МОЛОДІ НЕЗАЛЕЖНІ КРАЇНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
Країни, що розвиваються, в останні десятиліття стали важливим новим фактором міжнародних відносин. До кінця 60-х рр. у зв’язку з розпадом колоніальних імперій утворилось більше 90 самостійних держав. У 70-80-ті рр. до них приєдналось ще близько 30 нових незалежних країн. Таким чином, в третьому світі зосереджено зараз більше трьох четвертин загальної кількості держав світу. Процес деколонізації завершений. Це внесло якісні зміни до світової політики.
В країнах, що розвиваються, існує велика різноманітність економічних, соціальних, політичних, національних, релігійних та інших специфічних умов. Соціально-політична диференціація у третьому світі триває. Великі розбіжності є не тільки між Азією, Африкою і Латинською Америкою самими по собі, а й на кожному з цих континентів існує мозаїка держав, суттєво відрізняющихся за рівнем розвитку, інтересам, місцем у самому регіоні та в міжнародному співтоваристві. Проте при усіх суттєвих розбіжностях одніє від іншої країни, що розвиваються, мають багато спільного, що дозволяє розглядати їх як певну історичну спільноту, яка утіорює особливу підсистему міжнародних відносин.
Поєднання неоднорідності і в той же час спільності інтересів країн, що розвиваються, у вирішенні завдань подолання відсталості, досягнення економічної незалежності, розвитку економіки, соціальної та культурної сфер, досягення рівноправ’я в міжнародних економічних відносинах великою мірою визначає ступінь організаційної оформленості співробітництва країн, що розвиваються, на міжнародній арені. Переламними у цьому відношенні стали 70-ті рр.
Найбільш представницькими формами співробітництва країн, що розвиваються, стали Рух неприєднання та “група 77” (створена у 1964 р. для вирішення економічних проблем, назва пов’язана з кількістю країн, які із самого початку увійшли до цієї групи). До складу “групи 77” зараз входить 126 держав, тобто майже усі країни, що розвиваються. З деяких питань, особливо при вирішенні економічних проблем, вони здійснюють спільні акції. При активній участі цієї групи була прийнята низка важливих документів, в тому числі документ ООН про новий міжнародний економічний порядок (1974 р.). “Група 77 підтримує тісні координаційні відносини із Рухом неприєднання, особливо з питань міжнародної економічної політики.
Намагання забезпечити свої інтереси у системі міждержавних відносин обумовило оформлення різноманітних економічних та політичних регіональних організацій у третьому світі. Так, у Латинській Америці в 1975 р. утворилась Латиноамериканська економічна система, яка включила до себе 26 держав. У 1981 р. на основі Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі, створеної у 1960 р., була створена Латиноамериканська асоціація інтеграції, до якої увійшло 11 держав. У стадії становлення знаходиться Міжамериканська зона вільної торгівлі (повинна оформитися до 2005 р.). Тут маються й інші регіональні організації економічного характеру. Нова розстановка політичних сил на континенті, яка проявилася у 70-ті рр., та намагання латиноамериканських країн до зовнішньополітичної самостійності змінили обстановку в ОАД. В цій організації США вимушені в більшій мірі враховувати інтереси країн Латинської Америки. Створена у 1983 р. Контадорська група ряду латиноамериканських країн виступала з ініціативами з урегулювання проблем центральноамериканської кризи.
В Африці регіональні організації отримали менший розвиток, що насамперед обумовлено немалою кількістю двосторонніх конфліктів на цьому континенті. Найкрупнішою організацією є Організація африканської єдності, створена у 1963 р. Її цілі – розвиток політичного та економічного співробітництва між африканськими країнами та зміцнення їх впливу на світовій арені, координація діяльності у сфері зовнішньої політики, економіки, оборони й культури. Значна частина Африки представляє собою зону переважного впливу західноєвропейських країн, що оформлено організаційно. Так, наприклад, зона французького впливу оформлена у вигляді Економічного співтовариства західноафриканських країн, створеного у 1975 р., яке включає до себе 17 держав. Більшість африканських країн входить в якості асоційованих членів до ЄС.
Важливим фактором міжнародних відносин у 70-80-ті рр. став Рух неприєднання. Він виникнув у 1961 р. і перетворився у вагомий інститут висловлення інтересів більше ніж 100 держав Азії, Африки і Латинської Америки (у 1998 р 114-ю державою, яка входить до Руху неприєднання стала Білорусь, до цього його членами стали інші пострадянські республіки – Азербайджан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан). Він також різнорідний за своїм складом, як багатолиций увесь третій світ. Примикаючі до нього держави відрізняються одна від одної за характером соціально-економічного устрою і політичних систем, а також за ступенем зв’язків та залежності від провідних країн світу. До Руху неприєднання входять також соціалістичні країни: СРВ, ЛНДР, КНДР, Республіка Куба, СФРЮ (до свого розпаду).
На конференціях держав, які входять до Руху неприєднання (в останнє десятиліття такі зустрічі проходили в Аккрі (Гана) в 1991 р., в Ларнаку (Кіпр) в 1992 р., в Картахені в 1995 р., в Делі в 1997 р., в Дурбані (ПАР) в 1998 р.), на основі узгодження приймалися документи, які висловлювали точку зору цієї великої групи держав з актуальних світових проблем економічного, політичного й культурного характеру. Рух неприєднання активно виступає за мир, роззброєння та міжнародну безпеку, за перебудову міжнародних економічних відносин. Він бореться проти неоколоніалізму, расизму, апартеїду, проти усіх форм гегемонізму та експансіонізму, за новий міжнародний інформаційний порядок. Серед його учасників були широко розповсюджені погляди про рівну відповідальність США та СРСР за гонку озброєнь.
При усій розбіжності поглядів учасників Руху неприєднання він виступає за принципи мирного співіснування, відстоює нерозривний зв’язок незалежності і розвитку країн третього світу з вирішенням проблеми роззброєння та забезпечення миру.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Антясов М.В. Панамериканизм: идеология и политика.– М.: Мысль, 1981.– 293 с.
Беляев А. Куда идет Южная Африка? // Азия и Африка сегодня.– 1993.– №6.– С.33-37.
Бойко П.Н. Латинская Америка: экспансия империализма и кризис капиталистического пути развития.– М.: Наука, 1973.– 213 с.
Бушуев В.Г. Латинская Америка – США: Революция и контрреволюция.– М.: Междунар. отношения, 1987.– 276 с.
Гвоздарев Б.И. Организация американских государств.– М.: Ин-т междунар. отношений, 1960.– 323 с.
Гвоздарев Б.И. Роль ОАГ в латиноамериканской политике Вашингтона // Латинская Америка.– 1998.– №8.– С.36-43.
Гвоздарев Б.И. Эволюция и кризис межамериканской системы.– М.: Междунар. отношения, 1966.– 320 с.
Гонионский С.А. Латинская Америка и США. 1939-1959.– М.: Изд-во ИМО, 1960.– 542 с.
Громыко А.А., Токарева З.И. Африканское единство: достижения и трудности // Народы Азии и Африки.– 1988.– №6.– С.5-14.
Дабагян Э.С., Рютова Т.Ю. От «нейтралитета» и конфронтации к плану мира // Латинская Америка.– 1988.– №10.– С.17-28.
Давыдов В.М. Региональные системы сотрудничества в многополюсном мире // Латинская Америка.– 1998.– №8.– С.8-12.
Движение неприсоединения / Ред. кол.: И.И.Коваленко (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1985.– 421 с.
Движение неприсоединения в документах и материалах / Сост. Р.С.Листопадова.– М.: Наука, 1989.– 496 с.
Диалог в Гаване. Карибский кризис. Документы // Междунар. жизнь.– 1992.– №10.– С.130-144.
Дипломатия развивающихся государств / Под ред. В.П.Нихамина.– М.: ИМО, 1976.– 320 с.
Зайцев Н.Г. Латинская Америка: региональное сотрудничество и борьба за экономическую самостоятельность.– М.: Междунар. отношения, 1977.– 184 с.
Колосков И.А. Внешняя политика V Республики. 1959-1972.– М.: Наука, 1976.– 303 с.
Корниенко Г.М. Новое о Карибском кризисе // Новая и новейшая история.– 1991.– №3.– С.77-92.
Косарев Е.А. Экономическая интеграция Латинской Америки и США.– М.: Наука, 1979.– 231 с.
Коэн А. Латиноамериканские демократии и геополитика США // Латинская Америка.– 1988.– №2.– С.15-18.
Куманев Г.А., Селезнев Г.Х. Американская политика «новых рубежей» в Латинской Америке.– М.: Наука, 1972.– 199 с.
Латинская Америка в международных отношениях. ХХ век: В 2-х т. / Ред. кол.: А.Н.Глинкин (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1988.– Т.1.– 282 с.; Т.2.– 379 с.
Мазин А. Организации американских государств – 50 лет // МЭ и МО.– 1998.– №10.– С.108-112.
Мельников Ю.М. Внешнеполитические доктрины США. Происхождение и сущность программы «новых рубежей» президента Кеннеди.– М.: Наука, 1970.– 495 с.
Молчанов Н.Н. Внешняя политика Франции. 1944-1954.– М.: Госполитиздат, 1959.– 404 с.
Николаенко В. Южная Африка: трудный путь обновления // Междунар. жизнь.– 1991.– №10.– С.26-32.
Организация африканского единства: Сборник документов / Сост. Е.В.Кукушкин, Р.А.Тузмухамедов.– М.: Наука, 1970.– 303 с.
Политика Франции в Азии и Африке (1945-1964 гг.) / Ред. кол.: Б.М.Данциг (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1965.– 407 с.
Рогов С.М. США и интеграционные процессы в Западном полушарии // Латинская Америка.– 1998.– №8.– С.13-18.
Седов П.Л. Развивающиеся страны и Советский Союз: Правда и вымыслы об экономическом сотрудничестве.– М.: Мысль, 1981.– 173 с.
Сизоненко А.И. Очерки истории советско-латиноамериканских отношений (1924-1970).– М.: Наука, 1971.– 203 с.
Строганов А.И. Новейшая история стран Латинской Америки.– М.: Высш. шк., 1995.– 415 с.
Сударев В.П. Взаимозависимость и конфликт интересов // Латинская Америка.– 1998.– №8.– С.22-32.
Сударев В.П. Деидеологизация международных отношений и Латинская Америка // МЭ и МО.– 1990.– №12.– С.36-46.
Тагор С.В. Разоружение: подход к проблеме в Латинской Америке // Латинская Америка.– 1989.– №4.– С.3-18.
Усов В. От панафриканизма к созданию Африканского Союза // Азия и Африка сегодня.– 2002.– №10.– С.8-13.
Уткин А.И. Стратегия глобальной экспансии. Внешнеполитические доктрины США.– М.: Междунар. отношения, 1986.– 287 с.
Черкасов П.П. Распад колониальной империи: Кризис французской колониальной политики в 1939-1985 гг.– М.: Наука, 1985.– 325 с.
Чумакова М.Л. Технология миротворчества // Латинская Америка.– 1998.– №9.– С.4-10.
Янчук И.И. Политика США в Латинской Америке. 1918-1928.– М.: Наука, 1982.– 344 с.
Янчук И.И. Политика США в Латинской Америке (1939-1945).– М.: Наука, 1975.– 336 с.
ТЕМА 4