Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств та організацій
Норми національного цивільного процесуального законодавства вказують види підсудності. Як правило, це предметна (родова) та територіальна підсудність. Перша ґрунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розташування судів. Нормативні акти багатьох країн також встановлюють договірну та виключну підсудність. Але зазначені види розподілу компетенції передбачені для спорів, які виникають у національній системі. У свою чергу міжнародна підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає в тому, що національні суди компетентні розглядати спір, ускладнений іноземним елементом, а спеціальна підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору.
Сучасній світовій системі відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності: 1) за ознакою громадянства фізичної особи або «національності» юридичної особи — сторони в справі; 2) за ознакою місце проживання чи місцезнаходження відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом; 3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної країни; 4) за місцем знаходження спірної речі; 5) за наявності іншого зв'язку спірної справи з територією даної держави, зокрема місця заподіяння школи.
У зв'язку з наявністю в законодавстві норм про різні види та способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції. Зміст цієї проблеми полягає в тому, що провадження по справі в спорі між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене в судах кількох іноземних держав або міжнародному комерційному арбітражі. З огляду на це виникає проблема можливості прийняття позовної заяви, порушення провадження по справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо в суді іноземної держави, міжнародному комерційному арбітражі порушено провадження або винесено рішення по спору між тими сторонами, про той ж предмет і з тих же підстав.
Частина і статті 124 формулює стандартне для багатьох правових систем правило визначення так званої загальної територіальної підсудності, відповідно до якого господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств та організацій, якщо місцезнаходження відповідача знаходиться на території України.
Слід особливо наголосити на тому, що згідно з частиною 2 статті 124 положення цієї статті набувають необхідної конкретизації лише при її тлумаченні в тісному зв'язку із статтями 12— 17 ГПК. Ці статті встановлюють розподіл між господарськими судами справ незалежно від наявності чи відсутності в них іноземного елементу.
Місцем знаходження юридичної особи визнається місцезнаходження його постійно діючого органу. Під постійно діючим органом розуміється орган юридичної особи (правління, дирекція і т. п.). Відомості про місцезнаходження юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності зазначаються у свідоцтві про державну реєстрацію.
Процесуальна конструкція виключної підсудності як різновиду територіальної складається із норм, що визначають категорії справ, які повинні розглядати точно визначені господарські суди. Отже, до іноземних осіб застосовуються ті ж обмежувальні процесуальні правила щодо місць розгляду справ, які с обов'язковими для українських підприємств та організацій (ч. 2 статті 124). Тут необхідно назвати справи:
а) у спорах, що виникають із договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту;
б) справи в спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння;
в) справи в спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади (стаття 16 ГПК).
У законодавстві багатьох країн передбачений окремий вид підсудності - договірна підсудність, яка дозволяє підприємствам, організаціям, громадянам укладати з їх іноземними контрагентами пророгаційні угоди. Ці угоди являють собою взаємну згоду сторін передати спір, підсудний згідно з нормами національного права органам юстиції іншої країни або точно визначеному національному суду, на розгляд добровільно обраного господарського суду. Така угода оформлюється самостійним документом, але частіше всього вона включається окремим пунктом у зовнішньоекономічну угоду.
Господарське процесуальне законодавство України не передбачає договірної підсудності. За змістом статті 123 ГПК для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачений національний режим процедури вирішення господарських спорів. Отже, оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутись до арбітражного суду лише у відповідності з вимогами статей 13—16 ГПК стосовно підсудності справ.
Звідси випливає, що господарські суди не вправі приймати до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, коли чинним законодавством, у тому числі міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України передбачене інше.
Відповідно до статті 12 ГПК підвідомчий господарському суду спір може бути переданий на вирішення третейського суду (арбітражу), в тому числі міжнародного комерційного арбітражу, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.
З огляду на згадане вище господарський суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен припинити провадження в справі, якщо є заперечення однієї з сторін щодо вирішення спору в господарському суді і ним не буде визнано, що арбітражна угода єнедійсного, втратила чинність або не може бути виконана.
Підсудність арбітражним судам справ у спорах за участю нерезидентів у таких випадках визначається за загальними правилами згідно з розділом III ГПК.
Широка можливість звернення до українських господарських судів з вимогами до іноземних відповідачів існує, якщо в Україні функціонують їх філії, представництва, інші відособлені підрозділи, причому незалежно від обсягів та змісту наданих їм засновниками повноважень. Аналогічною є ситуація, якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно щодо якого виник спір.
При цьому філіяіноземної особи, тобто відособлений підрозділ юридичної особи, який розташований поза місцемїї перебування, здійснює всі його функції чи їх частину, в тому числі функції представництва. Представництво іноземної особи уявляє відособлений підрозділ юридичної особи, розташований поза місцем її знаходження, який представляє інтереси цієї особи і здійснює їх захист.
Представництва іноземних юридичних осіб в Україні підлягають державній реєстрації.