Союз визволення України: формування політичних основ української державності
Висвітлено складні процеси становлення політичної культуриу таборах військовополонених українців солдатів російської армії часів Першої світової війни під керівництвом Союзу визволення України.
Ключові слова:Перша світова війна, Союз визволення України, військовополонений, політична культура.
Освещены сложные процессы становления политичной культуры в лагерях военнопленных украинцев солдат российской армии в период Первой мировой войны под руководством Союза освобождения Украины.
Ключевые слова: Первая мировая война, Союз освобождения Украины, военнопленный, политическая культура.
Article describes the role of the Union for the Liberation of Ukraine in the processes of the political culture services for Ukrainians the Russian army prisoners during the First World War.
Key words: First World War, Union for the Liberation of Ukraine, prisoners of war, political culture.
На початку Першої світової війни, за сприяння галицьких політиків, наддніпрянські політемігранти заснували загальнонаціональну, надпартійну організацію, яка відстоювала ідеї соборності і державності – Союз визволення України (СВУ). Склад СВУ підкреслює головну ідею його створення як позапартійну організацію представників українського народу. Не викликає сумніву, що ідея соборності, як єдиний шлях створення незалежної України, вимагав від ідеологів СВУ не тільки політичного співіснування із західноукраїнськими партіями, – час вимагав активної співпраці наддніпрянських, галицьких і буковинських діячів культури.
З метою завоювання підтримки з боку світової спільноти українського питання СВУ починає інформаційно-дипломатичну діяльність із низки відозв до народів Європи. У них наголошувалося, що Союз визволення України є організацією українців, яка бере на себе великий історичний обов’язок боронити культуру, добробут і мир Європи від московського варварства, вирішити долю України [1; 2].
5 жовтня 1914 р. «Вістник Союза визволення України», офіційне пресове видання СВУ, знайомить європейську та світову спільноту з національно-політичною платформою СВУ, головною ідеєю якої стала державна самостійність України. Таким чином, на самому початку війни Союз декларував, що українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним із головних теренів сучасної європейської війни, а також однією з причин і предметів війни. Саме тому українці мають повне право після закінчення війни отримати свою незалежну державу. Виникнення держави між Європою та Росією вигідне для європейської рівноваги, – вважали фундатори СВУ, а тому вони брали на себе репрезентацію інтересів російських українців, проголошуючи Союз позапартійною організацією. Майбутню незалежну державу вони бачили конституційною монархією, з демократичним внутрішнім устроєм, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. У разі приєднання в результаті війни до Австрії українсько-російської території Союз планував обстоювати створення з усіх земель, заселених українським народом Австрії, окремого автономного краю. Українці розуміють, зазначалося у документі, що досягти цієї мети можна тільки після поразки Росії у світовій війні. У Платформі також визначалися практичні завдання, які ставить перед собою СВУ для досягнення своєї мети. Це не тільки політична робота чи захист української справи на міжнародному правовому рівні, а й пропагандистська діяльність серед полонених російської армії, до якої планувалося залучити австрійських українців [5].
У ґрунтовній монографії І. Патера «Союз визволення України: проблеми державності і соборності» зазначено, що «заснування Союзу визволення України, його політична платформа стали втіленням у життя самостійницько-соборницьких ідей, висунутих на зламі ХІХ–ХХ століть українськими політичними партіями, згодом розвинутих політичними емігрантами з Наддніпрянщини напередодні та на початку Першої світової війни. Політична орієнтація СВУ на Центральні держави свідчила про те, що організація реально оцінювала міжнародну ситуацію, мала свою концепцію щодо ролі українського питання в європейській політиці» [7, с. 86].
У роки бездержав’я, однією з актуальних проблем стало політичне питання – здобуття незалежності й створення власної національної держави, тому політичне виховання, просвітництво в дусі національної ідеї стає провідним у роботі Просвітних відділів СВУ в таборах українських військовополонених. Новий поштовх розвитку національного руху в таборах дали революційні події лютого–березня 1917 р., внаслідок яких в Україні постала Центральна Рада. Полонені українці з напруженою увагою стежили за подіями в Росії й в Україні, відгукуючись на ці події заявами, резолюціями своїх зборів, відсиланням листів і петицій до Центральної Ради. Вони почали готуватися до участі в обороні української державності. Оголошення універсалів Центральної Ради відбулися в таборах Німеччини й Австрії дуже урочисто, з виголошенням промов, співом національного гімну [8, с. 150].
Щоб підтримати самостійницькі настрої й течії, полонені вирішили послати в Україну свого делегата, доручивши йому «наказ», який підписали понад 18 тис. полонених українців. Цим уповноваженим став член Президії СВУ О. Скоропис-Йолтуховський. Потрапити до Києва він зміг лише на початку 1918 р., де українські урядові кола зустріли його досить холодно. Центральна Рада навіть не хотіла офіційно його прийняти. Тільки коли Київ почали бомбардувати більшовики, то М. Грушевський разом з М. Ткаченком доручили йому негайно виїхати до Бресту, де відбувалися мирні переговори. Там він мав добиватися у німців дозволу на формування з полонених військових частин, які б ішли рятувати український уряд. О. Скоропису-Йолтуховському вдалося досягнути порозуміння з німецькими й австрійськими представниками на переговорах щодо формування українських дивізій із полонених [3, с. 37].
Події 1917 р. в Росії змінили ставлення полонених до головного політичного питання Платформи СВУ – набуття Україною статусу незалежної держави. Результатом національно-просвітньої роботи в таборах стало рішення, прийняті на міжтаборових конференціях 17 і 20 вересня 1917 р., головний зміст яких зводився до вимоги отримання повної державної самостійності українського народу. У резолюції конференцій зазначалося, що «виходячи з того становиська, що події в Росії не змінили наших поглядів на цілі й напрямок нашої таборової роботи, ми й далі змагатимемо до повної політичної самостійності українського народу. Одиноким шляхом задля осягнення цієї мети вважатимемо якнайширшу організацію мас у всіх проявах національно-політичного життя українського народу» [4, с. 12].
Отже, революційні події 1917 р. прискорили процес політизації національного руху, який стає провідним у роботі Просвітних відділів СВУ в таборах військовополонених.
На таборових мітингах і січових маніфестаціях звучать різні погляди на майбутнє Української Народної Республіки. Зникли старі шаблони суспільного життя, час вимагав прогресивних суспільних змін. В одному полонені досягли загальної думки – це необхідність проведення Українських Установчих Зборів з представництвом усіх політичних сил. Набирає силу тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення більшості полонених. Виникають нові гуртки політичного, національного, релігійного спрямування, в яких розглядаються численні моделі майбутнього політичного і економічного розвитку України. Процес політизації національного руху в таборах пожвавив січовий рух. Починається масовий вступ до війська, готового зі зброєю в руках виступити на захист УНР.
Січовики під командою українського поручника М. Шаповала, склали у присутності раштатського таборового православного священика присягу: «Перед Тобою, Україно, і весь український народе, по старому козацькому звичаю присягаємо: чесно, вірно й хоробро служити Тобі, Україно, під цим прапором. Під ним усіма силами боронити Тебе, не опускати прапора в жодному випадкові; з ворогами ніколи не входити в змову, лише завжди хоробро його поборювати і взагалі поводитися так, як славному січовому товариству годиться; жити і діяти чесно і з честю вмерти. Так нам допоможи, Боже і весь український народ!», – говорилося в ній [6, с. 142]. Ця присяга була складена під полковим стягом «Першого січового імені Т. Шевченка полку», під яким цей полк увійшов до Києва за часів Центральної Ради.
Події склалися так, що не вдалося використати збройну українську силу, яка організувалася на чужині, у полоні, у той час, коли ця сила була найбільш потрібна. Сталося трагічне непорозуміння: влада Центральної Ради боялася «самостійництва» полонених, влада гетьманська – їх «революційності». А чужа сила, яка фактично вирішувала справу, у той момент, коли колишні полонені переходили кордони відродженої Української Держави, вже боялася, щоб ця держава не дістала власної армії, і тому готова була розпустити військові частини, нею ж самою сформовані й зорганізовані [3, с. 39].
З метою узагальнити думку полонених щодо сучасних політичних, економічних, соціальних, релігійних і міжетнічних питань, напередодні виборів до Українських Установчих Зборів, керівники Просвітніх відділів СВУ організували збір пропозицій у таборах Німеччини і Австро-Угорщини. Головна Українська Рада (парламент табору Фрайштадт, Австро-Угорщина) ухвалила відповідні резолюції щодо сучасного моменту в Україні. Документ, який неоднозначно демонструє політичні погляди діячів СВУ, був опублікований у «Вістнику політики, літератури й життя» на початку 1918 р. [9].
По суті – це проект Конституції, у статтях якої охоплено всі головні питання розбудови демократичної держави. По формі – це узагальнення ставлення полонених до майбутнього своєї держави. У документі проголошено думку полонених щодо визначення ролі СВУ у процесі побудови незалежної держави, заявлено про його саморозпуск і подано план подальшого використання набутого в таборах досвіду по українізації зрусифікованих громадян із використанням підготовлених викладачів, працівників видавничої справи, агітаторів і артистів, з переданням бібліотек, друкарень, театрального реквізиту і матеріальних цінностей у розпорядження державі Україна.
У документі СВУ декларує свій політичний ідеал – «самостійна, від нікого незалежна держава. Засоби виробництва стають власністю всього народу. Усе господарство ведеться під керівництвом народної держави в інтересах народних мас на засадах рівності» [9, с. 107]. Тобто можна стверджувати, що СВУ визначив свій суспільний ідеал як соціалізм.
Пріоритетним напрямом державотворчого процесу діячі СВУ бачили у формуванні трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вони проголошують майбутню Україну Республікою, на чолі якої стоїть Президент, обраний строком на п’ять років всенародним голосуванням. Президентом може бути громадянин Української Народної Республіки чоловічої статі, який досяг тридцяти років. У виборі Президента беруть участь усі громадяни на основі активного виборчого права. Найвища законодавча влада в Українській Народній Республіці повинна належати українському однопалатному парламенту, який обирається на основі загального, рівного, прямого і пропорційного виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Депутатом може бути громадянин Української Народної Республіки, незалежно від статі, який досягнув двадцяти п’яти років; українському народу, який бере участь в управлінні державними справами шляхом участі у виборах і референдумах.
Виконавча влада в Українській Народній Республіці належить Раді Міністрів. Міністрів призначає парламент і вони перед ним підконтрольні і підзвітні. Державні органи управління в Українській Народній Республіці повинні бути збудовані на двох засадах: централізації, тобто здійснення повноважень щодо справ загальнонаціонального або загальнодержавного характеру (освіта, армія, суд, пошта й телеграф, залізниця т.п.); децентралізації, тобто здійснення повноважень щодо справ місцевого характеру (місцеві шляхи, гуманітарні інституції, деякі земельні справи і т. п.). Міста понад 16 тис. мешканців повинні мати самоуправління.
Уся адміністративна й судова влада повинна бути по можливості виборна з тим, щоб кандидати на посади мали потрібну кваліфікацію. Виборче право до всіх виборних інституцій, як центральних, так і місцевих, повинно опиратися на основу загального, рівного, прямого і пропорціонального виборчого права шляхом таємного голосування. Участь у голосуванні беруть усі громадяни Української Народної Республіки, незалежно від статі, які досягли двадцяти років.
Будучи прихильниками загального роззброєння, у справі недоторканності своєї території, Українська Народна Республіка мусить мати власні збройні сили у вигляді Народної міліції. Діячі СВУ вважали, що повної соціалізації землі в цей історичний момент проводити не можна, бо це загрожує новою громадянською війною і занепадом землеробства. Для задоволення потреб безземельних і малоземельних селян-хліборобів має бути створено державний український Земельний Фонд. Для того, щоб дати можливість безземельним селянам найти собі заробіток, українська держава повинна дбати про розвиток промисловості.
Документ підкреслює значення введення державної монополії на торгівлю всіма товарами, які відіграють значну роль у торговельному балансі. Увезення фабричних товарів з-за кордону обкладається поміркованим митом з метою охорони інтересів власного виробника. Застосовувати мито рекомендується обережно, щоби забезпечити конкурентоспроможність української промисловості в майбутньому. Держава повинна усунути приватних посередників із ринку, звертаючи увагу на розвиток кооперації.
Українська держава повинна дбати про розвиток тих галузей промисловості, які важливі для державного й господарчого життя України й для котрих в державі є сприятливі умови. Українську промисловість треба звільнити від залежності від закордонних капіталів, допомагаючи власникам підприємств у придбанні потрібних фондів. Державні концесії треба надавати в першу чергу українським підприємцям. Промислові підприємства, які мають велике значення для всієї країни, держава повинна націоналізувати.
У документі підкреслено, що держава має захистити дрібних підприємців і сільгоспвиробників шляхом підтримки кооперативного руху і наданням кредитів. Причому планується дозволити кредитування тільки через національні банки і під контролем держави. Податкова політика теж спрямована на захист малозабезпечених верств населення. Планується введення податків: а) прогресивний на доход; б) прогресивний на майно, в) на завищений приріст вартості, г) на спадщину й д) на предмети розкоші.
У робітничому питанні наголос робився на захисті прав робітників, особливо жінок і неповнолітніх. Декларується 42-годинний робочий тиждень, оплачена відпустка, медичне страхування. Рекомендується створення робітничих комітетів для контролю за умовами праці, безоплатних бірж для безробітних з усуненням будь-яких посередників на ринку праці. Підкреслюється, що повна соціалізація промисловості при сучасному рівні підготовленості робітництва шкідливо відіб’ється на рівні виробництва, і тому звертається увага на введення карної відповідальність господарів за порушення законів про захист праці.
Документ декларує, що усі громадяни Української Народної Республіки незалежно від національності отримають рівні права, без усяких обмежень. У галузі народної освіти увага зосереджена на створенні такої системи освіти, щоб громадяни мали можливість отримати якісну і безкоштовну освіту. Усі діти шкільного віку, як хлопчики так і дівчатка мають навчатися у школі, при школах планується організувати курси для неписьменних дорослих. Навчання у вищій школі має бути безкоштовним із наданням стипендії і матеріальної допомоги дітям із незаможних родин. Навчання основам релігії у школах стає необов’язковим.
Справа релігії є приватна справа кожного громадянина, – вважали фундатори СВУ, а тому необхідно провести повний розділ між справами державними і церковними. Усі питання, пов’язані з релігійним життям, передаються громадам віруючих. Для захисту національного інтересу, оскільки більшість українського народу православної віри, існує необхідність створення автокефальної православної церкви.
Аналізуючи внесок українських політичних партій у справу побудови незалежної держави, констатується необхідність створення нової політичної сили соціалістичного спрямування, яка б об’єднала і направила до великої творчої праці всі трудові маси України. Діячі Союзу вважали розбудову державного життя можливою тільки у консолідації всіх політичних сил. «Всі українські революційні організації як старі, так і ті, що повстали під час революції, крім більшовиків, максималістів і анархістів, планується підтримувати всіма силами» [9, с. 110].
Важливо відзначити, що в документі проголошена повна підтримка діяльності Центральної Ради як тимчасового українського парламенту. Підтримані мирні пропозиції уряду і новостворені кордони держави. Уважаючи фактом відродження Української держави, Президія СВУ прийняла план саморозпуску. 30 червня 1918 р. в Австро-Угорщині та 17 серпня 1918 р. у Німеччині опубліковано заяви про саморозпуск СВУ. Члени організації вважали, що проголошення УНР підтверджує виконання головного завдання Союзу – отримання незалежної самостійної держави.
Таким чином, можна зробити висновок, що національно-просвітня праця СВУ в таборах привела до еволюції національної і політичної свідомості полонених. Документ свідчить про високий рівень політичної культури військовополонених українців часів Першої світової війни.
Бібліографічні посилання
1. Відозва Загальної Української Ради «До всіх народів цивілізованого світу!» // Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918 рр. з ілюстраціями на підставі споминів і документів. – Л., 1928–1929. – С. 156–158.
2. До всіх культурних народів світу : поклик Загальної Української Ради // Вістник СВУ. – 1916. – Ч. 58 (118). – С. 634.
3.Дорошенко Д.Історія України, 1917–1923 / Д. Дорошенко. – Ужгород : [б. в.], 1932 ; Нью-Йорк : [б. в.], 1954. – Т. 1 : Доба центральної Ради. – 458 с.
4. Звідомлення з політичної діяльності Берлінської Централі Союза Визволення України в таборах українців полонених і на українських землях, окупованих Німеччиною за час від половини травня 1915 року до половини травня 1918 року / О. Скоропис-Йолтуховський. – [б. м. : б. в., 1918 ?]. – 16 с.
5. Наша Платформа // Вістник СВУ. – 1914. – Ч. 1. – С. 1–2.
6.Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. Новітні часи / Є. Пастернак. – Вінніпег; Торонто : [б. в.], 1968. – 466 с.
7.Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності / Іван Патер. – Л. : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 344 с.
8.Срібняк І. В.Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині, 1914–1920 рр. / І. В. Срібняк. – К. : Київ. держ. лінгв. ун-т. Кафедра історії України, 1999. – 296 с.
9. Українська організація полонених фрайштадтського табору про сучасний момент на Україні // Вістник політики, літератури й життя. – 1918. – Ч. 8 (191). – С. 107–110.
Надійшла до редколегії 15.09.2010.
УДК 94(477.7) «19-20»
Є. П. Назарова
Запорізький національний університет
ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПІВДНЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914 р. – лютий 1917 р.)
Проаналізовано особливості діяльності партій національних меншин в роки Першої світової війни у південноукраїнському регіоні. Висвітлено основні напрями діяльності єврейських, вірменських політичних партій і організацій. Проаналізовано особливості татарського національного руху.
Ключові слова: національна меншина, організація, політична партія.
Проанализировано особенности деятельности партий национальных меньшинств в годы Первой мировой войны в южно-украинском регионе. Описаны основные направления деятельности еврейских, армянских партий и организаций. Проанализировано особенности татарского национального движения.
Ключевые слова: национальные меньшинства, организация, политическая партия.
Peculiarities of activity of national minority’s public political parties in I World war in South-Ukrainian region are analyzed. General trends of activity of Jewish, Armenian parties and public organizations in South Ukraine are described. Trends of the Tatar national movement are analyzed.
Key words: national minorities, organization, political party.
Однією з малодосліджених сторінок вітчизняної історії є діяльність політичних партій в роки Першої світової війни. Незважаючи на те, що українська історіографія в останні роки значно збагатилася дослідженнями, присвяченими політичній історії періоду 1914–1917 рр., історія партій національних меншин залишається значною мірою поза увагою істориків.
Сьогодні набули актуальності регіональні дослідження. Як слушно зазначає Я. Верменич, «актуалізація проблем простору в суспільних науках відбувається не тільки під тиском політичної практики, але й унаслідок природного розвитку наукового знання в умовах глобалізації» [4, с. 100]. Проте на регіональному рівні діяльність партій національних меншин у роки Першої світової війни є практично не дослідженою. Так, діяльність зазначених політичних сил частково висвітлена в рамках робіт Г. Турченко, присвячених модернізаційним і націотворчим процесам на Півдні України початку ХХ ст. [48; 49]. Досліджуючи історію політичної поліції Криму початку ХХ ст., В. Корольов розглядає питання діяльності партій національних меншин у Таврійській губернії [23]. Діяльність сіоністських організацій Катеринослава в роки Першої світової війни висвітлено в роботі А. Бистрякова [2]. На сьогодні практично відсутні і спеціальні дослідження, присвячені діяльності зазначених політичних сил як в цілому в Російській імперії, так і в українських губерніях. Винятком є дослідження діяльності єврейських політичних партій. Серед таких робіт варто відзначити працю Ф. Рафеса, присвячену історії Бунду [44], і дослідження Н. Бухбиндера, в рамках якого проаналізовано єврейський робітничий рух початку ХХ ст. [1]. Серед сучасних досліджень можна назвати статтю В. Гусєва, присвячену Бунду в роки Першої світової війни [7].
Ураховуючи недослідженість зазначеної проблеми, ми поставили за мету проаналізувати особливості діяльності партій національних меншин у роки Першої світової війни в південноукраїнському регіоні. Щодо класифікації партій національних меншин, то її можливо здійснити за ставленням до майбутнього політичного ладу і вирішення національного питання. Ми вважаємо найбільш доцільним використовувати умовний поділ партій на три групи: консервативні, ліберальні та соціалістичні партії [42, с. 5].
Напередодні Першої світової війни українці були найчисленнішою етнічною групою Півдня (56,7 %). Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2 %). Варто зазначити, що російське населення Південної України взагалі не вважало себе національною меншиною в регіоні. Росіяни були представлені переважно в загальноросійських політичних партіях. Загальноімперські політичні партії можуть бути класифіковані за їхнім ставленням до майбутнього Російської імперії, що значною мірою визначало політичну поведінку партій і організацій в регіоні (монархічні (Союз руського народу, Союз руських людей, Руське зібрання, Союз Михайла Архангела та інші), буржуазні (Партія народної свободи, «Союз 17 жовтня», Партія мирного оновлення) і соціалістичні партії і організації (РСДРП, Партія соціалістів-революціонерів, Народно-соціалістична партія, анархістські організації тощо).
Однією з особливих рис загальноросійських політичних партій та організацій було те, що в них працювали не лише росіяни, а й українці, євреї, поляки і представники інших національних меншин, тобто ці організації були поліетнічними за своїм складом. Тому діяльність російських політичних партій і суспільно-політичних організацій на Півдні України заслуговує на окреме дослідження.
Щодо інших національних меншин, що мешкали в південноукраїнському регіоні, варто назвати єврейську національну групу (7,4 %), яка за своєю чисельністю займала третє місце серед населення Півдня України й друге у складі населення південноукраїнських міст. Менш численним було німецьке населення (4,4 % населення), 98,5% якого мешкало в сільській місцевості. У південноукраїнському регіоні були також представлені національні групи греків (3,5 % населення), молдован (2,4 %), кримських татар (1,2 %), поляків (0,8 %) та інші [48, с. 20].
Першим нормативним документом, що легалізував існування політичних партій у Російській імперії, в т.ч. і партій національних меншин, був Маніфест від 17 жовтня 1905 р., який «дарував населенню незмінні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» [29, с. 118]. Ці норми було закріплено в Основних законах, прийнятих Державною Думою 23 квітня 1906 р. Передбачалося, що пізніше будуть розроблені окремі нормативні акти, які регулюватимуть діяльність союзів. Проте до 1917 р. в Російській імперії не існувало окремого законодавства, що регулювало діяльність політичних організацій і партій. Відповідно всі політичні сили, які прагнули до легалізації, потрапляли під дію того ж законодавства, що і звичайні громадські організації. Тимчасові правила про товариства і союзи від 4 березня 1906 р. забороняли створення товариств, що мали мету, яка суперечила громадській моралі або була заборонена карним законодавством, загрожувала громадському спокою і безпеці, а також заборонялося створення політичних товариств, керівництво яких перебувало за кордоном. Міністр внутрішніх справ мав право закривати на власний розсуд товариства, в яких утворено відділи, а також союзи, якщо діяльність цих товариств і союзів визнавалася ним такою, що «загрожує громадському спокою і безпеці» [5, с. 5, 6]. Нагляд за діяльністю товариств на місцях покладався на новостворені органи влади – губернські присутствія у справах товариств. У таких містах Півдня України, як Одеса, Миколаїв, Керч і Севастополь діяли міські присутствія у справах товариств.
Передбачалося існування товариств, що діяли на підставі статуту і без статуту. Наявність статуту була обов’язковою для всіх товариств, що мали власні відділи, а також для товариств, які бажали отримати право юридичної особи. Для легалізації товариства без статуту губернаторові подавалася заява про відкриття товариства, в якій обов’язково зазначалися: мета діяльності організації; ім’я, по батькові, прізвище, звання і місце мешкання його засновників; район дії організації; порядок обрання правління і його місце знаходження; порядок вступу і вибуття членів товариства. Для статутних товариств передбачалася спеціальна процедура затвердження статуту місцевим присутствієм у справах товариств. Упродовж місяця від подання проекту статуту організації на реєстрацію присутствіє мало дозволити чи заборонити реєстрацію нового товариства [5, с. 6, 8–11]. Отже, легальний статус могли отримати лише цілком лояльні до існуючого режиму політичні сили і громадські об’єднання. Усі інші партії і організації не мали жодних шансів на легалізацію, а відповідно переслідувалися з боку влади. Так, наприклад, 25 листопада 1913 р. до реєстру товариств м. Одеси була внесена чорносотенна організація – «Одеський союз руських людей» [50, с. 3].
Перш ніж перейти до безпосереднього розгляду діяльності конкурентних політичних сил, варто зазначити, що кожен політичний рух має певну динаміку розвитку. Політичні рухи і партії у своєму розвитку проходять кілька етапів. Так, польський соціолог Е. Вятр розрізняє такі стадії, притаманні рухам: 1) стадія утворення передумов руху; 2) стадія артикуляції вимог руху; 3) стадія агітації; 4) стадія розвинутої політичної діяльності; 5) стадія згасання політичного руху. Як зазначає дослідник, названі стадії необов’язково присутні в кожному політичному рухові. В окремих випадках певні етапи розвитку політичного руху можуть бути поєднані чи взагалі відсутні [6, с. 319–321].
На нашу думку, в роки Першої світової війни виявляються ознаки згасання діяльності партій національних меншин у південноукраїнському регіоні. Політичні рухи, завдання яких були реалізовані чи виявилися не здійсненими, переходять до стадії згасання. У випадках, коли рух змінюється, залучає нових прихильників, стадію згасання вдається значно відсунути. Політичний рух припиняється лише тоді, коли зникають соціальні потреби, що призвели до його виникнення, тобто відбувається перетворення соціальної основи руху [6, с. 320, 321]. Згасання діяльності партій національних меншин виявляється у різкому зменшенні кількості парторганізацій, а іноді навіть і повному припиненні їх діяльності на Півдні України. Досить показовими в цьому сенсі є матеріали Департаменту поліції, які досить часто фіксують відсутність будь-якої політичної діяльності з боку певних партій національних меншин в роки війни (Бунду, Гнчак, Дашнакцутюн, Поалей-Ціон тощо).
Як зазначалось, другою після росіян нацменшиною регіону були євреї. У регіоні в роки війни були представлені соціалістичні та консервативні єврейські політичні сили. В умовах війни діяльність єврейських соціалістичних партій і організацій у південноукраїнському регіоні практично припинилася. Однією з найбільш активних і чисельних єврейських партій на Півдні України на початку ХХ ст. був Бунд. Початок війни призвів до розколу в Бунді на франкофільське і германофільське крило. Єврейська громадськість чітко дотримувалася проросійської орієнтації [28, с. 93]. Слід зазначити, що бундівці не мали однозначної позиції щодо війни. Частина партійців підтримала участь Росії у воєнних діях. Так, у січні 1915 р. Одесу відвідав один з лідерів Бунду М. Гольдман (Лібер), що закликав місцевих партійців підтримати політику царського уряду щодо війни [37, с. 122]. Війна сприяла зближенню представників єврейської соціал-демократії та українського національного руху. Члени СВУ Бендзя і Кульчуцький відвідали Швейцарію з метою схилити українські революційні організації і Бунд, що діяли в цій країні, до об’єднання з СВУ [22, с. 128]. Відомий учасник єврейського національного руху історик Бунду М. Рафес зазначав, що в умовах Першої світової війни «в Бунді на Україні росли «самостійницькі» організаційно-політичні тенденції, спільність з іншою частиною Бунду все більш послаблювалася» [44, с. 25].
Напередодні Першої світової на території України не було партійних організацій Бунд, що мали досвід тривалої партійної роботи. Арешти партійців у Херсоні зірвали спробу відновити місцеву організацію. Це спонукало бундівців до активної участі у легальних громадських об’єднаннях. У Катеринославі і Одесі за відсутності партійних організацій на початку війни окремі бундівці працювали в легальних організаціях (кооперативи, професійні спілки, єврейські національні товариства тощо) і намагалися створити в їх осередках групи своїх однодумців. Так, наприклад, під впливом єврейських соціал-демократів перебувала спілка чоботарів у Одесі [7, с. 36, 37].
За даними Н. Бухбиндера, в 1915 р. відновилася політична діяльність партійних осередків Бунду в таких великих центрах Півдня, як Одеса і Катеринослав [1, с. 376, 377]. Проте на серпень 1915 р. в Катеринославі і Катеринославській губернії поліції не вдалося зафіксувати діяльність представників Бунду [13, арк. 1]. З точки зору працівників Департаменту поліції, на 1915 р. сталої партійної організації Бунду в Одесі не існувало, а приїжджі організатори арештовувалися місцевою поліцією, що не дозволяло налагодити партійну роботу в місті. У січні 1915 р. до Одеси прибув член ЦК Бунду М. Гольдман (Лібер), що мав організувати і об’єднати місцевих партійців. Для цього планувалося використати легальні професійні і кооперативні товариства [17, арк. 2, 3]. Після арешту М. Гольдмана активна діяльність Бунду протягом 1915–1916 рр. в Одесі більше не проявлялася [17, арк. 2, 3; 18, арк. 1, 2; 9, арк. 97; 20, арк. 1]. На 1915 р. в інших населених пунктах Херсонщини не існувало партійних організацій. У губернії мешкали окремі партійці. Так, наприклад, у Херсоні мешкали бундівці брати А. і Л. Зелені [14, арк. 27]. На лютий 1917 р., за даними М. Рафеса, в Україні діяло не більш ніж 20 бундівських організацій, у тому числі п’ять на Півдні України – в Одесі, Катеринославі, Бахмуті, Луганську і Маріуполі [44, с.17].
З початком війни в південноукраїнському регіоні пожвавилася діяльність вже діючих єврейських національних товариств – «Товариства охорони здоров’я єврейського населення», «Товариства поширення освіти серед євреїв», «Вільно-економічне товариство» та інших. Активізація національних неполітичних організацій поставила перед бундівцями проблему ставлення до цих організацій. Більшість партійців підтримувала ідею діяльності спеціально-національних товариств у єврейському середовищі. Так, наприклад, член ЦК Бунду Лібер працював у «Вільно-економічному товаристві» і в статусі уповноваженого цієї організації був заарештований в Одесі в січні 1915 р. [1, с. 376]. Робота в легальних організаціях допомогла Бунду подолати внутрішню кризу і посилити зв’язки з громадськістю [28, с. 93]. Отже, діяльність бундівців у південноукраїнському регіоні в період Першої світової війни мала переважно легальний характер і була зосереджена в зареєстрованих національних товариствах.
В умовах політичної бездіяльності в період війни опинилися і представники Єврейської соціалістичної робітничої партії (далі – СЄРП) в Катеринославі. Окремі члени цієї партії переключилися на роботу в єврейських громадських і культурницьких організаціях, де вели пропаганду ідей національно-культурної автономії [43, с. 104]. Варто зазначити, що ідеологічні засади СЄРП були схожі на есерівські. Партія вважала нереальним створення єврейської держави і пропонувала вирішення єврейського питання у Російській імперії на тих же засадах, що і питання інших народів країни. За концепцією СЄРП Росія мала перетворитися у федеративну державу, щоб кожна нація в ній мала можливість створити свій «сейм», який мав вирішувати всі внутрішні проблеми народу [30, с. 41].
До війни Південь України був одним із центрів діяльності партії Поалей-Ціон («Трудящі Сіону»). Виникнувши як громадсько-політичний рух, у складі Всесвітньої сіоністської організації партія поєднувала політичний сіонізм із соціалістичною спрямованістю [30, с. 39]. Стосовно національного питання Поалей-Ціон вимагала надання територіальної автономії на демократичних засадах для євреїв у Палестині [27, с. 462]. Ця політична сила також не виявляла активності в регіоні в роки війни. Наприклад, у 1915 р. за даними Департаменту поліції на Херсонщині при відсутності організацій Поалей-Ціон мешкали окремі партійці [15, арк. 1]. Так, за відомим херсонським поалей-ціоністом А. Речицьким поліція, що вела активне спостереження, не зафіксувала жодних протиправних дій політичного характеру [14, арк. 27]. Окремі партійці мешкали і на Катеринославщині. У травні 1915 р. поліцією під час ліквідації Варшавського комітету Поалей-Ціону було виявлено листування зазначеної парторганізації із С. Штримерамн і Х. Кацом, що мешкали в Катеринославській губернії [46, арк. 104].
У регіоні діяли поодинокі організації сіоністів-соціалістів. Ця політична сила виступала за економічну боротьбу робітничого класу в Росії, а також за утворення єврейської держави на будь-якій території [30, с. 41; 38, с. 140]. Представники Сіоністсько-соціалістичної робітничої партії були активні лише в Єлисаветграді, де лідером сіоністів-соціалістів був місцевий рабин Темкін [14, арк. 27]. Партійці займалися легальною громадською діяльністю – надавали допомогу єврейським біженцям, постраждалим від війни. Сіоністи діяли в рамках «Єлисаветградського комітету піклування про біженців», який очолював Темкін. Проводилася робота з об’єднання єврейських мас, розвитку їхньої національної самосвідомості шляхом вивчення історії єврейства і деяких загальноосвітніх предметів, що мали підготувати маси до сприйняття сіоністських ідей [14, арк. 84 зв., 116 зв]. У 1916 р. група сіоністів-соціалістів при тимчасовому єврейському комітетові допомоги постраждалим від війни у м. Єлисаветград продовжувала роботу з об’єднання єврейських мас під виглядом благодійницьких зібрань. В інших населених пунктах Херсонської губернії поліції не вдалося зафіксувати діяльність сіоністів-соціалістів [19, арк. 1, 5].
Консервативні єврейські організації були представлені сіоністами, які бачили можливість вирішення національного питання лише шляхом еміграції. Південноукраїнські сіоністи продовжували відігравати одну з провідних ролей в сіоністському рухові Російської імперії. У кінці 1914 р. в Одесі діяв сіоністський комітет на чолі з І. Сапіро [9, арк. 96; 51, арк. 13]. А в 1915 р. один з лідерів сіоністського руху в місті М. Усишкін був обраний делегатом на сіоністський з’їзд у Копенгагені [10, арк. 30 зв]. У 1915 р. в Херсоні діяла група сіоністів на чолі з місцевим вчителем Ш. Невельштейном і помічником аптекаря А. Бабецьким, однак організація розкололася через внутрішні протиріччя [10, арк. 17].
На Півдні України розгорнули свою діяльність місцеві осередки молодіжної сіоністської організації «Гехавер». У 1915 р. в Одесі діяв гурток сіоністів «Гехавер». До гуртку входило 14 осіб [11, арк. 9–14]. До організації входили студенти Новоросійського університету і слухачки місцевих жіночих медичних курсів. Одеський «Гехавер» підтримував зв’язки із сіоністськими організаціями інших територій Російської імперії. Так, член одеської організації студент Новоросійського університету І. Фішер брав участь восени 1915 р. у Всеросійському з’їзді сіоністів у Москві [9, арк. 96, 97]. Водночас поліцією не було зафіксовано існування та діяльності в місті виключно сіоністського комітету, а також фактів видання і розповсюдження відповідної літератури [11, арк. 9–14].
У Херсоні також діяв гурток «Гехавер», учасники якого підтримували зв’язки з аналогічною організацією в Одесі. А в липні 1915 р. херсонську організацію відвідав член ЦК «Гехавер» студент Санкт-Петербурзького політехнічного університету А. Ідельсон [10, арк. 17 зв.]. Комітет «Гехавер» розгорнув свою діяльність у м. Балта Херсонської губернії, де займався збором матеріалу про економічне і політичне становище євреїв, які передавалися до Санкт-Петербургу, а потім американському консулові в Росії. Членами комітету були Х. Берштейн (голова і організатор), вчителі Балтського єврейського училища І. Жебін, С. Басман, вчитель громадського училища Е. Зальц [9, арк. 225, 226].
В Одесі неофіційно сіоністська пропаганда велася в рамках «Товариства охорони здоров’я єврейського народу». Так, 7 березня 1915 р. в Одесі організацією було влаштовано спортивне свято. Під час свята активно використовувалися єврейська національна символіка і музика, кінозйомки з життя єврейських поселень в Палестині тощо [21].
Значна частка сіоністських діячів прибула до регіону серед біженців. З початком війни до Катеринослава переїхали представники пінської групи сіоністів на чолі з І. Бергманом. З Вільно до Катеринослава було переведено навчальний заклад, який очолював сіоніст П. Каган [2, с. 122]. Проте варто зазначити, що в умовах війни в регіоні посилилися антисемітські настрої. За даними петроградського Єврейського комітету допомоги жертвам війни, місцева адміністрація досить недружелюбно поставилася до єврейських біженців. Так, у 1915 р. в Катеринославі було зроблено спробу виселити з міста 2,5 тис. біженців. У травні 1915 р. в Сімферополі 3,5 тис. єврейських біженців були етапом вислані до Мелітопольського і Бердянського повітів. Біженці, направлені до повітів Таврійської губернії, мали свободу пересування лише в рамках повіту і сприймалися місцевою владою як адміністративно заслані особи [45, арк. 23, 24, 253]. На початку 1917 р. навіть поліція Таврійській губернії у звітах до Департаменту поліції констатувала посилення антисемітизму серед місцевого населення [8, арк. 1].
Окремо на Півдні України трималися німецькі колоністи. Зберегти їхню національну ідентичність були покликані різні культурно-просвітницькі товариства, що діяли в регіоні. З початком війни в Російській імперії розгорнулася антинімецька кампанія. Суворої дискримінації та утисків зазнала німецька мова. Особливими розпорядженнями було заборонено викладання німецькою в навчальних закладах, навіть у колоніях. Заборонялися релігійні проповіді, вивіски німецькою мовою [48, с. 47; 40, с. 172; 35]. Апофеозом боротьби із «внутрішнім ворогом» стали закон 2 лютого 1915 р. «Про землеволодіння і землекористування у державі Російській австрійських, угорських, німецьких і турецьких підданих» та низка інших нормативних актів. Згідно з цими законами позбавлялися права власності на землю колоністи зазначених національностей, що мали неросійське підданство [49, с. 204]. Усі німецькі товариства було закрито з початком Першої світової війни. Так, у 1914–1915 р. було закрито Південно-руське німецьке товариство, Товариство святого Климента та інші [41, с. 318, 323, 330, 337, 339, 342]. Слід зазначити, що німецьке населення не мало власних політичних організацій. До війни політична активність німців на Півдні України виявлялась у формі участі у консервативних і ліберальних загальноросійських політичних партіях і організаціях [53, с. 140; 3, с. 25; 54, с. 58].
Татарське населення, яке було компактно розселене в південноукраїнському регіоні, становило 1,2 % від загальної кількості населення регіону. Слід зазначити, що політика обмежень проводилася і щодо турецького і татарського населення регіону. На засіданнях Ради міністрів від 31 жовтня та 2 грудня 1914 р. було прийнято рішення про примусове безкоштовне вилучення сухопутних і морських засобів пересування у турецьких підданих [49, с. 205].
Татарські національні організації в умовах війни не виявляли практичної діяльності. Татарське населення не мало однозначного ставлення до війни. Частина кримських татар зайняла позицію підтримки Росії у Першій світовій війни. Свідченням цього стали патріотичні маніфестації татар, що відбулися на початку війни в Алушті і Сімферополі [36].
Інша частина татарського населення Криму мала протурецькі настрої. Група послідовників відомого кримськотатарського просвітника Ісмаїла Гаспринського агітувала за об’єднання мусульман з метою надання допомоги Туреччині під час війни. Ця група кримських татар пропагувала ідею утворення на території Криму турецького протекторату [39, с. 38]. У другій половині 1914 р. кримські татари охоче робили пожертви на потреби Туреччини. Місцевій поліції не вдалося з’ясувати, хто займався збиранням цих коштів і куди вони надходили.
Позиція цієї групи частково солідаризувалася з поглядами консервативних кіл кримськотатарського населення. Варто зазначити, що в 1916 р. місцеву поліцію надзвичайно непокоїла можливість активного розвитку на Півдні панісламістського руху у зв’язку із прибуттям до Криму значної кількості полонених турків для роботи в садах [12, арк. 1 зв]. Отже, початок війни призвів до політичного розколу в середині кримськотатарського населення Півдня України.
Ще однією численною національною меншиною регіону були поляки. Напередодні війни в регіоні діяли організації Польська партія соціалістична. Нам не вдалося виявити факти діяльності цієї політичної сили на Півдні України в умовах війни. Варто зазначити, що війна спричинила переміщення частини підприємств із зони воєнних дій у південноукраїнський регіон. Так, наслідком евакуації стала діяльність у 1915 р. в Олександрівську на заводі «Борман і Шведе» групи робітників на чолі з членом Соціал-демократичної партії Королівства Польського і Литви Ф. Перовським [47, с. 52].
До війни в регіоні також активно діяли вірменські соціалістичні партії – Гнчак і Дашнакцутюн. Метою діяльності Дашнакцутюн було звільнення Західної Вірменії від турецької влади і створення автономної вірменської держави на території Туреччини. Партія мала Східне та Західне бюро. Південноукраїнський регіон належав до сфери діяльності Східного бюро, кордон діяльності якого проходив по лінії Кірасан – Харберт – Тигранакерт – Кавказ – Росія – Персія [26, с. 177]. Партія Гнчак ставила своєю метою встановлення конституційного ладу в Туреччині, Персії, Росії, а також об’єднання всіх вірменських земель і створення самостійної вірменської держави [25, с. 154]. У 1914–1917 рр. Гнчак і Дашнакцутюн практично не виявляли своєї активності в регіоні.
У другій половині 1913 р. поліцією було виявлено, що в Одесі мешкали окремі представники вірменських революційних партій. Однак на 1915 р. політична діяльність членів вірменських партій Дашнакцутюн і Гнчак у місті поліцією не була зафіксована [9, арк. 95; 51, арк. 12 зв]. У регіоні траплялися лише поодинокі випадки агітації на користь Гнчак і Дашнакцутюн. Так, у червні 1915 р. в Севастополі в будинку Тер-Семенова було проведено зібрання вірменів, учасників якого закликали записуватися до партії Гнчак, робити партійні внески і скуповувати зброю у матросів і солдат [16, арк. 2]. За даними В. Корольова, на початку 1917 р. в Таврійській губернії існували нечисленні і розрізнені групи дашнаків [24, с. 18].
Слід зазначити, що внаслідок війни кількість вірменського населення в регіоні дещо зросла. Так, до Криму прибула значна кількість вірменських біженців з Туреччини, яким було надано допомогу місцевою вірменською громадою [33]. Вірмени Півдня України взяли активну участь у наданні допомоги своїм співвітчизникам, які постраждали від війни. Зокрема, Севастопольський вірменський комітет відправив у Тифліс в національне бюро 20 тис. крб. [34].
Війна відкривала перед вірменським населенням Півдня України перспективу зміни політичного статусу їхньої батьківщини. У цих умовах вірменська громада регіону не бажала стояти осторонь загальносвітових подій. У грудні 1914 р. в Одесі відбулася нарада вірменської колонії, під час якої обговорювалося питання організації національних добровільних загонів для участі у війні проти Туреччини і питання пошуку коштів на утримання цих загонів [31]. Севастопольським вірменам вдалося реалізувати задум про організацію національних добровільних загонів. Було організовано дружину добровольців із 35 чоловік для відправки на Кавказ з метою участі у воєнних діях проти Туреччини [32].
За даними Департаменту поліції, члени Гнчак за кордоном у роки війни вели активну агітацію з вербування добровольців у національні дружини, що брали участь у воєнних діях проти Туреччини на Кавказі разом з російськими військами. Партійці збирали кошти для надання допомоги вірменам-біженцям [52, арк. 2, 6]. Ймовірно саме в цьому напрямі розгорнулася діяльність вірменських соціалістів і на Півдні України.
Південь України в умовах Першої світової війни залишався найбільш строкатим у етнічному сенсі регіоном України. Спираючись на теорію Е. Вятра, діяльність партій національних меншин у 1914 – на початку 1917 р. у південноукраїнському регіоні може бути охарактеризована як така, що переживала етап згасання. Незважаючи на те, що в регіоні продовжували діяти нечисленні поодинокі організації єврейських і вірменських політичних сил, їх активність була надзвичайно слабкою, порівняно з 1900–1913 рр. У регіоні були представлені переважно соціалістичні партії національних меншин – Бунд, Поалей-Ціон, соціалісти-сіоністи, Гнчак, Дашнакцутюн. Щодо консервативних партій і організацій національних меншин, то в південноукраїнському регіоні продовжували діяти сіоністські організації. Найбільш активними в роки Першої світової війни серед партій і організацій національних меншин були єврейські. Джерела фінансування політичних сил нацменшин нам не вдалося виявити. Не маємо також даних про видавничу діяльність у роки війни партій національних меншин у південноукраїнському регіоні. Практична діяльність кримськотатарських організацій взагалі не виявляється. Проте доступні нам факти дозволяють припустити, що в роки війни в Криму велася протурецька агітація, бо серед кримськотатарського населення збирали пожертви для Туреччини. Ураховуючи згасання активності власних політичних сил, представники партій національних меншин переключилися на легальні форми діяльності. Так, єврейські соціалісти брали участь у роботі «Товариства охорони здоров’я єврейського населення», «Товариства розповсюдження освіти серед євреїв», «Вільно-економічного товариства», кооперативів тощо, а вірмени збирали кошти на потреби біженців, організовували добровільні дружини для участі у воєнних діях проти Туреччини.
Бібліографічні посилання
1. Бухбиндер Н. А. История еврейского рабочего движения в России. По неизданным архивным материалам / Н. А. Бухбиндер. – Л. : Академическое издание, 1925. – 388 с.
2. Быстряков А. Г. Очерки истории сионистского движения в Екатеринославе / А. Г. Быстряков. – Д. : ТДУ «Босфор», 2008. – 180 с.
3. В – вой О. Немецкое землевладение на Украине // Украинская жизнь (Санкт-Петербург). – 1915. – № 10. – С. 25–35.
4. Верменич Я. В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування / Я. В. Верменич. – К. : Інститут історії України НАН України, 2009. – Ч.1. – 364 с.
5. Высочайше учрежденные 4 марта 1906 г. временные правила о союзах и обществах // Закон 4-го марта 1906 года о союзах и обществах с последующими к нему разъяснениями Правительствующего Сената и Министерства внутренних дел. – СПб. : Типография Министерства внутренних дел, 1906. – 58 с.
6. Вятр Е. Социология политических отношений / Е. Вятр. – М. : Издательство «Прогресс», 1979. – 464 с.
7. Гусєв В. Бунд в Україні часів Першої світової війни / В. Гусєв // Запорожские еврейские чтения. Вып. 2. – Запорожье : «Этта-Пресс», 1998. – С. 36–40.
8. Державний архів Російської Федерації (далі – ДАРФ). – Ф. 102. – 4 діловодство, оп. 1916 р., спр. 71, ч. 9.
9. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 167 ч. 51.
10. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 44 ч. 51 л. Б.
11. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 44 ч. 51 л. В.
12. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1916 р., спр. 74 ч. 75 л. Б.
13. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 6 ч. 22 л. В.
14. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 167 ч. 89.
15. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 22 ч. 89 л. В.
16. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 29 ч.74.
17. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 6 ч. 51.
18. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1915 р., спр. 6 ч. 51 л. В.
19. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1916 р., спр. 4 ч. 89 л. В.
20. ДАРФ. – Ф. 102. – Спеціальний відділ, оп. 1916 р., спр. 6 ч. 51 л. В.
21. Еврейский студент (Санкт-Петербург). – 1915. – 1 мая (№6).
22. Записки об украинском движении за 1914–1916 годы с кратким очерком этого движения как сепаратиско-революционного движения среди населения Малороссии // «Украинская» болезнь русской нации. – М. : Имперская традиция, 2004. – С. 105–174.
23. Королёв В. И. Действовать энергично и по закону. История политической полиции Крыма / В. И. Королев. – Симферополь : АнтиквА. 2007. – 196 с.
24. Королев В. И. Возникновение политических партий в Таврийской губернии / В. И. Королев. – Симферополь : Таврия, 1993. – 42 с.
25. Кривенький В. «Гнчак» / В. Кривенький // Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века. Энциклопедия. – М. : РОССПЭН, 1996. – С. 154–155.
26. Кривенький В.«Дашнакцутюн» / В. Кривенький // Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века. Энциклопедия. – М. : РОССПЭН, 1996. – С. 177–179.
27. Кривенький В. «Поалей-Цион», Евр. с.-д. рабочая партия «Поалей-Цион» / В. Кривенький // Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века : Энциклопедия. – М. : РОССПЭН, 1996. – С. 461–463.
28. Кривенький В. Бунд, Всероссийский еврейский рабочий союз в Литве, Польше и России / В. Кривенький // Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века : Энциклопедия. – М. : РОССПЭН, 1996. – С. 92–94.
29. Манифест Николая ІІ «Об усовершенствовании государственного порядка» // Программы политических партий и организаций России конца ХІХ – ХХ века. – Ростов н/Д : Издательство Ростов. ун-та, 1992. – С. 118.
30. Найман О. Формування ідейно-політичних засад єврейських партій та угруповань України на початку ХХ століття / О. Найман // Відродження. Часопис з питань культури та освіти національних меншин України. – 1998. – № 6. – С. 39–44.
31. Новый мир (Нью-Йорк). – 1914. – 21 декабря (№ 237).
32. Новый мир (Нью-Йорк). – 1915. – 11 февраля (№ 282).
33. Новый мир (Нью-Йорк). – 1915. – 16 января (№ 260).
34. Новый мир (Нью-Йорк). – 1915. – 17 февраля (№287).
35. Области и народы. Издание Общества единения народностей России (Санкт-Петербург). – 1914. – № 8 (1 декабря).
36. Области и народы. Издание Общества единения народностей России (Санкт-Петербург). – 1914. – № 3, 4, 5 (1 сентября).
37. Очерки истории Одесской областной партийной организации. – О. : «Маяк», 1981. – 340 с.
38. Павко А. Єврейські політичні партії в Україні на межі ХІХ–ХХ століть: особливості ідеології та діяльності / А. Павко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2001. – Вип. ХVI. – С. 131–146.
39. Пащеня В. Н. Этногосударственное строительство в Крыму в первой половине ХХ века (1900–1945 гг.) / В. Н. Пащеня. – Симферополь : Таврич. нац. ун-т им. В.И.Вернадского, 2008. – 264 с.
40. Плесская Э. Одесса / Э. Плесская // Немцы Украины. Пилотный сборник. – М. : Обществ. Академия наук росс. немцев; Ин-т укр.-нем. исследований ДНУ, 2002. – С. 171–179.
41. Плесская-Зебольд Э. Г. Одесские немцы. 1803–1920 / Э. Г. Плесская-Зебольд. – О. : Издательство «ТЭС», 1999. – 520 с.
42. Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века. Энциклопедия. – М. : РОССПЭН, 1996.
43. Равич-Черкасский М. 12–14 годы в Екатеринославе / М. Равич-Черкасский // Летопись революции. – 1923. – №2. – С. 102–111.
44. Рафес М. Два года революции на Украине. Революция и раскол «Бунда» / М. Рафес. – М. : Государственное издание, 1920. – 168 с.
45. Російський державний архів суспільно-політичної історії (далі – РДАСПІ). – Ф. 271, оп. 2, спр. 129.
46. РДАСПІ. – Ф. 272, оп. 1, спр. 557.
47. Сидорчук М. Т. Більшовики України у Першій світовій війні і Лютневій революції / М. Т. Сидорчук. – Л. : Вид-во Львів. ун-ту, 1966. – 268 c.
48. Турченко Г. Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.) / Г. Ф. Турченко. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – 324 с.
49. Турченко Г. Ф. Зміни в етнічному складі населення південноукраїнського регіону у роки Першої світової війни / Г. Ф. Турченко // Культура народов Причерноморья. – 2002. – № 43. – С. 202–207.
50. Устав общества «Одесский союз русских людей». – Одесса : Тип. Общества «Русск. Речь», 1914. – 14 с.
51. Центральний державний історичний архів України у м. Київ (далі – ЦДІАУК). – Ф. 385, оп. 2, спр. 139.
52. ЦДІАУК. – Ф. 386, оп. 7, спр. 90.
53. Шелохаев В. В.Партия октябристов в первой российской революции / В. В. Шелохаев. – М. : Изд-во «Наука», 1987. – 160 с.
54. Ясир М. Д. З діяльності партійних осередків октябристів на Україні в 1905–1907 рр. / М. Д. Ясир // Наукові праці з питань політичної історії. Міжвідом. наук. зб. – К. : «Либідь», 1992. – Вип. 172. – С. 56–71.
Надійшла до редколегії 10.09.2010.
УДК 94(477) «1917»
О. В. Михайлюк*, О. С. Бабічева**
*Національна металургійна академія України
**Дніпродзержинський державний технічний університет