ХРОНІКА ВБИВСТВА, ПРО ЯКЕ ВСІ ЗНАЛИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ 2 страница
– Не завдавайте собі клопоту, Луїсо Сантьяго. Його уже вбили.
II
Байярдо Сан Роман, чоловік, який повернув свою молоду дружину батькам, уперше з'явився в нас у серпні попереднього року, за шість місяців до весілля. Він зійшов з рейсового щотижневого пароплава, несучи сакви, оздоблені срібними пластинами, зробленими в одному тоні з пряжками на ремені та пістонами на черевиках. Він мав десь років під тридцять, але здавався значно молодшим, тому що був тонкий у стані, як новільєро[24], мав золотаві очі і смаглу шкіру, немов обпалену на повільному вогні у випарах селітри. На ньому була коротка куртка й дуже вузькі штани – і те, й те з натурального хрому, а рукави з козячої шкіри такого самого кольору. Магдалена Олівер їхала з ним на одному пароплаві і протягом усієї подорожі не могла відірвати від нього погляду. «Правда, він здався мені трохи схожим на жінку, – розповіла вона в розмові зі мною.. – А проте я відчувала непереборне бажання намастити його вершковим маслом і з'їсти живцем». Не вона остання спізнала таке відчуття і не вона остання збагнула, що Байярдо Сан Роман не з тих людей, яких можна зрозуміти з першого погляду.
У кінці серпня моя мати написала мені в коледж і мимохідь згадала: «До нас приїхав дуже дивний чоловік». У наступному листі вона повідомила: «Дивного чоловіка звати Байярдо Сан Роман, і всі вважають, що він чарівний хлопець, проте я його не бачила». Ніхто ніколи так і не довідався, чого він до нас приїхав. Якийсь чоловік не втримався від спокуси і незадовго до весілля запитав його про це. «Я просто мандрував від села до села, шукаючи собі наречену», – відповів йому Байярдо Сан Роман. Може, то була правда, а може, й ні, бо він умів розмовляти з такою невимушеністю, що годі було збагнути, чи він каже те, що думає, чи зовсім інше.
Приїхавши до нас, він того ж таки дня прийшов увечері в кіно і дав зрозуміти, що він інженер‑залізничник, заговоривши про настійну необхідність прокласти колію до центру, бо, мовляв, річкове сполучення менш надійне. Наступного дня йому треба було послати телеграму, і він сам відстукав її на ключі, а крім того навчив телеграфіста, як дозаряджати виснажені батареї. З не меншою обізнаністю він розмовляв про захворювання, які поширились у прикордонній смузі, з військовим лікарем, що перебував тоді в наших місцях, набираючи рекрутів. Йому подобалися бучні тривалі бенкети, але сам він ніколи не напивався, розбороняв забіяк і не мав звички давати волю рукам. Якось у неділю після церковної відправи Байярдо Сан Роман викликав на змагання наших найкращих плавців – їх набралося багато – і вже через двадцять змахів руками випередив усіх, а пливли вони туди й назад через річку. Моя мати розповіла мені про це в одному зі своїх листів і далі висловилася чисто по‑своєму: «Враження таке, ніби він купається не тільки у воді, а й у золоті». Ці її слова відповідали скороспілій леґенді про те, що Байярдо Сан Роман не лише вміє усе робити й робити досконало, а й має у своєму розпорядженні практично необмежені кошти.
Востаннє і найдужче похвалила його моя мати в листі, якого я отримав у жовтні. «Люди люблять його й шанують, – писала вона, – бо він людина порядна і щира, а минулої неділі опустився навколішки, коли брав причастя, і потім став підспівувати священикові по латині». У ті часи не дозволялось причащатись навстоячки, а відправу служили тільки латиною, але моя мати має звичай помічати такі очевидні вчинки, коли хоче проникнути в саму суть подій. А втім, після цього хвалебного висновку вона, хоч і написала мені ще два листи, проте й словом не прохопилася більше про Байярдо Сан Романа, навіть тоді, коли стало відомо, що він хоче одружитися з Анхелою Вікаріо. Тільки багато пізніше, через довгий час після нещасливого весілля, вона призналася мені, що вперше побачила його зблизька тоді, коли вже відіслала написаного в жовтні листа і що, заглянувши в його золотаві очі, вона похолола від жаху.
Він здався мені сатаною, – розповіла мати. – Але ж ти сам не раз казав, що про таке в листі писати не можна.
Незабаром познайомився з ним і я, коли приїхав додому на різдвяні канікули, і він зовсім не здався мені таким дивним, як про нього розповідали. На мене він справив враження хлопця привабливого, хоч і не такого вже красеня, яким його бачила в своїй ідилічній візії Магдалена Олівер. Я подумав, що він куди серйозніший, аніж можна було уявити собі, судячи з його витівок, і відчув у ньому якусь приховану напругу, ледь замасковану надміру вишуканою люб'язністю. А ще він здався мені дуже сумним. На той час Байярдо Сан Роман уже висловив свої наміри щодо Анхели Вікаріо у вигляді формального освідчення.
Ніхто ніколи так і не довідався до пуття, як вони познайомились. Власниця пансіону для самотніх чоловіків, де оселився Байярдо Сан Роман, розповідала, що якось у кінці вересня той відбував пообідню сієсту, напівлежачи в кріслі‑гойдалці у вітальні її закладу, а Анхела Вікаріо саме переходила майдан з двома кошиками штучних квітів. Байярдо Сан Роман розплющив у напівсні очі, побачив двох жінок у чорному, які здавалися єдиними живими створіннями посеред пустки наче вимерлого від полудневої спеки містечка, і спитав, хто ота дівчина. Власниця відповіла, що то мати й дочка і що дочку звати Анхела Вікаріо. Байярдо Сан Роман провів їх поглядом до кінця майдану.
Ім'я їй личить, – озвався він.
Тоді знову поклав голову на спинку крісла‑гойдалки і заплющив очі.
Коли я прокинуся, – сказав, – нагадайте мені, що я хочу одружитися з нею.
Анхела Вікаріо розповіла мені, що довідалася від власниці пансіону про цей епізод задовго до того, як Байярдо Сан Роман освідчився їй у коханні. «Я тоді дуже злякалася», – призналась вона мені. Троє людей, які саме були в пансіоні, підтвердили, що такий випадок справді стався, але четверо інших не могли сказати цього напевне. Зате всі в один голос підтвердили, що Анхела Вікаріо й Байярдо Сан Роман побачились уперше на національному святі у жовтні під час благодійницького вечора, на якому вона була розпорядницею лотереї. Байярдо Сан Роман прийшов на вечір і рушив просто до прилавка, за яким порядкувала дівчина з млосними очима, затягнена в жалобу до самих долоней. Він спитав у неї, скільки коштує грамофон з перламутровою інкрустацією, який був головною принадою торжества. Вона відповіла, що грамофон не продається, а розігрується в лотерею.
– Тим краще, – відповів Байярдо Сан Роман. – Так він дістанеться мені легше й обійдеться дешевше.
Анхела Вікаріо розповіла мені, що йому тоді вдалося вразити її; але він викликав у неї почуття цілком протилежне коханню. «Я завжди зневажала зарозумілих чоловіків, а стільки гонору, як у нього, я ні в кого доти не бачила, – розповідала вона, пригадуючи той день. – Крім того, я подумала, що він поляк». Її роздратування тільки посилилося, коли посеред загального напруженого очікування вона оголосила номер з виграшем грамофона, і він справді дістався Байярдо Сан Романові. Вона не могла навіть уявити собі, що той, аби здивувати її, скупив усі квитки лотереї.
Повернувшись увечері додому, Анхела Вікаріо побачила там грамофон, обгорнутий подарунковим папером і перев'язаний гарною стрічкою. «Я ніколи так і не довідалася, звідки йому стало відомо, що в мене день народження», – розповіла мені вона. їй насилу пощастило переконати батьків, що вона не подавала Байярдо Сан Романові ніякого приводу надсилати їй такий коштовний подарунок і тим паче в такій манері, на очах у всіх. Кінець кінцем, старші брати Анхели, Педро і Пабло, понесли грамофон до готелю повернути його господареві і зчинили навколо цього таку метушню, що всі, хто бачив, як несли грамофон до Вікаріо, не могли не побачити, як його віднесли назад. Єдине, чого не врахували батьки, це невідпорних чарів, якими володів Байярдо Сан Роман. Близнюки повернулись аж удосвіта наступного дня; обидва насилу трималися на ногах від перепою, і вони не тільки принесли назад грамофон, а й привели з собою Байярдо Сан Романа, збираючись продовжити гульню вдома.
Анхела Вікаріо була найменша дочка в родині з досить убогими статками. Її батько Понсіо Вікаріо, скромний ювелір, виготовив за своє життя стільки золотих прикрас, підтримуючи марку своєї робітні, що зрештою осліп від перенапруги. Пурісіма дель Кармен, мати Анхели, працювала вчителькою, до того як вийшла заміж і навіки присвятила себе родині. Завжди лагідний і ніби трохи ображений вираз обличчя Пури Вікаріо дуже добре маскував суворість її вдачі. «Вона здавалася черницею», – згадує Мерседес. Ця жінка з таким завзяттям самопожертви дбала про свого чоловіка й виховувала дітей, що часом вони забували про її існування. Дві старші дочки повиходили заміж, хоч і дуже пізно. Крім близнюків та Анхели, Вікаріо мали ще середню дочку, яка померла від малярії, і два роки по тому вони носили по ній жалобу, чисто умовну вдома, але сувору на людях. Братів виховували так, щоб вони стали справжніми чоловіками. Дівчат готували до заміжжя. Вони вміли вишивати на кроснах, шити на машинці, ткати мереживо, прати і прасувати, виготовляти штучні квіти та різноманітні солодощі, складати листи‑запрошення. На відміну від інших тогочасних дівчат, яких не привчали до культу смерті, четверо сестер були втаємничені в стародавнє мистецтво доглядати хворих, утішати вмирущих і зодягати мерців. Єдине, в чому могла дорікнути їм моя мати, це їхня звичка розчісуватися перед сном. «Дівчата, – казала вона їм, – увечері не слід розчісуватися, бо це заважає повернутися тим, хто в морі». Засуджуючи цю їхню ваду, моя мати, проте, вважала, що ніде немає краще вихованих дочок. «Вони сама досконалість, – не раз казала вона при мені. – Всякий чоловік буде щасливий з ними, бо їх навчено терпіти й страждати». Хоча тим двом, які одружилися зі старшими, мабуть, доводилося не так легко, бо сестер годі було відірвати одну від одної – вони завжди і всюди ходили вдвох, любили організовувати вечірки для самотніх жінок і були дуже схильні вбачати нечисті наміри в усіх учинках чоловіків.
Анхела Вікаріо була найвродливіша з чотирьох сестер, і моя мати не раз казала, що ця дівчина народилася, як декотрі славетні цариці – з пуповиною, обмотаною довкола шиї. Та вона здавалась якоюсь надто безпорадною і була вбога на розум, що віщувало їй непевне майбутнє. Я бачив її щороку, приїжджаючи на різдвяні канікули, і з кожним наступним разом вона здавалася мені все неприкаянішою у вікні свого будинку, де сиділа вечорами зі своїми сусідками, виготовляючи квіти з матерії та наспівуючи вальси, які полюбляють незаміжні дівчата. «Скоро вона ускочить в халепу, – казав мені Сантьяго Насар. – Твоя кузина, ота пришелепувата». Якось незадовго перед тим, як вона почала носити жалобу по сестрі, я вперше зустрів її на вулиці, вбрану як жінка, з накрученим волоссям, і не зразу повірив, що це та сама Анхела Вікаріо. Але то було ніби миттєве видіння: вбогість її розуму з роками тільки поглиблювалась, і, коли стало відомо про намір Байярдо Сан Романа одружитися з нею, багато людей подумали, що чужинцеві просто заманулось пожартувати.
Родина дівчини сприйняла це сватання не тільки всерйоз, а й з бучною радістю. Правда, Пура Вікаріо виставила умову, щоб Байярдо Сан Роман розкрив своє інкогніто. Бо доти нікому не було відомо, хто він такий, його минуле ховалося за тим днем, коли він зійшов з корабля у своєму мальовничому вбранні, і він так мало розповідав про себе, що його походження було огорнуте туманом найнеймовірніших припущень. Про нього стали ширитися всілякі чутки: буцім він руйнував села і сіяв жах у Касанаре як командир підрозділу урядових військ; буцім він збіглий каторжник із Кайєнни; буцім його бачили в Пернамбуку, де він заробляв собі на прожиток, виступаючи з двійком учених ведмедів; буцім він підняв з дна каналу Вітрів рештки іспанського ґалеона, навантаженого золотом. Байярдо Сан Роман поклав край здогадам за допомогою простого засобу: привіз знайомитись усю свою родину.
їх було четверо: мати і двоє досить легковажних з вигляду сестер. Приїхали вони на «форді‑Т» з урядовим номером, розбуркавши об одинадцятій ранку своїм різким сигналом сонні вулиці містечка. Мати, Альберта Сімондс, пишнотіла мулатка з Кюрасао, яка досі пересипала іспанську мову слівцями зі своєї креольської говірки, у молодості була проголошена королевою краси на конкурсі, в якому брали участь двісті найгарніших дівчат з Антільських островів. Сестри вже відцвіли і здавалися двома невгамовними кобилицями. Але козирною картою родини був батько: генерал Петроніо Сан Роман, герой громадянських війн минулого століття й один з верховодів консервативного режиму, адже це він змусив утікати полковника Ауреліано Буендіа в злощасній для того битві біля Тукурінки. Моя мати єдина з усього села не вийшла його стрічати, коли довідалася, хто він такий. «Я була рада, що вони одружуються, – розповіла мені вона. – Та одне діло вітати шлюб двох молодих людей, і зовсім інше – подати руку чоловікові, який наказав вистрелити в спину Херінельдо Маркесові». Тільки‑но Петроніо Сан Роман висунувся у віконечко автомобіля, махаючи білим капелюхом, як усі впізнали його з портретів. На ньому був полотняний костюм пшеничного кольору, сап'янові шнуровані чоботи і пенсне в золотій оправі з ланцюжком, закріпленим у петлиці жилета. На лацкані його піджака виблискувала медаль «За хоробрість», а в руці він тримав ціпок з національним гербом, вирізьбленим на рукоятці. Він перший вийшов з автомобіля, з ніг до голови притрушений пилюкою наших поганих доріг, і щойно він з'явився, як усі зрозуміли: Байярдо Сан Роман одружиться, з ким йому заманеться.
А проте Анхела Вікаріо не хотіла виходити за нього заміж. «Мені здавалося, він занадто гарний для мене», – розповіла мені вона. Крім того, Байярдо Сан Роман навіть не пробував сподобатися їй, а всі свої чари пустив на те, щоб прихилити до себе родину. Анхела Вікаріо ніколи не могла забути, який жах опанував її того вечора, коли батьки й старші сестри разом зі своїми чоловіками зібрались у вітальні їхнього будинку і стали вимагати, щоб вона дала згоду одружитися з чоловіком, якого досі майже не бачила. Близнюки трималися осторонь. «Ми подумали, що то жіночі балачки», – розповів мені Пабло Вікаріо. Батьки знов і знов повторювали, що їхня шляхетна, але збідніла родина просто не має права відхиляти цей несподіваний дарунок долі. Анхела Вікаріо зважилася тільки натякнути, що нікому не хочеться виходити заміж, коли немає кохання, але мати розбила її доводи однією фразою: – Кохання діло наживне.
Усупереч тогочасним звичаям, за якими заручини тяглися довго і під пильним наглядом батьків, їхні заручини тривали тільки чотири місяці. Вони не тривали менше, бо Пура Вікаріо поставила вимогу зачекати, доки скінчиться період жалоби, яку носила їхня родина. Але й тих чотирьох місяців вистачило з лишком, завдяки наполегливості, з якою Байярдо Сан Роман умів залагоджувати справи. «Одного вечора він спитав у мене, в якому домі мені хотілося б жити, – згадувала Анхела Вікаріо в розмові зі мною. – І я сказала йому, сама не знаю для чого, що найгарнішим у селі є маєток удівця де Ксіуса». Якби спитали мене, я сказав би те саме. Той будинок стояв на пагорбі, відкритий усім вітрам, і з тераси можна було споглядати неозорі заплавні луки, вкриті прегарними темно‑ліловими анемонами, а в ясні літні дні на далекому обрії проступав чіткий виднокруг Карібського моря, по якому пливли трансатлантичні туристські лайнери, що виходили з Картахени. Того ж таки вечора Байярдо Сан Роман подався до клубу і підсів зіграти партію в доміно за столик вдівця де Ксіуса.
Шановний, – звернувся він до старого, – я купую у вас будинок.
Мій будинок не продається, – відповів удівець.
Я куплю його з усім, що в ньому є.
Удівець де Ксіус, дотримуючись по‑старомодному вишуканої ґречності, пояснив Байярдо Сан Романові, що всі речі в домі належали його дружині, що вона збирала їх ціле своє життя, яке було нелегким, і для нього вони наче частка дорогої небіжчиці. «Він говорив переконливо й щиро, – розповів мені доктор Діонісіо Іґуаран, який тоді грав з ними. – Я не мав сумніву, що він скоріше помре, аніж продасть будинок, у якому був щасливим понад тридцять років». Байярдо Сан Роман теж збагнув аргументи вдівця.
Я розумію вас, – мовив він. – То продайте мені порожній будинок.
Звичайно, вдівець відхилив і цю пропозицію і твердо стояв на своєму до самого кінця партії. Та через три дні, відповідно підготувавшись, Байярдо Сан Роман знову підсів до їхнього столика.
Шановний, – почав він знову, – скільки коштує ваш будинок?
Йому немає ціни.
Назвіть яку‑небудь.
Пробачте мені, Байярдо, – сказав удівець, – але ви, молоді, не розумієте повелінь серця.
Байярдо Сан Роман не став замислюватись над його словами.
Скажімо, п'ять тисяч песо, – запропонував він.
Ви граєте чесно, – відповів удівець з гідністю, але в голосі його бриніла тривога. – Мій будинок не вартий таких грошей.
Десять тисяч, – сказав йому Байярдо Сан Роман. – Готівкою і банкноти тут‑таки на стіл.
Удівець подивився на нього очима, повними сліз. «Він плакав од люті, – розповідав мені доктор Діонісіо Іґуаран, який був не тільки лікар, а й дуже освічена людина. – Уяви собі: така купа грошей, тільки простягни руку й бери, але ти мусиш казати ні лише тому, що вродився сентиментальним. Удівець де Ксіус не спромігся подати голос, але рішуче похитав головою.
У такому разі зробіть мені останню ласку, – сказав Байярдо Сан Роман. – Зачекайте тут п'ять хвилин, поки я повернуся.
За п'ять хвилин він і справді повернувся до клубу, несучи оздоблені срібними бляшками сакви, і виклав на стіл десять пак банкнотів, по тисячі песо в кожній, ще перетягнутих фірмовими паперовими смужками державного банку. Через два місяці по тому вдівець де Ксіус помер. «Ця пригода доконала його, – розповідав доктор Діонісіо Іґуаран. – Здоров'я в нього було краще, ніж у нас, але коли я слухав бідолаху в фонендоскоп, то чув, як булькають сльози в самому його серці». Зрештою старий не тільки продав будинок з усім, що в ньому, а й попросив Байярдо Сан Романа виплачувати йому потроху, бо ж не залишив собі на згадку навіть скрині, в яку міг би скласти таку силу грошей.
Нікому й на думку не могло спасти, що Анхела Вікаріо вже не дівчина. Ніхто не бачив її ні з яким хлопцем, і росла вона разом із сестрами під суворим наглядом матері, твердої, як криця. Навіть коли до весілля лишалося менше двох місяців, Пура Вікаріо не дозволила Анхелі піти самій з Байярдо Сан Романом оглянути дім, у якому вони мали жити, і наполягла, щоб вони зі сліпим батьком супроводжували дочку, оберігаючи її честь. «Я молила бога тільки про одне: щоб дав мені силу заподіяти собі смерть, – розповіла Анхела Вікаріо в розмові зі мною. – Але він мені такої сили не дав». Вона була така приголомшена, що зрештою вирішила розповісти всю правду матері, аби полегшити собі душу, але саме тоді дві її єдині подруги, з якими вона робила біля вікна матерчаті квіти і від яких не мала таємниць, відрадили Анхелу від цього доброго наміру. «Я бездумно скорилася їм, – розповіла мені вона, – бо дівчата переконали мене, що нема нічого простішого, як ошукати навіть доскіпливого чоловіка». Подруги запевнили Анхелу, що майже всі дівчата втрачають цноту ще в дитинстві від усіляких нещасних випадків. Вони казали їй, що навіть чоловіки з дуже важким характером ладні змиритися з чим завгодно, аби тільки про це ніхто не знав. До того ж більшість чоловіків. – переконували Анхелу дівчата, – страшенно бояться, коли доходить до шлюбної ночі, і нездатні зробити нічого без допомоги жінки, а коли настає вирішальна мить, то самі не усвідомлюють, що роблять. «Для них єдиний вагомий доказ – це те, що вони побачать на простирадлі», – сказали Анхелі подруги. Отож вони навчили її всяких хитрощів, давно відомих повитухам, і з усіма подробицями розповіли, як прикинутися, що в тебе забрали твій скарб, і на ранок після першої шлюбної ночі врочисто вивісити на подвір'ї лляне простирадло, прикрашене плямою честі.
В полоні цих ілюзій, вона й пішла заміж. Байярдо Сан Роман, зі свого боку, певне, був переконаний, що коштом своєї могутності і багатства він купує собі якесь незвичайне щастя, бо чим більшою планувалася весільна учта, тим дужче прагнув він зробити її ще грандіознішою. Він навіть хотів перенести весілля на день уперед, коли стало відомо про візит єпископа, щоб той обвінчав їх, але Анхела Вікаріо рішуче запротестувала. «Як по правді, – розповіла мені вона, – то я не хотіла, щоб мене благословив на подружнє життя чоловік, який відрізає на суп самі гребінці і викидає на смітник решту півня». А втім, навіть без єпископського благословення учта набула грандіозних масштабів; розвиваючись сама по собі, вона зрештою перетворилася на подію загальногромадського значення, і навіть Байярдо Сан Роман утратив над нею всякий контроль.
Генерал Петроніо Сан Роман та його родина цього разу прибули на спеціальному пароплаві для урочистих церемоній, що належав Національному Конгресу, і разом з ними приїхало багато знаменитостей, які, проте, загубились у водоверті нових облич. Пароплав стояв причалений біля пристані до самого кінця торжеств. На ньому привезли стільки подарунків, що довелося полагодити всіма забуту будівлю, де колись була перша електростанція, і виставити там найкращі для загального огляду, а решту одразу перевезли в старовинний будинок удівця де Ксіуса, готовий прийняти молодят. Женихові подарували автомобіль з відкидним верхом, на якому під фабричною маркою вигравіювали готичними літерами його ім'я. Нареченій привезли столовий сервіз із чистого золота на двадцять чотири персони. Окрім того, з ними приїхав цілий танцювальний ансамбль і два оркестри, які грали вальси, дисонуючи з місцевими музиками, дівчачими хорами та групками акордеоністів, які посходилися звідусіль, приваблені розголосом бучної учти.
Родина Вікаріо жила в скромному цегляному будиночку, покритому пальмовим листям і вивершеному двома мансардами, де в січні ластівки ліпили гнізда, щоб вивести пташенят. На фасаді будинок мав терасу, заставлену вазонами квітів, а позаду було просторе подвір'я, на якому розгулювали кури і росли фруктові дерева. У глибині подвір'я близнюки спорудили великий саж, де відгодовували свиней і де був свій жертовний камінь та стіл для розрубування туш, з чого, власне, родина й жила, відтоді як Понсіо Вікаріо втратив зір. Це діло розпочав Педро Вікаріо, та коли його забрали на військову службу, брат також опанував ремесло різника.
У домі ледве вистачало місця для його мешканців. Отож, коли старші сестри збагнули, яких масштабів буде весілля, вони хотіли винайняти для цього інший будинок. «Уяви собі, – розповіла мені Анхела Вікаріо, – вони подумали про дім Пласіди Лінеро, але, хвалити бога, мої батьки затялися на вічній темі, що наші дочки або одружуються у власному хліві, або взагалі не одружуються». Отож будинок пофарбували в його первісний жовтий колір, полагодили двері і прибрали в кімнатах, тобто пристосували оселю наскільки змога до того бучного бенкету, який передбачався. Близнюки перегнали свиней кудись‑інде і дезинфікували той куток подвір'я негашеним вапном, але було очевидно, що все одно місця мало. Кінець кінцем Байярдо Сан Роман наполіг, щоб повалили паркан навколо садиби, винайняли для танців сусідні будинки, а теслярі збили під гіллям тамариндів тимчасові столи.
Єдина непередбачена подія сталась уже в день весілля, коли наречений запізнився аж на дві години, а Анхела Вікаріо не хотіла вбиратися нареченою, поки той не з'явиться в домі. «Чи повіриш, я навіть зраділа б, якби він не прийшов, – розповіла мені вона, – але тільки в тому разі, якби ще була не вдягнена». Можна зрозуміти її осторогу, бо немає для жінки більшої ганьби, як бути покинутою у вбранні нареченої. Проте ганьби Анхела Вікаріо однаково не уникла, бо згодом те, що вона набралася зухвальства накинути вуаль і приколоти квіти помаранчі, не будучи незайманою, витлумачили як спаплюження символів цноти. Одна моя мати віддала належне мужності Анхели Вікаріо, яка вирішила грати в свої краплені карти до самого кінця. «У ті часи бог розумів такі речі», – пояснила мені мати. Але ніхто й досі не знає, в які карти грав Байярдо Сан Роман. Бо від тієї миті, коли він нарешті з'явився в сюртуку й циліндрі і до тієї, коли пішов зі свята з істотою, що завдала йому стількох прикрощів, він являв собою довершений образ щасливого нареченого.
Так само ніхто ніколи не довідався, в які карти грав Сантьяго Насар. Я був з ним весь той час, і в церкві, і на гулянці, і не тільки я, а й Крісто Бедойя та мій брат Луїс Енріке, і жоден з нас трьох не помітив щонайменшої зміни в його поведінці. Мені потім довелося повторювати це багато разів, адже всі ми четверо разом росли, разом ходили до школи, майже постійно були разом під час канікул, і годі навіть уявити собі, що котрийсь із нас міг мати свою таємницю, а тим більше таку велику.
Сантьяго Насар любив бенкетувати на гулянках, і найбільшу втіху він спізнав увечері, напередодні своєї смерті, коли підраховував видатки на весілля. У церкві він прикинув, що вінків та квітів вистачило б на чотирнадцять першокласних похоронів. Ця точна цифра потім переслідувала мене протягом багатьох років, бо Сантьяго Насар часто казав мені, що пахощі квітів у закритому приміщенні завжди нагадують йому про смерть, і того дня, заходячи до церкви, він повторив те саме. «Я не хочу, щоб на моєму похороні були квіти», – сказав він мені, не здогадуючись, що весь наступний день я дбатиму про те, щоб їх там не було. Дорогою від церкви до будинку Вікаріо він порахував усі кольорові гірлянди, якими прикрасили вулиці, прикинув вартість музики та хлопавок і навіть оцінив той рис, що ним посипали гостей перед початком учти. Молодята обійшли всі столи на подвір'ї, над яким висів густий вар полудневої спеки. Байярдо Сан Роман віднедавна став нашим великим приятелем, «горілчаним братом», як казали тоді, і він з радістю підсів до нас. Анхела Вікаріо, вже без вінця й вуалі, в просякнутій потом атласній сукні на очах прибрала вигляду заміжньої жінки. Сантьяго Насар поділився з Байярдо Сан Романом своїми підрахунками і повідомив його, що весілля на той момент уже обійшлося в дев'ять тисяч песо. Було очевидно, що Анхела сприйняла ті його слова як зухвалу вихватку. «Моя мати завжди навчала мене, що ніколи не слід згадувати за гроші при людях», – сказала вона в розмові зі мною. Байярдо Сан Роман, навпаки, вислухав повідомлення Сантьяго Насара прихильно і навіть із певною самовтіхою.
– Майже стільки, – підтвердив він. – Але ми лише починаємо. В остаточному підрахунку ця сума подвоїться.
Сантьяго Насар пообіцяв собі, що перевірить усі видатки до останнього сентимо, і якраз на це йому вистачило життя. На підставі останніх відомостей, які подав йому на пристані Крісто Бедойя наступного ранку, він з'ясував за сорок п'ять хвилин до власної смерті, що прогноз Байярдо Сан Романа виявився на диво точним.
У самого мене зберігся дуже невиразний спогад про те весілля, і тоді я вирішив зібрати його по клаптиках із чужої пам'яті. Довгі роки в нас удома точилися розмови про те, як мій батько узяв скрипку, до якої не торкався з юності, щоб заграти на честь молодих, як моя сестра‑черниця танцювала меренге у своєму чернечому вбранні і як доктор Діонісіо Іґуаран, двоюрідний брат моєї матері, домігся, щоб його взяли на урядовий пароплав, бо не хотів бути в містечку наступного дня, коли мав з'явитися єпископ. У процесі свого розслідування, проведеного для цієї хроніки, мені відкрилося безліч дрібних подробиць, зокрема те, що дуже привабливими здалися всім сестри Байярдо Сан Романа, чиї оксамитні сукні з величезними метеликами, які були приколоті на спині золотими шпильками, привертали до себе більше уваги, ніж розкішний плюмаж та увішані орденами й медалями груди батька. Багато людей знали про те, що в хмільному дурмані я запропонував Мерседес Барча вийти за мене заміж, а вона ж тоді тільки‑но закінчила початкову школу; про це нагадала мені й сама Мерседес через чотирнадцять років, коли ми справді побралися. Найяскравіше видіння, яке назавжди збереглося в моїй пам'яті від тієї злощасної неділі, – це старий Понсіо Вікаріо, сам‑один на табуреті посеред подвір'я. Його посадили там, гадаючи, напевне, що то почесне місце, і гості весь час наштовхувалися на нього, плутали його з кимось іншим, пересаджували сюди‑туди, щоб не заважав, а він крутив сивою головою на всі боки з розгубленим виразом людини, яка осліпла зовсім недавно, і відповідав на запитання, адресовані не йому, і кивав у відповідь на уявні привітання, хоч ніхто його й не вітав, щасливий у своєму крузі забуття, у настовбурченій від крохмалю сорочці, з гуайяковим ціпком у руках, купленим йому з нагоди весілля.
Формальна церемонія завершилась о шостій пополудні, коли попрощалися почесні гості. Осяяний ілюмінацією пароплав відплив, лишаючи за собою бурунний слід вальсів, граних на піанолі, і на якийсь час нас підхопила стихія, закрутивши всіх над глибінню непевності, аж поки ми стали впізнавати одне одного і знову свідомо кинулись у вир гулянки. Молодята з'явилися трохи згодом у відкритому автомобілі, насилу прокладаючи собі шлях крізь розвихрений натовп гостей. Байярдо Сан Роман пускав хлопавки, пив горілку з пляшок, що їх простягували йому з натовпу, і вони вийшли вдвох з машини покружляти в колі кумбіамби[25]. Наприкінець молодий побажав, щоб ми танцювали собі, поки попадаємо знеможені, і повіз перелякану дружину до оселі своїх мрій, де раніше так щасливо жив удівець де Ксіус.
Після того гулянка розбилася на окремі компанії і тривала до півночі. З усіх закладів відкритою лишалася тільки крамничка Клотільди Арменти в одному з кутків майдану. Сантьяго Насар, Крісто Бедойя, мій брат Луїс Енріке і я, усі ми четверо подалися до притулку милосердя Марії Алехандріни Сервантес. Серед багатьох інших туди навідалися й брати Вікаріо. Вони випивали з нами і співали з Сантьяго Насаром за п'ять годин до того, як убили його. На вулицях містечка, певне, ще жевріло кілька головешок, розкиданих із вогнища сьогоднішньої гулянки, бо звідусіль до нас долинали сплески музики та гамір далеких бійок: отак ми й бавили час, дедалі сумніші, чекаючи тієї хвилини, коли пролунає гудок єпископського пароплава.