Апеляція до релігії найбільш наочно виявляла властиві навчання Сен-Симона реакційні тенденції. 5 страница
Соціалізація є надзвичайно важливим процесом як для сус-пільства, так і для окремих людей зокрема. В ході його не тільки людина набуває якостей, необхідних їй для життєдіяльності в суспільстві, але й відбувається становлення всього соціального дос-віду, тобто світу людини. Соціалізація забезпечує спадкоємність історичного розвитку. Несоціалізованих людей не буває. Асоціаль-на поведінка – результат упущень в ході соціалізації.
Теорія соціалізації повинна встановити, під впливом яких со-ціальних факторів утворюються ті чи інші особливості особистості, механізм цього процесу і його наслідки для суспільства. Аналіз сут-ності соціалізації, її закономірностей, направленості і т.ін. є дуже важ-ливим для теорії і практики управління соціальними процесами.
Знання закономірностей та механізмів процесу соціалізації осо-бистості потрібно для створення методологічних засад організації системи виховання, яка здатна була б у ситуації швидких соціальних змін управляти умовами формування особистості як тими формами діяльності, в які включається людина на основі потреб соціально-еко-номічного розвитку суспільства та потреб самореалізації особистості в процесі освоєння будь-яких сфер людської життєдіяльності.
Термін “соціалізація”, незважаючи на його широку поширеність і більш як столітню історію існування, не має однозначного тракту-вання серед різних представників психологічної науки. Пов’язану з ним галузь соціального знання почали розробляти Г. Тард і Ван Женнеп. Г. Тард використовував його для позначення процесу вход-186
ження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсально-го засобу наслідування. Проблеми соціалізації дискутувались А. Валлоном і Ж. Піаже. Передумови для першого концептуально-го підходу були створені Е. Дюркгеймом.
Основні теоретичні напрямки дослідження процесу соціалізації
У вивченні соціалізації виокремлюються наступні напрямки.
Це, перш за все, біогенетичний підхід, теоретичним підгрунтям якого виступають еволюційна теорія Ч. Дарвіна і біогенетична тео-рія Е. Геккеля. Всі біогенетичні теорії виходять з того, що розвиток особистості визначається біогенетичними чинниками і, отже, чис-ленні типи соціальної поведінки зумовлені генетично. Соціокуль-турні умови лише визначають темп розкриття природжених задатків та здібностей, але не впливають на їх наявність – розвиток є дозрі-вання відповідно до внутрішнього плану.
Одним з найвпливовіших представників даного напрямку був американський дослідник Дж. Ст. Холл. Згідно його теорії рекапіту-ляції, онтогенез повторює філогенез, тобто кожна людина у своєму розвитку проходить ті стадії, що і людство в ході еволюції. Дж. С. Холл виокремив чотири основні етапи соціального розвитку: 1) етап не-мовляти (дитина подібна до тварини); 2) дитинство (відтворюється період мисливства і землеробства); 3) підліток (відповідає початку цивілізації, оскільки дитина здатна до навчання і підкоряється дис-ципліні); 4) юність (відображає перехідну епоху, період “бурі і натис-ку”, зародження сучасної цивілізації – людина характеризується по-ганою адаптацією і емоційною нестабільністю).
Іншим представником біогенетичного напрямку в аналізі про-цесу соціалізації був А. Гезелл. Він створив спіральну модель розвит-ку, яка розглядає будь-які людські здібності та вміння як такі, що виникають самі собою як результат дозрівання і не залежать від на-вчання і практики. Індивідуальні відмінності, які визначаються гене-тично, зумовлюють відмінності у процесі дозрівання окремої особис-тості. Модель розвитку є спіральною, оскільки, на думку А. Гезелла, деякі форми поведінки повторюються на різних вікових етапах.
Таким чином, біогенетичні теорії розглядають розвиток і со-ціалізацію людини як результат існування її вроджених механізмів, сформованих в ході тисячолітньої еволюції.
Соціогенетичний підхід об’єднує велику кількість етноп-сихологічних, соціально-психологічних теорій та емпіричних досліджень (Р. Бенедикт, М. Мід). Головна теза підходу поля-гає в тому, що різні типи особистості є продуктом різних куль-тур. Культура при цьому виконує функцію стандартизації: інтегровані в особистості соціокультурні елементи стають для людини нормою (стандартом) відчуття, мислення і дій. Соціа-лізація відіграє інтегруючу функцію: на основі стандартів соц-іального мислення і дій у людини формується почуття належ-ності до даної соціокультурної спільноти. Соціокультурні умо-ви визначають напрямок розвитку дитини. Головним резуль-татом соціалізації є адаптація людини до культури, в якій вона живе. Серед соціологічно орієнтованих концепцій соціалізації найбільший інтерес представляє символічний інтеракціонізм Дж. Міда, в якому робиться наголос на взаємодії індивіда зі своїм соціальним оточенням.
На думку інтеракціоністів, людина осягає світ через символічні значення, вони набуваються людиною в ході соціалізації в резуль-таті участі у численних інтеракціях. Головним результатом соціалі-зації є розвиток самосвідомості (self), яка має соціальну природу і формується у процесі взаємодії з Іншими. У соціальному розвитку людина проходить дві фази: на першій з них (game) вона засвоює ролі значущих Інших, а на другій (play) – вчиться “володіти” роля-ми, підпорядковувати їх. Соціальний розвиток полягає у формуванні певного рольового репертуару, причому дитина здатна стати об’єк-том у власних очах настільки, наскільки вона здатна грати роль Іншо-го. В результаті створюється образ “узагальненого Іншого”, в якому втілюються соціальні норми.
Відправним пунктом концепції Дж. Міда є не окремий індивід, а процес соціальної взаємодії, в ході якого тільки і фор-муються індивідуальні якості. Символічний інтеракціонізм роз-глядає соціалізацію як процес засвоєння індивідом певної систе-ми соціальних ролей, з якою пов’язані соціально-культурні зна-188
чення і символи. Самосвідомість особистості, її Я також є по-хідною від спілкування. За допомогою символів дитина починає керувати власною і чужою поведінкою і здатна набувати нових значень не тільки за допомогою особистого досвіду, а через ком-бінації існуючих значень і аналогій з ними. Головним агентом соціалізації є первинна група, причому відзначаються функції дитячої ігрової групи у навчанні ролям і поведінці в ролі. “Прий-няття ролі Іншого” – головний механізм соціалізації. Спочатку дитина орієнтується на експектації “значущих Інших” (батька, матері), але в міру розширення контактів відбувається генралі-зація,і об’єктом орієнтації стає “генералізований Інший”, що ото-тожнюється Дж. Мідом з узагальненою соціальною групою.
Конкретизацією соціогенного підходу є соціально-екологічна концепція американського вченого У. Бронфенбреннера, про що вже йшлося. Він вважає, що при аналізі соціалізації необхідно врахову-вати всю сукупність чинників навколишнього середовища і умов життя: мікро- і макросоціальне оточення, вплив засобів масової інформації, національні і культурні особливості, характеристики соціальних інститутів тощо. Розвиток особистості є результатом взаємодії об’єктивних особливостей її соціального оточення і суб-’єктивних процесів та переживань. Оскільки соціальне оточення по-стійно змінюється, процес соціалізації не завершується ніколи.
Таким чином, соціоекологічний підіхд визначає соціалізацію як складний процес, в ході якого індивід реконструює своє багато-рівневе життєве середовище, відчуваючи вплив всіх елементів цьо-го середовища і взаємозв’язків між ними.
До соціогенетичного напрямку, належить також біхевіоризм. Головна теза біхевіоризму полягає в тому, що особистість у всіх своїх проявах формується навколишнім середовищем, причому більшість форм поведінки набувається шляхом научіння, тому особистість є продуктом всієї своєї власної теорії научіння. Научіння соціальним діям відбувається в результаті спостереження за поведінкою інших людей і наслідування за значущими моделями. На думку А. Банду-ри, процес соціалізації є, по суті, процесом моделювання. Необхід-ним елементом процесу научіння є підкріплення, тобто реакція інших людей на поведінку індивіда.
Загальним теоретичним підґрунтям психоаналітичних трактовок процесу соціалізації слугувала теорія З. Фрейда. Процес соціального розвитку є процесом послідовного оволодіння особистістю своєю лібідоз-ною енергією, відкритий вияв якої суперечить нормам культури. Таким чином соціалізація є процесом оволодіння природними інстинктами за допомогою тих чи інших захисних механізмів особистості.
Неофрейдистські концепції соціалізації акцентували увагу на аналізі “Его”, як головного засобу адаптації в ході соціального розвитку особистості.
В основу когнітивістських теорій покладено положення Ж. Піаже, згідно якого психологічні новоутворення кожного вікового етапу в житті індивіда визначаються розвитком когнітивних струк-тур. На кожній стадії розвитку мислення формуються нові навич-ки, що визначають межі научуваності в широкому сенсі: не тільки можливість навчання тим чи іншим математичним операціям, але й можливість осягнення тих чи інших соціальних дій. Л. Колберг вва-жає, що соціальний розвиток індивіда є процесом осягнення ним сукупності соціальних норм і правил та підпорядкування своєї по-ведінки соціальним вимогам. Динаміка процесу соціального розвит-ку – це рух від пасивного і конформного прийняття соціальних норм до розуміння соціальних вимог як узгодження між вільними людь-ми, до навичок соціальної взаємодії поза рамками рольових вимог з опорою на систему універсальних моральних принципів.
Всі існуючі концепції і підходи у дослідженні процесу соціалізації можна розглядати з точки зору двох гілок: американської і французької, кожна з яких має свою специфіку. Американські дослідники схильні звужувати смисл даного поняття: соціалізація розглядається як про-цес навчання, шлях прийняття групових норм, адаптація. Французькі вчені розглядають соціалізацію ширше – як весь комплекс взаємові-дносин між людиною та суспільством. На думку Н.В. Андреєнкової, головна відмінність американської і французької концепції соціалі-зації полягає в тому, що американці виходять з розуміння суспіль-ства як організації індивідів, водночас як французи розглядають сус-пільство як первісне ціле. Дослідники, що займаються даною пробле-мою, належать до різних теоретичних шкіл і напрямків, вони працю-ють в галузі соціальної, дитячої психології та психології особистості.
64. Типи соціальної стратифікації.
Основними системами (типами) соціальної стратифікації є:
1. рабство. При даній системі стратифікації виділяються дві основні групи населення, що розрізняються за своїм статусом, прав і обов'язків: вільні і раби;
2. касти. При кастової системи стратифікації статус визначається з народження і є довічним;
3. клани. Даний тип характерний для аграрних товариств. Клани нагадують дуже розгалужені сім'ї;
4. класи.
Перші три типи соціальної стратифікації відносяться до закритих, четверта - до відкритої. Закрита система - це соціальна структура, члени якої з великими труднощами можуть змінити свій статус. Відкрита система - це соціальна структура, члени якої можуть змінювати свій статус щодо легко. Зміни статусу пов'язане з поняттям "соціальна мобільність" (див. нижче).
Ступінь соціальної стратифікації суспільства змінюється з плином часу в одній і тій же країні. Відповідно до теорії Г. Ленскі (1970) максимальний рівень розшарування суспільства спостерігався в епоху рабовласництва і феодалізму. Відповідно до теорії К. Маркса, нерівність в суспільстві постійно зростає ("ескалація нерівності"). П. А. Сорокін стверджує, що рівень нерівності в суспільстві коливається (флуктуірует).
Методи вивчення соціальної стратифікації зводяться до вибору критеріїв виділення груп населення в суспільстві і власне проведення дослідження по виділенню даних груп. Основна проблема - вибір критеріїв, згідно з яким виділяються групи населення. Це залежить від теоретичних поглядів дослідника на проблему соціальної стратифікації, також як і назва виділених груп (шар, класи, страти). Великий вплив робить історична епоха через рівень розвитку самого суспільства і що склалися в ньому відносин (стану, нові групи населення, що відповідають новим галузям промисловості) і рівень розвитку соціології як науки.
Як правило, кожен дослідник дає свої назви виділеним групам, визначає їх кількість. Привести всі точки зору в рамках даної роботи не представляється можливим. [11]
Одним з основних критеріїв виділення страт в суспільстві є рівень доходів, професія, соціальний статус, рівень освіти, стан у системі "управління - виконання".
Т. І. Заславська запропонувала кілька моделей стратифікації: 1) залежно від статусу і місця в процесі реформування суспільства; [12] 2) за місцем в економіці країни. [13]
В даний час у зв'язку з використанням комп'ютерних технологій, що дозволяють в короткі терміни обробляти величезні масиви інформації, можливе застосування багатофакторного аналізу.
Наприклад, за допомогою процедури кластерного аналізу Н. І. Лапіним в 2002 р. було проведено дослідження стратифікації російського суспільства за трьома критеріями: владні функції, рівень життя і освіти. [14] Було виділено п'ять кластерів: "високостатусних", "експерти", "реалісти", "нові бідні", "старі бідні".
У всьому світі використовують два показники стратифікації:
1. висота стратифікації - соціальна дистанція між найвищим і найнижчим статусами даного конкретного суспільства;
2. профіль стратифікації - показує співвідношення чисельності місць (соціальних позицій) в соціальній структурі суспільства в міру підвищення статусу.
1.3. Поняття соціальної мобільності: типи, види, вимірювання
Соціальна мобільність - це переміщення індивідів або їх груп між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається з точки зору широких професійних або соціально-класових категорій. [15] Тобто мобільність - це зміна місця в соціальному просторі.
Початок вивченню явища соціальної мобільності поклав П. А. Сорокін. Він розглядав цей процес як виконання життєвої соціальної функції.
Основними характеристиками соціальної мобільності виступають: напрям, різновид і спрямованість. У залежності від різного поєднання цих характеристик виділяють наступні види та типи мобільності.
Основними видами соціальної мобільності є:
1. межпоколенная (интергенерационная, межгенерационное) - це зміна положення в соціальному просторі індивіда в порівнянні зі статусом батьків;
2. Внутрипоколенная (інтрагенераціонная) - це порівняння позицій, займаних одним і тим же індивідом в різні моменти трудового життя.
Основними типами мобільності є:
1. вертикальна (у 70-ті рр.. "міжкласові переходи") - переміщення з однієї страти в іншу. Може бути висхідній або низхідній. Як правило, висхідна мобільність, пов'язана з підвищенням соціального статусу, доходів, є добровільною, а низхідна - вимушеної;
2. горизонтальна - перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому ж рівні соціального простору. Як різновид виділяють географічну мобільність - переміщення з одного місця в інше при збереженні колишнього статусу. Якщо подібне переміщення супроводжується зміною статусу, то говорять про міграцію. [16]
Види соціальної мобільності можна виділити і за іншими критеріями: [17]
1. по дальності: мобільність невеликої дальності (між суміжними ієрархічними рівнями) і великої дальності (між віддаленими рівнями);
2. за кількісним показником: індивідуальна та групова;
3. за ступенем організованості:
а) стихійна (наприклад, переміщення з метою заробітку жителів ближнього зарубіжжя у великі міста Росії);
б) організована, яка управляється державою. Може проводитися за згодою людей (наприклад, переміщення за радянських часів молоді на комсомольські будівництва) і без їх згоди (депортація народів);
в) близько до перерахованих видів мобільності прилягає структурна мобільність. Її причина - зміни в структурі народного господарства, що відбуваються мимо волі і свідомості людей (поява нових галузей промисловості і, відповідно, нових професій, статусів).
Вивчення соціальної мобільності проводиться за допомогою двох систем показників. У першій в якості одиниці рахунку виступає індивід. Основними показниками виступають обсяг мобільності (абсолютний і відносний, сукупний і диференційований) і ступінь мобільності. Обсяг мобільності показує кількість індивідів, які перемістилися по соціальних сходах у вертикальному напрямку за певний проміжок часу. Ступінь мобільності визначається двома факторами: діапазоном мобільності (кількість статусів в даному суспільстві) і умовами, які дозволяють людям пересуватися. Так максимум мобільності завжди спостерігається в суспільстві в період будь-яких соціальних та економічних перетворень (епоха Петра Великого, радянське суспільство в 30-і рр.., Російське суспільство в 90-х рр..). Ступінь мобільності залежить також від історичного типу стратифікації (кастова, станова, класова).
У другій одиницею відліку служить статус. У даному випадку обсяг мобільності (кількість людей змінили свій статус) описує її напрямок. Мірою мобільності виступає крок мобільності (дистанція), який показує кількість сходинок, на які перемістився індивід у вертикальному напрямку. Може бути межпоколенние і Внутрипоколенная ("соціальна кар'єра"), міжкласові і внутрікласові.
Виділимо фактори, що визначають соціальну мобільність у суспільстві: історичний тип стратифікації, стан економіки, ступінь її розвиненості, соціальна обстановка в країні, ідеологія, традиції, релігія, освіта, виховання, сім'я, місце проживання, індивідуальні особливості людини (талант, здібності).
П. А. Сорокін розробив теорію каналів вертикальної мобільності. [18] В якості подібних каналів виступають соціальні інститути: сім'я, школа, армія, церква, власність. Причому сім'я і школа є одним з найголовніших механізмів соціального відбору, визначення та успадкування статусу. Радянське суспільство одним із самих мобільних, так як доступне все верствам безкоштовну освіту відкривало перед кожним можливості просування.
Можна виділити наступні загальні закономірності соціальної мобільності:
1. в періоди серйозних змін у суспільстві з'являються групи з прискореною моделлю мобільності ("червоні директори" в 30-і рр..). Фактор походження (місце народження, соціальний статус сім'ї) відіграє меншу роль;
2. загальний напрямок межпоколенние мобільності молоді - з групи працівників фізичної праці в групу працівників розумової праці;
3. чим вищий соціальний статус батьків, тим частіше професія передається у спадок, і навпаки.
Глава II. Соціальна стратифікація і мобільність в сучасній Росії
2.1. Передумови сучасної стратифікації російського суспільства
Особливості сучасної стратифікації російського суспільства неможливо зрозуміти, не знаючи передумов її формування.
У період існування Радянської Росії основу теорії соціальної структури становила схема В. І. Леніна, згідно з якою в суспільстві існують два класи - експлуататори і пролетаріат. Вони розрізняються за: 1) місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, 2) відношенню до засобів праці; 3) їх ролі в громадській організації праці; 4) способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони могли мати. Ця схема отримала назву "ленінська четирехчленка". [19]
І.В. Сталін у доповіді "Про проект Конституції СРСР" (1936 р.) заявив, що експлуататорські класи ліквідовані. Залишилися "докорінно змінилися клас робітників, клас селян, інтелігенція, між якими стираються економічні та політичні протиріччя". Утвердилася тричленна формула стратифікації суспільства.
Соціальні відмінності між класами і верствами в радянському суспільстві були меншими, ніж у сучасному суспільстві. Соціальна нерівність не сприймалося так гостро. Кінцевою метою розвиненого соціалізму було формування безкласового суспільства. Однак насправді радянське суспільство було сильно диференційовано, тільки в умовах радянської ідеології критерії стратифікації були дещо іншими, ніж у капіталістичних країнах заходу. На перший план висувався не рівень доходів, а місце в партійній структурі (відбувалося зрощення владних відносин з відносинами власності) і контроль над каналами розподільчої мережі.
Верхівку суспільства становила номенклатура - вищі партійні, військові та державні чини. У їхніх руках був зосереджений владний ресурс, привілеї. Причому і всередині самої номенклатури існувала сувора система рангів. Ця соціальна група не була закритою, тому що постійно поповнювалася вихідцями з інших верств. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в 30-і рр.., Коли багато важливі пости в країні займали вихідці з простих селянських родин. Особливостями радянської еліти були: номенклатурний характер, монолітність, ієрархічність, рекрутація, висока географічна мобільність, система ранжируваних привілеїв, підготовка, внутрішня ротація. [20] При М. С. Горбачова принципи функціонування радянської еліти були порушені. Відбуваються перестановки, пов'язані з пошуком прихильників - "кадрова м'ясорубка". Складається не тільки нова система формування політичної еліти, але і нова система привілеїв в економічній сфері. У результаті монолітна радянська еліта розділилася на дві групи: політичну (приналежність визначається посадою, статусом) і економічну, або бізнес-еліту (їх вплив грунтується на контролі над капіталом). [21]
Наступний клас складають соціальні групи, обслуговуючі номенклатуру (керівники, журналісти, викладачі, медики, водії тощо). Нижчий клас - наймані працівники держави: робітники, селяни, інтелігенція.
В кінці 80-х рр.. у Росії почав формуватися класове суспільство за західним типом (на основі приватної власності) з урахуванням специфіки Росії, де паралельно співіснують дві соціальні структури, що відповідають двом секторам економіки - державному і приватному. Для приватного сектору при занятті людиною певної соціальної позиції виявляються вирішальними характеристики, пов'язані з ринковою позицією людини, його адаптивними особливостями. Для держсектора важливе значення зберігають владні ресурси та належність до радянської еліти. Протягом 5 років оформився вищий клас власників, що становить приблизно 3% всього населення, і утворюються низи суспільства - 70%. [22] Середини соціальної піраміди фактично не було. Це місце в профілі стратифікації в розвинених західних суспільствах зайнято середнім класом, який грає найважливішу роль в житті суспільства, його стабільності та інтеграції. Процес руйнування середнього класу продовжився на початку 90-х рр.., Коли більша частина середнього класу зробила спадну мобільність і поповнила ряди низів суспільства. Вони склали групу "нових бідних", на відміну від "старих бідних" (декласовані елементи). Для нових бідних був характерний високий рівень освіти, культура, рівень життя. Вершину стратифікаційної піраміди займають "нові росіяни", часто пов'язаних з криміналом і носить скоріше характер економічної еліти. Для цієї страти характерно швидке формування і закриття, демонстративна розкіш.
У міру підвищення рівня життя в кінці 90-х рр.. середній клас значно поповнився в основному інтелігенцією, орієнтованої на бізнес, професійна праця і кар'єру.
Таким чином, стратификационная структура населення Росії постійно трансформується. Більш докладно сучасну структуру розглянемо нижче.
2.2. Основні групи (страти) російського суспільства та їх характеристика
Бєляєва Л.А. [23] у своїй роботі вказує на дві особливості стратифікації суспільства в сучасній Росії:
1. динамічний характер;
2. "Молодість" і незавершеність структури, що тривають трансформаційні процеси.
Заславська Т.І. [24] виділила наступні страти в сучасному російському суспільстві:
1. Верхній шар суспільства (еліти і субеліти):
а) правляча еліта. До цього шару російського суспільства належать керівники владних структур і політичних партій, верхня ланка державної бюрократії, а також власники великого капіталу (олігархи). За роки реформ персональний і соціальний його складу суттєво оновився. Але сталося це, головним чином, за рахунок економічного крила еліти, у той час як склад її політичного крила не стільки змінився, скільки перегрупувався. Як показують численні дослідження, здебільшого партійно-комсомольської номенклатури вдалося зберегти високий статус, конвертувавши свій політичний і соціальний капітал в економічну. В даний час російська еліта так само замкнута і протистоїть суспільству, як раніше комуністична номенклатура;
б) верхній (субелітних) шар. Даний шар представлений переважно власниками середніх і відносно великих фірм, директорами великих і середніх приватизованих підприємств, а також найбільш заможної частиною інших груп зайнятого населення (головним чином, менеджерів і фахівців бізнес-професій). На три чверті він представлений чоловіками, майже 90% яких молоді або знаходяться в середньому віці; 2 / 3 мають вищу освіту, а більшість інших - середню спеціальну. Це найбільш урбанізований шар.
2. Середній протослов. Близько 2 / 5 цього протослоя становлять дрібні підприємці та менеджери, дещо більше - кваліфіковані фахівці (професіонали) і приблизно 1 / 5 - служиві люди (середня ланка бюрократії і офіцери). Фактором, що об'єднує ці групи, служить серединне положення на соціально-стратифікаційної шкалою. Однак вони мало нагадують середні класи сучасних західних суспільств. Це скоріше зародок повноцінного середнього шару, свого роду протослов. Групи, що відносяться нами до середнього прошарку, не схожі один на одного ні становищем, ні соціокультурним виглядом, їх сукупність соціально гетерогенна. Можна виділити [25] як мінімум дві групи: перша - "новий шар", що сформувався в період економічних реформ, сприйняв орієнтації західного типу і виділяється за рівнем добробуту, друга - старий "дориночние" середній клас, приналежність до якого визначається якимось "вищою якістю "особистості (висока моральність, пріоритет духовних цінностей). Сформувався розрив у доходах між цими двома групами компенсується такими важливими характеристиками старого класу, як освіта, культура, інформація, діапазон соціальних зв'язків.
а) верхній шар представлений в основному менеджерами та підприємцями, фахівцями, військовими, гуманітарна інтелігенція. Більше 50% зайнято в приватному секторі;
б) середній шар складають фахівці і кваліфіковані робітники, керівники підприємств. Майже 50% зайнято в приватному секторі, багато молоді (до 25 років);
в) нижній шар - "білі" й "сині" комірці, 
зайнято в державному секторі.
Високий професійно-кваліфікаційний потенціал, сприятлива структура зайнятості, порівняно терпиме матеріальне становище, відносна численність і тенденція до подальшого розширення дозволяють розглядати середній протослов як потенційну рушійну силу трансформаційного процесу. Саме формування повноцінного середнього шару служить одночасно показником стабільності і поступального розвитку суспільства, так як він зосереджує в собі кваліфіковані кадри, що володіють високим професіоналізмом, громадянською активністю.
3. Базовий шар. Цей найбільш масивний елемент соціальної структури представлений середніми рядовими росіянами. Переважну частину їх складають працівники середньої і невисокої кваліфікації, зайняті виконавською працею по найму. Три чверті з них працюють у державному секторі і лише 9%-у приватному. Це пролетаризованих інтелігенція, полуінтеллігенція (технічні службовці), робітники, селяни, низові працівники торгівлі і сервісу; 55% базового шару складають жінки частіше середнього і старшого віку, з освітою в межах школи або технікуму. Більшість його представників живуть у середніх і невеликих провінційних містах, селах і селах.
4. Нижній шар. Нижній шар суспільства в наших розрахунках представлений працівниками, які не мають професій і виконують найпростіший працю. Це найменш освічена, найбідніший, малоініціативними і соціально безпорадний шар. Частка людей похилого віку тут в 1,6 рази вище середньої, жінок в 1,5 рази більше, ніж чоловіків.
5. Андеркласс.
Основні характеристики шарів російського суспільства представлені в Додатку № 1,2.
2.3. Фактори, характеристики та основні напрямки соціальної мобільності в Росії
Поняття, основні типи та види соціальної мобільності населення, ми розглянули вище. У даній главі будуть висвітлені питання соціальної мобільності в сучасній Росії.
Ситуація, що до початку 90-х рр.. структура російського суспільства стала результатом зрушень у структурі економіки країни. Соціальна мобільність в основному носила спадний характер, так як рівень доходів у країні різко впав, величезні маси населення залишилися за межею бідності. У той же час серед окремих груп населення, в основному номенклатури, спостерігалася висхідна мобільність, в результаті якої формувалися вищі верстви політичної та економічної еліти.
В даний час спостерігається інтенсивна висхідна мобільність серед висококласних фахівців у різних сферах виробництва, пов'язана з їх професійним зростанням і затребуваністю на ринку праці.
Знаходить своє підтвердження і загальна закономірність межпоколенние мобільності - молодь з групи працівників фізичної праці в групу працівників розумової праці. Внутрипоколенная мобільність носить в основному характер кар'єрного росту, який тепер у меншій мірі залежить від факторів утворення, як це було в більш стабільному суспільстві радянського періоду. В цілому жінки мобільніші чоловіків, а молоді - мобільніше літніх. Але чоловіки у своїй кар'єрі частіше перестрибують через кілька ступенів, ніж жінки, які просуваються поступово.
Можна виділити наступні фактори, що визначають, на нашу думку, напрямки соціальної мобільності населення в сучасній Росії:
1. перебудова економіки;
2. різноманіття форм власності;
3. розпад традиційних інститутів соціальної мобільності (комуністична партія);
4. криза системи освіти;
5. міграція між країнами колишнього СРСР;
6. формування "соціальних мереж" - інформаційних взаємозв'язків, що утворюються в результаті взаємообміну соціальними ресурсами. Це перешкоджає збільшенню безробіття серед деяких соціальних груп (наприклад, директорський корпус).
З огляду на особливості соціальної стратифікації і мобільності в сучасній Росії, Заславська Т.І. [26] виділяє наступні можливі варіанти розвитку російського суспільства:
1. помірно-державний, для якого характерно легітимне розширення управлінських і контрольних функцій держави в політичній, економічній та правовій сферах. Цей варіант сприятливий для зміцнення правопорядку, стабільності, але можливо посилення бюрократії;
2. авторитарно-силової пов'язаний із затвердженням державницьких сил над олігархічними і зміцненням позицій силовиків всередині сектору державної влади. Це призведе до углубленіюж розколу між владою і суспільством;
3. олігархічний пов'язаний з перемогою економічної еліти над політичною за допомогою маніпулювання електоратом. Характерно створення імітації правопорядку, демократії, стабільності.
65. Традиційне та індустріальне суспільство - порівняльна характеристика.
Традиційне суспільство (до індустріальне) — це най триваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство — абсолютна більшість населення (понад 90 %) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак — поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство — це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство.