Символіка повісті Е.Хемінгуея “Старий і море”
Найвидатнішим його твором, як і чи не найвидатнішим твором усієї літератури ХХ
століття можна назвати повість «Старий і море».З появою цього твору у Ернеста Хемінгуея завершується сага про трагічне безсилля людини та її казкову нездоланність. В повісті поет-художник знайшов героя, котрого шукав довгі роки. Старий Сантьяго в «Старому і морі» належить світу природи. Він не тільки прожив усе своє життя в єдності з природою, з морем, він — частина цього світу природи, і він сам так себе й сприймає. Спорідненість його з морем видно вже в його образі, в зовнішності людини, котра все життя провела в морі.З віком зникла з його душі уся суєта, все те, що колись хвилювало кров. А залишились чисті і світлі спогади. Йому снилися тільки далекі краї і левенята, що виходять на беріг. Цей образ далекого африканського берега проходить через всю повість як символ чистоти і незаплямованості природи, простого життя, нагадуючи певною мірою образ незайманої краси і білизни сніжної вершиниКіліманджаро».На його долю випало дуже важкевипробування. Він веде свою титанічну боротьбу з цією невидимою рибоюодин на один, як і підходить для героя. І поєдинок цей все більше нагадує міф про боротьбу добра і зла, віри і розпачу, сили і слабкості. Герой повинен вести боротьбу сам, тільки тоді у нього появиться. Протягом всього поєдинку в думках старого весь час присутній хлопець. Старий згадує про нього, і не тільки тому, що малий дуже допоміг би йому, якби був з ним у лодці, а головним чином тому, що малий уособлює в собі майбутнє покоління і старому хочеться закріпити в малому віру в себе.«Старий і море» — не повість про людину взагалі. Вона — про рибалку ,про звичайного трударя. Старий Сантьяго — дзеркало безсмертної душі народу.
16 Просвітництво, його ідейно-естeтичні основи та представники.
Просвітництво - це ідейний рух, розповсюджений в країнах Західної Європи
і Північної Америки в 17-18 ст., просякнутий духом боротьби проти усіх породжень феодалізму в соціально-політичних установах - абсолютистській монархії, церкві, схоластичній псевдонауці, а також в літературі і мистецтві. Особливо високого рівня Просвітництво досягає у Франції напередодні Великої французької революції, охопивши своїм впливом широкі кола суспільства, передусім пригноблені класи.
Просвітництво висувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на користь суспільства, вільного розвитку особистості. Висуває на перший план безпосереднє вивчення природи, розвиток техніки, просвітники в соціальних питаннях залишались ідеалістами
Основною метою Просвітництва було переборення з допомогою розуму мороку невігластва. Ідеї Просвітництва знайшли яскравий вираз в філософії і художній літературі, яку просвітники вважали чи не найголовнішим знаряддям формування нового суспільства.
Еволюція ідейного змісту і художніх форм літератури 18 ст. відзначена такими течіями як просвітницький класицизм (А.Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Дефо, Г.Філдінг, Дідро, Г.Є.Лессінг), сентименталізм (С.Річардсон, Л.Стерн, Руссо).
6. Антична трагедія. Її походження та структура. Античний театр. Ідейно-художній аналіз однієї з трагедій Есхіла, Софокла і Евріпіда.
Слово “трагедія” (по-грецьки “пісня козлів”) свідчить про генетичний зв’язок цього жанру античної драми з обрядами, пов’язаними з культом бога родючості Діоніса. За міфами його супроводжували козлоногі демони родючості – сатири. А в обряді Діоніса символізував білий козел, якого розривал6.и, щоб таким чином прискорити смерть бога і його нове народження молодим і сильним. Під час обряду виконували дифірамби – гімни на честь Діоніса. На цей зв’язок вказував ще Арістотель, якому належить теорія трагедії, викладена в його знаменитій “Поетиці”. В трагедії зокрема приймав участь хор, що складався з 12-ти хоревтів (співців) і мав соліста (коріфея). Основними структурними елементами трагедії були пролог, парод, епісодії, коммос і ексод. Пролог знайомив з попередніми подіями, про які на початку розповідали персонажі, потім урочисто виходив хор (парод), який співав пісні – стасими (стоячі пісні).
Основний структурний елемент трагедії – епісодій. Тоді так називали діалогічні частини твору. В найдраматичнішій і кульмінаційний момент хор співав пісню, в якій оплакував героя і при цьому бив себе в груди. Ця пісня називалася – коммос. Ексод – фінал трагедії. Його роль виконувала зазвичай пісня хору. Трагедії представляли в театрі. Свою назву ця споруда отримала завдяки назві місць для глядачів – театрону. Театрон оточував у вигляді багатоступеневої і поділеної на сектори підкови орхестру, круглу площадку, на якій стояв хор. Посередині площадки находилась естрада – підвищення зі східцями, на яке піднімались корифей або актори. За орхестрою знаходилось місце, в якому зберігались костюми і театральна бутафорія. Місце між сценою і орхестрою називалось проскенієм. На ньому розміщали декорації, які завжди імітували вхід в місто, храм або палац. Про події, які відбувались за ворітьми, частіше всього просто розповідали. По обидва боки сцени виступали вперед бокові флігелі-параскенії, які обрамляли місце дії і не давали розосереджуватися звукам голосів хору і акторів. Актори грали в масках, в особливому об’ємному одязі, взутті на платформі – котурнах. Всі ролі виконували лише чоловіки, а жіночі – юнаки.
Театральні вистави зазвичай відбувалися в період Великих Діонісій (в березні) і мали форму змагань драматургів (драматичних агонів) В театрах влаштовувались і змагання дифірамбічних хорів.
В Греції театр називали “школою для дорослих”.
Ідейно-художній аналіз однієї з трагедій Есхіла, Софокла і Евріпіда.
Есхіл, Софокл і Еврипід були сучасниками. Найстаршого з них – Есхіла називають “батьком трагедії”. Найбільш популярним був Софокл. Кожен з драматургів зробив свій внесок в розвиток жанру трагедії. Основою трагедій, які спочатку об’єднували в трилогії були грецькі міфи про богів, героїв і царів. Міфологічні сюжети допомагали авторам звернутися до злободенних політичних і соціальних проблем, до проблем морально-етичних. Зокрема в трилогії про Прометея (“Прометей вогненосець”, “Прометей закутий”, “Прометей звільнений”) Есхіл засуджує тиранію в особі невдячного і жорстокого Зевса. Він наказує Силі, Владі і Гефесту прикувати титана Прометея до скелі, хоч той колись допоміг Зевсу отримати владу. Це кара за те, що Прометей допоміг людям і дав їм вогонь. За Есхілом Прометей ще й багато чому навчив людей: навчив мислити, дав їм пам’ять, навчив ремеслам, наукам, медицині. Прометей може уникнути покарання, якщо відкриє Зевсу тайну народження бога, сильнішого за нього. Але мужній Прометей залишається непохильним.
Ідеальною, зразковою трагедією Аристотель вважав трагедію Софокла “Цар Едіп”. В усіх своїх трагедіях і в цій зокрема Софокл зосереджує свою увагу на долі окремої людини. Трагедію “Цар Едіп” називають “трагедією Фатуму”. Її головна думка – від долі не втечеш. Цю думку ілюструє історія двох царів міста Фіви Лая і його сина Едіпа, спроби яких уникнути долі не вдалася. Зав”язкою трагедії “Цар Едіп” стає моровиця, яку боги наслали на місто Фіви, де вже багато років править Едіп, який колись відгадав загадку Сфінкса і звільнив місто від цього страшного чудовиська. За це вдячні жителі зробили його царем, давши в дружини вдову попереднього царя Лая, вбитого невідомою людиною.
Едіп посилає за провидцем Тіресієм і, дізнавшись від нього, що моровиця – це кара за те, що до цього часу не знайдено і не покарано вбивцю Лая, починає його шукати. Пошуки вбивці Лая стають основою сюжету. Співставляючи свої спогади, розповіді дружини про Лая, який хотів уникнути пророцтва (його мусив вбити власний син) і тому наказав вбити свою дитину. Едіп розуміє, що він і є ця дитина і вбивця батька. Едіп теж хотів уникнути долі, бо дізнався від пророчиць, що мусить вбити батька і одружитись на власній матері. Тому він пішов від царя Поліба, якого вважав рідним батьком і на шляху в сутичці убив невідому людину. Нею і виявився цар Лай.
В своїй трагедії Софокл зосереджує увагу на тому, як Едіп шукає вбивцю, і як він при цьому переживає, тому в ній дуже багато несподіваних поворотів подій (перепетій). Найдраматичніша з них – самогубство дружини. Дізнавшись істину, Едіп сам карає себе і виколює собі очі і йде з міста.
8.Французький героїчний епос: „Пісня про Роланда”
„Пісня про Роланда” – національний французький епос, який сформувався у ХІІ сторіччі. Його основа – битва з басками арьєргарда Карла в Ронсенвальській ущелині, в якій перемогли баски і загинуло багато французів. Серед них згідно літописним свідченням був і Ларкрваф Британі Хруєланд. Як і у всіх класичних героїчних епосах, в „Пісні про Роланда” сильно видозмінюються. Незначний похід перетворюється в священну і тріумфальну війну християн на чолі з Карлом (якому в епосі 200 років) проти мусульман, якими керує Марсілій. Нікому не відомий Хруодланд стає племінником Карла, доблесним лицарем Роландом. Карл зображується і ідеальним правителем, мудрим і войовничим. він у всьому радиться зі своїми перами (васалами, яких вважає рівними собі), мститься Марсілію за смерть Роланда, справедливо карає вітчима Роланда Ганелона, через зраду якого той загинув. Епос починається з паралельного зображення двох рад: ради Марсілія Сарагоського, який дізнається про погрози Карла і посилає до нього послів з дарами і обіцянкою охрестити частину війська; та ради Карла. Карл зрештою вирішує відповісти Марсілію, відправити до нього послів, щоб дізнатися що той замислив. Посольство мусить за порадою Роланда очолити його вітчим Ганелон, який сприймає це як бажання Роланда позбутися його, вирішує помститися і змовляється з Марсилієм.
Кульмінація твору – бій арьєргарда Роланда з об’єднаним військом мусульман. Роланд зображується в поемі як ідеальний рицар. Він вірний васал, який виконує всі накази Карла. Мужньо б’ється зі своїм невеликим загоном проти всього „язичницького” світу. Він тричі відхиляє пропозицію свого друга Олів’є просурмити в ріг і покликати на допомогу Карла, бо для справжнього рицаря краще загинути, ніж виявити страх перед ворогом Він сурмить тільки тоді, коли залишається смертельно пораненим один на полі бою. Останні свої слова, як ідеальний християнин він звертає до Бога і помирає, повернувшись обличчям до ворога. Оплакуючи Роланда Карл Великий визнає що втратив наймужнішого рицаря і захисника милої Франції.
Незважаючи на доволі незначну кількість описаних подій, „Пісня про Роланда” має значний обсяг. Це пояснюється наявністю традиційних для поетики епосів повторів та ретардацій, яка досягається шляхом введення до тексту діалогів, переліку учасників битви, описів, зокрема в творі дуже детально описані батальні сцени.
Поема написана асонансним віршем, який ділиться на строфи, кожна з яких закінчується вигуком „Аой”, про зміст якого вчені до цього часу сперечаються. Одне з тлумачень: „Аой – це бойовий вигук”.
Німецький героїчний епос „пісня про Нібелунгів”.
„Пісня про Нібелунгів” (ХІІІ ст.) являє собою велику поему, в яку входить 39 пісень („авантюр”). Вірші об’єднані в строфи по 4 рядка з парними римами. Цей епос виник на основі епічних сказань та під впливом рицарської літератури. Схожі мотиви зустрічаються також у більш ранньому за часом створення скандинавському епосі (в „Старшій Едді”), який відтворює події, пов’язані з великим переселенням народів (загибеллю бургундського королівства та смертю короля гунів Аттіли у Vст.). Присутні в епосі і казкові мотиви пошукачів нареченої, чарівних предметів. Події поеми охоплюють досить великий проміжок часу і формують два досить різні сюжети, які дозволяють умовно поділити твір на дві частини. Перша розповідає про історію одруження Зікфріда і Крімхільди та Гунтера і войовничої діви Брунхільди, а друга про помсту Крімхільди за смерть Зікфріда. Головним героєм спочатку стає Зікфрід. Він поєднує в собі риси і ідеального рицаря, і казкового героя. Як рицар він мужній воїн, який здійснює подвиги заради Крімхільди, бургундської красуні, сестри Гунтера, в яку він закохався і на якій хоче одружитися. він розбиває військо датчан і салесів, які напали на землі Бургундії, допомагає добути Гунтеру дружину. З розповіді вассала Гунтера Хагена ще до його появи у Волісі всі дізнаються про його подвиги. Зікфрід здолав двох королів Країни Нібелунгів (країни Туманів) і знищив їх військо, добувши скарб, чарівний меч і чарівний плащ, що робить його невидимим. Пізніше згадується, що він здолав страшного дракона і , омившись в його крові, став невразливим, крім одного місця, де прилип листок липи. Причиною загибелі Зікфріда стає сварка Крімхільди і Брунхільди, під час якої остання дізнається, що її завоював не Гунтер, а Зікфрід, який весь час був поруч з Гунтером в чарівному плащі, і тому його ніхто не бачив. Брунхільда хоче знищити Зікфріда, і цей задум здійснює васал її чоловіка Хаген. Обманом він дізнається, де вразливе місце Зікфріда і підступно вбиває його. А Гунтер забирає скарб, добутий Зікфрідом у Нібелунгів, і ховає його. Починаючи з 23 авантюри головною героїнею стає Кримхільда, яка тепер постає як горда месниця. З історією її помсти і пов’язані подальші події епосу. Крімхільда стала дружиною короля гунів Етцеля, якого вона умовляє запросити в гості свого брата і його васалів, щоб здійснити помсту і повернути скарб Нібелунгів. Поему завершує сцена розправи Крімхільди над Гунтером і Хагеном, які так і не видали їй таємницю місцезнаходження скарбу. Васали Гунтера жадають помсти. В двобої з ними гине і Крімхільда і її син. Так трагічно завершується епос.
В „Пісні про Нібелунгів” дуже детально відтворюється рицарський побут. В перших авантюрах зокрема розповідається про турнір на честь посвячення свого сина в рицарі, перелічується всі подарунки, які на честь цієї події він щедро роздає васалам. Детальними є і описи виготовлення одягу для Зікфріда і його воїнів, які збираються до Бургундії, церковної служби, полювання тощо.