Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 7 страница

В. Костицький, зазначивши, що за своїм правовим статусом прокуратура України вирізняється з-поміж інших державних органів, і не може бути «вмонтована» у систему органів виконавчої або судової влади, як це є у деяких країнах, робить висновок, що прокуратура належить до окремої гілки влади, яку він називає контрольно-нагля­довою, у якій прокуратура посідає особливе місце. До цієї «гілки» влади В. Костицький відносить Рахункову палату, Національну раду з питань телебачення і радіомовлення та Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі[141].

В. Костицький пише, що «аналіз української Конституції дає підстави стверджувати, що в її тексті задекларовані органи, які не можуть бути віднесені до законодавчої, виконавчої та судової влади. Це – інститут президентства, кваліфікаційні комісії суддів, Вища рада юстиції, прокуратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини»[142].

Як окрему гілку влади В. Костицький також виділяє місцеве самоврядування[143].

В. Костицький виділяє ще один вид влади,– окрім контрольно-на­глядової,– атестаційну владу. Органами, що становлять атестаційну гілку влади, є, на думку В. Костицького, Вища рада юстиції, Вища ква­ліфікаційна комісія адвокатури[144].

Слушними є міркування В. Г. Гончаренка, що визначений у ст. 6 Конституції України принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову є недостатньо виваженим і являє собою перенесену без серйозного аналізу на сучасний ґрунт кон’юнктурну теоретичну побудову Дж. Локка та Ш. Монтеск’є, спрямовану свого часу проти абсолютної влади монархічної аристократії. Слід погодитись із В. Г. Гончаренком, що в умовах сучасного демократичного суспільства принцип поділу влади у наведеному його формулюванні є хибним, адже, по-перше, влада ніяким чином не може бути поділена без знищення ідеї повновладдя народу, по-друге, він, обмежуючи владу лише трьома напрямами діяльності, формально позбавляє владних повноважень осіб та органи, які, не вписуючись у рамки ст. 6 Конституції, на підставі тієї ж Конституції, всупереч принципу поділу влади, фактично здійснюють досить істотні владні функції. В. Г. Гончаренко вважає, що прокуратура України, яку зараз намагаються без достатніх наукових підстав «втис­нути» у прокрустове ложе якої-небудь із гілок влади, належить до органів, які, не вписуючись у рамки ст. 6 Конституції, фактично здійснюють досить істотні владні функції.

Зазначивши, що до функцій влади потрібно віднести установчу, законодавчу, судову, виконавчу, контрольну, інформаційну, організаційно-господарську, виховну та деякі інші. Та підтримавши висловлювання відомих учених щодо прокуратури як унікальної державної інституції, що має самостійну контрольно-наглядову функцію і не належить, за існуючим конституційним законодавством, до жодної з гілок влади, В. Г. Гончаренко робить обґрунтований висновок, що статус прокуратури повинен бути закріплений на конституційному рівні як централізованого самостійного державного органу, що виконує функції влади: контрольну (основна), законодавчу (законодавча ініціатива, подання щодо квотування законів) та судову (обвинувачення, представництво в судочинстві)[145].

Слід погодитись із позицією В. Я. Тація та Ю. М. Грошевого, які за­значають, що фундаментальні гілки влади – законодавча, виконавча та судова, що уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально самостійних правових інститутів, наявність яких визначається реальними потребами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їхня діяльність не відповідає принципам і положенням Конституції України[146].

В. С. Лукомський пише, що прокуратура України – самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави і який не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади, які формуються та діють відповідно до Конституції України[147]. При цьому він посилається на позицію, вислов­лену В. Я. Тацієм, що «фундаментальні гілки влади – законодавча, ви­конавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально-самостійних правових інститутів, наявність яких визначається реальними потребами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність не відповідає принципам і положенням Конституції»[148].

Конституція України виправдано не відносить прокуратуру та інші органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції, до жодної із гілок державної влади, оскільки ними здійснюється контроль за діяльністю (дотриманням законності в діяльності), передусім органів однієї із гілок влади – виконавчої, а також за дотриманням законності при виконанні (здійсненні) визначених законодавством функцій органами місцевого самоврядування.

Очевидно, що Конституція України не ототожнює поняття «влада народу» та «державна влада», розглядаючи останню лише як різновид влади народу,– носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, який здійснює владу: 1) безпосередньо (шляхом референдуму); 2) через органи державної влади; 3) через Президента України; 4) через органи місцевого самоврядування. Крім того, Конституція України передбачає утворення і ще деяких інститутів (державних установ), фінансування яких здійснюється (окрім НБ України) за рахунок коштів державного бюджету, які утворюють систему органів (установ) державного управління зі спеціальним юридичним статусом та органів (установ) контроль­но-наглядової влади, до якої можна віднести прокуратуру, Національний банк України, Цент­ральну виборчу комісію, Вищу раду юстиції України, Раду національної безпеки і оборони України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріат, Рахункову палату, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб і, накінець (певною мірою умовно),– Президента України та його секретаріат.

Правовий статус Національного банку України визначено ст. 2 За­кону «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.– він є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Згідно зі ст. 4 названого Закону, Національний банк України є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим Законом випадках – також за рахунок коштів Державного бюджету України, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні, є юридичною особою. Проте у названому Законі відсутні статті (стаття), в яких би визначались завдання Національного банку України, а також статті, в яких би визначались загальні повноваження Національного банку України. Статтями цього Закону визначається основна (ст. 6) та інші (ст. 7) функції Національного банку України. Державне регулювання Національного банку України діяльності банків здійснюється у формах, визначених статтями розділу п’ятого Закону «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. Статтею 9 Закону «Про Національний банк України» визначаються повноваження Ради Національного банку України, ст. 19 – повноваження Правління Національного банку України, ст. 19 – обов’язки та повноваження Голови Національного банку України, ст. 33 – повноваження Національного банку України щодо організації готівкового грошового обігу, ст. 44 – повноваження у сфері валютного регулювання та контролю.

Керівними органами Національного банку України є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. До складу Ради Національного банку України входять 15 членів, по сім з яких призначається Верховною Радою України шляхом прийняття від­повідної Постанови і Президентом України шляхом прийняття відповідного Указу, а також за посадою – Голова Національного банку України, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України.

Основною функцією Національного банку України відповідно до ст. 99 Конституції України є забезпечення стабільності грошової одиниці України, при виконанні якої Національний банк України має виходити із пріорітетності досягнення та підтримки цінової стабільності (ст. 6 Закону «Про Національний банк України»). Статтею 6 Закону також установлено, що Національний банк України у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі досягнення та підтримки цінової стабільності в державі, а також сприяє досягненню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей досягнення та підтримки цінової стабільності в державі та стабільності банківської системи. Фактично основна функція Національного банку України, як вона визначена ст. 99 Конституції України, є основним завданням і цілями діяльності Національного банку України.

Однією із функцій Національного банку України є здійснення ним банківського регулювання та нагляду. Під банківським регулюванням розуміється одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства, а під банківським наглядом – система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на за­безпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзаци 4, 5 ст. 1 Закону). Інші, окрім основної, функції НБ України визначені ст. 7 Закону «Про Національний банк України». Зокрема, до функцій Національного банку України віднесено здійснення відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютного регулювання, визначення порядку здійснення операцій в іноземній валюті, організація і здійснення валютного контролю за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, монопольне здійснення емісії національної валюти України та організація її обігу, визначення та проведення грошово-кредитної політики здійснення сертифікації тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку (п. 14 ч. 1 ст. 7 Закону). Таким чином, зміст понять «банківський контроль» та «банківський нагляд» у названому Законі фактично ототожнюється – банківський нагляд – це система контролю та інших активних упорядкованих дій Національного банку України.

У частині 2 ст. 44 Закону «Про Національний банк України», яка має назву «повноваження в сфері валютного регулювання та контролю», ви­значено, що належить до компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю», тобто у цій статті поняття «повноваження» та «компетенція» вживаються як тотожні за змістом (як синоніми).

У частині 1 ст. 42 Закону «Про Національний банк України» визначені види операцій, які здійснює «Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій».

Матеріали засідань Ради Національного банку України оформляються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головуючим на її засіданні. Рішення Ради Національного банку України щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пункта-
ми 5–7, 9, 11 ст. 9 Закону «Про Національний банк України», є обов’яз­ковими для виконання Правлінням Національного банку України, яке складається з 11 осіб: Голови, заступників Голови Національного банку України та керівників структурних підрозділів Національного банку, що забезпечують виконання Національним банком основної функції.

Законом «Про банки і банківську діяльність» установлено, що: 1) На­ціональний банк України зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію у разі загрози платоспроможності банку (ч. 1 ст. 75); 2) тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов’язків негайно після прийняття рішення про її призначення (ч. 3 ст. 75); 3) керівником тимчасової адміністрації є тимчасовий адміністратор, який призначається НБ України; 4) НБ України має право на період тимчасової відсутності тимчасового адміністратора уповноважити виконання його функцій особу, яка відповідає вимогам, установленим цим Законом до тимчасового адміністратора (ч. 5 ст. 75); 5) тимчасовим адміністратором може бути: а) юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації та/або ліквідації банків, щодо надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом НБ України на право здійснення тимчасової адміністрації та/або ліквідації банку; б) незалежний експерт (за договором); в) службовець НБ України (ч. 2 ст. 76); 6) до участі у тимчасовій адміністрації допускаються лише особи, які мають сертифікат НБ України на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку, високі професійні та моральні якос­ті, бездоганну ділову репутацію, економічну чи юридичну освіту
та досвід, необхідний для виконання функцій тимчасового адміні-
стратора.

Зауважу, що Верховною Радою України 23 лютого 2012 р. прийнятий Закон «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» № 4452-VІ, який, згідно з п. 1 Розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення», набере чинності через шість місяців з дня його опублікування. Закон опубліковано 21 березня 2012 р. (Див.: ГУ. – 2012. – 21 березня), тобто він набере чинності 23 вересня 2012 р. З набранням чинності названим Законом втратить чинність Закон «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – ФГВФО), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами,
а також регулюються відносини між фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фон-
ду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації
банків.

Згідно зі ст. 3 названого Закону, за своїм правовим статусом ФГВФО є економічно самостійною установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку,– юридичною особою публічного права, яка має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у господарському віданні ФГВФО, який є установою, що не має на меті отримання прибутку. Керівними органами ФГВФО є адміністративна рада та виконавча дирекція.

Однією з функцій ФГВФО є здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку, тобто ФГВФО буде здійснювати функції, які нині здійснює НБ України.

Відповідно до ст. 5 названого Закону, ФГВФО підзвітний Кабінету Міністрів України на Національному банку України. Підзвітність Фонду означає: 1) делегування та відкликання КМ України сво-
го представника в адміністративну раду Фонду; 2) делегування та
відкликання НБ України своїх представників в адміністративну раду Фонду.

Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 р. встановлено, що: 1) процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку здійснюється ФГВФО і розпочинається на наступний робочий день після офіційного отримання рішення НБ України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (ч. 1 ст. 34); 2) виконавча дирекція ФГВФО не пізніше наступного робочого дня після отримання зазначеного рішення НБ України призначає з-поміж працівників Фонду та вживає дії, передбачені планом врегулювання уповноважену особу Фонду (ч. 3 ст. 34); 3) під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду (ч. 5 ст. 34); 4) тимчасовим адміні-
стратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім лікві­дації банку за рішенням власників) є Фонд, який здійснює тимчасову адміністрацію та ліквідацію банку через призначену виконавчою дирекцією уповноважену особу Фонду (ч. 1 ст. 35).

З дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостереж­ної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності уповноваженій особі Фонду і діють у визначених нею межах та порядку (частини 1, 2 ст. 36). Повноваження уповноваженої особи Фонду, яка діє від імені Фонду, визначені ст. 37 Закону від 23 лютого 2012 р.

На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов’язкові до виконання працівниками банку (ч. 2 ст. 37 Закону).

Наведені положення Закону від 23 лютого 2012 р. щодо підстав і порядку здійснення ФГВФО тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку дають підстави для оригінального (специфічного) висновку щодо правового (юридичного) статусу уповноваженої особи Фонду. Оскільки уповноваженою особою Фонду може бути лише пра­цівник Фонду, то юридичний (правовий) статус уповноваженої особи Фонду є своєрідним (специфічним) – вона є представником органу (установи) контрольно-регулятивної влади, який за спеціальним повноваженням, яким він наділяється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, здійснює від імені Фонду організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції органів управління банку.

Згідно з чинним Законом «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (ФГВФО) від 20 вересня 2001 р. ФГВФО є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд є юридичною особою, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Фонд діє на підставі Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, яке затверджується Кабінетом Міністрів України та Національним банком України (ст. 8 Закону).

Керівними органами ФГВФО є адміністративна рада та виконавча дирекція. Адміністративна рада формується у складі п’яти осіб шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України, одного представника асоціації банків. Очолює адміністративну раду голо-
ва, який щорічно обирається адміністративною радою з-поміж її
членів.

Члени адміністративної ради не можуть бути членами органів управління або акціонерами будь-якого банку.

Повноваження адміністративної ради визначені ст. 14, а її Голови – ст. 17 Закону від 20 вересня 2001 р.

Питання, що пов’язані з поточною діяльністю Фонду, вирішує виконавча дирекція, яку очолює директор – розпорядник Фонду. Члени виконавчої дирекції, кількісний склад якої затверджується адміні-
стративною радою, та її директор – розпорядник призначаються на по­сади та звільняються з посад адміністративною радою.

Юридичний статус членів виконавчої дирекції та працівників Фонду, його організаційна структура Законом від 20 вересня 2001 р. не визначаються. Організаційна структура Фонду затверджується адміністративною радою (ст. 14 Закону).

Директор-розпорядник Фонду керує його поточною діяльністю, розподіляє обов’язки між членами виконавчої дирекції, призначає на посади та звільняє з посад працівників Фонду, приймає рішення з усіх питань діяльності Фонду, крім віднесених до компетенції адміністративної ради та її голови, а також виконавчої дирекції Фонду.

Юридичний статус Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР), яка, згідно зі ст. 5 Закону «Про державне регулювання ринків цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р. № 448/96-ВР здійснює державне регулювання ринку цінних паперів, визначається ст. 6 названого Закону – вона є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. НКЦПФ складається з комісії як колегіального органу та центрального апарату і здійснює свої повноваження через центральний апарат і свої територіальні органи.

Голова, члени НКЦПФР, керівні працівники та спеціалісти центрального апарату і відповідних територіальних органів є державними службовцями (ч. 5 ст. 6 Закону).

НКЦПФР як колегіальний орган утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії, які призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу.

Завдання НКЦПФР визначені ст. 7, а повноваження – ст. 8 Закону від 30 жовтня 1996 р. Права уповноважених осіб НКЦПФР, якими є Голова та члени НКЦПФР, а також уповноважені Комісією посадові особи, визначені ст. 9 Закону.

Юридичний статус Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), утвореної Указом Президента України від 23 листопада 2011 р.
№ 1070 «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», на виконання Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», чітко не визначений. Відповідно до п. 1 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженим названим Указом Президента України, Нацкомфінпослуг є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України. Одним із основних завдань Нацкомфінпослуг визначено здійснення в межах своїх повноважень державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і дотримання законодавства у відповідній сфері (підпункт 4 п. 3 Положення). Пунктом 16 Положення визначено, що Нацкомфінпослуг є юридичною особою, має відокремлене майно, що є державною власністю, самостійний баланс, рахунки в органах державної казначейської служби України, печатку із зображенням Герба України та своїм найменуванням.

Схемою організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, затвердженої Указом Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України визнавалась центральним органом виконавчої влади. Указом Президента України від 23 листопада 2011 р. № 1069 «Про ліквідацію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг Украї­ни» з розділу ІІ зазначеної Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади виключений абзац «Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг», тобто Нацкомфінпослуг за своїм юридичним (правовим) статусом не є центральним органом виконавчої влади.

Статтею 24 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» до центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом віднесені Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та Державний комітет телебачення і радіомовлення України. При цьому ч. 1 цієї статті передбачено, що Президентом України можуть бути утворені інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Такими органами, згідно із затвердженою Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 Схемою організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, є також Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інфор­мації України і Національне агентство України з питань державної служби.

Статус Вищої ради юстиції визначено ст. 1 Закону «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р., згідно з якою Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність (ч. 2 ст. 1 Закону). Згідно зі ст. 5 цього Закону, Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції, по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять також за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України та Генеральний прокурор України. Статтею 3 названого Закону визначено повноваження Вищої ради юстиції: 1) вносить подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України; 4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дис­циплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів. Статтями розділу IV цього Закону визначається порядок вирішення Вищою радою юстиції питань, що належать до її компетенції.

Потребувало відповіді і питання про правовий статус членів кваліфікаційних комісій суддів та рад суддів, зокрема Ради суддів України, при прийнятті ними рішень з питань, які були віднесені Законом «Про судоустрій України» до повноважень цих органів, а також виконавчих органів цих органів.

Статтею 73 Закону «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., який втратив чинність у зв’язку з набранням чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. передбачалось, що постійно діючими органами в системі судоустрою України є кваліфікаційні комісії суддів, повноваження яких визначаються Конституцією України та цим Законом, проте у Конституції України кваліфікаційні комісії суддів взагалі не згадуються як органи, що діють у системі судоустрою України.

Завдання кваліфікаційних комісій суддів, їх види, склад, порядок формування, повноваження, організація роботи та права членів кваліфікаційних комісій визначались статтями 73–101 Закону «Про судоустрій України», згідно з ч. 3 ст. 73 якого члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах і на час роботи в комісіях звільняються від виконання службових обов’язків за основним місцем роботи із збереженням середнього заробітку. Статтею 75 Закону «Про судоустрій України» визначалось, що кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, а Вища кваліфікаційна комісія суддів України – у складі 13 членів, два з яких призначаються, згідно з ч. 2 ст. 76 Закону, постановою Верховної Ради України з-поміж осіб, які не є народними депутатами України. Проте ні ст. 85 Конституції України, якою визначаються повноваження Верховної Ради України, ні іншими статтями Конституції України до повноважень Верховної Ради України не віднесено призначення двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Потребує відповіді і питання, чи є члени кваліфікаційних комісій при здійсненні своїх повноважень представниками влади, а якщо є, то якої – судової чи виконавчої. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону «Про судоустрій України» судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства, з чого випливає, що кваліфікаційні комісії суддів не є органами судової влади, а їх члени – представ­никами судової влади. Статтею 1 Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. встановлено, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із Законом, а реалізовують судову владу професійні судді, та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Систему судів загальної юрисдикції становлять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (статті 17, 18 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Питання про порядок призначення суддів на адміністративні посади, якими вважаються посади голови суду та заступника (заступників) голови суду, а у Верховному Суді України адміністративними посадами також вважаються посади Першого заступника та заступників – секретарів палат Голови Верховного Суду України а також заступників секретарів палат визначено ст. 20 Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2011 р. зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3932-VI від 20 жовтня 2011 р. Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на п’ять років з-поміж суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів. Голова Верховного Суду України, Перший заступник Голови Верховного Суду України, заступники Голови Верховного Суду України – секретарі судових палат та заступники секретарів судових палат обираються на посади і звільняються з посад Пленумом Верховного Суду України у порядку, визначеному статтями 42–44 Закону «Про судоустрій і статус суддів».