Наказ, розпорядження, постанова

54. Статут, положення, інструкція.

 

Позовна заява.

Характерною особливістю позовних заяв є те, що позивач повинен якомога детальніше, послідовно й логічно викласти конкретні факти, що стали причиною звернення до суду, зазначивши місце та роль відповідача в картині подій, указати прізвища очевидців, свідків, запропонувати матеріальну оцінку відшкодування тощо залежно від змісту заяви з обов'язковим посиланням на відповідні статті.

Додатками до позовної заяви можуть бути висновки експертів, оригінали чи копії документів, квитанції про сплату витрат, рукописи творів, довідки тощо.

56. Види договорів.

Договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні дого­вори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багато­сторонньому характеру цих договорів.Договір є відплатим, якщо інше не встановлено договором, законом або не ви­пливає із суті договору.

57. Протокол слідчої дії.

В протоколі про кожну слідчу дію повинні бути зазначені:

місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз’яснення їх прав і обов’язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 та 176 цього Кодексу, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 52-3 цього Кодексу.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хто-небудь з цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст.

Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

(Стаття 85 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 18.01.66, N 6834-X від 16.04.84, Законом N 1381-XIV від 13.01.2000)

58. Загальне поняття про лексику, лексикологію, терміни та термінологію.

Лексика-- це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називаєтьсялексикологією.

Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія).

Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія).

Основний предмет лексикологічних досліджень -- слова та фразеологічні одиниці.

Термін — слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.

Термінологія— це:

1. Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.

2. Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

Основні способи творення термінів:

l зміна значення слова звичайної мови;

l творення неологізмів шляхом словотвору з коренів та інших морфологічних елементів звичайної мови, що часто набирає форми кальок з іноземних мов;

l запозичення з іноземних мов (етранжизми). Переважання перших двох способів пов'язане з тенденцією до пуризму. Для практичних цілей термінологія укладається в галузевих термінологічних словниках.

 

59. Слово як найменша самостійна одиниця мови, його лексичне значення.

Слово— найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення.

Всі слова певної мови складають її лексику.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.

Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.

 

60. Лексика сучасної української мови з погляду її походження.

Відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Згідно з "Російсько-українським словником", російське слова цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х другої половини 80-х років та масового "добровільного" переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Адже перехід основної маси мовців відбувається не на російську літературну мову, а на її місцевий варіант з українською фонетикою, ритмомелодикою, великою кількістю семантичних та граматичних кальок. Виявилися негативні наслідки інтерференції, тобто "відхилення" від норм кожної з мов.

Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фонетики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичення цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під'юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий). В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, що являють собою непотрібні кальки російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий. Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати. Але при творенні традиційно вживаних слів численний - нечисленний, загальний тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови - бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже. Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності - невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква.

На особливу увагу заслуговує написання й вимова власних імен, зокрема антропонімів і топонімів. Існує думка, що прізвища й імена треба писати так, як вони записані в паспорті. У принципі з цим не можна не погодитись. Однак через своєрідне протягом тривалого часу становище української мови, особливо її офіційно-ділового стилю, в паспортах та інших документах зафіксовано чимало неправильних написань, що суперечать законам мови. В усному мовленні, в засобах масової інформації можна почути й прочитати невідповідні лексичним, орфографічним та орфоепічним нормам топоніми й прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєверодонецьк; Бєденко, Бєлоконь та ін. За правилами української орфографії наведені розряди лексики передаються на письмі згідно з загальними нормами правопису українських слів: Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк; Біденко, Білокінь та ін.

61. Стилістична диференціація української лексики. Професійна лексика.

Залежно від сфери використання прийнято виділяти дві групи слів: 1) лексика стилістично нейтральна, чи міжстильова; 2) лексика стилістично маркована ("позначена"). Остання поділяється, у свою чергу, на книжну (наукову, ділову, газетно-публіцистичну) і розмовну.

 

Канцеляризми та штампи.

Канцелярська лексика, або канцеляризми, — це слова, словосполучення й граматичні форми офіційно-ділового мовлення, доречні й потрібні у діловому стилі, але недоречні, зайві, навіть, шкідливі поза діловим стилем — у розмовній мові.

Штампи— це утерті від частого невмотивованого вживання вирази, які втратили свою інформативність. Штампи найчастіше трапляються в діловому мовленні, у газетних статтях: дати путівку в життя, біле золото (про бавовну), чорне золото (про вугілля), люди в білих халатах (про лікарів), мати велике значення, відігравати важливу роль, являти значний інтерес, приділяти значну увагу, необхідно відзначити.

Штампи виникають і тоді, коли звороти офіційно-ділового мовлення вживають у побутовій розмові, у художніх, публіцистичних творах, у наукових працях: у зв 'язку з відсутністю коштів, за наявності відповідних умов, у даний час, поставити на лінійку готовності, вводити в дію, проведена певна робота.

Вони можуть являти собою також нагромадження зайвих слів: проведення роботи по впорядкуванню території (за^ мість: впорядкування території), робота по впровадженню нових методів, роботи по ремонту, працюють над здійсненням завдання поліпшення роботи транспорту, питання забезпечення виконання плану, питання проведення боротьби із злочинністю.

Штампи затуманюють зміст висловлювання, роблять мову важкою для сприйняття, нечіткою, тому їх слід уникати.

 

 

63. Фразеологія у професійному спілкуванні юристів. Українська лексикографія.

Фразеологізми - відтворювані одиниці мови з двох або більше слів, цілісні за своїм значенням і стійкі за складом та структурою.

Фразеологізми це майже завжди яскраві, образні вирази, які є важливим експресивним засобом мовлення, зокрема професійного. При цьому слід використовувати нормативні мовні звороти: впадати у вічі, а не кидатися в очі; зайти у безвихідь (у глухий кут), а не зайти в тупик; на щабель вище, а не на ступінь вище; скасувати рішення, а не відмінити рішення; докласти зусиль, а не прикласти зусиль; мати рацію, а не бути правим; доводити до відома, а не ставити у відомість; завдавати удару, а не наносити удар; стягнути недотримку, а не стягнути неустойку; досягати мети , а не добиватися цілі.

 

64. Українська юридична термінологічна система. З історії розвитку мови права.

Юридична термінологія розвивається з розвитком держави. Розглядаючи питання про джерела права східного слов'янства, вчені , вважають, що в епоху первіснообщинного ладу правові відносини регулювались нормами звичаєвого права, які перелупали закону.

Найдавніші писемні пам'ятки зберегли деякі норми звичаєвого права, які існували за первіснообщинного ладу, напр.: кровна родова помста, судові докази, викрадання тощо. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в короткій редакції Руської Правди.

Для найменування правопорушень безвідносно до того чи іншого виду злочину використовувались інші лексеми, юридичне застосування яких відображується у найдавніших правових збірниках східних слов'ян. До них належали такі терміни, як: вина, проступити, проступок, лихо, обида, кривьда тощо.

Поняття "провинність" у мові східних слов'ян позначалося спільнослов'янським словом вина, яке до цього часу, крім східнослов'янських мов, вживається у болгарській, македонській та західнослов'янських монах (На основі значення цієї лексеми утворились похідні слова "вибачення", "пеня за провинність".

На позначення поняття "образа словом або вчинком" у східних слов'ян використовувалась спільнослов'янська лексема обида, яка до цього часу збереглася в ряді слов'янських мов.

До юридичної термінології, пов'язаної із злочинами проти особистості, відносилися й дієслова насилити, нясиловати, утворені за допомогою префікса на - від спільнослов'янських дієслів силити, силовати, похідних в свою чергу від слова сила, яке має паралелі в інших індоєвропейських мовах. У давньоруській мові вони мали 2 значення:

1) "пригноблювати, утискати"

2) "насилувати, ґвалтувати"

Ґвалт - це загальне, родове поняття посягання на особистість та майно, поєднане з насиллям.

У сучасній літературній мові терміну ґвалт властиве значення "шум", "крик". У білоруській мові за допомогою цього слова передаються такі поняття: 1) "насилування, насильство"; "розорення, грабіжництво, розбій"; 2) "шум, крик"; 3) "волання"; 4) "скликання на допомогу".

Сучасна українська мова (як і білоруська) характеризується багатством похідних від даного слова. Зокрема, поняття "насилувати", "насилування" передаються термінами, утвореними від ґвалт.

Серед інших слов'янських мов термін ґвалт поширений у польській мові, куди він потрапив ,з німецької, з останньої у мовну практику українського та білоруського народів, а звідси - в сучасну російську мову, але тільки із значенням "крик", "шум". У пам'ятках писемності епохи Київської Русі це слово не зустрічається.

Тематична група термінів на позначення правопорушень проти особистості та її власності об'єднує лексеми: розбои (разбои), розбивати, наьздь, находь, які побутували у мові східних слов'ян до XV ст.

 

65. Поняття юридичного терміна. Класификація юридичних термінів.

Юридичний термін - cлово або словосполучення, що виражає поняття з правjdj] сфери суспskmyjuj життя і має визначення в юридичній літературі.

Розрізняють три види термінів у текстах законів:

загальновживані, спеціально-технічні, спеціально-юридичні.

— терміни в загальноприйнятому значенні, наприклад, бу-динок, документ, будівля, природа, довкілля та ін. —

— терміни, що мають значення у галузі спеціальних знань — техніки, медицини, економіки, соціології, біології, наприклад, депозит, безробітний, страйк —

— терміни, що мають особливе юридичне значення, яким виражається своєрідність того чи іншого правового поняття, наприклад, застава, володіння, переведення боргу, колективний договір

 

66. Запозичення в юридичній термінологіі.

Юридична термінологія за походженням може бути питомою національною (відповідач, держа-ва, закон, заповіт, злочин, суд, уряд) або запозиченою, наприклад, абандон (фр.), авізо (італ.), бойкот (англ.), вексель (нім.), евтаназія (грец.), омбудсмен (швед.), юриспруденція (латин.). На основі поєд-нання національних та запозичених термінів і терміноелементів утворено значну кількість юридич-них термінів (експертний висновок, імунітет свідка, кримінально-виконавче право). Особливий вид запозичень – інтернаціональні терміни латинського і грецького походження (адвокат, алібі, інавгура-ція, конституція, політика, юстиція). Власне й саме слово “термінологія” складається з латинського елементу terminus – межа та грецького logos – вчення [1, 476].

Найпоширеніші терміни та усталені словосполучення вживаються без перекладу і передаються за допомогою транслітерації: де-факто, де-юре, персона нон грата. При цьому інтернаціоналізми слід відрізняти від екзотизмів, які означають специфічні явища правового побуту, звичаїв, державного устрою, законодавчих актів окремих країн: альтинг (ісл.), кнесет (ізр.), кортеси (ісп.), судебник (рос.), хурал (монг.), шейх (араб.).

67. Труднощі, що вивникають в перекладі з російської на українську мову. Синоніми, омоніми та пароніми в юридичній термінологіі.

руднощі під час перекладання пов’язані, по-перше, з недостатнім знанням мови оригіналу, по-друге, з недостатнім знанням суті предмета, по-третє, з недостатнім знанням мови, якою перекладають, або з відсутністю в цій мові готових відповідників для висловлення того, що вже було висловлено засобами мови оригіналу: Ваш проект самый интересный. – Ваш проект самий цікавий (треба – найцікавіший).

Я считаю, что Вы правы. – Я рахую, що Ви праві (треба – Я вважаю, що Ви маєте рацію). Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, при цьому відповідає всім нормам літературної мови, напр.:

Клиент проживает по адресу... - Клієнт мешкає за адресою ...

Предоставленные бумаги к делу не относятся. – Подані папери не стосуються справи.

Технічний переклад - це вид інформаційної діяльності, використовуваний для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами. Особливості технічного перекладу полягають у насиченості текстів термінами, спеціальною інформацією (часто – якісно новою і майже нікому невідомою). Науково-технічна інформація, як правило, оформляється в письмовому вигляді, отже, для якісного перекладу потрібна термінологічна підготовка, бо незважаючи на спорідненість, зокрема, російська та українська мови мають суттєві (а часом навіть і принципові) відмінності у синтаксисі та фразеології.

Наприклад, для російських науково-технічних та ділових текстів характерно вживати конструкції з віддієслівним іменником, що надає викладові канцелярського відтінку. В українській же мові перевага надається дієслівним елементам: требовать применения решительных мер – вимагати вжити рішучих заходів, требует коренного улучшения контроля за деятельностью – вимагає докорінно поліпшити контроль за діяльністю.

Синоніми — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.

Омоніми — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в українській мові слова пишуться та читаються однаково.

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

 

68. Міжмовні пароніми.

Семантично сплутувані міжмовні пароніми — це українські слова, помилково вживані в чужому для них значенні слів чужої мови з більш-менш подібною вимовою.

69. Особливості використання різних частин мови у професійному спілкуванні.

Аналіз специфіки відмінювання іменників в українській мові дозволяє зробити висновки, які мають особливий резонанс у практиці професійного спілкування. По-перше, слід нагадати про варіативність закінчень в іменниках чо­ловічого роду другої відміни однини в родовому й давальному відмінках. У родовому відмінку це варіанти -а (-я) і -у (-ю). Закінченнями -а оформлюються, як правило, іменники зі значенням конкретності (пре­дмети, на які можна показати, які мають точний вимір, а також точкові ге­ографічні об'єкти): чоловіка, дуба, метра, грама, гектара, понеділка, міся­ця листопада, атома, мільйона, ступеня, м'якого знака, відмінка, ромба, Києва, хутора. Закінчення -у мають іменники зі значенням абстракт­ності, узагальненості (предмети, на які не можна показати, які не мають точного виміру, а також просторові географічні об'єкти): цинку, яру, поро­ху, ситцю, страху, болю, жалю, пора листопаду, колоквіуму, трибуналу, вальсу, футболу, менеджменту, прибутку, міськвиконкому, вокзалу, уні­верситету, алфавіту, Дону, регіону, океану (крім географічних назв або узагальнених об'єктів з наголосом на закінченнях типу Дніпр"а, Дінц"я, Дністрі а, Іртиш"а, мост'а (й м"осту), плотва (й пл"оту), вівс"а, ліска, ставк а, ярк"а, гопак"а, козак а, ривк"а, стрибк"а, стусан"а). У давальному відмінку це варіанти -у і -оеі (-ееі). Варіант -оеі вжива­ється на позначення фізичної або юридичної особи для уникнення дво­значності в давальному й родовому відмінках (правильно директорові (кому?) заводу (чого?), а не директору заводу) і досягнення милозвучності (краще Тарасові Шевченку, ніж Тарасу Шевченку). Проте у власних назвах на -іе, -їе, -ое, -ее, -єе, -ин, -ін, -їн можливим є закінчення -у (Києву, Гри­шину, Іллічу). По-друге, специфіка української вимови (відсутність редукції) приво­дить до того, що, порівняно з російською мовою, наголос не впливає на ха­рактер закінчень. Порівняйте: рос. товарищем, плечном — укр. товаришем, плеч"ем. По-третє, на позначення осіб за статусом, місцем роботи або прожи­вання в діловому мовленні вживаються аналітичні форми: не заводчани, сільчани, поштарі, а працівники заводу, пошти; мешканці села. По-четверте, у діловій мові однина іменників може вживатися на по­значення множини, якщо нема одиниці виміру або предмети не можна пе­рерахувати: Урожай еишні здано на консервний завод (але: шість тонн еишень, надіслано партію дитячих костюмів). При цьому в ділових до­кументах іменники, що означають речовину, можуть набувати форм мно­жини, наприклад: На цьому складі можна придбати мінеральні еоди, те­хнічні мастила. По-п'яте, складноскорочення типу завкафедри, завідділу виконкому (тобто керування якимось напрямком діяльності) пишуться разом із за­кінченням родового відмінка, а слово завідуючий - окремо з подальшою формою іменника в орудному відмінку: завідуючий фермою, завідуючий відділом магазину (тобто завідування конкретними предметами, товаром, знаряддям). По-шосте, у ділових паперах для назв осіб за професією, посадою або званням вживаються іменники головного роду (як правило, чоловічого): Завідувач Васильєва. При цьому дієслово узгоджується з прізвищем люди­ни, а не з посадою: Лаборант Іванова повідомила.

По-сьоме, в українській мові характер закінчень принципово впливає на розрізнення родового й давального відмінків іменників, тому їх в жод­ному випадку не можна плутати: одержано листа від Коряки С.Ф. (Р.в.); надіслано лист Коряці С.Ф. (Д.в.). Як бачимо, у давальному відмінку за­кінчення -і зумовлює чергування звуків [г, к, х] із [з', ц', с']. По-восьме, при звертанні у кличному відмінку вживаються закінчен­ня відповідних іменників: - І відміна однини (чоловічі і жіночі імена): Микола, Ганна - Миколо, Ганно (тверда група); Ілля, Соломія, Мотря, Наталя - Ілле, Соломіє, Мот- ре, Наталю (м'яка група); - ІІ відміна однини (чоловічі імена): Олег, Антін, Дмитро - Олегу, Антоне, Дмитре (тверда група); Сергій, Ігор. Терень - Сергію, Ігоре, Тере- ню (м'яка група); Тиміш - Тимоше (мішана група); - ІІІ відміна однини (жіночі імена): Любов, Нінель - Любове, Нінеле; - ім'я по батькові: Олександр Анатолійович (Олегович, Геннадійович) - Олександре Анатолійовичу (Олеговичу, Геннадійовичу); Марія Василівна (Андріївна, Іллівна) - Маріє Василівно (Андріївно, Іллівно).


Прикметник - це самостійна частина мови, яка вказує на ознаку предмета і відпові­дає на питання "який?" або "чий?". Ця частина мови пояснює імен­ник, узгоджуючись з ним в роді (в однині), числі й відмінку: широкий степ, широка дорога, широке поле; у широкому степу, на широкій до­розі, широкі поля. За значенням прикметники поділяються на якісні, ві­дносні і присвійні. Якісні мають простий, вищий і найвищий ступені порівняння (веселий - веселіший - найвеселіший), відносні вказують на ознаки предмета за його належністю до інших предметів, дій чи обста­вин (джерельна вода, річкове дно), а присвійні вказують на належність предмета людині або тварині і відповідають на питання "чий?" (Шевче­нкові твори, орлині крила). Вищий ступінь прикметників утворюється додаванням суфіксів -іш- (-ш-) до основи чи до кореня (повніший, дешевший) або слів більш, менш до простого ступеня (більш глибокий, менш продуктивний). Найвищий ступінь прикметників утворюється додаванням префікса най- до форми вищого ступеня (найбільший, найкращий або для підсилення якнайбільший, щонайкращий), а також слів найбільш, найменш до простого ступеня якісного прикметника (найбільш повний, найменш стійкий). Оскільки якісні прикметники мають ступені порівняння і, отже, вира­жають суб'єктивну оцінку, у ділових документах переважають відносні прикметники, а при порівнянні якісних прикметників уживаються аналітичні форми. Не важливий - важливіший - найважливіший, а важ­ливий - більш важливий - найбільш важливий. За наявністю закінчень прикметники поділяються на повні (дрібний, густе, зеленому, материні) і короткі (дрібен, братів, сестрин, благосло­вен). Коротка форма вживається переважно в народній творчості. Ось чому в діловому й науковому стилях прикметники (і дієприкметники) чолові­чого роду мають тільки повну форму закінчення (пор.: рос. завод осно­ван - укр. завод заснований), а жіночого, середнього роду і в множині - тільки коротку (пор.: рос. письменная, письменное, письменные - укр. пи­сьмова, письмове, письмові). Виняток становить художній стиль, де мож­ливі повні варіанти: Чорнії брови, карії очі. За характером закінчень прикметники поділяються на тверду і м'яку групи. До твердої групи належать якісні й відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ий (безладний, безробітний, величний, західний, книжний, навчальний, поточний, тотожний), а також присвійні прикмет­ники із суфіксами -іе (-їе), -ин (-їн) (Андріїв, батьків, Ігорів, Маріїн, нянин) і всі короткі форми: годен, повен, прав, ясен. До м'якої групи належать відносні прикметники, що мають основу на м'який приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закін­чуються на -ій (-їй) (будній, всесвітній, дорожній, осінній, ранній, середній, сторонній, художній), а також усі прикметники на -жній, -шній (внутрі­шній, зовнішній, колишній, сьогоднішній, теперішній), відносні прикметни­ки на -й (безкраїй, довговіїй, братній) і якісний прикметник синій.

 

о жодної з цих груп не належать прикметники на -лиций (блідо­лиций). При відмінюванні слід пам'ятати, що специфіка української вимови (відсутність редукції) приводить до того, що закінчення у своїй більшості мають відкритий склад, а наголос у прикметників (і дієприкметників) не впливає на характер закінчень. Порівняйте: рос. экономической по­литики, экономической политике, экономической политикой — укр. еконо­мічної політики, економічній політиці, економічною політикою; рос. зо- лот"ой, але маленький - укр. золот"ий, маленький.

 

При вживанні числівників у практиці професійного спілкування слід пам'ятати про наступні особливості й додержуватися таких правил: 1. Після кількісних числівників два, обидва, три, чотири іменник сто­їть у називному відмінку множини, але наголос має, як у родовому однини. При цьому прикметник при таких числівниках може стояти як у називно­му, так і в родовому відмінках множини. Порівняйте: рос. два почтовых голубя, три родные сестры, четыре родных брата, двадцать два кубичес­ких сантиметра - укр. два поштових (поштові) г"олуби, три рідні (рід­них) сестр"и, чотири рідні (рідних) бр'ати, двадцять два кубічних (кубіч­ні) сантим"етри. 2. У складних числівниках з назвами десятків відмінюється тільки остання частина (сімдесят, сімдесяти), у порядкових - тільки останнє слово (сімсот сімдесят сьома, сімсот сімдесят сьомої), у дробових перша частина відмінюється як кількісний числівник, а друга - як порядковий (двох десятих).

 

Українська мова у професійному спілкуванні 3. У складних числівниках наприкінці першої частини м'який знак не ставиться (шістдесят, п'ятсот, дев'ятсот тощо), а в числівниках від одинадцяти до дев'ятнадцяти наголос падає на склад -на-: одинадцять, чотирнадцять, чотирнадцятий. 4. Прості кількісні числівники (від одного до десяти) у записі відтво­рюються словами, а не цифрами, крім випадків, коли є одиниця виміру: до десяти сторінок (але: 7тонн вугілля). 5. Складні і складені числівники записуються цифрами, крім тих ви­падків, коли з них починається речення. При цьому в бухгалтерських до­кументах цифри дублюються словами, записаними у дужках: 1385 (одна тисяча триста еісімдесят п'ять) гривень. 6. Порядкові числівники записуються у ділових документах цифрами з додаванням закінчень (якщо цифри арабські): радіоприймач 1-го класу (але: радіоприймач І класу). Ось чому римських цифр у документах треба уникати. 7. Числівники, починаючи з тисячі, записуються цифрами з додаван­ням слів, що позначають нулі: 473 тис. 8. Дати або числа, які мають юридичну силу, складають, як мінімум, дві цифри: 02.09.03; здано 07т цукру. 9. Складні слова, перша частина яких числівник, записуються у діло­вих документах, як правило, комбіновано: 55-процентний. 10. Приблизна кількість відтворюється словами понад, до, зверх, біль­ше, менше.

 

Найчастіше особові займенники в ділових паперах і наукових текстах не вживаються (дирекція просить; повідомляємо; наказую; відомо, що...). Така норма пов'язана з прагненням того, хто складає документ, до повної об'єктивності. Особові займенники у першій особі можуть вживатися лише у специфічних документах (наприклад, в автобіографії, дорученні, заяві, пояснювальній записці тощо: Я, Васько Іван Пилипович, народився...; Прошу Вас зарахувати мене на посаду.), а також у доповідях, оголошен­нях і запрошеннях, де вони набувають значення однини (Ми вважаємо; Ми прийшли до висновку). Займенник Ви у таких випадках використову­ється для пом'якшення категоричності тону повідомлень на вимогу ділово­го мовного етикету (Прошу Вас з'явитися). При цьому слід пам'ятати, що використання займенника свій призво­дить до появи стилістичних помилок: Петренко І.М. не справився зі сеоїми (стилістична помилка) службовими обов'язками.

 

До поняття "дієслово" належить п'ять форм: інфінітив (написати, вчитися); безособова форма (написано, забуто); дійсний (працюю, вчилася, прочитаю), умовний (працював би) і наказовий спосо­би дієслова (працюй); дієприкметник (працюючий) і дієприслівник (від­почиваючи - відпочивши). Дієслова мають доконаний або недоконаний вид (писати - написати); можуть бути перехідними, якщо вимагають після себе іменник або займенник у знахідному відмінку без прийменника (виконувати завдання) і неперехідни­ми; змінюватися за особами, числами (я пишу, ти пишеш, вони пишуть) і в минулому часі за родами (світив, світила, світило). У теперішньому часі та в простій формі майбутнього часу дієслова ро­зрізнюються за дієвідмінами.

 

При використанні дієслівних форм у практиці професійного спілку­вання слід орієнтуватися на загальноприйняті правила й традиції, щоб уникнути найтиповіших помилок, а саме: 1. У діловій мові найпоширенішою є форма теперішнього часу в пер­шій чи третій особі множини, яка має значення позачасовості. Недокона- ний вид передається складеними формами - "розщепленими присудками" (не здійснюватимуться, а будуть здійснюеатися), а доконаний утворю­ється за рахунок префіксації (завізувати, запроектувати). Це дозволяє лі­квідувати у професійному спілкуванні суб'єктивність і створити атмосфе­ру абсолютної об'єктивності. 2. До специфіки ділового стилю належить також уживання інфінітива й безособових форм у значенні наказового способу дієслова: Відрядити слюсарів до електроцеху, Забороняється тощо. 3. В українській мові немає пасивних дієприкметників теперішнього часу. Російські активні дієприкметники теперішнього часу на -ущ- (-ющ-), -ащ- (-ящ-), особливо утворені від дієслів з афіксом -ся, при пе­рекладі українською мовою замінюються підрядними реченнями (порів­няйте: рос. движущаяся колонна - укр. колона, що рухається; рос. про­живающий по адресу - укр. що мешкає за адресою), а активні дієприк­метники минулого часу утворюються за допомогою суфікса -л- (порів­няйте: рос. почерневший - укр. почорнілий).

 

Уживання прислівників і прислівникових сполучень у діловій і науко­вій сферах обмежене (особливо в писемній формі) через підвищене суб'єктивно-оціночне забарвлення. Можливе використання пов'язане з си­туаціями, коли треба вставити слова для пом'якшення категоричності тону при діловому листуванні (на жаль, до побачення, здається, мабуть, по можливості) або для внесення в текст чи висловлювання елементів логіч­ності шляхом класифікаційних характеристик, які є в "арсеналі" такої час­тини мови, як прислівник: по-перше, по-друге, по-третє; по суті, принай­мні, врешті-решт, наприкінці, насамкінець, передусім тощо.

 

Прийменники дають змогу чіткіше виражати смислові зв'язки між словами у реченні. їх точне використання у відповідному контексті дозво­ляє уникнути небажаних двозначностей, особливо при перекладі україн­ською мовою. Це в першу чергу стосується прийменників по, е, на, до, про, за, через, еідпоеідно до, згідно з, залежно еід, протягом тощо

 

При вживанні складних сполучників слід пам'ятати про те, що їх мо­жна сплутати з однозвучним поєднанням повнозначного слова (займенни­ка чи прислівника) з прийменником або часткою. Сполучники як службові частини мови з'єднують члени речення або цілі речення і не відповідають на питання, а повнозначні слова мають лексичне значення і виступають членами речення. Порівняйте: Удар словом так, щоб аж дзвеніло міддю (П.Тичина) і Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись (М.Коцюбинський). У другому випадку слово що - займенник, а б - частка на позначення умовного способу дієслова.

70. Іменники на позначення професій, посад, звань. їх рід та правильність вживання. Узгодження прикметників з іменником на означення певних професій.

Такі основні ознаки офіційно-ділового стилю, як стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту, залежить від правильного вибору граматичної форми слова, зокрема іменників. Слова-назви осіб, предметів, понять, як відомо, переважають у ділових паперах. Тому увага до граматичних категорій іменників повинна бути особливо пильною. Категорія роду іменників у ділових паперах Рід іменників - назв професій, посад, звань - при виборі між наявними в мові формами іноді викликає труднощі.

Орієнтуватися слід на такі правила:
1. Офіційні назви посад, професій, звань - іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення чоловіків і жінок. Це пов'язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило, обіймали особи чоловічої статі.
2. Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач.
3. Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив...
4. Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор - авторка, аспірант - аспірантка, вихованець - вихованка, дисертант - дисертантка, поет - поетеса, студент - студентка, учень - учениця, спортсмен -спортсменка.
5. Лише жіночий рід має слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці; друкар - працівник друкарської справи).
6. Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Іванова оголосила вирок. Суддя Іванов повідомив про наслідки розслідування. Голова Коляда оголосила подяку. Голова Коляда ознайомив присутніх з планом роботи фірми.
7. У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сільчани - жителі села, освітяни - працівники освіти, заводчани - заводські робітники, циркачі - артисти цирку, зв 'язківці - працівники відділень зв в'язку, городяни - мешканці міста.

Рід невідмінюваних іменників
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб'язний портьє, справедливий рефері.
2. Назви осіб жіночої статі - іменники жіночого роду: літня мадам, серйозна фрау, струнка міс, люб 'язна пані.
3. Невідмінювані назви істот - чоловічого роду: какаду, поні, кенгуру.
4. Невідмінювані назви неістот - середнього роду: тролейбусне депо, актуальне інтерв'ю, світлове табло, нове меню.
5. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за стрижневим словом: Батумі (місто), Марокко (країна), Гаїті (острів, держава).
6. Рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд визначається за родовим поняттям: "Верже" повідомила (газета), "Темпо" опублікував (журнал), "Мебіл ойл" заснована (монополія).
7. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: АЗС (станція), НДІ (інститут), ФПК (факультет), ПДВ (податок). Категорія числа іменників у ділових паперах Граматична категорія числа іменників у ділових паперах потребує обґрунтованого вибору форм однини і множини.

За відношенням до числа іменники поділяються на 3 групи: 1) іменники, що вживаються і в однині і в множині: протокол -протоколи, заява - заяви, пропозиція - пропозиції, директор - директори; 2) іменники, що вживаються тільки в однині: - назви речовин: чорнило, пшениця, цукор, глина, цемент, вугілля; - збірні іменники: сумісництво, старостат, студентство; - абстрактні назви: щедрість, популярність, чесність; 3) іменники, що вживаються тільки в множині: назви парних предметів: двері, окуляри, обценьки; назви, що мають матеріально-речовинне значення: дріжджі, дрова; назви сукупностей предметів: гроші, меблі, витрати, копалини, фінанси; назви ігор, процесів, відрізків часу: шахи, канікули, оглядини. У ділових паперах трапляються випадки необґрунтованого вибору форми однини там, де повинні вживатися іменники у множині і навпаки. І. У документах однина вживається на позначення множини: 1. На позначення сукупності однорідних предметів: Зібрано цукрового буряка на площі... Увесь урожай черешні здано на консервний завод... За всіма ознаками, подорож: повинна бути приємною, з першого дня пасажир тут оточений піклуванням. 2. На позначення однакових предметів, що належать кожній особі або предмету: Молоді спеціалісти, працівники, з якими укладено строковий трудовий договір, підлягають атестації тільки за їх згодою. Після закінчення курсів слухачам видається свідоцтво. 3. У назвах установ і свят традиційно вживається або форма однини: Будинок книги, День енергетика, День учителя; або форма множини: Будинок офіцерів, Міжнародний день студентів, День працівників легкої промисловості. II.

У документах множина вживається на позначення однини:
1. Абстрактні іменники можуть вживатися на позначення множини, коли набувають значення конкретного вияву якості, дії, стану: Політичні сили пропонують... В разі виявлення пустот у металі, заготовка бракується.
2. У множині вживаються речовинні іменники, коли позначають: - види, сорти, типи речовин: мінеральні солі, сухі вина, машинні масла, високоякісні сталі. Виробництво тих же ДСП стримується нестачею смол; - вироби з цієї речовини: Вироби із золотим та срібним посудом, з кришталем й коштовним склом надійдуть у продаж; - велику кількість речовини або великий простір, зайнятий нею: дозрівають пшениці, колосяться жита, талі води.
3. Власні назви вживаються у множині для позначення угрупувань, пов'язаних родинними стосунками: родина Василенків, сім 'я Іванчуків.

71. Відмінювання прізвищ (іменникового, прикметникового походження), імен по батькові.

Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові.

 

Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (від іменників чоловічих імен): Олександр — Олександрович, Василь — Васильович, Андрій — Андрійович, Лев — Львович. Декілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Сава — Савич і Савович, Кузьма — Кузьмич і Кузьмович, Лука — Лукич, Ілля — Ілліч, Хома — Хомич, Хомович, Яків — Якович, Яковлевич.

Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн (а), від імен на -й — -ївн(а): Василь — Василівна, Сава — Савівна, Ілля — Іллівна, Юрій — Юріївна, Андрій — Андріївна, Сергій — Сергіївна.

Зверніть увагу! Григорій — Григорович, рідше — Григорійович, Григорівна, рідше — Григоріївна; Микола — Миколаївна, Яків — Яківна, рідше — Яковлівна.

 

Кличний відмінок імен по батькові

Імена по батькові жіночого роду мають закінчення -о: Олено Іванівно, Ірино Василівно, Надіє Михайлівно; імена по батькові чоловічого роду мають закінчення -у: Петре Івановичу, Степане Васильовичу.

Звертання, що складаються з кількох слів

У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Людмило Миколаївно, друже Максиме, пані Маріє, брате Василю, тітко Василино.

У звертаннях, що складаються з загальної назви і прізвища, кличний відмінок має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: колего Іванченко, пане Чорний, добродію Прищепа, депутате Соколовський.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, кличний відмінок обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і у формі кличного відмінка: пане офіцере (офіцер), добродію опоненте (опонент), пане голово (голова).

72. Правопис відмінкових закінчень іменників II відміни у родовому відмінку.

У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій

групі -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги

семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір — папера (документ) — паперу (матеріал); акт —акта (документ) —акту (дія).

Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що ] означають:

загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Ярославля, Тернополя, Севастополя, Марселя;

інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня, Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;

назви речей, предметів: комп 'ютера, ксерокса, стола, автомобіля, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;

назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);

назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду — з іншим значенням) та ін.;

назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);

Деякі назви цієї групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, складу, порту, каналу, магазину, вокзалу, метрополітену та ін.

наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;

українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисельника, іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).

Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:

збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника — з наголосом на кінцевому складі);

речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, алмазу, кисню, водню;

різні почуття, відчуття: гніву, страху, сорому, болю, відчаю, гумору, жалю;

назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, клубу, штабу, комітету;

назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса — у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту, сміху;

явища природи: дощу, грому, вітру, морозу, вогню;

місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);

назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Уралу, Кавказу, Сахаліну, Донбасу, Криму, Сибіру, Бугу, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Ужа, Остра, Дінця.

73. Рід невідмінюваних іменників.

1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: прибулий месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, мій імпресаріо, справедливий рефері, сміливий тореро, відомий шансоньє, елегантний маестро, несамовитий тифозі, активний япі, заповзятий папарацці, екстравагантний кутюр 'є.

2. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.

3. Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням у мові. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві (Ю. Андрухович); — Ох, як усім цікаво, — сказала моя чарівна візаві (В. Шкляр); справжній хіпі — справжня хіпі.

4. Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду: крикливий какаду, яскравий ара, галасливий жако, швидкий ему, смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду: Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини. Винятком є іменники цеце (муха), івасі, путасу (риба), ківі (пташка), окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду.

5. Субстантивовані невідмінювані слова відносяться до середнього роду: довгождане "так", гучне "ура", останнє "вибач", суворе "цить", лагідне "добраніч", улесливе "мерсі".

6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв 'ю, світлове табло, смачне канапе.

Частина іменників змінила родову належність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать такі невідмінювані слова, як: сироко, памперо, майстре, грего та інші назви вітру, сулугуні (сир), шимі (танець), кабукі (театр), кавасакі (бот), бефстроганов (від прізвища Строганов), багі (гоночний автомобіль), бенді (хокей з м'ячем), кантрі (стиль у музиці), жакоб (стиль меблів), карт-бланш (бланк), барбекю (різновид шашлику). Словами жіночого роду є іменники: авеню (вплив синоніма "вулиця"), бере (груша), кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бері-бері (хвороба), страдиварі (скрипка), альма-матер (буквально "мати-годувальни-ця").

7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі),

а також слова; мачете, статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають іменники; есперанто (мова), афгані (грошова одиниця). Слово бієнале (б'єнале) подається словниками як іменник чоловічого і жіночого роду.

8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову характеристику у різних значеннях; альпака — ч. і ж. (тварина) і с. р. (шерсть), каберне — ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино), контральто — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), сопрано — с. р. (голос) і ж. р. (співачка).

9. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо); гостинне Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових формах; Гаїті проголошена незалежною 1804 року (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).

10. За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад; Про це повідомила "Торонто стар" (газета); "Темпо" опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); "Наполі" перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); "Мебіл ойл" заснована 1882року (монополія); "Прадо" відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).

11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова; У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ уклав кілька перспективних договорів (науково-дослідний інститут); Кілька років тому ЦНБ переїхала у нове приміщення (Центральна наукова бібліотека); При педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації). У деяких випадках відзначається родова варіантність абревіатур. Наприклад, слово ВАК (Вища атестацій-на комісія) вживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду; 1992 року розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження дисертації. Відмінювана форма чоловічого роду властива розмовній мові, невідмінювана форма є літературною.

74. Нормативність уживання граматичних форм прикметника.

Прикметник – це частина мови, яка виражає ознаку предмета і від­повідає на питання який? чий? За значенням прикметники поділяють на якісні, від­носні і присвійні.Якісні прикметники виражають ознаки кольору, запаху, розміру, форми, гучності, смаку, які без­посередньо сприймають органи чуттів (синій, великий, запашний, кис­лий, тихий), ознаки, що позначають часові, ві­ко­ві, розумові, фізичні якості (давній, мо­лодий, хоробрий, мудрий, здоровий, ху­дий), дають загальну оцінку (гарний, по­ганий, веселий). Відносні прик­мет­ники виражають ознаку за від­ношенням до предмета (університетська бібліотека), матеріалу (де­рев’яний стіл), міс­ця (міський парк), дії (бігова доріжка), сталого відно­шення (обов’яз­ковий). Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній істоті: бать­ків портфель, Софіїна книжка.
Якісні прикметники утворюють ступені порівняння.

Ступені порівняння прикметників
Вищий ступінь порівняння вказує на більший рівень вияву ознаки. Має дві форми: просту і складену.
Просту форму утворюють за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: молодий – мо­лодший, білий – біліший, ясний – ясніший, ти­хий – тихший, тихіший, важ-
кий – важчий, товстий – товщий, товстіший.
При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- прикметникові суфікси -к-, -ок-, -ек- зникають: тонкий – тонший, далекий – дальший. Приголосні г, ж, з у поєднанні з суфіксом -ш- змінюють на –жч-, а с – на -щ-: низький – нижчий, дорогий – дорожчий, вузький – вужчий, дужий – дужчий, високий – вищий.
Для деяких прикметників вищий ступінь утворюють від інших основ: гар­ний – гарніший, кращий; великий – більший; поганий – гірший; добрий – добріший, кращий.
Cкладену(аналітичну) форма вищого ступеня порівняння утворюють за допомогою додавання слова більш або менш до звичайної форми прик­метника: більш ефективний, більш відомий, менш важливий.

Найвищий ступінь порівняння вказує на максимальну міру вияву оз­наки: найгарніший, найбільший. Має дві форми: просту і складену.
Просту форму утворюють додаванням до форми вищого ступеня пре­фіксів най-, якнай-, щонай-: найвищий, найбільший, якнайвищий, якнай­біль­ший, як­най­дужчий, щонай­швид­ший.
Складену форму утворюють за допомогою слова най­більш і звичайної форми прикметника: найбільш зручний, найбільш ясний.
Аналітичні форми мають відтінок книжності. Їх вжива­ють здебільшого в науковому й офіційно-діловому стилях паралельно з прос­тою формою. У всіх інших стилях слід віддавати перевагу простим формам вищого і найвищого ступенів: гарніший, найдосконаліший, зрозуміліший, най­просто­ріший, весе­лі­ший, найвірогідніший, стриманіший, найефективніший.

Існують прикметники, якіне утворюють ступенів порівняння. До них належать:
1) відносні прикметники – сталевий, оксамитовий, нічний, викла­дацький;
2) прикметники, що виражають абсолютну якість: сліпий, глухий, босий;
3) назви мастей тварин: буланий, зозулястий, вороний;
4) назви кольорів, що виникли в результаті зміни значення колишніх відносних прикметників: апельсиновий колір, салатовий відтінок;
5) прикметники з суфіксом здрібнілості: -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: малесенький, тонюсінький, легенький;
6) прикметники з суфіксами згрубілості -езн-, -енн-: величезний, довже­лезний, товстенний;
7) прикметники з суфіксами неповного вияву ознаки -ав-, -уват-: білуватий, жовтавий;
8) прикметники з префіксом пре-: предобрий, прегарний;
9) прикметники з префіксами над-, за-, ультра-, яківказують на мак­си­мальний рівень вияву ознаки: надзвичайний, заши­рокий, ультра­швидкий;
10) прикметники з префіксом не-: недобрий, нешвидкий;
11) незмінювані прикметники іншомовного походження: бордо, беж;
12) більшість складних прикметників: жовто-зелений, сорокарічний.

Типові порушення норми:
1) Одночасне вживання простої та складеної форм ступенів порівняння: більш точніше замість точніше, найменш уважніший замість найменш уважний.
2) Утворення найвищого ступеня порівняння за допомогою слова самий: самий поганий замість найгірший, самий кращий замість найкращий.
3) Поєднання порівнянь із прикметниками вищого ступеня у формі родового відмінка без прийменника на взірець російської мови: краще всього, старший мене, глибший інших. Іноді можна почути разючий покруч: “У зайця задні ноги довше передніх”, “Він старанніше інших студентів своєї групи”, що виникає внаслідок поєднання прислівникової форми з родовим відмінком означуваного слова. Пригадаймо, що вищий ступінь порівняння прикметників звичайно вимагає після себе прийменників від, за, над, проти з відповідними відмінками або сполучників як, ніж. Тому треба казати: “задні ноги довші, ніж (як або за) передні”, “довші проти (від) передніх”, “старанніший за (від або проти) інших студентів”, “старанніший, ніж (як) інші студенти”, “краще над (за, ніж, як) усе”, “краще від усього”, “старший від (за, проти) мене”, “старший, ніж (як) я”, “глибший за (від, над, проти) інших”, “глибший, як (ніж) інші”.
4) Використання форми вищого ступеня у значенні найвищого. У газет­них публікаціях та й в усних виступах часто натрапляємо на вислови “зібралися кра­щі люди села”, “відзначимо голов­ніші здобутки та надбання”, “проана­лі­зуй­мо вірогідніші шляхи вирішення проблеми”. Загальновідомо, що форму вищого сту­пеня вживають тоді, коли щось порівнюють за певними ознаками: кращі за ін­ших, головніші від інших, вірогідніші, ніж інші. Вищий сту­пінь порівняння прик­­метників не має значення, синонімічного із формою найвищого ступеня. Ро­сійське “высшая мера наказания” – це по-українському не вища, а “найвища мі­ра покарання”; “высшее качество” – це не вища, а “найвища якість”; сло­во­спо­лучення “высшая аттеста­цион­ная комиссия” треба б перекласти “найвища атес­таційна комісія” і т. ін. Отож і в наз­ва­них вище ситуаціях слід було ска­за­ти так: “зібралися найкращі люди села”, “від­зна­чимо найголовніші здобутки та надбання”, “проаналізуймо найвірогідніші шляхи вирішення проблеми”.
Присвійні прикметникивказують на належність предмета певній особі або істоті.Відповідають на питання чий? чия? чиє? Присвійні прикметники ут­во­рюють від іменників за допомогою суфіксів -ин-, -їн-, -ів-, -ач-.
Від назв осіб, іменників 1-ї відміни, присвійні прикметники утворюють за допомогою суфікса -ин-: сестрин, Миколин, Галин, Настин. Суфікс -ін- (на письмі -їн-)вживають тільки після й (Маріїн, Софіїн).
При цьому, якщо основа слова закінчується на приголосні г, к, х, від­бу­ва­ється чергування г – ж, к – ч, х – ш: Ольжин, тітчин, свекрушин.
До іменників другої відміни твердої групи додають суфікс -ів-, який у жіночому і се­ред­ньому роді чергується з -ов-: бать­ків піджак – батькова куртка – батькове пальто; до іменників м’якої і мішаної групи – суфікс -ів-
(-їв-), який у жіночому і середньому роді чергується з -ев-, -єв-: Василів зо-
шит – Василева книжка – Василеве пальто; Андріїв зошит – Андрієва книж-
ка – Андрієве пальто. Присвійні прикметники, утворені від імен і прізвищ, пи­шуть з великої букви.
Від назв тварин присвійні прикметники утворюють за допомогою суфіксів -ач-, -ин-: птах – пташиний, орел – орлиний, миша – мишачий, крокодил – крокодилячий.
У текстах офіційного стилю присвійні прикметники вжи­ва­ють дуже рідко, тут пе­ре­ва­жа­ють відносні прикметники на -ський: шевченківський, ректорський.

Тверда і м’яка група прикметників
До м’якої групи належать прикметники, які під час відмінювання мають закінчення -ій; -ього; -ьому; -ій, -ього; -ім; -ьому, -ім: вечірній; вечірнього; ве­чірньому; вечірній, вечірнього; вечірнім; на вечірньому, на вечірнім. Прик­мет­ники твердої групи мають за­кінчення -ий; -ого; -ому; -ий, -ого; -им, -ому, -ім: природний; природного; природному; природний, природного; природ­ним; на природному, на природнім.

75. Нормативність уживання граматичних форм числівника, написання цифрових даних у професійних текстах.

Числівник – це самостійна частина мови, яка називає кількість або порядок предметів при лічбі (скільки? котрий?).

За характером називання і граматичними ознаками числівники поділяють на кількісні і порядкові.

Кількісні числівники називають кількість предметів і виділяються питанням скільки?

За специфікою називання кількості предметів кількісні числівники поділяються на такі групи:

  • 1) власне-кількісні – називають кількість окремих предметів: п’ять, сімдесят вісім, сто, двісті один;
  • 2) дробові – називають кількість частин предмета: півтора, дві третіх, вісім десятих;
  • 3) збірні – називають кількість сукупних предметів: обидва, семеро, тридцятеро;
  • 4)неозначено-кількісні – називають приблизну кількість предметів: кілька, кількадесят, багато, чимало.


Існує така форма запису дробових числівників: сім цілих п’ять десятих, у якій слово цілих є прикметником, а не числівником (7,5 – у словесному запису “цілих” це “математична кома”).

Збірні числівники, як правило, утворюються від власне-кількісних перших трьох десятків (1-30) суфіксом -ер-, крім обоє, обидва (обидві), троє.

Кількісні числівники змінюються за відмінками і не мають ознак числа і роду (за винятком один/одна/одне(о)/одні; два/дві; півтора/півтори).

У реченні кількісні числівники виконують синтаксичні функції, як правило, разом з іменниками. Напр.: П’ять книг коштують тридцять гривень . (П’ять книг – складений підмет; тридцять гривень – складений додаток).

Якщо ж числівники означають абстрактно-математичну кількість, вони не пов’язуються з іменниками і виконують синтаксичні функції самостійно. Напр.: Сім плюс два буде дев’ять . Корінь квадратний з двадцяти п’ятьох буде п'ять .

Порядкові