Академік Національної Академії Наук України 7 страница
такою невідкладною, а близькість ще однієї смерті, що існує всередині смерті, – такою застрашливою, що Пруденсіо Аґіляр зрештою полюбив свого найзапеклішого ворога, якого шукав уже давно. Питав про нього в мерців з Ріоачі, у померлих, що прибували з Вальє‑де‑Упар і долини, та ніхто не міг сказати йому нічого певного, адже Макондо не було відоме померлим доти, поки не прибув Мелькіадес і не позначив його чорною цяточкою на строкатих картах смерті, Хосе Аркадіо Буендіа говорив з Пруденсіо Аґіляром до світання. Через кілька годин, знесилений від тривалого безсоння, він зайшов до майстерні Ауреліано й спитав: «Який сьогодні день?» Ауреліано відповів, що вівторок. «Я теж так вважав, – мовив Хосе Аркадіо Буендіа. – Але невдовзі помітив, що й далі триває понеділок – від учора. Подивись на небо, подивись на стіни, подивись на беґонії. І сьогодні ще понеділок». Звиклий до батькових дивацтв, Ауреліано пустив його слова повз вуха. Назавтра, в середу, Хосе Аркадіо Буендіа знову з'явився в майстерні. «Просто лихо, та й годі, – правив він. – Подивись лишень на повітря, послухай, як дзвенить сонце, усе достоту таке саме, як учора й позавчора. Сьогодні також понеділок». Того вечора П'єтро Креспі зустрів його в Ґалереї; Хосе Аркадіо Буендіа заходився від плачу: схлипуючи негарно, по‑старечому, він лив сльози за Пруденсіо Аґіляром, Мелькіадесом, Ребечиними батьками, своїм татом, своєю матінкою, одне слово, за всіма, кого міг пригадати й хто вже перебував на той час самотою в смерті. П'єтро Креспі подарував йому заводного ведмедя, що походжав по дротині на задніх лапах, однак не зумів позбавити Хосе Аркадіо Буендіа нав'язливого стану. Тоді він спитав його, як там справи з проектом, про який той йому нещодавно розповідав, а саме з машиною‑маятником для польотів людини в повітрі, та Хосе Аркадіо Буендіа відповів, що її зробити неможливо, бо маятник може підняти в повітря будь‑яку річ, тільки не себе самого. У четвер Хосе Аркадіо Буендіа знову зайшов до майстерні, його обличчя виказувало повний розпач. «Машина часу зіпсувалася, – майже ридаючи, промовляв він, – а Урсула й Амаранта так далеко». Ауреліано посварив його, як дитину, і він слухняно замовк. Шість годин поспіль він уважно розглядав речі, намагаючись визначити, чи відрізняється їхній вигляд від того, який вони мали вчора, і вперто шукав змін як доказу руху часу. Цілісіньку ніч пролежав він із розплющеними очима, закликаючи Пруденсіо Аґіляра, Мелькіадеса й усіх померлих прийти поділити його тривогу. Але ніхто до нього не прийшов. У п'ятницю вранці, коли всі в будинку ще спалц, він знову почав вивчати довколишній світ, доки в нього не зосталось ані найменшого сумніву в тому, що все ще триває понеділок. Тоді він відірвав від одних дверей засув і з дикою люттю, давши волю своїй небуденній силі, побив на друзки алхімічні пристрої, вчинив розгром у лабораторії даґеротипїї та ювелірній майстерні, – при цьому, наче біснуватий, горлав щось урочистою і звучною, але геть незрозумілою мовою. Він замірився зруйнувати й весь будинок, але тут Ауреліано погукав на поміч сусідів. Потрібно було десять чоловіків, щоб звалити його, чотирнадцять – щоб зв'язати, і двадцять – щоб відволокти у двір під великий каштан, де його покинули, припнувши мотузками до стовбура, а він і далі лаявся своєю дивною мовою, вивергаючи з рота зелену піну. Коли повернулись Урсула й Амаранта, він усе ще зоставався прив'язаний за руки й за ноги до прикорня, геть промоклий від дощу, але вже цілком сумирний та безпечний. Вони заговорили до нього, але він їх не впізнав і відповів щось незрозуміле. Урсула розв'язала йому натерті до крові зап'ястя й кісточки, залишивши мотузку тільки довкола пояса. А згодом йому спорудили пальмове накриття для захисту від сонця та дощу.
Ауреліано Буендіа і Ремедіос Москоте повінчались однієї березневої неділі перед вівтарем, що його падре Никанор Рейна загадав поставити у вітальні. Ця подія стала завершенням цілого місяця хвилювань і тривог у будинку Москоте через те, що мала Ремедіос досягла зрілості раніше, ніж позбулася своїх дитячих звичок. Дарма, що мати своєчасно втаємничила її в зміни, пов'язані з дівочим віком: одного лютневого вечора Ремедіос із переляканими криками вскочила до вітальні, де її сестри розмовляли з Ауреліано, і показала свої панталони, забруднені чимось темно‑шоколадного кольору. Весілля було призначено через місяць. Наречену ледве встигли навчити самотужки вмиватися й одягатися, а також виконувати найпростіші роботи в господі. Щоб відзвичаїти дівчину ловити рибу в ліжку, її примушували мочитися на розпечену цеглу. Чималих зусиль коштувало переконати її в недоторканості подружніх таємниць, бо коли Ремедіос повідали деякі подробиці першої шлюбної ночі, вона була така вражена й нетямилася від захвату водночас, аж була готова обговорювати почуте з цілим світом. Довелося добряче поморочитися з нею, але зате на призначений для церемонії день дівчинка була обізнана в житейських справах так само добре, як і її сестри. Дон Аполінар Москоте повів дочку за руку вулицею, прикрашеною квітами й Гірляндами, повів під гучне бахкання ракет і музику кількох оркестрів, а вона махала рукою і дякувала усмішкою сусідам, котрі з вікон своїх будинків бажали їй щастя. Ауреліано, в костюмі з чорного сукна й лакованих черевиках із металевими застібками, – тих самих, в яких він через кілька років стоятиме біля стіни перед розстрілом, – зустрів наречену перед дверима будинку й повів до вівтаря; сам був страшенно блідий, а до горла підкочувався клубок. Ремедіос поводилася дуже невимушено й скромно, не втративши самовладання навіть тоді, коли Ауреліано, намагаючись надягти їй на палець обручку, впустив її додолу. Це викликало замішання серед гостей, звідусіль зачувся шепіт, але Ремедіос і далі спокійно чекала, піднісши догори руку в мереживній мітенці й випроставши підмізинного пальця, доки її наречений не спинив обручки, що котилася до дверей, наступивши на неї ногою, і не вернувся, червоний, до вівтаря. Її мати й сестри так боялися, коли б вона, бува, не зробила чогось невлад під час церемонії, що зрештою, геть вимучені, самі ж і допустилися помилки, підказавши їй першою поцілувати нареченого. Саме з цього дня і виявились у Ремедіос почуття відповідальності, вроджена привітність та вміння володіти собою, які завжди будуть їй притаманні за важких обставин. З власного почину вона відкраяла найкращий шмат весільного пирога і разом з виделкою віднесла на тарілці Хосе Аркадіо Буендіа. Скоцюрблений на дерев'яній лавочці під пальмовим накриттям, прив'язаний до каштанового стовбура й вицвілий від сонця та дощів, старий велет вдячно посміхнувся й заходився їсти пиріг руками, бурмочучи під ніс якусь нерозбірливу молитву. Єдина нещаслива людина на бучному святі, яке тривало до понеділкового ранку, була Ребека Буендіа. Її свято було зірвано. З Урсулиного дозволу Ребека мала брати шлюб того ж таки дня, але в п'ятницю П'єтро Креспі одержав листа, де повідомлялося, що його мати лежить при смерті/ Весілля відклали. Через годину П'єтро Креспі від'їхав до головного міста провінції і дорогою розминувся зі своєю матір'ю, котра прибула до Макондо без запізнення в ніч на суботу й проспівала на весіллі Ауреліано сумну пісню, яку наготувала для синового весілля. П'єтро Креспі повернувся в неділю вночі – якраз на шапкобрання, по тому як загнав п'ятеро коней, намагаючись встигнути на власне весілля. Так ніколи й не вдалося встановити, хто саме написав отого листа. Урсула мучила Амаранту допитами доти, доки та розплакалась від обурення й заприсяглася в своїй непричетності перед вівтарем, якого теслярі ще не встигли розібрати.
Падре Никанор Рейна, що його дон Аполінар Москоте привіз для вінчальної служби із сусіднього міста в долині, був уже дід, озлоблений своєю невдячною професією. Він мав сірувату шкіру, натягнуту просто на кості, помітно одутлий круглий живіт, а на обличчі в нього – як на обличчі зістарілого ангела – було більше простодушності, ніж доброти. Після весілля він збирався повернутися до своєї пастви, однак вжахнувся, побачивши безтурботність мешканців Макондо, які тішилися гріховним життям: вони підкорялися тільки законам природи, не хрестили дітей, не визнавали церковних свят. Розміркувавши, що ця земля нагально потребує орача, він вирішив залишитися в Макондо ще на тиждень, щоб похрестити обрізаних та язичників, узаконити незаконні співжиття та причастити тих, хто були при смерті. Але ніхто не хотів його слухати. Йому відповідали, що багато років чудово обходяться без священика, залагоджуючи всі питання спасіння душі безпосередньо з самим Богом, та й не чинять смертних гріхів. Стомившись проповідувати в пустелі, падре Никанор вирішив узятися за будівництво найбільшого в світі храму зі статуями святих у натуральну величину й вітражами, щоб народ їхав до Макондо навіть з Риму – молитися Богові в самісінькому осередку безбожництва. Ходив усюди з мідною тарілочкою й збирав пожертвування. Йому щедро подавали, але він вимагав іще більше, бо ж на храмі має висіти такий дзвін, щоб від його звуку спливали потопельники. Він так благав усіх, аж згубив голос, а кості гули від утоми. Однієї суботи, прикинувши, що ще не зібрав навіть на двері храму, він впав у розпач. Тоді падре спорудив на міській площі вівтар і в неділю з дзвіночком у руці, як ходили в часи епідемії безсоння, оббіг усі вулиці, скликаючи людей на польову месу. Чимало прийшло з цікавості. Інші – знічев'я. Ще інші – побоюючись, коли б, бува, Бог не сприйняв зневагу до свого посередника за особисту образу. Таким чином, о восьмій годині ранку половина міста зібралася на площі, де падре Никанор читав Євангеліє голосом, що був надірваний благанням про гроші. Під кінець меси, коли присутні вже були кинулись розходитися, він підніс догори руки, прохаючи уваги.
– Хвилиночку, – мовив він. – Зараз ви дістанете незаперечний доказ безмежного всесилля Господа Бога.
Хлопчик, який допомагав падре Никанорові під час меси, приніс чашку густого паруючого шоколаду, і священик за один дух вихилив її. Відтак, діставши з рукава сутани хусточку, витер губи, випростав перед собою руки й заплющив очі. І потому падре Никанор піднявся на дванадцять сантиметрів над землею. Це був дуже переконливий доказ. Кілька днів підряд священик ходив по місту і повторював свій номер, послуговуючись, як стимулом для левітації[8], гарячим шоколадом; а служка назбирав у мішок стільки грошей, що менш ніж через місяць будівництво храму вже почалося. Ніхто не взяв під сумнів божественне походження продемонстрованого, крім Хосе Аркадіо Буендіа. Одного ранку неподалік від його каштана зібрався натовп, щоб іще раз подивитися на диво. Коли падре Никанор став підніматися від землі разом із стільцем, на якому сидів, Хосе Аркадіо Буендіа зоставався, як і доти, цілком незворушним, він тільки дещо випростався на своїй лавочці й знизав плечима.
Hoc est simplicissimum, – зауважив він. – Homo iste statut quartum materiae invenit [9].
Падре Никанор підняв руку, і всі чотири ніжки стільця одночасно стали на землю.
Nego, – заперечив він. – Factum hoc existentiam Dei probat sine dubio[10].
Ось так і довідалися, що диявольська тарабарщина Хосе Аркадіо Буендіа була насправді латиною. Виявившись єдиним чоловіком, котрий міг порозумітися з ним, падре Никанор вирішив скористатися цією сприятливою обставиною, щоб вселити віру в цей скаламучений розум.
Щовечора він сідав поряд з каштаном і читав латиною проповіді, проте Хосе Аркадіо Буендіа вперто відхиляв його риторичні викрутаси та шоколадні піднесення й вимагав єдиного незаперечного доказу – дагеротипного знімка Господа Бога. Тоді падре Никанор приніс йому образки й гравюри, а також копію хустки Вероніки, але Хосе Аркадіо Буендіа відкинув усе це як ремісничі вироби, позбавлені наукової основи. Він виявив таку впертість, що падре Никанор відмовився від своїх місіонерських намірів і навідував його далі з людинолюбних почуттів. Але тут Хосе Аркадіо Буендіа перебрав ініціативу в свої руки й підступними раціоналістськими махінаціями спробував похитнути священикову віру. Якось падре Никанор приніс коробку з шашками та гральну дошку й запропонував Хосе Аркадіо Буендіа зіграти з ним, але останній відмовився, бо, за його поясненням, він не розуміє сенсу в боротьбі між двома супротивниками, котрі згодні між собою в найважливіших питаннях. Падре Никанор, який ніколи доти не дивився на гру в шашки з цієї точки зору, так і не зміг переконати його в іншому. Чимдалі більше дивуючись ясності розуму Хосе Аркадіо Буендіа, він зрештою спитав, як це так сталося, що його прив'язали до дерева.