Кримська конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії. 2 страница
Важливого значення надавалося добору і підготовці явочних квартир, зв'язкових через відсутність технічних засобів. Зокрема в Києві було підібрано 64 явочних квартир, у Харкові – 55, Сумській області – 100, Одеській – 104, Ворошиловградській – 120.
Ретельно підбирались зв'язківці, серед яких багато було молоді, дівчат, жінок. Серед них по Києву М.Я. Гурська, О.С. Козак, Н.Ф. Малиновська, М.С. Родіна. Дніпропетровській області – Н.О. Сарана, В.Я. Портенко, по Донбасу – П. І. Колодін, Сумській – П.Ю. Вікторов, по Полтавській – Л.О. Бугорська, Харківській – А.П. Коротун.
В Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях створено Дистрикт Галичина. Організованим групам, які засилалися КПУ в ці області важче було туди пробитись, бо крім лінії фронту доводилось проходити кордони дистрикту.
Однак на початок війни не було створено єдиного керівного центру, що приводило до доблювання і прорахунків. У молодих керівників не було досвіду роботи. З швидким просуванням ворога партійні комітети створювались поспіхом, без підготовки і інструктурування. Все це було однією з причин помилок, провалів і загибелі багатьох підпільників. Протягом 1941 р. роботу в тилу змогли наладити лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів партії, 4 обкоми комсомолу.
Найбільш успішно діяли підпільні обкоми створені на базі партизанських загонів. Чернігівський підпільний обком партії, який діяв на базі партизанського загону очолюваного М.М. Попудренком налагодили зв'язки з підпільними організаціями на півночі області. Під їх керівництвом почали роботу Холменський, Іваницький, Грем’яницький, Носівський райкоми партії.
Полтавський підпільний обком під керівництвом С.Ф. Кондратенка, Г.Ф. Яценка дислокувалися в розташуванні партизанських загонів в Гадяцькому лісі. Під їх керівництвом розпочали роботу Гадяцький, Лохвицький, Лубенський, Сенчанський, Миргородський, Зінківський підпільні райкоми партії та 25 партійних осередків. З перших днів окупації Полтави створено підпільну комсомольську організацію Лялею Убийвовк. Писала листівки до народу закликаючи до боротьби з ворогом. В одній з них писала: «Народе мій! 28 квітня на вулицях Гребінки німецькі варвари давили наших військовополонених. Кров батьків і братів наших кличе до помсти. Кров за кров! Смерть за смерть!». Внизу підпис: «Нескорена Полтавчанка».
Підпільниця згуртувала біля себе 20 товаришів-комсомольців. Встановила зв’язок з партизанським загоном Жарова, який діяв у диканських лісах. Протягом шість місяців систематично приймали повідомлення по радіо з Москви, друкували листівки і розповсюджували серед населення.
Підпільники дізнавшись, що в сараї під колючим дротом утримуються військовополонені налагодили зв’язок з лікарем і домовились про проведення агітаційної роботи. Передавали листівки лікареві, який читав їх хворим. Визволили з полону 18 радянських військовополонених.
У травні 1942 р. радянські війська в районі Харкова почали наступ. Підпільники озброївшись хотіли завдати удару фашистам з тилу, але були схоплені. В листах до рідних Ляля з в’язниці писала, що життя куплене ціною підлості, гірше від смерті. 26 травня 1942 р. підпільники були розстріляні.
Під керівництвом Кіровоградського обкому партії на чолі з П.К. Василиною та М.М. Скирдою вели роботу Новопразька, Світлопільська, Знам’янська, Єлизаветградська підпільні партійні організації.
Розгорнув роботу Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташиновим, Д.Г. Садовниченком, Харківський – І. І. Бакуліним. Сталінський – С.М. Щетиніним, Одеський – О.П. Петровським, С.С. Сухарєвим, Ворошиловградський – І. М. Яковенком, С.О. Стеценком, Сумський – О. І. Антоновим, Кам’янець-Подільський – І. К. Николюком. Не довго діяли Чернівецький, Станіславський, Ізмаїльський підпільні обкоми. Не змогли вийти в задані райони керівники Вінницького, Дрогобицького, Львівського, Ровенського, Тернопільського обкомів партії. Не закріпились в тилу ворога Запоріжський, Миколаївський, Волинський.
Під керівництвом партійних організацій розгорнула роботу сітка комсомольського підпілля. Розпочали роботу Харківський, Запоріжський, Київський, Сумський підпільні обкоми комсомолу. Київський міськком ЛКСМУ, Холминський райком ЛКСМУ, організував комсомольську організацію «Так починалось життя» під керівництвом М. Єременко.
Вироблено завдання:
* вести агітаційно-масову роботу серед населення, мобілізувати народ на боротьбу з ворогом;
* зривати заходи намічені німцями;
* допомагати партизанському загонові зброєю, продовольсьвом, надсилати поповнення.
Взяли на себе обслуговування партизанів – прали білизну, пекли хліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів. Підготували в партизани 400 чоловік. Налагодили друк листівок. За 5 місяців видрукували і поширили 16000 листівок і зведень Радянського Інформбюро. Розклеювали на стінах будинків, парканах, телефонних стовпах групами по 3–6 чоловік з балалайкою, гітарею, піснею.
2 березня 1942 р. почались арешти. Багато перевиховувались в лісі, однак були схоплені керівник Микола Яременко і активні члени О. Омельченко, Ф. Резиченко, Ф. Внукова. «Комсомольці не здаються. Помираємо за Батьківщину» – останні їх слова, написані на брудній тюремній стіні.
Важливе місце у діяльності підпілля займала масово-політична робота серед населення. Широко використовували пресу. На Україну перисилались газети «Правда», «Відомості», «Комсомольська правда», «Красная звезда», «Комуніст», «Советская Украина». Через кожних два дні тиражем 100 тис. примірників виходила газета «За Радянську Україну». Політорганами Південного фронту за період з 1 вересня до 5 грудня 1941 р. було розкидано над територією Південних областей України 20 млн. примірників листівок, 283 тис. газет, 8800 примірників газети «Правда». Однак багато література не доходило до місця призначення. Метою було налагодити видавництво в тилу ворога, що було важко в умовах конспірації, відсутності паперу, друкарських засобів, спеціалістів. У вересні 1941 р. вийшла в світ перша друкована листівка Чернігівського обкому партії. Видавали листівки Миргородський підпільний райком Полтавської області, Ямський – Сталінської області, Одеський приміський райком партії. Багато листівок писалось в ручну.
Листівки розповсюджувались на базарах, підприємствах, церквах, на дошках оголошеньпоряд з німецькими оголошеннями.
Сім разів на добу звучали радіопередачі центрального радіо. Вони включали інформацію Радінформбюро, інформацію ТАРС, матеріали про становище на фронтах і тилу, про героїв війни, розгортання партизансько-підпільної боротьби. Створено радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві. В ідеологічній діяльності підпілля найпоширенішою формою була усна пропаганда і агітація, індивідуальні і групові бесіди, читка газет і листівок, організоване прослуховування радіопередач.
У селах проводились мітинги, збори, влаштовувались лекції і доповіді секретарів підпільних партійних комітетів, керівників партизанських формувань, агітаторів, концерти художньої самодіяльності, перегляд фільмів.
Особливо поширеними в містах і промислових центрах був саботаж економічних дій німців. Кваліфіковані робочі, інженери, техніки, службовці тікали в села приховуючи свої спеціальності, працювали сторожами, двірниками. Під керівництвом підпільників виводилось з ладу заводське устаткування, телефонна сітка, зрив виконання виробничих завдань. Де було введено в дію деякі мілкі чи окремі цехи, шахти робочі систематично зривали роботу.
Внаслідок саботажу робітників і службовців німці не змогли налагодити роботу великих промислових підприємств у Горлівці, Сталіно, Макіївці, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі. Під керівництвом підпільних організацій селяни зривали польові роботи, ремонти збиральних машин, поставки хліба та сільськогосподарських продуктів.
У вересні 1941 р. київські підпільники здійснили диверсії на станції Київ-Товарна, в цехах Київського паравозоремонтного заводу, залізничних майстернях, депо, водокачці, фабриках ім. О.М. Горького та ім. Рози Люксембург. Перешкоджали відбудові мостів через Дніпро, заводів «Більшовик», «Ленінська кузня». Восени 1941 р. диверсії на аеродромах Харкова і Чугуєва.
Підпільні організації перешкоджали вивозу населення на роботу до Німеччини, нападали на біржі праці, знищували документацію, виготовляля фальшиві документи звільнення з роботи за станом здоров’я.
Радянським партизанам значну допомогу надавали члени підпільних організацій в здійсненні диверсійних актів на комунікаціях, воєнних об’єктах, розгромі гарнізонів і поліцейських участків. Використовувалися в якості провідників при форсуванні водних перешкод під час рейдів, при здійсненні бойових дій в населених пунктах. Розвідники партизанських загонів широко використовували конспіративні та явочні квартири. Найважливіша допомога була в південних, мало лісових і степових районах України. Надавали інформацію не лише про місцезнаходження ворога, але і його дислокацію за межами контролюючих зон. На основі цих даних планувалась бойова і агітаційно-масова діяльність, зривались ідеологічні, політичні, економічні, воєнні заходи німців. Підпільники попереджали про каральні акції..
З метою покращення керівництва партизанським рухом за рішенням ГКО 30 травня 1942 р. при ставці Верховного Головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП У Білорусії П.К. Пономаренком, при воєнних радах фронтів штаби партизанського руху.
При Воєнній Раді Південно-Західного напряму створено Український Штаб партизанського руху.
Начальником штабу призначено Т.А. Строкача, членами штабу М.С. Співак, А.Н. Зленко.
В перші дні роботи виникло ряд проблем:
* не мав в розпорядженні радіостанцій, авіатранспорту, озброєння, боєприпасів, медикаментів інших матеріальних засобів;
* постійна зміна місцезнаходження.
Літом 1942 р. УШПД розробив план бойових дій партизанських формувань на Україні.
5 вересня 1942 р. видано указ наркома оборони СРСР І. В. Сталіна «Про завдання партизанського руху». В ньому містились конкретні установи і директиви ЦК партії з наступного розвитку всіх форм народної боротьби і посилення бойових дій партизан, особливо по укріпленню партизанських формувань, створення бойових резервів.
2 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП розглянуло питання про розвиток партизанського руху на Україні, прийнято рішення про створення вузького не легального ЦК КП У з числа основного ЦК КП У і керівників великих партизанських формувань в складі 17 чоловік.
Державний комітет Оборони 11 жовтня 1942 р. прийняв спеціальну постанову про розвиток партизанського руху на Україні. Мова йшла про посилення руху в Правобережних областях, де проходили важливі залізнодорожні і шосейні магістралі.
Розроблено оперативний план на жовтень-листопад 1942 р. Передбачалось направити в німецький тил ряд нових оперативних груп і партизанських організаторів, перидослокацію загонів в інші регіони, провести рейди під проводом С.А. Ковпака, А.Н. Сабурова на Правобережжя.
Осінню 1942 р. на Україну направлено дві оперативні групи на чолі з Я. І Мельником в Сумську область, С.Ф. Маликовим в Житомирську. Для зв’язку з Чернігівським партизанським загоном до кінця жовтня 1942 р. десантована спеціальна група з представників УШПД, ЦК ВЛСМ, ЦКЛКСМУС.
Важливу роль в координації дій партизанських загонів і з’єднань відігравали також штаби областей створені в тилу ворога. Перший був організований осінню 1941 р. на Чернігівщині на чолі з А.Ф. Федоровим. На початку грудня 1942 р. два штаби в Київській і Житомирській областях на чолі з командирами з’єднань С.А. Ковпаком та А.Н. Сабуровим. В січні 1943 р. сформований штаб по Сумській області. В різний час його очолювали Я. І. Мельник, П.Ф. Куманек. Їх завдання було:
* виявлення скритих резервів і створення на їх базі загонів і диверсійних груп;
* поставка партизанськими загонами і групами завдань і організація їх взаємодії;
* підтримка зв’язку з всіма партизанськими загонами області;
* організація розвідки і передача одержаної інформації УШПР.
Весною 1943 р. створюються штаби партизанського руху по Вінницькій, Волинській, Кам’янець-Подільський, Рівенській областях. Начальником штабу в Чернігівській області став Н.Н. Попудренко.
Літом 1942 р. в загони були організовані спеціальні розвідгрупи. В центральному і республіканських штабах партизанської боротьби створювались розвідвідділи. Згідно з постановою ГКО 30 травня 1942 р. в їх функції входило:
* вивчати і висвітлювати політичне, економічне становище в тилу ворога;
* організовувати розвідку і одержання розвідданих: розташування, рух, склад військ і штабів, місцезнаходження аеродромів, складів, хімічних баз, техніки.
Отже, з створенням центральних органів керівництва партизанським рухом було переможено ряд недоліків його організації, характерних для початкового етапу, досягнута необхідна координація дій партизанських формувань різних типів, вирішено організаційні і технічні проблеми, забезпечена більш тісна і оперативна взаємодія з армійським керівництвом, досягнута необхідна територіальна крнцентрація партизанських сил.
Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби
Восени 1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ході наради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетом ВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді було виділено 5 загонів з з’єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7 загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з’єднання А.Н. Сабурова в кількості 1617 чол..
Про завдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..
26 жовтня 1942 р. з’єднання С.А. Ковпака і А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельними маршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з’єднання майже одночасно підійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопада з’єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської області БССР, з’єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромлені німецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло в село Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті Мальчиці Поліської області. За 14 днів обидва з’єднання пройшли більше 300 км., пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсували Дніпро. До кінця листопада 1942 р. з’єднання виконали поставлені завдання, вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час було форсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.
Вперше в історії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км. По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській, Житомирській.
12 листопада 1942 р. утверджено план на лютий-березень 1943 р. ЦК КП У. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області – загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської – Федорова, Сумської – Мельника, Щебетуна, Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській – Воронцова, Кіровоградської – Семенчука.
В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішення про формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської і Брянської областей з’єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко, харківський загін Н. І. Воронцова, кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари по залізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа, Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв’язок з підпільниками і партизанськими загонами.
Степовий рейд розпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов, проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє, Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5 залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне, Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградську область
До середини березня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеській області. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.
Успішні рейди на Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова, І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейд з Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною і літом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської області здійснило з'єднання Наумова М. І.. 12 червня 1943 року перед початком Курської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання – знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак це завдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино, Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..
З'єднання Я. І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд – зх Черкас за наказом керівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло в Житомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирської області, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області було створено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік. В другій половині жовтня підірвали шість залізно – дорожніх ешелонів, зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.
В липні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У 1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли Радянська Армія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанам вдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуацію німецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км. одноколійного залізничного шляху.
У 1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутних військ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стає нині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, з загонами встановлено постійний радіозв'язок кур’єрське сполучення, налагоджено постачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічується близько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діють у районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часом партизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільському господарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті. Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти них мусять оперативні відділи армій і фронтів».
Наслідком цього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, яке їх підтримувало.
Отже, як ми бачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійний зв’язок з військовим командуванням та московським керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пустити під укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрів залізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби. Втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.
На кінець 1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв’язок з партійним підпіллям і партизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партій діставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв’язкових.
На кінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені в тил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільних обкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.
В Маріуполі діяли 10 підпільних груп. Зокрема, група П.С. Дьоміна надавала допомогу розвідникам Чорноморського військово-морського флоту, переправляли на рибальських баркасах через Азовське море радянських військовополонених, населення, що втекло з таборів.
Підпільно-партійна організація під керівництвом В.Д. Авдєєва об’єднувала в Сталіно 11 груп, чисельністю 150 чоловік. За період з червня по вересень 1943 року багато разів порушували зв’язок навколо міста, організували аварію 4 поїздів, підірвали 17 паравозів, 2 танки, 8 автомашин, висадили в повітря артилерійський склад, спалили 6 електромоторів, підірвали водопровід на станції Мушнятове, знищили понад 300 солдатів і офіцерів. Загін «За Батьківщину» під керівництвом І. П. Дунаєва висадив в повітря і зруйнував 4 мости, 3 склади, вивів з ладу 50 паравозів і 30 вагонів, систематично порушували залізничне постачання і телеграфний зв’язок, паралізувало всі спроби окупантів пустити Зціївську ДРЕС та інші підприємства.
На Дарницькому вагоноремонтному заводі боролася з ворогом підпільна організація під керівництвом Л.М. Воробйова. Її групи були в шести цехах заводу. Вагони ремонтували так, щоб викликати аварію поїздів на дорогах. Підірвали котельню, спалили гараж, вивели з ладу підйомний кран. Організація добувала зброю, готувала людей до бойових операцій.
Проскурівські підпільні групи організували 589 диверсійних актів з них 22 аварії поїздів, спалили депо станції Гречани, вивели з ладу 18 літаків.
Уміло і уважно діяли патріоти станції Дніпропетровськ, Київ, Лозова, Сарни, Ковель та інших великих залізничних вузлів.
Стрийська група на чолі з Василем Грициком виводили з ладу електромотори в токарному цеху, пошкодили магістральний газопровід, організували аварію двох поїздів на станціях Гайлів і Нежухів. Великий склад з запасними частинами для паровозів і дивізійні склади пального знищили шепетівські підпільники.
Радянські підпільні групи в Галичині створені у 1941 році на початку 1942 об’єдналися в організацію під назвою «Народна гвардія імені Івана Франка»: групи В.А. Грушка, А.П. Колубена, Н.Д. Березіна, Т.А. Таєвського, К.М. Пелехатого кількістю 100 чоловік. Діяла на території Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Станіславської областей міста Золочів, Городок, Красне, Винники, Рава-Руська, Дрогобич, Самбір, Борислав, Косові, Коломиї.
В кінці вересня 1942 року в місті Краснодоні Ворошиловградської області створена організація «Молода гвардія». В штаб увійшли Іван Туркенич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич. Пізніше Люба Шевцова і Уляна Громова. Організація була розбита на окремі групи, особовий склад підбирався по територіальному принципу з врахуванням дружніх стосунків.
Налагодили видавництво листівок, спочатку писали від руки, пізніше з допомогою шрифту, мали свою топографію. Для зручності місто поділили на участки. Розклеювали ввечері парами, щоб зменшити підозри. В них містились повідомлення Радянського Інформбюро, про становище на фронтах, заклики до населення чинити опір окупантам. Всього випустили 300 найменувань тиражем до 5 тисяч екземплярів. Підпільники підривали автомашини, визволяли радянських військовополонених. Внаслідок їх діяльності в Красно доні не була відновлена жодна шахта. 5 грудня 1942 року спалили «біржу праці» і тим самим врятували сотні юнаків і дівчат від німецького рабства. Підпалювали скирти хліба, перешкоджали вивозу до Німеччини худоби, продуктів.
В приміщенні клубу імені Горького німці намагалися створити свій клуб, для залучення молоді, об’явили запис в самодіяльні гуртки. Директором встроявся Женя Мошков, адміністратором Ваня Земнухов. Сюди ж вступило багато молодогвардійців. Це дало змогу збиратись великими групами під виглядом репетицій, пізно повертатись додому, без перешкод спілкуватись з молоддю.
Готуючись до бойових дій на кінець грудня 1942 року добули різними способами 15 автоматів 80 гвинтівок, 300 гранат, 15000 патронів, 65 кг. вибухових речовин. Зрада не дала можливості закінчити ці приготування. 15–16 квітня 1943 року було кинуто в шурф шахти 72 герої Краснодону – 11 комуністів-підпільників, 49 молодогвардійців – І. М. Громову, О.О. Дубровіна, І. О. Земнухова, С.Г. Тюленіна. Четверо було розстріляно – О.В. Кошового, Л.Г. Шевцову, В.Ф. Суботіна, Д. І. Огурцова.
Організаторами підпільних груп виступали також вчителі – в селі Констянтинівці Запоріжської області – Н.Ф. Красутський, Сімферополі – О.А. Волошинова. Багато допомагав чоловік Волошинової Іван колишній викладач географії в педагогічному інституті. Здібний художник підробляв німецькі печатки, документи. Чудовими організаторами були також вчителі А.З. Одуха, В.М. Яремчик, Ю.О. Збанацький.
Багато підпільних груп переходило до збройної боротьби. Яскравим свідченням є павлоградське та варвинське повстання.
На початок 1944 року в окупованих районах Правобережжя і західних областях України діяло 9 підпільних центрів, 39 підпільних міських і районних комітетів КП У, 4 обкоми, 16 райкомів ЛКСМУ, 300 інших організацій і груп. Обкоми і більшість райкомів знаходились в складі партизанських формувань. Секретарі обкомів партії очолювали партизанські з’єднання і обласні штаби партизанського руху. Секретарі підпільних райкомів партії були командирами і комісарами партизанських загонів. Таке поєднання політичного і воєнного керівництва давало великі переваги в організації масово-політичної роботи і проведенню бойових дій, посиленню зв'язку і взаємодопомоги підпільних організацій і партизан. Партійні комітети опираючись на бойову силу партизанських формувань несли менші втрати в людях. Партійні центри південних областей і більшості західних не маючи такої можливості, не могли широко розгорнути організаційну боротьбу населення в тилу ворога.
З зростанням чисельності учасників боротьби гостро відчувалася нестача зброї. Негативним було те, що в 1944 році на окуповану територію України направлялись лише групи організаторів партизанського руху, диверсійні і розвідувальні групи, майже зовсім не надсилались уповноважені ЦК КП У партійні організатори та інші відповідальні керівники партійного підпілля. Не було вжито всіх заходів по відновленню підпільних обкомів партії в Миколаївській і Одеській областях, по створенню керівних партійних центрів в Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій областях, налагодженню зв’язку з підпільними організаціями.
Наприкінці 1943 року у зв’язку з визволенням Лівобережної та частково Правобережної України, вийшли в радянський тил і були розформовані з’єднання під командуванням І. М. Бовкуна, І. Д. Діброва, Ю.О. Збанацького, Ф. І. Короткова, М.Г. Салая, М.Р. Соболєва, 23 великих партизанських загони Д.Ф. Гарячого, О. Є. Кривця, Є. І. Петрова, дрібні розвідувально-диверсійні бойові групи.
В січні 1944 року на обліку УШПР було 31 з'єднання, 81 самостійно діючий загін чисельністю 47,8 тисяч бійців. Кількісне зростання партизанських формувань відбувалося до літа 1944 року. За постановою ДКО СРСР від 13 січня 1944 року Центральний штаб партизанського руху розформовано, керівництво партизанським рухом покладено на центральні комітети комуністичних партій союзних республік, обласні комітети партій на республіканські обласні штаби.
Продовжувалась підготовка радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, керівників руху. Через «Овруцький коридор» завезено медикаменти, озброєння, боєприпаси, спорядження, евакуйовано поранених.
У січні 1944 року затверджено план бойових дій партизанських загонів на січень-березень. Завдання:
* посилити дійову допомогу регулярним військам в наступі;
* захищати населення від знищення і забрання на роботи до Німеччини;
* зривати плани німців, щодо пограбування народного майна. З січня по липень 1944 року на Правобережжі і західних областях створено 101 партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальні групи. Тісно взаємодіючи з регулярними військами партизани посилили удари по комунікаціях, дезорганізували тил противника, захоплювали переправи і мости на річках, утримували їх до підходу радянських військ.
Партизани самостійно і з частинами Червоної Армії визволили 45 міст, райцентрів, залізничних станцій. Створивши на Поліссі великий партизанський край, партизани надійно прикривали правий фланг Першого Українського фронту, контролювали комунікації, стежили за пересуванням сил супротивника. Особливо активно діяло з'єднання А.Н. Сабурова, що очищало території між річками Стирь і Стохід південної залізничної лінії Сарни-Ковель. Радянські партизани допомогли Червоній Армії в звільненні міста Рівне, тут діяла партизанська бригада Ю.М. Собесяка, що складалася переважно з поляків.