Вогонь в міфологічних уявленнях українців
Вогонь — один із центральних образів світової міфології. Вшановування вогню пов'язане з уявленнями про його божест венну очисну силу. Вогонь може бути земний, небесний або під земний. І якщо в перших двох випадках він асоціюється з до бробутом, плідністю, сільськогосподарською обрядовістю, то в останньому — із загрозою для людини. Давня людина не розрізняла живої та неживої природи — во на одухотворювала все довкілля. А фізичні властивості вогню на гадували періоди розвитку людини, її життя: народження; досяг нення найвищого розквіту, сили; поступове згасання; нарешті — смерть. Горіння різноманітних предметів бачили як поглинання їжі якоюсь химерною істотою. В українській загадці про вогонь сказа но: "Скільки б не їв, ніколи ситий не буде". Мирне тепло домаш нього вогнища або, навпаки, жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності наштовхувало на думку про зміну на строю та особливості характеру вогню. Тому спочатку виникали уявлення про вогняного духа. Так, індіанці Сполучених Штатів Америки, щоб здобути прихильність вогню, приносили йому в жертву жменю тютюну, який кидали у вогнище зі словами-замов- лянням: "Візьми, пали й не завдавай мені шкоди". Подібні жерт ви вогняному духові приносили й мексиканські індіанці, а монго ли, евенки й туркмени перед тим, як розпочати трапезу, кидали у вогонь шматок їжі або виливали трохи питва. У релігіях інших народів духи вогню перетворилися на богів із вогняною природою. Це індійський бог Агні, ім'я якого перекла дається як "вогонь". Він є втіленням земного вогню, охоронцем домашнього вогнища й водночас небесним божеством. Таким є і юдейський бог Ягве, єдиний і всемогутній Бог-дух. З вогнем пов'я зане й божество зороастризму Ахура Мазда. Прихильники його культу ніколи не звертались до посередництва якогось предмета, вони молилися просто до вогню, вірячи, що Ахура Мазда почує їх тієї ж миті. В українській обрядовості вогонь — це засіб, що оберігає лю дину і допомагає їй. При цьому він дуже часто виступає в поєднан ні з водою, бо це два першоелементи світотворення. На Івана Ку пала дівчата ворожать на воді, пускаючи вінки — іноді зі свічкою, Вогонь 71 — щоб дізнатися про свою подальшу долю. В Європі існував також звичай ходити купальської ночі босоніж по гарячому вугіллю. Це пояснювалося жертвоприношенням підземному божеству, симво лом якого був вогонь. Пізніше ці жорстокі ритуали перетворилися на звичайні танці навколо вогню та стрибання через багаття. На свято Водохреща в ополонку тричі занурювали запалену воскову свічку, щоб освятити воду. З давнім культом вогню пов'я заний і християнський обряд обкурювання ладаном за допомогою кадила з гарячим вугіллям. і„ Багато прикладів використання вогню бачимо в чаклунстві й магії. Так, відьма нібито може запалити житло, підклавши під во рота жарину, облиту спеціальною водою. Водночас, вогонь засто совують при лікуванні. Щоб визначити, на яку саме хворобу страждає людина, баба- ворожка наливає в миску води, підходить до печі й кидає у воду вугілля, спостерігаючи за ним. Весняний звичай стрибати через багаття пов'язаний із очис ною силою вогню. У біблійних текстах неодноразово зустрічають ся згадки про язичницьку традицію в різних народів проводити крізь вогонь юнаків та дівчат: "Нехай не знайдеться між тобою та кий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь... Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Гос подь, Бог твій, виганяє їх..." [5 М. 18:10,12]. Очищення вогнем проходило й молоде подружжя (або лише наречена). Молодят проводили через вогонь перед весіллям або під час шлюбного об ряду. А свахи, тримаючи весільні свічки, намагалися звести їх до купи так, щоб вони горіли одним спільним вогником. Це було символічне поєднання двох родових вогнищ. У деяких місцевос тях України після першої шлюбної ночі жінки разом із молодою йшли за село — "смажити молоду". Розкладали багаття й через нього стрибали. Віра у святість вогню була дуже сильною. У давніх слов'ян іс нував звичай: людину, яку підозрювали у скоєнні злочину чи по рушенні закону, кидали у вогонь. Вірили, що стихія не зачепить невинного. Звідси — й відома приповідка: "На злодії шапка го рить". Пізніше цей варварський звичай "успішно" застосовувала Для доведення провини жертви середньовічна інквізиція. Первісне походження вогню народна уява пов'язувала з пе кельними місцями. На доказ цього існує багато християнських легенд, у яких, очевидно, відобразилися раніші язичницькі уяв- 72 100 ОБРАЗІВ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ лення. Сюжети цих легенд приблизно однакові й різняться лише окремими деталями: "Розіклав якось чорт вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом, та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї заліз ної палиці. Коли встромлений у полум'я кінець палиці розпікся, архангел кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже Гавриїлові: "Кидай палицю!". Архангел кинув, па лиця вдарилася об камінь, а іскри так і сипонули навсібіч. Звід тоді люди знають, як добувати вогонь". За часів християнства пекло змальовувалося у вигляді вогняної річки, яку оберігає чи утворює своїм тілом змій. Підземному вогню у фольклорних творах приділено найбільшу увагу. Вогонь вважався обов'язковим атрибутом "нижнього світу", де, за повір'ями, перебувають душі предків та всілякі чудовиська. Ри туальні вогні палили під час свят літнього та зимового сонцестоян ня, сподіваючись на милість божества, від якого залежав майбутній урожай. Із тією ж метою ритуальний вогонь запалювали в час лиха. Вогню як символові підземного божества приносили людські жертви. За свідченням археологів та істориків, у слов'ян, як і в ін ших народів світу, довгий час зберігався звичай трупоспалення. Ті ло небіжчика, спалене вогнем, відігравало роль жертви підземному божеству. Відгомоном уявлень про вогняну стихію потойбічного світу є традиція запалювати свічки в хаті та на могилі померлого. Обов'язковим елементом прадавніх поховань була червона вохра. Пізніше у християнській символіці червоний колір став ознакою жалоби, смерті, тому сербський звичай одягати небіжчику черво ний капелюх та український козацький — прикривати обличчя червоною китайкою — пояснюються зв'язком цього кольору з по тойбічним світом. У деяких фольклорних текстах червоний та золотий кольори є ознакою нечистої сили. Вона, мовляв, може обертатися блискучи ми, металевими або червоними предметами: коралями, поясами, хустинами, стрічками, каблучками, голками. Якщо дівчина підбере цю річ, до неї почне літати вогняний змій. Є легенда про те, як чорт бабам хустини продавав. На одному ярмарку чорнявий москаль майже задурно віддавав червоні хустини. Жінки, котрі купили їх і одягнули наступної неділі, не змогли увійти до церкви, бо якась си ла стримувала їх. На порозі церкви жінки падали, на губах виступа ла піна, вони богохульствували. Завдяки молитвам та святій воді де- Вогонь 73 кого з них священик зміг повернути до нормального стану, але де які померли, не прийшовши до тями, без сповіді та причастя. Узагалі, чорт у легендах часто постає у вигляді парубка з чер воним капелюхом на голові або з червоним пером на капелюсі. Він може наділити людину багатством, яке не приносить щастя. Звід си ж походить вираз про гроші, які обпалюють. А приказка "чужи ми руками жар загрібати" нагадує нам про тих, які "чужими рука ми" роблять щось недобре для інших, але вигідне для себе. Утіленням вогняної стихії часто вважали велетенського змія- дракона, мешканця підземних глибин, володаря численних скарбів (які також асоціювалися з вогнем). У скандинавській "Давній Ед- ді" підземний скарб, що його охороняв дракон, названий "полу м'яно-червоним багатством". В Україні вірили, що на місці зари того скарбу вночі світяться сині вогники. Якщо в такий вогник кинути шапкою, хустиною, поясом або ж чоботом, закляття зник не, і скарб можна буде викопати. Скарб можна здобути також за допомогою вогняної квітки папороті, що зацвітає в ніч на Івана Купала. У фольклорі вогняний змій є мешканцем металевого цар ства. У казці "Край світу та три царства: мідне, срібне й золоте" хлопець дістається до змієвих володінь, пройшовши три царства, де все, відповідно, зроблене з золота, срібла чи міді: і люди, й вів ці, й дерева, і трави. У казці "Про золоту гору" троє братів виру шають на золоту гору, яку стереже змій, а дружина Івана-цареви- ча з однойменної казки тікає від свого чоловіка до батька-змія, що мешкає на золотих горах. Приборкати підземний вогонь, за народними уявленнями, вмі ють лише ковалі. Вони мають причетність до таємниць підземного світу, а іноді знаються навіть із нечистим. Тому в легендах пред ставники саме цієї професії найчастіше є змієборцями. Проявом поваги до так званого земного вогню було вшануван ня хатнього вогнища. Його вважали частиною небесного вогню. Люди вірили, що устрій житла має відтворювати загальний світо- устрій. Лише за цієї умови життя людини буде гармонійним, а жит ло стане надійним притулком і захистом. Піч у такому випадку (як і сволок, покуть чи поріг) була місцем сакральним. Тут через жер твоприношення, молитви та виконання ритуалів відбувалося спіл кування людини зі світом богів та предків. Піч вважали місцем переходу до іншого світу. Невипадково у народних оповіданнях нечиста сила з'являється з пічного отвору і зникає в ньому: "Зайшов я, люди добрі, в одну хату ночувати, пов- 74 100 ОБРАЗІВ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ кладалися ото вже люди й спати, а в моєї хазяйки горить світло. Коли це увійшло у хату баб з десять, трохи згодом — ще, іще: пов на хата назбиралась. Вийняли вони із печі черепок чогось та й ста ли мазати ним під руками. Помаже оце під руками та й полетить у бовдур; так усі й повилітали. Я й думаю собі: "А чи не помазати, бува, й мені?". Підійшов я до черепка, засунув туди пальці та й тру під руками, коли це як понесе мене у бовдур, винесло надвір, не се та й несе... Лечу я, лечу, коли дивлюсь — уперед мене летять відьми ті, що були у хаті". Інша легенда розповідає ось про що: "Якось ноччю зійшлись відьми у хату до хазяйки, а наймит не спить, дивиться. Мотаються вони по хаті, наварили вареників і, хто їх зна у віщо, вмочили. Кожна з'їсть вареника і летить уверх". Русалки після закінчення терміну їхнього перебування на землі ідуть під землю, у воду або у вогонь. Якщо ж русалка чомусь потрап ляє до людської господи, вона зникає в печі або вилітає через димар. В Україні вірили, що в різдвяну ніч дівчина може дізнатися ім'я свого нареченого, дослухаючись до голосів, які нібито лунають із комина. Тієї ж ночі в комин кричали ім'я того, хто довго не по вертався додому з далекої мандрівки. Піч використовували в лікувальній магії. Наприклад, щоб ви вести родимку, дитину клали під піч. Вірили, що ця ознака безпо середньо причетна до потойбіччя, оскільки з'явилася ще до її поя ви на світ. Тому таким чином дитину ніби повертали до світу предків, щоб вона позбулася родимої плями. Щоб дитина здобула від них здоров'я та благословення, її ставили на пічний стовп, а в пелюшки немовляти загортали шматочок пічної глини. Небесним вогнем вважали сонце та блискавку. Божества сон ця існують у міфології різних народів. Усі вони є безпосередньою персоніфікацією сонця, отже, представляють небесний вогонь і мають тісний зв'язок із земними проявами цієї стихії. Це єгипет ський Ра, шумерський Іту, грецький Геліос, іранський Хоре, сло в'янські Сварог, Дажбог, Ярило, єгипетський Гор. Нарешті, св. Юрій у слов'ян — заміна язичницького божества грому та блис кавки, герой, який опікується хліборобами, захисник худоби, вті лення весняного тепла, що має своїм символом палаюче сонце. Кажуть, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь розверзнуті хмари. Пожежу від блискавки не можна гасити, бо то — кара Божа за чийсь гріх. Коли ж блискавиця влу чала в людину, то говорили, що нечиста сила намагалася сховатись Вода 75 у чиємусь тілі. Щоб цього не трапилося, на свято Стрітення в цер кві святили свічку "громовицю", яка вважалася оберегом від не бесного вогню — блискавки. Люди вірили, що блискавка — це вогняні стріли св. Михаїла та св. Іллі, якими вони вбивають змія-дракона. Також розповідають, що, коли чорти збирають хмари в одне місце, від великого скуп чення хмар гуркоче у небі. Тоді Бог для наведення порядку поси лає св. Іллю з вогняною палицею. Махне св. Ілля палицею — спа лахне блискавка, вдарить по чорту — загримить грім. Протиставлення небесного та підземного вогню відображене у фольклорі казковим мотивом знищення змія за допомогою вогню або горючих речовин. Тому в українських замовляннях зміюці час то погрожують вогнем: "Як буде на тебе гадюка нападать, а ти без палиці, то кажи: "Гад, гад, гад, вода горить, тебе спалить" (багато раз). Як не послуха, і буде лізти до тебе ближче, кажи: "І я горю, тебе спалю" (багато раз). Як на камені, на траві, на піску або на іншім місці, так і кажи: "Гад, гад, гад, камінь або трава, пісок го рить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю". Так ще можна і драж нить гадюку, щоб вона тікала від тебе: "Гадюка-зміюка! Утікай у свої ліси та бори, на болота і ялини, бо я тебе вогнем підпалю, вог нем підсмалю, вогнем на попіл спалю! а якщо ти не витягнеш свого жала, то нашлю на тебе грізну хмару, камінням поб'є, блис кавкою попече...".