Культурне життя україни 70-х - 90-х рр
Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції. У 1897 р. в Російській імперії налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали вищу освіту. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття величезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. 75-80 % складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки. Із 12 7 тисяч осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило, що більшим було місто, то менше мешкало в ньому українців. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р, — до 16 %.
Осередками культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції, стали міста. Оскільки неукраїнські мешканці міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистами, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.
Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, у них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Коли розпочалися промислове зростання та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Навіть Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла відстоювати інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.
Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культурної еліти нації Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії, зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів — французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.
Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір'я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.
У XIX ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно прибраною до рук Росією. Усі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури — такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, — поступилися місцем загально-російському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі. Боротьба за політичні інтереси старої України закінчилась за відсутністю об'єкта цієї боротьби.
Урядова політика цього періоду прагнула певної мети — досягти остаточного злиття українців з панівною народністю і знищити шкідливе для останньої усвідомлення своєї національної особливості в українському населенні.
Проте національне життя на Україні не- зникло: воно в цей час почало відроджуватись у нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки зверненню українських письменників до живої народної мови набула значного розвитку і зробилась могутнім фактором національного українського руху оновлена література, близька широким масамукраїнського населення.
Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина Та нові суспільні умови його життя в місті. Одним словом, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів то^ гочасного життя;
Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція.
У другій половині XIX ст. в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.
Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вищих навчальних закладів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві ще в 1859 р.
Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою.
Видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 18 липня 1863 року циркуляру про заборону української мови фактично наклало заборону на видання українською мовою книг «як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу». Дозволялося публікувати українською мовою лише твори «красного письменства», але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури.
На початку 70-х років цензурні утиски дещо зменшилися, поновили свою роботу громади. їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу зі складання словника української мови, збирання фольклору, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали українською мовою твори російських письменників, створювали освітні гуртки, тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю.
У 1873 р. членам Київської громади для розширення наукової діяльності вдалося добитися відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
У середині і другій половині 70-х років під впливом розгортання революційної боротьби почали з'являтися молодіжні гуртки — молоді громади. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи.
Одночасно з тим, що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг; йшли в села вивчати мову й звичаї селян, розповсюджувати серед них популярні книжечки, працювати вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшли на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до заґальноросійського народницького руху.
Це цікаво
Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія «для припинення українофільської пропаганди», яка оцінила громадівський рух як «польсько-австрійську інтригу» і «сепаратизм», підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою Емського акта 1876 р.
За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети «Киевский телеграф».
Емський акт 1876 р. як один з проявів гнобительської політики царизму гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.
Після видання Емськогоакта 1876р., закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, із спадом революційної. ситуації, що складалася в 1879-1881 рр., та з наростанням реакції на початку 80-х років українські гуртки — громади здебільшого припинили свою роботу, а діяльність Тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований, аполітичний, безідейний культурницький характер.
Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого в Києві у 1873 р., а з 1882 р. групувалися навколо відкритого в Києві історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» (1882-1906). Цей журнал був заснований за ініціативи і при діяльній участі істориків 0. Лазаревського, В. Антоновича, Ф. Лебединцева і видавався за матеріальної допомоги українського цукрозаводчика В. Симиренка та поміщика, громадського і культурного діяча В. Тарновського. Журнал виходив до 1907 року, коли його було перетворено на щомісячний журнал «Україна».