На жаль, кількість «расспросных речей» незначна і вони не можуть порівнюватися з відписками. Нині відомо 59 «расспросных речей», що поділяються по роках війни так: 1648 р — 8, 1649—11, 1650 — 9, 1651 — 12, 1652 — 3, 1653—10, 1654 р.— 6 документів". Десять із згаданих документів - «расспросньїе ре­чи» російських вістовщиків, 10 —грецьких та сербських ченців, 8 — українського та білоруського православного духівництва. Ін­ші «расспросньїе речи» зафіксували свідчення донських козаків, «полоняників», українських та російських дипломатів тощо. Всі ці документи різняться між собою за обсягом і тематикою. У більшості «расспросных речей» містяться детальні свідчення про все бачене та почуте авторами на шляху до Росії. Серед них особ­ливо вирізняються «речи» російських гінців Г. Богданова, Д. Мордасова, М. Антонова, І. Боярчикова, Г. Климова, Б. Салтанова, I. Тургенева, які посилалися в Україну і Річ Посполиту, посланця Б. Хмельницького грека Ю. Тафлари, російських агентів та куп­ців, які тривалий час перебували біля гетьманської ставки і зу­стрічалися навіть з Б. Хмельницьким та його найближчими спод­вижниками.

Відбиття дійсності у «расспросних речах» має ті ж особливості, що і в споріднених з ними відписках. Разом з тим цінність даної категорії джерел є більшою. Річ у тім, що в «расспросньїх речах» фіксувалися найважливіші дані, точніше відтворювалися свідчен­ня інформаторів. Вони менше редагувалися, не скорочувалися й не подавалися вперемішку з повідомленнями, отриманими з інших джерел, як це було з більшістю відписок.

Чолобитні

Терміном «чолобитні» у діловодстві Російської імперії XVII ст визначали індивідуальні або колективні прохання та скарги, які подавалися представникам центральної та місцевої адміністрацій. Вони ж були основною формою звернень до царя. Формуляр чолобитних є дуже стабільним і багато в чому збігається з форму­ляром відписок на царське ім’я, про які вже йшлося. Різняться лише кінцеві частини документів. Якщо відписка завершувалася нарацією, то в чолобитних після цього викладалося прохання або скарга. По кож­ній чолобитній приймалося рішення, що відбивалося у відповід­них позначках на чолобитних та в самостійних документах («пам'­яті» та ін.). Нерідко до прийняття ухвали чолобитчика додатково запитували про справу, що фіксувалося у вигляді спеціальних виписів, позначок та в нових чолобитних.

Серед великої кількості чолобитних, створених у Росії сере­дини XVII ст., тільки відносно невелика група (понад 50) є важ­ливою як джерело з історії Національно-визвольної війни. Річ у тім, що до укладення українсько-російського союзу 1654 р. коло осіб, які писали чолобитні, де йшлося про події Національно-визвольної війни, було дуже вузьким. За походженням, а почасти й за змістом чолобитні можна поділити на 5 груп: 1) чолобитні українських та російських дипломатів;

2) чолобитні представників українського й білоруського пра­вославного духівництва, учасників релігійно-культурних місій;

3) чолобитні українських, російських та білоруських купців;

4) чолобитні українських переселенців до Росії;

5) чолобитні російських поміщиків.

Найбільше значення мають чолобитні, що належать до першої групи, бо в них висвітлюються деякі питання українсько-російських політичних зв’язків, діяльності українського та російсь­кого урядів щодо реалізації договору 1654 р. Характерно, що українські дипломати враховували існуючі традиції, дипломатич­ний етикет Росії, однак звертаючися до царя у важливих питан­нях, уникали сліпого наслідування формуляру чолобитних. Так, 14 (4) травня 1653 р. К. Бурляй та С. Мужиловський адресували цареві прохання про заключну аудієнцію та пропуск українського посольства через територію Росії у Швецію. Цей документ є швид­ше офіційним листом, ніж чолобитною, хоча в ньому можна про­стежити деякі ознаки, типові для суплік гетьманської канцелярії..

Більшість чолобитних першої групи, як і інших, містить про­хання авторів про збільшення «жалованья» або «корму». Разом з тим вже під час українсько-російських переговорів щодо до­говору 1654 р., були видані чолобитні, що значно відрізнялися від усіх створених раніше документів такого роду представниками -українського уряду. Українські православна шляхта й козацька старшина прагнуть закріпити за собою права на «маєтності», при­вілейований свій стан і домагаються у цьому підтримки від ро­сійського уряду

Чолобитні російських дипломатів, учасників посольств в Україну, звичайно містили у собі прохання про збільшення жолду. При цьому у наративній частині чолобитних наводилися дані, котрі дозволяють уточнити деякі деталі україно-російських відносин. Це стосується насам­перед чолобитних царських гінців до Б. Хмельницького у 1654 р. Г. Богданова, Г. Самарина, Л. Кузьмина, М. Чубарова, І. Ржевського, СКикина та ін 30 Інколи в чолобитних російських дипло­матів порушувалися питання, пов’язані з виконанням ними служ­бових обов’язків. Так, дяк Г. Дохтуров домагався своєю чолобит­ною «расспроса» якогось вихідця з Білорусі.

У чолобитних другої групи містяться головним чином прохання про «корм» та «жалування», про «милостиню» для ряду правос­лавних церков та монастирів України й Білорусі. Тут автори домагалися дозволу на в’їзд у ті чи інші міста, про «отпуск» на батьківщину32. У чолобитних третьої групи, складених купцями, що вели українсько-російську торгівлю, міститься відносно мало даних з історії Національно-визвольної війни. Тут йдеться пере­важно про спірні питання, які виникли в ході торговельних опе­рацій, кримінальних справ, особливо пограбування, містяться про­хання про подорожні та виїзні грамоти.

Серед чолобитних четвертої групи переважають колективні. Так, чолобитна українських переселенців до Хотмизька подана від імені 23 осіб, чолобитна українських переселенців до Корочі — від імені 400 осіб тощо34. Для документів цієї групи характерна розгорнута наративна частина, де звичайно йдеться про місце колишнього проживання переселенців, причини, що спонукали їх полишити рідні краї, про час переїзду, становище авторів чоло­битної на новому місці, їх взаємовідносини з тутешньою адміні­страцією. Звичайно у цих чолобитних містяться прохання про матеріальну допомогу, рідше— про певні пільги, розв’язування спір­них питань (головним чином через землю). Серед документів даної групи можна вирізнити чолобитну вишгородського свяще­ника Василя, який писав про злочини карателів Речі Посполитої, які вбили його батька й брата та змусили автора й 12 членів його сім’ї тікати з рідного краю.

Врешті, в нечисленних чолобитних п’ятої групи їх автори — російські поміщики—прохали царя про пошук і повернення їхніх кріпаків, що втекли в Україну в роки війни.

Слід відзначити, що чолобитні всіх п’яти груп є звичайно дуже стислими, а їхня інформація порівняно бідною й стереотипною, особливо коли документи створювалися однією й тією ж особою. Серед авторів згаданих чолобитних, за винятком 4-ї групи, немає жодного селянина, лише один документ було створено рядовим козаком, що певною мірою знижує репрезентативність даного джерела. Отже, розглянуті вище чолобитні містять у собі досить обмежений обсяг інформації, що незначно доповнює свідчення інших джерел з історії Національно-визвольної війни.

 

Скарги.

Головною й найпоширенішою категорією джерел з перелічених є скарги. Творці їх часто називали «протестаціями», «маніфеста­ціями» тощо. Формуляр скарг досить стабільний. Він починався звичайно датумом. Далі містилися вказівки на місце фіксації скарги та елементи, характерні для короборації, інвокації та інскрипції. Тут згадувалися офіційні особи, які були присутніми під час занесення скарги до судових книг, наводилися дані про позивача та відповідача (прізвище, ім’я, місце проживан­ня, соціальний стан). Найчастіше йшлося про колективний виступ, і тому позивачі вка­зували не одну, а кілька осіб, звичайно «принципалів», «герштів», а інколи й кілька десятків осіб, ще й зауважувалося, що під час слідства можуть виявитися й інші учасники виступу.

Далі йшла основна частина скарги (нарація), котра містила у собі розгорнуту розповідь про події, які змусили позивача звер­нутися до суду. Саме тут викладалися найповніші з усіх інших судових документів свідоцтва про конкретні прояви національно-визвольної та антифеодальної боротьби трудящих мас, причому точно фіксували їхнє місце й час. Найчастіше у скаргах феодалів описувалися збройні напади селян та міщан на маєтності й на дім позивача, католицькі й уніатські монастирі та церкви, відзна­чалися факти вбивства та поранення феодалів і їхніх слуг, зни­щення або забрання майна; повстанські засідки на шляхах; їхня допомога українській армії тощо. Дуже часто автори під­креслювали непримиренну ворожість до них з боку повстанців, ци­тували вигуки й заклики повстанців, які яскраво характеризують ідеологію останніх. Дуже часто у даній частині скарг автори підкреслювали зв’язок локальних ви­ступів із загальним повстанням, що охопило Україну, але тенден­ційно трактували Національно-визвольну війну як «козацьку ре-белію». Іноді у скаргах безпосередньо вказувалося на підтримку селянами й міськими низами української повстанської армії Б. Хмельницького, ставилося у провину підданим, що вони висту­пали як провідники повстанців

Центральне місце у скаргах займають також описи «злочинів» повстанців, перелік шкод позивача, дані про долю останнього та чле­нів його сім’ї. Наративна частина скарг звичайно завершувалася згадками про беззаконність дій повстанців, а часом вказувалися конкретні постанови сеймів. Потім йшла традиційна формула суддівських чиновників, згідно з якою "позивач «на той час о принятии тое теперешнее своее протестации просил — што отрьімал». У третій, заключній (короборативній) частині скарг ставився підпис пози­вача й заключна формула суду.

При використанні скарг як джерела з історії Національно-визвольної війни необхідно врахувати, що вони створювалися особа­ми, які зазнали на собі народної помсти. В роки Національно-визвольної війни у зв’язку з вій­ськовими діями феодальні суди функціонували із значними перер­вами, особливо у 1648—1649 рр., а шляхта масово тікала на захід. В зв’язку з цим переважна більшість скарг подавалася через досить великий проміжок часу (від кількох місяців до 1—2 років), що негативно впливало на точність викладених у них фактів.

Повнішу картину подій можна отримати, коли розглядати скар­ги у тісному зв’язку з усім комплексом судових документів, на­приклад, повторних скарг, що вносилися феодалами при встанов­ленні нових фактів стосовно справи; апеляцій, що майже не відрізнялися від скарг за формою і були дуже близькими до відповідних скарг -за змістом. Важливу роль тут відіграють паралельні скарги, якими повстанців звинувачували по групах, залежно від того, у чиїй власності вони формально знаходилися. При всій подібності цих скарг вони мають і деякі відмінності, які дозволяють взаємно доповнити загальну картину виступів. Особливу цінність мають зустрічні скарги, зов­сім нетипові для судових справ про антифеодальні повстання. Дуже близькими за своїм формуляром до скарг є емісії, що вписувалися виключно до гродських книг. Емісії — це записи, автори .яких публічно відмовля­лися від подальших судових претензій.

 

Конфесати

Конфесати - протоколи допитів повстанців. Перші згадки про конфесати полонених повстанців відносяться до кінця 1647 — початку 1648 р.Число відомих на сьогодні джерел даної категорії дорівнює 66, причому (близько половини з них неопубліковані.

Конфесати полонених повстанців та їхніх союзників можна розділити на три категорії: індивідуальні, звідні та загальні.

Індивідуальні конфесати створювалися у тих випадках, коли полонений займав високе становище або ж належав до розвідників. ( протокол допиту Федора Калини, наказного корсунського полковника) Це найважливіші конфесати. Вони долучалися карателями до відповідних листів, які адресувалися королю або іншим високо­поставленим особам.

Звідні-при допиті групи полонених повстанців звичайно виявляли осіб, які обіймали вищу посаду у війську і тому були обізнанішими. їхні свідчення становили основу конфесати, до якої долучалися найважливіші оригінальні дані із свідчень інших полонених.

Загальна конфесата -коли ж група полонених була досить однорідною й скла­далася з рядових учасників повстання, тоді створювалася, в якій резюмувалися свідчення всіх полонених. (Типовою конфесатою даної групи є конфесата п’яти безіменних повстан­ців або інша, де зафіксовані свідчення десяти полонених, взятих у полон під Берестечком .)

Полоненим повстанцям ставилося 10—15 питань, але запису­вали звичайно тільки-відповідні з них. У деяких конфесатах, на­приклад Інаєт-мурзи, питання ставилися в непрямій формі. (Відома тільки одна конфесата, в якій були записані всі 10 питань, поставлених полоненим, і відповіді на них. Це звідна конфесата Павла Млинара з с. Бобовичі під Гомелем)

Більшість конфесат створювалася в результаті допитів полонених, взятих в ході значної битви, і тому вони стосувалися становища основних сил української армії. Карателі насамперед прагнули встановити особу полоненого (ім’я, прізвище, посада, обста­вини взяття до полону), потім ставилися питання про чисельність українського війська, його боєздатність, командний склад, забез­печеність артилерією, рушницями, порохом, свинцем, провіантом; про плани командування, маршрут пересування військ.

Щодо конфесат полонених ординців, то вони лаконічніші й одноманітніші. Встановивши особу полоненого, його належність до якогось загону військ Кримського ханства, карателі прагнули встановити чисельність даного загону і всієї орди в цілому. Постійно ставилися питання про склад і командування орди, місце­знаходження великого й малого кошів, час виходу орди у похід й строки повернення, чисельність взятого ясиру. Природно, допитуючі прагнули встановити плани кримських воєначальників, стан відносин між кримським та українським урядами. (Серед згаданих конфесат вирізняються своєю повнотою та важливістю протоколи допиту Інаєт-мурзи

Особливе значення мають три конфесати (дві індивідуальні та одна спільна) полонених молдаван з війська Лупула.

Значення конфесат як історичного джерела полягає у тому, що вони дають широкі можливості для характеристики внутрішнього життя повстанського табору. Можна вказати на унікальні свідчення, які проливають світло на внутрішню політику українського уряду, на біографії керівників Національно-визвольної війни. Врешті дуже важливою є фіксація в них ставлення повстанців до подій цієї війни, історичних діячів того періоду, що дозволяє краще зрозу­міти ідеологію повстанців.

Природно, конфесати теж вимагають критичного до себе підходу. По-перше, далеко не всі полонені давали свідчення, незва­жаючи на тортури й загрозу тяжкої страти. По-друге, повстанці часто давали неповну або ж умисне викривлену інформацію, що дезорієнтувала карателів. З цілком зрозумілих причин полонені применшували свою роль у боротьбі проти гнобителів. Тортури ж далеко не завжди сприяли підвищенню достовірності свідчень.

Врешті, конфесати мають чимало спільного з краще вивченими протоколами допитів учасників визвольних та антифеодальних рухів в інших країнах, зокрема у Росії, де вони називалися «пыточными речами». Це виявляється, наприклад, у тому, що протоколи допиту оформлювалися карателями. Останні коригували зміст конфесат, часто відкидали оцінки подій повстанцями, а вносили свої.

Отже, питання про достовірність конкретних свідчень конкретної конфесати вирішити дуже складно. Це зрозуміли й самі карателі, котрі різними засо­бами намагалися перевірити свідчення полонених. Саме тому вони влаштовували очні ставки полонених, порівнювали між собою різні конфесати, а також останні з даними агентури тощо.

 

42.Документи місцевого самоврядування та обліку й контролю майна. Величезний масив джерел з соціально-економічної, політичної і культурної історії міст України середини XVII ст., які залишалися під владою Речі Посполитої, можна поділити на три великі групи: .

1. Акти вищих органів влади Речі Посполитої.

2. Книги САФУ, матеріали органів міського общинного самоврядування. .

3. Документи об’єднань містян. .

До 3 групи - протоколи й ухва­ли органів міського та общинного самоврядування — Ради, Лави, Колегії сорока мужів, комісій присяжних, общинних органів урядування тощо. Через низку причин до нашого часу дійшли головним чином ті матеріали, що стосувалися діяльності органів самоврядування міст Західної України й частково Поділля. Вказані протоколи й ухвали переконливо свідчать про тяжкий стан міських низів напередодні і в період Національно-визвольної війни.( ухвала львівського магістрату від 16 березня 1648 р. про заборону православних поховальних ) Велику цінність має єдина збережена книга записів про діяльність львівської Колегії сорока мужів в часи Національно-визвольної війни. Ця колегія була соціально неоднорідною і тому через її посередництво висувалися і вимоги рядових містян, їхні протести проти зловживань патриціату, утисків трудящих мас.

Збереглися також документи, пов’язані з підготовкою міської верхівки до протидії українській армії, з посиленням заходів безпеки на ' випадок можливого виступу з боку трудящих мас міст України й Білорусі, про подальший виступ міського плебсу проти патриціату й бюргерства.

Матеріали даної групи подають ряд свідчень щодо торгівлі між різними містами України, що перебували під владою як українського, так і польсько-литовського урядів; про діяльність братств, представників православного духівництва . Іноді в акто­вих книгах, що містять подібні матеріали, трапляються й літописні записи . Численні присяги містян й селян про неможливість сплати податків через військові дії дозволяють поповнити свідоцтва щодо історії ряду населених пунктів України доби Національно-визвольної війни. Досить часто в актових книгах фіксувалися різноманітні супліки містян, нерідко колективні, котрі уточнюють ставлення до визвольної війни різних категорій міського населення .

Серед документів містяпських об’єднань найважливіша категорія пов’язана з діяльністю Більшість збережених документів братств періоду Національно-визвольної війни — різні інструкції та супліки, в яких викладалися протести проти переслідувань з боку феодально-католицької реакції, вимоги не порушувати існуючі права та привілеї. Центральне місце тут належить інструкції з дев’яти пунктів від 10 січня 1649 р.,Крім того, відомі різні квити, свідоцтва, списки майна, видаткіа тощо, а також листи , що свідчать про фінансовий стан Львів­ського братства, його торговельної операції і т. д. Що стосується документів інших об’єднань містян, насамперед цехів та гільдій, то серед них можна вирізнити статути.

Урядові та приватні документи обліку й контролю нерухомого й рухомого майна

До складу даного комплексу джерел входять інвентарні описи землеволодінь; документи, що встановлювали обсяг феодальних повинностей й порядок їх виконання; квити, «плені'потенції» (до­ручення) тощо. Всі ці численні джерела, як засвідчено працями до­слідників, містять багатющу інформацію про різні сфери життя населення України XVI—XVIII ст., його склад і заняття тощо, засвідчують соціально-економічний гніт. Інвентарних описів часів Національно-визвольної війни збереглося всього кілька. Серед них найбільше значення має, безперечно, «Інтрата Білоцерківського староства 12 травня 1652 року, котру брали майже під час заворушень» . її автором був, очевидно, білоцерківський підстароста Зигмунд Чорний.

Опис згаданих населених пунктів побудовано за традиційною схемою, що має три елементи. Спочатку подавався загальний опис місцезнаходження села, відзначалася наявність ріки чи ставка, оборонних споруд, церкви та ін., а також обори, домашньої худо­би й птиці. У другій частині інвентаря подавався перелік мешканців («осада підданих») із вказівками їхніх імен, прізвищ та пріз­виськ. У завершальній частині наводилися дані про феодальні повинності кожного жителя й розміри сплачуваного ним чиншу. Найціннішим є опис найбільших сіл — Половецького й Кутка, в яких налічувалося відповідно 56 та 21 домовласник-господар. Серед останніх звичайно зазначалися чоловіки, інколи й жінки-удови.

Крім зазначеного вище існує ще три інвентаря населених пунк­тів України доби Національно-визвольної війни, а саме: м. Заслава (17 вересня 1649 р.), м. Межирича (24 березня 1650 р.), с. Підгірці й Підгорецького замку (13 березня 1652 р.), а також низки належних до них сіл. Дані джерела різняться за структурою та обсягом опису.

Перший з них дуже стислий і стосується тільки селян — підданих князя Острозького-Заславського; другий — розгорнутий і містить опис не лише селян, але й містян. І все ж картина, зафіксована в обох інвентарях, є дуже подібною і багато в чому типовою не тільки для Волині, але й інших українських земель. Насамперед, впадає у вічі тяжка шкода,, яку завдали містам й селам війна та грабіжницькі дії ординців. Важливим додатком до інвентарів є також господарська документація, що стосується справ управління феодальними маєт- ностями. Тиловим прикладом може бути три розпорядження князя Домініка (від 29 травня 1649 і 4 березня 1651 р)

 

43. «Реєстр Війська Запорозького» (1649—1650 рр.)

Цей реєстр (РВЗ) був складений відповідно до умов Зборівського миру, яким передбачалося збільшення числа реєстрового козацтва до 40 тис., і на початку 1650 р. відправлений за традицією королю на затвердження. РВЗ містить 40 358 імен та прізвищ козаків-повстанців. Всі козаки-реєстровці розподілені по полках та сотнях, причому вказуються імена й прізвища полкової та сотенної старшини (полковник, осавули, хорунжі, сотник, сотенний писар).

Спочатку створювалися сотенні реєстри, потім — полкові, після чого останні відправлялися до Чигирина. Тут вони редагувалися і врешті зводилися в єдиний документ

Було створено два рівноцінних оригінали РВЗ. Один з них знаходився у генеральній канцелярії Української держави, а другий, писаний рукою Виговського, був направлений Яну Кази­миру. Крім того, з гетьманського оригіналу було знято офіційну копію і внесено до київських гродських книг у 20-х числах бе­резня 1650 р. Ця копія, як і переважна більшість київських гродських книг, загинула 1651 р. під час спалення Києва армією Я. Радзивила. Гетьманський оригінал загинув, очевидно, з іншими документами гетьманського архіву в Батурині 1708 р. Вцілів тільки оригінал, який адресували королю навесні 1650 р. Він врешті опинився у фонді Мазурина РДАДА (Москва)

РВЗ повідомляє точні дані про адміністративно-територіальний поділ Української держави, структуру й склад ядра українського війська. Врешті РВЗ дозволяє прояснити біографії багатьох активних учасників Визвольної війни. Говорячи про позитивні моменти РВЗ як джерела, не можна не вказати і на його недоліки. Насамперед це джерело містить дані про порівняно невелику частину української армії (не більше як 25% її складу), не кажучи вже про повстанський табір в ці­лому. По-друге, РВЗ фіксує тільки ту ситуацію, яка склалася між Зборівським та Білоцерківським мирами.

При використанні РВЗ необхідно враховувати його неординар­ний склад, відсутність єдиної системи при його створенні, а також те, що в Україні, як і в більшості європейських країн, ще не був завершений процес оформлення прізвищ. У більшості полків сотні названі по місцевостях, але в деяких (Черкаський, Канівський, Кор- сунський, частково Переяславський полки) за прізвищами сотників, що дуже утруднило локалізацію сотень. Дуже часто дані про конк­ретну особу наводилися у скороченому вигляді, тобто без імені або без прізвища (прізвиська). В окремих випадках замість прізвища вказували патронім (по-батькові), що хоч і не було чимсь диво­вижним для України, але призвело до непорозумінь.

Незважаючи на згадані недоліки, РВЗ 1649—1650 рр. є унікальним джерелом, до якого постійно звертаються дослідники Національно-визвольної війни, а також спеціалісти з генеалогії та ономастики.

Присяжні (записні) книги 1654 р.

В ході переговорів напередодні Переяславської ради 1654 р. було досягнуто домовленості про присягу козаків та міщан Україн­ської держави на вірність цареві Олексію І. Дані про прийняття присяги російські урядовці, які виїхали у полки, фіксували у так званих записних (присяжних) книгах, що дійшли до нашого часу у фрагментарному вигляді. Нині виявлені такі матеріали:

1. Список 18 полків Української держави, куди були послані представники уряду для проведення присяги109.

2. Присяжні книги Білоцерківського та Ніжинського полків п0.

3. Звідні дані з присяжних книг111.

У першому документі перелічується 18 українських полків, іме­на та прізвища царських представників. Названо також основні міста 13 (з 18) полків, де треба було приймати присягу, причому вказується й загальна кількість тих, хто присягнув.

Два інших джерела мають незрівнянно більшу вартість. Насам­перед, слід вказати на присяжні книги Білоцерківського та Ніжинського полків, єдині відомі на сьогодні. .Щоправда, книга Ніжинського полку збереглася в ушкодженому стані, бракує її початку. Ці два джерела Імістять у собі описи головних населених пунктів (міст, містечок, великих сіл), в яких описуються особливості їхнього розташування, річка, стан оборонних споруд та арсеналу, церкви та ,ін. У даній частині присяжні книги нагадують собою інвентар і є підозра, що саме такого типу джерела лягли в їхню основу. Далі фіксуються імена й прізвища (полкової і сотенної старшини, а також міської верхівки (війти, отамани, бурмистри). Потім названі імена й прізвища козаків та містян, зрідка й представників духівництва. Щоправда, російські писарі нотували українські прізвища із закінченням «-енко», «-ук», «-ський» за російким стереотипом: на «ов». Так, замість «Михайленко» писали «Михайлов»

Значення присяжних книг полягає в іншому. По-перше* вони дають досить цінний ономастичний матеріал. По-друге* вони дозволяють уточнити адміністративно-територіальний поділ. України 1654 р., та динаміку змін у двох полках порівняно з.1649

По-трете, і це найважливіше, вони виявляють, що близько 70% реєстровців, відзначених в РВЗ, продовжували жити й діяти: 1654 р. і це без урахування загибелі козаків у міжусобних сутичках (досить згадати події 1651 р.), природної смертності та переміщень козаків у полках. Таким чином, порівняння присяжних книг з РВЗ не залишає каменя на камені від брехливих тверджень джерел, що вийшли з ворожого табору, про надзвичайно великі втрати повстанців у битвах з військами Речі Посиолитої.

 

44.Реєстри військ Речі Посполитої

Важливою функцією військ, особливо приватних та повітових, була каральна: придушення національно- визвольної боротьби поневолених народів. Оскільки Річ Посполита складалася з двох частин: Корони Польської та Великого князівства Литовського, то й війська поділялися на коронне та литовське, що звичайно діяли окремо. Однак під час Національно- визвольної війни ці Два війська інколи провадили спільні операції проти української армії: бої під Білою Церквою восени 1651 р. Структура й система організації обох військ мали між собою чимало спільного. Проте існували й деякі відмінності, найголовнішою з яких було те, що у Великому князівстві Литовському бракувало кварцяного війська.

Нині відомими е понад два десятки реєстрів, що фіксували чисельність і склад військ Речі Посполитої, головним чином коронних, а також окремих загонів:

1. Реєстр «солдатів з воєводств та земель коронних проти ког лаків і татар», затверджений під час інтеррегнум 1648 р.пз

2. «Компут коронних військ у таборі князя пана воєводи сан- домирського та єм. п. коронного підчашого», складений у серпні 1648 р.114

3. «Компут артилерії..., котра відправлена до табору» (15 ве­ресня 1648 р.), складений Криштофом Айгердом п5.

4. Перелік загонів війська, яке було у князя Вишневецького (1 жовтня 1648 р.) .

5. «Компут кварцяного війська та доповнень з ординації коро­наційного сейму 1649 року» .

6. Реєстр королівських військ, створений під час зборівського походу під Красноставом (серпень 1649 р.) ш.

7. Реестр королівських військ, створений під час зборівського -походу під Топоровим (серпень 1649 р.) 1І9.

8. Реєстр королівських військ, які брали участь у Зборівській битві, складений люблінським войським Якубом Михаловським (не раніше вересня 1649 р.) 12°.

9. Реєстр перемиської хоругви 3. Пшедворського з повідомлен­нями про вбитих та поранених під Зборовом (не раніше вересня

1648 р.) 121.

10. Реєстр коронних військ, складений у грудні 1649 р.122

11. «Компут військ, затверджений на сеймі 1650 р.» 123

12. «Військо коронне, доповнене на двотижневому сеймі вар­шавському 1650 р.» 124

13. Компут військ, переписаних у таборі під Кам’янцем, а також й тих, котрі були набрані (за рішенням) сейму 1650 р.125

14. Реєстр польської кінноти та іноземних частин королівсько­го війська, створений під час походу під Берестечко 27 травня та 3 червня 1651 р.126

15. «Компут коронного війська», створений під Сокалем 1 жовтня 1652 р.127

16. «Компут коронного війська, переписаного під Сокалем 1 липня 1653 р.» 128

Крім того, збереглося ще п’ять реєстрів посполитого рушення деяких воєводств західноукраїнських та малопольських земель, а також один реєстр піхоти Сяноцької землі129. Значно гірше збереглися реєстри армії ВКЛ або окремих її частин. Це насамперед «Компут військ Великого князівства Литовського» (1649) 130 та чотири реєстри хоругви перновського воєводи Олександра Полубинського, складені 2 червня та 27 липня 1650 р., 23 листопада 1652та 1653 р.131

Реєстри звичайно містили у собі дані про загальну кількість коронних або литовських військ та склад їх підрозділів. Ці документи є досить точними, що дозволяє прояснити низку питань, пов’язаних з історією деяких битв Національно-визвольної війни. Порівнюючи окремі реєстри між собою, можна також простежити й важливі зміни у чисельності та складі військ Речі Посполитої. Важливим доповненням до реєстрів є документи (,іноді їх називають диспозиціями), в яких зазначалися місця розташування військ132. Нині відомі тільки два таких документи, виявлених нами у польських архівах,обидва документи дуже лаконічні і не згадують про склад військ.

Цри всьому значенні реєстрів вони не дають повного уявлення про збройні сили Речі Посполитої, особливо ВКЛ. До того1 ж їхня третина стосується 1649 р., а реєстри, датовані 1648, 1652-1654 рр. представлені дуже слабо. Погано збереглися реєстри посполитого рушення та приватних військ. Командуючі деяких частин перебільшували чисельність своїх загонів, щоб отримати на неіснуючих вояків платню до своїх рук. и. Не були вказані у реєстрі й великопольські частини, хоча вони вже «давно виступили» в похід. Врешті, слід вказати на головний недолік реєстрів військ Речі Посполитої, через який створюється абсолютно невірне уявлення про сили української і польсько-литовської армій. При підрахунку сил першої звичайно бралися до уваги всі здатні носити зброю. Коли ж мова йшла про сили Речі Посполитої, то більшість істориків, особливо польських, звичайно посилаються на реєстри, в яких завжди відзначалися тільки професійні вояки

 

45. Епістолярні джерела з історії Національно-визвольної війни представлені кількома тисячами листів, пе­реважна більшість яких походить з ворожого українським повстан­цям та Українській державі табору, насамперед з табору Речі. Посполитої. Можна вказати на дві головні причини такої диспро­порції. По-перше, за умов феодального ладу освіта була при­вілеєм панівного класу. Рівень писемності трудящих мас України, особливо селян, був нижчим і в їхньому побуті листування не могло мати такого поширення. По-друге, треба взяти до уваги масову загибель архівних матеріалів Української держави середини XVII — другої половини XVIII ст. Через це до нашого часу дійшла тільки невелика кількість епістолярних матеріалів, створених у таборі повстанців та адресованих його представникам. Листів, які адресувалися правителям сусідніх держав, збереглося досить багато (242), то внутрішня кореспонденція загинула майже повністю. Збереглося тільки 18 наказів гетьмана, про які мова піде нижче. Внутрішня ж кореспонденція інших представників українського уряду збереглася у мізерній кількості і налічує всього шість доку­ментів. їхніми авторами були наказний гетьман І. Золотаренко, білоцерківський полковник С. Половець, русавський сотник М. Поповський та невідома особа з найближчого оточення Б. Хмельницького, дипломати П. Яненко та А. Кулька, брацлавський пол­ковник Т. Носач . Незважаючи на незначну кількість цих листів, вони репрезентують основні різновиди епістолярних документів. Два листи — типові донесення, що проливають світло і на систему зв’язку між українським урядом та місцевою владою, один — дипломатична реляція. Ще один різновид внутрішнього листування повстанського табору представлено листами, якими обмінювалися між собою командуючі полками та іншими військовими з’єднаннями. Відомі також листи, створені представниками вищої православної ієрар­хії України (всього 5 документів), три з яких адресувалися право­славному братству Слуцька148. Тут мова йшла про посольства українського православного духівництва до Яна Казимира тощо.

 

46.Епістолярна документація поляків. Більшість листів була створена під час виконання їхніми авторами безпосередніх службових обов’язків. Водночас серед авторів листів, що висвітлювали події війни, дуже рідко бачимо представників дрібної шляхти, не кажучи вже про селян та містян. Соціальний склад кореспондентів, специфіка походження, зміст листів визначали офіційний характер майже всіх з них. Звідси походять деякі особливості даної категорії джерел. На відміну від приватного листування, що мало значення лише для вузького кола осіб, зберігалося звичайно в оригіналах і тому найчастіше гинуло, офіційне та напівофіційне листування зберігалося набагато краще. Крім оригіналів, існували їхні канцелярські різновиди («відпуски»), численні копії, що осідали у державних та приватних архівах. У офіційних листах часто йшлося про події військово-політичного життя Речі Посполитої, які були так чи інакше пов’язані з Національно-визвольною війною. Навіть якщо лист мав первісно приватний характер, але в ньому автор торкався подій війни, то він ставав своєрідною рукописною газетою, яку читали, переписували для себе та знайо­мих, посилали в різні кінці Речі Посполитої та за кордон, вико­ристовували як джерело при написанні мемуарів та хронік. При цьому листи нерідко перероблювалися. Переписувачі-«редакори» свідомо викидали дані, що стосувалися приватного життя авторів

Найбільші зібрання епістолярних джерел з історії Національ­но-визвольної війни зосереджувалися в королівській канцелярії, магнатських та шляхетських фамільних архівах. Особливо ретельно зберігалися листи короля Яна Казимира, примаса, канцлерів та підканцлерів, офіційні копії яких нерідко зберігалися у складі так званих «посольських книг». Щоправда, в цих копіях-«відпусках» часом не було датування документів, а інскрипція наводилася в скороченому вигляді.

Слід відзначити, що неофіційні копії нерідко спотворювали текст листів, мали великі пропуски, насамперед стосовно імен автора та адресата, дати й місця створення листа. Отже, при ко­ристуванні цими пам’ятками необхідно враховувати наявні копії та списки листів, провадити попереднє текстологічне опрацюван­ня, щоб очистити первісний текст від пізніших' коректив та на­шарувань, нерідко неумисних перекручень. Питання про склад та класифікацію епістолярної документації офіційного характеру є слабовивченим, а якщо говорити про період Національно-визвольної війни, то вона взагалі залишалася поза увагою істориків. За особливістю форми й змісту, генези та призначення листів, ми вважаємо можливим вирізнити у даному комплексі джерел Речі Посполитої наступні 4 групи: урядове листування; донесення й «вістові листи»; рукописні й друковані газети; реляції.

До складу першої групи джерел входять листи представників вищої ланки державного апарату, військового командування й ка­толицького кліру Речі Посполитої. Ці особи й насамперед король визначали основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики держави, передусім щодо Української держави, опрацьовували плани воєнних кампаній. Розпорядження цих осіб були обов’язковими для нижчих інстанцій — представників судово-адміністративного апарату, мілітарних влад середньої та нижчої ланок. У зв’язку з цим певна частина листів даної групи споріднена за формою і. змістом з наказами військово-адміністративного характеру. Розпорядження (нерідко з ряду питань) поєднувалися в листах з розгорнутою наративною частиною, побудованою за всі­ма правилами етикету. Коли ж автори зверталися до вищих інстанцій, то в листах, природно, диспозиції не було,- зате містився звіт про виконання доручень, переповідалися нови­ни, отримані з театру воєнних дій тощо. Найчастіше представники вищої ланки державного та мілітарного апарату Речі Посполитої, що займали приблизно однакове суспільне становище, зверталися один до одного як рівня

Урядові листи, в яких бракує диспозиції, мають чимало спільного з донесенням й «вістовими листами», що створювалися шляхтичами, а іноді й представниками нижчого духівництва. Донесення звичайно адресувалися вищестоячим особам, яким автори безпосередньо підкорялися, а «вістові листи» з політичними новинами надсилалися також родичам і знайомим. Ці категорії листів створювалися авторами і під час виконання службових обов’язків, і з особистої ініціативи. Найактивнішими творцями донесень й «вістових листів» були також секретарі королівської сім’ї, секре­тарі членів уряду й магнатів. Найчисленнішими й найважливішими донесеннями та «вістовими листами» ми вважаємо великий комп­лекс листів, який створили три представники розгалуженого шля­хетського роду М’ясківських: львівський підкоморій Войцех (кінець XVI ст.— 1654 р.); його брат, подільський земський суддя Лукаш-Казимир (кінець XVI ст.— 1654 р.) та син останнього — галицький стольник Анджей. Всі три М’ясківські В результаті вони створили чимало важливих донесень та «вістових листів», з яких нині відомо понад 100 (головним чином неопублікованих). Донесення й «вістові листи» мали своєрідну будову формуляра. Документ відкривався інскрипцією, далі йшли салютація, нарація, короборація, але нарація займала головне місце. У «вістових листах», які створювалися у Варшаві й інших містах, велика ува­га приділялася дипломатичним питанням, розповідям про діяль­ність сеймів та ін.

Ще своєрідніший формуляр мала третя група епістолярної до­кументації — рукописні газети, що в Речі Посполитій того часу називалися «новинами», «авізами» та ін. Він складався з двох елементів — дагума й нарації, причому в датумі звичайно вказували місце й час створення джерела

Листи іноді передруковувалися, внаслідок цього виникали дже­рела, які умовно називаються «летючими листками» Серед них вирізняється група німецькомов- иих пам’яток, що, очевидно, створювалися у містах Речі Посполитої з високою на той час питомою вагою німецького населення (Гданьськ, Торунь та ін.). Майже всі ці «летючі листки» були видрукувані нами у перекладах українською та російською мовами й прокоментовані. в цілому їхнє значення як джерела невелике. Вони звичайно являли собою передрук поль­ських «вістових листів», краще відомих за повнішими рукописни­ми оригіналами 15Виняток становить тільки «летючий листок», у якому передруковувався німецькою мовою лист про битву під Берестечком 153. Незначна також цінність чотирьох полономовних «летючих листків», в яких розповідалося про смерть Владисла­ва IV, коронацію Яна Казимира, небесне видіння 9 червня 1654 р., битву між російською та литовською арміями (1654), а також «летючі листки», перекладені російською мовою у Посольському приказі («вісті-куранти») 154.

Реляції, що складають четверту групу епістолярної докумен­тації, є порівняно нечисельними (всього близько 30) та звичайно анонімними, хоча у деяких випадках імена авторів можна вста­новити. Ці джерела відзначає значний обсяг, зосередження уваги авторів на одній важливій події, найчастіше — битві. Творці реляцій викладали хід подій у суворій хронологічній послідовності, використовували досить широке коло джерел, приділяли певну увагу літературному опрацюванню свого твору. Вказані особливості форми й змісту категорії джерел споріднюють їх з публіци­стичними творами, мемуарами й щоденниками.

Вищезгадані групи епістолярної документації створювалися .здебільшого безпосередніми учасниками й свідками описуваних

подій, особами, які обіймали важливі посади у Речі Посполитій. Саме тому тут відбилися важливі питання діяльності мілітарної машини Речі Посполитої, каральні акції проти українських повстанців та ін. головна позитивна риса епістолярної документації як джерела — їхня насиченість інформацією військово-політичного характеру, що дає повну картину ходу війни. Не можна не сказати і про те, що автори даної категорії джерел — представники панівного класу Речі Посполитої, часто безпосередні учасники каральних акцій проти українських повстанців, і тому надзвичайно вороже ставилися до останніх. Дуже характерним для цих листів є прагнення їхніх творців применшити успіхи українського війська і, навпаки, перебільшити значення перемог карателів..

Слід враховувати, що джерела даного комплексу часто створювалися з пропагандистськими цілями. Це є особливо характерним для реляцій, які іноді навіть публікувалися. Ступінь обізнаності авторів листів був різним, що дуже відчутно впливало на достовірність описуваних подій 1652.

Епістолярні матеріали мали часто складний зміст, бо їхні автори використовували не тільки різноманітну усну інформацію, але й уривки з інших листів, перехоплених документів та ін., причому не завжди визначали дані запозичення хоча б стереотипними ви­разами типу: «пишуть», «кажуть», «отримано звістку» та ін.

 

47. Літературно-публіцистичні твори

Публіцистичні риси притаманні багатьом творам українських, а певного мірою і білоруських та російських письменників, серед яких типовою була оцінка Національно-визвольної війни як прог­ресивного історичного явища. Маємо тут на увазі твори Лазара Барановича, Іоанікія Галятовського, Пантелеймона Кохановського, Симеона Полоцького, Сильвестра Медведєва та деяких інших2. Однак справді публіцистичних творів, присвячених цій війні, було створено дуже мало і до того ж в силу загальновідомих причин збереглися переважно твори промосковськи настроєних авторів або ж твори, писані в такому дусі з тактичних міркувань. Це — дві промови, виголошені на аудієнції у царя Олексія І відомими релігійними та культурними діячами України Феодосієм Софоно- вичем та Максимом (Мефодієм) Филимоновичем, а також історико-політичний трактат «Пересторога Україні».

Основна маса публіцистичних творів, у яких висвітлювалися події війни, була створена представниками панівного класу Речі Посполитої. Найважливішими з них є чотири анонімних трактати: «Сентенція про заспокоєння Війська Запорозького одного поль­ського шляхтича»6, «Відповідь на цю сентенцію про заспокоєння Війська Запорозького»7, «Дискурс про нинішню козацьку або хлопську війну» 8 та «Думка певної особи» (1672) 9. Перший з них був створений між жовтнем 1648 та липнем 1649 р. невідомою особою, можливо Адамом Киселем. Автор піддав критиці плани найреакційніших кіл Речі Посполитої щодо викорінення запорозь­кого козацтва й вказував на справжні, хоч і не головні, причини повстання козаків проти Речі Посполитої. Далі він запропонував програму виправлення помилок уряду Речі Посполитої у козаць­кому питанні й надання запорожцям важливих «прав та воль­ностей». Таким чином, «Сентенція» є пам’яткою, що найповніше відбила програму припинення Національно-визвольної війни дип­ломатичним шляхом, висунуту представниками поміркованої течії панівного класу Речі Посполитої. Ця програма вигідно відріз­нялася від реакційних поглядів князя Яреми Вишневецького та його прибічників, які «вогнем та мечем» пустошили Україну, ни­щачи Українську державу і її народ. Ці погляди якраз відбилися у трактатах «Відповідь...» та «Дискурс»...», де навіть пропонуєть­ся перетворити Україну в пустелю, якщо вона не припинить бо­ротьби за волю 10. «Думка певної особи», хоч і писалася пізніше, дещо близька за своїм ідеологічним навантаженням до «Сентен­ції». Невідомий автор твору, можливо Ян Клеменс Браницький (1624—1673), королівський ротмістр, коронний підстолій з 1656 р., коронний стольник з 1660 р., коронний маршалок надвірний з 1662 р., написав меморандум до уряду Речі Посполитої з україн­ського питання, нерідко заглиблюючись у минулі часи. Тут містять­ся унікальні свідчення щодо ідеології повстанців, взагалі україн­ського народу, його оцінки Визвольної війни, діяльності Богдана Хмельницького, козацьких вольностей, демократизму Української держави. Хоча автор був ворогом Української держави, однак він не міг приховати атмосферу пієтету, що оточувала Українську козацьку республіку—Гетьманщину часів Національно-визвольної війни. Так, автор відзначає потужний удар, якого було завдано системі феодальних відносин в Речі Посполитій, насамперед в Україні: «панщини жодної там не буде ніколи, бо й тепер її там нема і так кажуть: «її нам Хмельницький, праве господар наш, батько наш, так викоренив, що і до судного дня її не буде, бо цей (Хмельницький) нас вивів з тієї фараонівської неволі... Ка­жуть, що той (Хмельницький) був пророк і тепер по своїй смерті завжди сідає біля одного столу з Господом Богом від обіду і до вечора. Поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй!» Автор боїться, що коли відродиться Українська держава — «Кня­зівство Руське», то це вдарить по Речі Посполитій, бо її піддані- селяни, навіть з Мазовії повтікають до того краю волі, яким була Гетьманщина. Ідеалізуючи Річ Посполиту, автор трактату, однак, визнає тяжкі утиски та свавілля, що їх чинила польська вояччина в Україні, наводить красномовні факти, що свідчать про волелюб­ність народу 11.

Реакційні погляди, подібні до тих, що знайшли відбиток у «Відповіді на сентенцію» та «Дискурсі», висловлювалися й пропагувалися переважною більшістю польських публіцистів се­редини XVII ст. Велику кількість публіцистичних творів, в тому числі й друковані поеми Я. Бялоблоцького, С. Вонхоцького, Б. Зи-моровича, М. Кучваревича, С. Твардовського та інших, були грун­товно досліджені Іваном Франком І2, який відзначив їхню велику роль як пам’яток ідеологічної боротьби. Незважаючи на відверту ворожість авторів' публіцистичних творів до національно-визволь­них змагань українського народу, в цих творах, як довів І. Фран­ко, можна знайти чимало важливих, інколи й унікальних, свідчень щодо причин, характеру та рушійних сил війни, конкретних сторі­нок її історії. Це ж стосується й тих польських публіцистичних творів, які не досліджував І. Франко і які варто розглянути дещо детальніше..

Пасквільний характер має також просторий «Опис весілля Тимоша Хмельницького», автором якого міг бути не обов’язково польський шляхтич, але й молдавський феодал, що притримувався пропольської орієнтації22. Автор опису пішов не зовсім звичайним шляхом. Він відмовився від явних перебільшень при висвітленні ходу подій, пов’язаних з одруженням гетьманича на Роксанді Лупу, намагаючись переконати читача у достовірності скарика- туризованого ним образу Тимоша Хмельницького. Пасквілі, спрямовані проти представників поміркованого крила феодалів Речі Посполитої, не такі злі, а особи, що в цих творах зображуються, звинувачуються головним чином у некомпетентності, боягузтві тощо.

Поряд з пасквілями у польській публіцистиці широке розповсюдження дістали вірші й поеми, в яких оспівувалися діяння каральних військ, роздмухувалося значення їхніх перемог над повстанцями. Дуже характерними є панегірики королю Влади­славу IV (1657) , катові українського народу Я. Вишневецькому («Смолоскип воїнської слави...» (1649) Яна Бялоблоцького)

Відзначимо, що у польській публіцистиці середини XVII ст. часом висловлювалися тверезі думки при визначенні характеру й значення війни. Так, у друкованій брошурі «Шляхтич до шлях­тича про козацьку війну» (1649) невідомий автор відзначав тяжкий гніт трудящих мас, особливо селянства, егоїзм та короткозорість феодалів Речі Посполитої тощо. Він несхвально писав про те, що шляхтичі' «чинять що хочуть з слабшими (станами), утискують козаків й лютеран», що шляхтич позбавлений співчут­тя до «бідного хлопка і ставиться до нього як до паршивої собаки» 25. У середині XVII ст. якийсь польський шляхтич скопіюва» блискучий трактат «Думка про русинський народ» (1610) Яна Щенсного-Гербурта, в якому був підданий критиці режим коло­ніального гніту Речі Посполитої щодо українського народу, спрямований на те, щоб «на Русі не було Русі» (під Руссю Гербурт мав на увазі Україну). Ці ідеї залишались актуальними і в сере­дині XVII ст. Невідомий редактор долучив наприкінці трактату оригінальну вставку, покладаючи вину за повстання в Україні й поразку військ Речі Посполитої на панівні кола останньої25_а.

Врешті, варто згадати і про різні проекти та меморандуми, що сприймалися і як публіцистичні твори. Це стосується, зокрема, проекту воєнної реформи26, меморандуму з питань дипломатич­них зносин з Українською державою та іншими сусідніми краї­нами27, «дискурсів» про деякі актуальні питання політичного життя28. Особливо значний інтерес викликає твір, написаний у формі щоденника учасника Пилявецької битви, в якому гостро засуджувалися боягузливість шляхти, усобиці між регіментарями. військ Речі Посполитої, а єдиним гідним головнокомандуючим, називався Я. Вишневецький 29.

Хоч публіцистичні твори бідні на конкретні факти, але майже в кожному з них можна знайти хоча б декілька оригінальних деталей.

Вони дозволяють краще визначити різні течії та угруповання в середовищі панівного класу, суть їхніх програм, плани розв’язан­ня українського питання.

 

48. Павло Халебський (1627— 1669)—відомий мандрівник і мемуарист, був сином антиохійського патріарха Макарія і супроводжував батька у тривалій подорожі по Молдавії, Україні та Росії. В Україні мемуарист побував двічі: на шляху до Москви (1654) і повертаючись на батьківщину (1656). Протягом усієї подорожі Павло Халебський робив записи в своєму щоденнику, причому майже щоденно. Автор не обмежувався роллю пасивного спостерігача, а використовував усі засоби для збагачення свого твору. Так, завер­шуючи розповідь про зустріч з Б. Хмельницьким, що відбулася в Богуславі 1—2 липня 1654 р., Павло зробив характерне зауваження: «Про Хміля й козаків... ми сказали детально, старанно й точ­но, нісля багатьох розпитувань та перевірок (почутого), які я зібрав тяжкою працею, переконавшись у правдивості свідчень. Скільки ночей я просиджував над записуванням, не турбуючися про відпочинок!» 33. Остаточне оформлення й перепис щоденника були зроблені автором вже на батьківщині, у Сірії, не раніше середини 1659 р.'

На основі власних спостережень Павло Халебський детально описав низку міст і сіл Української держави доби Національно- визвольної війни, нотуючи дані про кількість їхнього насе­лення, господарство, побут, релігію та культуру. Особливо вирізняється розповідь про зустріч автора з Б. Хмельницьким, у якій дається характеристика зовнішнього вигляду гетьмана, підкреслюється його простота й демократизм у спілкуванні з повстанця­ми. До речї, щоденник проливає світло на заплутане й перекручене питання про кольори прапора Б. Хмельницького. За словами Павла Халебського, прапор гетьмана мав чорно-жовтий колір. Мемуарист зафіксував також вигляд українського війська, висвітлив деякі аспекти діяльності українського уряду тощо. Переказуючи свідчення з усних джерел, автор попри всі наміри нерідко залишав їх без належної критичної перевірки. Багато помилок увійшло до тексту щоденника через неточний переклад, поспішність у записах, неувагу до цифрових підрахунків і хронології, тяжіння до перебільшень. Відчутною є тенденційність автора вописі вірмен, внаслідок чого в його творі перебільшена ворожість частини повстанців до вірменської общини. Варто вказати на посилену увагу автора до становища православної церкви в Украї­ні, через що він зобразив Національно-визвольну війну виключно як релігійну. Тут треба взяти до уваги соціальне походження Павла Халебського. Автор призначив свій твір для широкого кола читачів і тому намагався надати йому публіцистичного звучання, прагнув вказати православному арабському населенню, яке зазна­вало утисків з боку панівних кіл Османської імперії, на приклад українського народу, що повстав проти гнобителів.

Павло Халебський палко симпатизував повстанцям, їхній справі, усвідомлював велике історичне значення подій в Україні для православного населення Балкан та Близького Сходу і, природно, засуджував дії панівних кіл Речі Посполитої та польських воєначальників. Отже, щоденник відтворює оцінки подій війни, характерні для повстанського табору

 

49.Табірні щоденники. Авторами більшості табірних щоденників були довірені особи короля або командуючих військами Речі Посполитої, яким доручалося складати журнали дій каральних сил і регулярно надсилати у вищі інстанції копії з них за певний проміжок часу. До даної підгрупи мемуарних джерел можна віднести і щоденники, що містили опис воєнних дій. Такі щоденники створювалися з особистої ініціативи шляхтичів і посилалися з табору для інформації родичів, знайомих та покровителів. Сюди ж можна віднести й щоденники, створені власне представниками вищого воєнного командування в особі Миколи Остророга34 та, очевидно, Станіслава Лянцкоронського35. Ці останні пам’ятки мають чимало спільного з «вістовими листами», є меншими за об­сягом, ніж типові табірні щоденники. До того ж вони писалися не день у день, а після завершення битви, а в деяких інших випадках авторам доводилося відновити з пам’яті події місячної давнини.

Загальна кількість пам’яток, що віднесені нами до групи та­бірних щоденників, складає 23. Вони присвячені опису подій Кор- сунської (1 щоденник), Пилявецької (3), Збаразької (3), Зборів- ської (4), Берестецької (2), Білоцерківської (2) битв, а також боям під Красним та підготовці карального походу під Берестечко 1651 р. (4 щоденники) 36. Крім того, по одному щоденнику було присвячено відступу карателів Вишневенького з Лівобічної Украї­ни на Західну влітку 1648 р., взяттю литовськими військами Пинська (вересень 1648 р.) й Мозиря (лютий 1649 р.)„ нападу військ М. Остророга на повстанців Д. Нечая в Кацмазові, Шар- городі, Лучинці й Берлинцях (12—15 березня 1649 р.) ®7. Усі ці пам’ятки були розглянуті нами в одній з робіт38, і тому обмежи­мося лише стислою їх характеристикою.

Автори щоденників описували події на основі власних вражень, а також листів, реляцій, конфесат, свідчень місцевих жителів, чуток тощо. Найдостовірнішими є табірні щоденники, створені за розпорядженням короля або вищого воєнного командування. Паль­ма першості тут належить королівському секретареві Анджею М’ясківському, який створив чимало донесень і «Секретний та правдивий щоденник». Останній писався у ставці польських військ І приблизно раз на тйждень копії його окремих фрагментів надсилалися королю, Карлу Фердинанду і коронному канцлеру А. Лещинському. Через це дослідники часто сприймали анонімні фрагменти щоденника.ла самостійні джерела і так здійснювали їхню публікацію39. ,р£мР*іцоденник охоплює події, що відбувалися з 4 серпня до 29 верійня 1651 р. і подає надзвичайно точну картину просування коронних військ, детальні свідчення про бої з українською армією, мирні переговори під Білою Церквою. Цей щоденник призначався для інформування дуже обмеженого кола осіб (король, члени уряду Речі Посполитої) і тому його автор був гранично відвертим. Подібний характер мають два щоденники Зборівської битви, щоденник походу й Берестецької битви, що охоплював події з 12 квітня до 1 вересня 1651 р. Останні супере­чили, а інколи й взагалі спростовували офіційні концепції Зборів­ської і Берестецької битв, що широко пропагувалися урядом Речі Посполитої40. Дуже своєрідним є щоденник анонімного литов­ського шляхтича зі ставки Я. Радзивила, в якому описувалися події білоцерківського походу литовських військ з кінця серпня до ЗО вересня 1651 р.41 Його автор висвітлював події у пролитов- ському дусі й навів важливі дані, що звичайно замовчувалися у польській історіографії того часу (про недисциплінованість корон­них військ, неузгодженість між командуючими цими військами, про бездарність польного гетьмана коронного М. Калиновського і т. ін.).

 

50.Біографічні щоденники. Другу категорію мемуарних джерел представляють три біографічних щоденники, створені Казимиром Федором Обу- ховичем (початок XVII ст.— 1656 р.), Станіславом Освенцімом (початок XVII ст.—після 1655 р.) та Альбрехтом Станіславом Радзивилом (1595—1656). Перший з них 42 є дуже лаконічним та поверховим. Вигідно відрізняється від нього щоденник Освенціма, котрий служив секретарем Владислава IV і великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського. Протягом кількох років Освенцім створював4 свій щоденник, єдиний уцілілий список якого на жаль є дефектним і зберіг тільки опис подій 1643—1647, 1650—1651 рр., причому більша частина звісток за 1650 р. втрачена 43. Власне щоденником слід визнати тільки той, фрагмент пам’ятки, в якому висвітлюються події 1650—1651 рр., та й то з певними застереженнями. Опис першого етапу Берестецької битви грунтувався переважно на анонімному .щоденнику, який охоплював події 27—30 червня 1651 р. Отже, таАіастина щоденника» в якій висвітлювалися події 1650—1651;;щ).багато в чому нагадує типові «сільва рерум» на зразок «паи^ятної книги» Я. Михаловського. Разом з тим тут є й авторські записи, але вони безпосередньо не стосуються найважливіших подій в Україні і власне Берестецької- битви, бо Освенцім перебував у тих частинах, які король завернув з походу на Берестечко для придушення повстання Наперського під Краковом. Усі ці моменти є дуже важливими, оскільки знижують значення даного щоденника як дже­рела історії Національно-визвольної війни. Якщо ж говорити про погляди автора, то вони в цілому не відрізняються від офіційних. Це пояснюється, зокрема, й близькістю Освенціма до магнатів Конецпольських, запеклих противників Української держави. Про­те не можна не помітити здорового глузду Освенціма, його кри­тичного ставлення до політики уряду Речі Посполитої і навіть короля, тим більше, що свій щоденник автор не призначав для широкого кола читачів. Так, він ставив на карб Яну Казимиру його легковажність і недосвідченість у військових справах, обурювався наказами короля і Стефана Чарнецького, що були підставою військам грабувати й спустошувати Волинь, коли «брали штурмом» навіть замки й містечка «і своїх же під претекстом, що вони руської віри, винищували вогнем і мечем»45. Часом Освенцім критикував окремі риси суспільно-політичного устрою Речі Посполитої, крайні вияви її колоніальної політики, релігійні утиски православних тощо. Саме ці моменти сприяли реалістичному зображенню подій у творі Освенціма. Важливою позитивною рисою пам’ятки є те, що автор використав значне коло джерел, які не збереглися до нашого часу, що зумовило велику кількість оригінальних звісток у щоденнику. Особливо це від­чутно при описі Берестецької битви, боїв під Красним, Мурахвою, Шаргородом та іншими містами Поділля на початку 1651 р., а також викладі історії українського посольства до Польщі на по­чатку 1650 р.

А.-С. Радзивил — представник знаменитого магнатського роду, протягом понад ЗО років (1623—1656) обіймав посаду великого канцлера литовського. Тривалий час (1630—1655) вів щоденник4, записи в якому робив з деяким запізненням: на кілька тижнів, а часом і місяців. На сторінках щоденника Радзивил часто цитує повністю або у витягах цінні письмові джерела, серед яких бачи­мо практично всі конституції й щоденники сеймів 1648—1654 рр. Більшість його повідомлень грунтується на багатих особистих враженнях, усній інформації, отриманій від багатьох осіб, які обіймали важливі посади у Речі Посполитій. Отже, пам’ятка є найповнішим і найдостовірнішим наративним джерелом про діяльність вищих органів державної влади Речі Посполитої, спря­мовану на придушення Національно-визвольної війни. Особливо велику цінність мають ті звістки щоденника, які містЯїь інформа­цію, недосяжну для широкого кола феодалів Речі Посполитої. Остання розкриває залаштункові механізми варшавського Двору, боротьбу між різними політичними угрупувайнями і течіями па­нівного класу Речі Посполитої. Крім того, в щоденнику досить повно відбилася історія міст Олики та Пинська, що були родови­ми маєтностями канцлера. Гірше вдався опис війни на інших те­ренах України й Білорусі, оскільки Радзивил через специфіку своєї посади, похилий вік та стан здоров’я не брав участі у жод­ній з битв. Його інформація тут була нерідко вторинною та по­верховою. Занадто довірливо автор ставився до своїх інформато­рів, доказом чого може бути фрагмент щоденника, де описувалася битва під Шульжинцями у червні 1649 р.

Слід підкреслити, що Радзивил був досить далекоглядним по­літичним діячем і розумів неможливість придушення Національно- визвольної війни виключно воєнними методами. Це наближає його до «поміркованих» в особі Є. Оссолінського та А. Киселя, хоча Рйдзивил займав Жорсткішу позицію щодо українських повстан­ців. Дуже важливим є той факт, що на сеймі 1649—50 р. Радзи­вил вказав феодалам на утиски своїх підданих як на основну при­чину Визвольної війни47. Хоча автор щоденника був відвертим монархістом, це не завадило йому побачити невідповідність Яна Казимира ролі монарха. Радзивил виступає як ревний оборонець прав Великого князівства Литовського і гостро реагував на все відчутніші спроби Корони Польської повністю інкорпорувати Лит­ву. Це пояснює пієтет автора при описуванні дій литовських військ (на відміну від військ коронних), хоча й тут канцлер не втратив почуття міри. Так, коли його племінник, фактичний, командуючий військами ВКЛ, Януш Радзивил розорив кілька міст України й Білорусі, то автор щоденника піддав його гострій критиці. Вра­хування згаданих особливостей світогляду А.-С. Радзивила дозво­ляє отримати точніше уявлення про ступінь достовірності його щоденника — одного з найцінніших розповідних джерел з історії Національно-визвольної війни.

 

51.Спогади Ю.Єрлича. Найбільшим твором даної підгрупи джерел є праця українського православного шляхтича Юхима (Иоахима) Єрлича (1598 — після 1673 р.), який служив Речі Посполитій. Твір Єрлича складний. Написаний у середині 60-х — на початку 70-х рокі XVII ст., він вже у першій частині, яка збереглася, являв собою історичну хроніку, побудовану на базі творів таких хроністів як Олександр Гваньїні, Мацей Стрийковський та ін. Тут висвітлювалася всесвітня історія, починаючи від найдавніших часів. У другій частині твору викладалася історія подій, сучасних Єрличу, причому головна увага приділялася Національно-визвольній війні. Оскільки ця частина була написана на основі насамперед спогадів а