Поняття про літературний напрям. Літературні напрями XVІ - ХІХ століття
Напрям — це сукупність ідейно-художніх ознак, які властиві цілому ряду творів літератури, що написані приблизно в один і той же час. У 20–50-х рр. ХХ ст. цей термін майже випав у радянському літературознавстві з літературного обігу, що було викликано двома причинами: перша з них полягала в тому, що американські теоретики визнавали тільки стиль конкретного літературного твору; друга — це впровадження поняття «художній метод». Витіснення поняття «напрям» поняттям «метод» зумовлене тим, що на перше місце було поставлено світоглядні засади письменника.
Літературний напрям формується на основі таких важливих чинників, як світоглядний фундамент (ідейні переконання письменників, суспільні та моральні ідеали, погляди на роль і значення літератури тощо), поетика, спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетів та певних стильових, композиційних, жанрових форм. Назва головного напряму нерідко дає назву цілому літературному періодові (бароко, романтизм, модернізм). Часові рамки літературного періоду завжди умовні, бо напрям, що дає назву періодові, зароджується у попередньому і продовжує своє існування у наступному періодові. Літературний період ще називають літературною добою або епохою. Іноді терміни «літературна доба» («епоха») і «літературний період» не збігаються, бо перший з них обіймає значно ширші часові межі. Наприклад, давньоукраїнська доба (ХIV – друга половина XVIII ст.) включає літературні періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму.
Синонімом до терміна «напрям» виступає «стиль». Стиль — це те стійке, що об'єднує творчість цілого ряду митців (тоді стиль збігається з напрямом). Розрізняють стиль індивідуальний і стиль певного часу, напряму, епохи. Індивідуальний стиль — це сукупність ознак, якими твори письменника відрізняються від творів інших митців. Стиль визначають особливості образного мислення письменника, тематика і проблеми, що його зацікавлюють, норми і закони обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору: фабула і сюжет, композиція, мовні форми виразу (оповідь, розповідь, опис, монологи, діалоги), лексико-синтаксичні та інтонаційно-звукові особливості. Для індивідуального стилю характерний відхід від норми, тобто неповторність (Ліна Костенко: «Поезія — це завжди неповторність»). Для стилю певного напряму властива повторюваність, тяжіння до певної норми.
Новий літературний напрям завжди започатковує оригінальний митець з неповторним художнім письмом, тобто яскравим художнім стилем.
Відгалуженням стилю чи напряму виступає течія, яка формується всередині стилю. Відгалуження часто розходяться між собою настільки, що перебувають у стані боротьби. Це активізує літературний процес, визначає напрям його руху. Наприклад, загальним напрямом у європейських літературах ХХ ст. став модернізм (фр. сучасний, найновіший). З модернізмом пов'язується поява таких основних стильових течій, як імпресіонізм, неоромантизм, символізм (чітку грань між ними провести неможливо).
З другої половини XVI до другої половини XIX століття в літературі та інших видах мистецтва розвиваються шість напрямів: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і натуралізм, з якими пов'язана творча діяльність майже всіх видатних письменників того часу. Кальдерон, Ґріммельсгаузен і Донн презентують бароко, Корнель, Расін і Мольєр — класицизм, Стерн, Руссо й Карамзін — сентименталізм, Байрон, Гофман, Гюґо й По — романтизм, Діккенс, Бальзак, Достоєвський, Франко — реалізм, Золя, Мопассан, Гауптман — натуралізм. Окремі визначні митці в різні періоди своєї творчості належали до різних напрямів.
Бароко (від італ. вигадливий, химерний) — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI–XVIII століть. Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше. На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов'янських літературах, зокрема в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття «бароко». До українського літературного бароко можна віднести творчість М. Смотрицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Величковського, С. Яворського, Ф. Прокоповича.
Класицизм (від лат. взірцевий, довершений) — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширився в літературах Європи. Класицистами називають митців, у творчості яких панує культ «класиків» (передусім — античних письменників) та розуму, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва «класицисти» з'явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували «класиками» (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко — «псевдокласиками»: цей останній вислів був поширений у XIX – на початку XX століття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків та римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як «псевдокласичне», бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії. Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII століття, коли справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класицистів належали Лафонтен, Буало, Корнель, Расін, Мольєр та інші. Класицизм поширився і в літературах Німеччини (Шіллер, Ґете), Англії, Італії. У XVIII столітті зароджується російський класицизм (М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін). Наприкінці XVIII – на початку XIX століття виникає класицизм в українській літературі (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ'яненко).
Одним з основних принципів класицизму було наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма, принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії.
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Засобом виховання «гарного смаку», вважали вони, не є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво. Український класицизм не мав ані політичних, ані загальнокультурних умов для свого розвитку. Він охопив обмежену кількість жанрів, головним чином ті, що вважались у теорії класицизму «низькими», а то й взагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка). У доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII–XIX століть поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів.
Сентименталізм (від фр. почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII – початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читачів співчуття до героїв. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 р.). Риси сентименталізму як нового напряму помітні в європейських літературах у 30–50-х роках XVIII століття. Але як окремий літературний напрям сентименталізм оформлюється в 1760-ті роки. Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С. Річардсон («Памела», «Кларіса»), О. Ґолдсміт («Векфільдський священик»), Л. Стерн («Життя та думки Трістрама Шенді», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Гете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шіллер («Розбійники»). Позначився напрям сентименталізму й на інших європейських літературах. Дискусійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостерігаються у творчості деяких визначних українських письменників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»).
Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широкий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу людини, до її психології. Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони описують страждання самотньої людини, нещасливе кохання, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів.
Романтизм — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» впроваджують безпосередньо його перші представники — німецькі романтики. Поняття романтизму означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). Нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет «романтичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття. Батьківщиною романтизму стала Німеччина. Видатні німецькі романтики — це Е. Т. А. Гофман, брати Я. та В. Ґрімм, Г. Клейст, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо. Розвивається романтизм в Україні (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Справжнім здобутком романтиків було те, що вони проголосили абсолютну свободу творчості. Поет та й взагалі митець для них — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» від сентименталістів, романтики, однак, зображують почуттєвий бік людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. У літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим говорять про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу, мрії. Так, французький романтик А. де Віньї вважав, що мистецтво «можна розглядати тільки в його зв'язку з ідеалом прекрасного». Таким чином, світ ірреальний стає для романтиків головним об'єктом уваги, Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень. Український романтизм охоплює період 20–60-х рр. XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827–1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою у 1827 році «Малоросійських пісень» М. Максимовича, а також створенням наприкінці 20-х рр. літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті. Українські романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (переїхав з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, українські митці глибоко зацікавлювались національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як зауважував Дм. Чижевський, були складовою частиною національного руху. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало завданням національним. Народ та історія — основні теми українського романтизму.
Реалізм (франц. матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є досить тривалою. Уперше про «реалістів» заговорили ще в XI–XII століттях. Вважають, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі, був Д. Дідро. Лише в 60-х роках XIX століття термін «реалізм» міцно ввійшов у літературний обіг в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед — у статтях Івана Франка.
Реалізм намагається бути найдемократичнішим мистецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барокових шкіл розглядали творчість як дещо «елітарне» й аристократичне, а свої твори спрямовували для «обраних», реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. Митці-реалісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Правда для митця-реаліста — це відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетворює дійсність і не споглядає за нею згори. Він стоїть не осторонь від неї, а знаходиться врівень з дійсністю. Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі.
Натуралізм (фр. naturalisme, лат. natura: природа) — це літературний напрям, що виник у Франції в 70-х рр. XIX ст. і поширився протягом 80–90-х рр. у літературах Західної Європи та США. Натуралізм як напрям виник на противагу романтизмові. Представники натуралізму прагнули перетворити художній твір на точну копію факту. Мета письменників-натуралістів, за словами Лесі Українки, «шукати фактичної правди і на ній все будувати». Основними ознаками натуралізму є орієнтація письменника на досягнення науки, відтворення життя у повсякденно-побутовій правдоподібності (фактографізм), фізіологічна мотивація вчинків персонажів, які є досить однотипними (робітники, солдати, пралі, лікарі). Натуралізм тісно пов'язаний з реалізмом. Часом ці два напрями зливаються.
Головним представником натуралізму в українській літературі став І. Франко. Виявивши зацікавлення творчістю Е. Золя, він розвинув свою концепцію «наукового реалізму». Цей «науковий реалізм», що мав опиратися на досягнення науки, зображення людини у тісному зв'язку з життєвим середовищем, якраз був українським варіантом натуралізму.
Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва літературно-мистецьких явищ, що виникли в Європі на зламі XIX і XX століть.
Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, поширившись невдовзі в інших європейських літературах. Найяскравіші письменники-модерністи — це французи Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен, С. Малларме, бельгійці Е. Верхарн, М. Метерлінк, англійці О. Уайльд, Ч. Свінберн, росіяни В. Брюсов, О. Блок, австрієць Р.-М. Рільке, поляк С. Пшибишевський та ін.
В українській літературі епоха модернізму тягнеться приблизно з 90-х рр. XIX ст. до середини XX ст. Слово «модернізм» у значенні художнього напряму Леся Українка вжила в 1899 р. Ідеї модернізму приходили в Україну різними шляхами. Кінець XIX ст. в українській літературі характеризувався посиленим перекладацтвом. Переклади, на думку молодої Лесі Українки, мали відіграти головну роль у модернізації української літератури. У Галичині джерелом знань були німецькі, австрійські і польські публікації. Віденські, краківські і навіть паризькі літературні новини ставали предметом обговорювання на тільки у великих містах, але й серед сільської інтелігенції.
Поширення ідей модернізму на Західній Україні пов'язане передусім з літературним угрупуванням «Молода Муза», що існувало у Львові в 1907–1909 рр., та київським журналом «Українська хата» (1909–1914), які мали значний вплив на дальший розвиток української літератури по обох боках України. До «молодомузівців» належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. «Молода Муза» не була організацією з розробленим статутом і чіткою програмою. Це був клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді із різних галузей мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Усі вони прагнули оновити українське мистецтво, їх об'єднувало прагнення шукати в ньому нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і влитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.
Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерегли найперше у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на межі XIX і XX століть.
У розвитку українського модернізму виділяють три етапи або так звані три хвилі. Перший етап — це 90-ті рр. XIX – 10-ті рр. ХХ ст. Представники — І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку ХХ ст. в українській літературі вже розрізнювали поняття стосовно нових течій у літературі. Леся Українка у 1903 р. писала: «Символізм чи декаданс — так не можна казати, тому що це не одне й те ж».
Поступово перша хвиля модернізму перейшла у другу. Це — 20-ті роки ХХ ст., коли нове творче покоління продовжувало розвивати модерністські засади. Друга хвиля модернізму тривала півтора–два десятиліття і виявилася ціліснішою, ніж перша. Це вже були не окремі яскраві особистості, а ціле покоління, яке ознаменувало собою «розстріляне Відродження».
Прагнення до українського державотворення дало поштовх розвиткові революційного романтизму, який став найактивнішою течією. Проза другої хвилі модернізму була пройнята як революційно-більшовицькою героїкою (М. Хвильовий, А. Головко), так і національно-визвольною (Г. Косинка, Ю. Яновський). Імпресіонізм 20-х рр. виразно виявився у новелах М. Івченка і Г. Косинки. Символізмом позначений, наприклад, «Блакитний роман» Г. Михайличенка. Український експресіонізм яскраво заявив про себе у повісті О. Турянського «Поза межами болю».
Таким чином, починаючи від останнього десятиліття XIX ст. головним напрямом в українській літературі ХХ століття був модернізм, який розвивався у трьох стильових течіях — імпресіонізмі, неоромантизмі, символізмі.