Судове (юридичне) красномовство

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступити учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на за­хист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не Існувало ані дер­жавного звинувачення, ані попереднього судового слідст­ва. У пору існування родового полісу суд вершили племін­ні вождi - царi. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісно­го суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. За­хищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'яви­лися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, прав­да, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій осо­бі, але обов'язково громадянину цієї держави.

Судова про­мова мала приблизно таку структуру:

- вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів);

- оповідь (виклад фак­тів справи з погляду того, хто виступає),

- докази своєї пра­воти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скіль­ки могли;

- висновок стандартного зразка.

Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас прак­тикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збірки-трафарети таких вступів і висновків.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли від­носність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних І сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос]. Але Інститут "божественного" права був малорозвинений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедли­вих" законів, що мали гарантувати людині надійну охоро­ну та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.).

У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таб­лиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Ко­дексі" імператора Юстиніана тощо).Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочин­ства античної пори.

Сьогодні це складна процедура, учас­ники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество спра­ведливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну рито­ричну підготовку.

Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміналізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде за­проваджено суд присяжних, який прискіпливо зважува­тиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочи­ни, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.

Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потре­бує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформ­лення.

"Судова промова — це промова, звернена до суду, ін­ших учасників судочинства та присутніх при розгляді кри­мінальної, цивільної чи адміністративної справи, що міс­тить висновки відносно тієї чи Іншої справи"1.

Основними особливостями судової промови порівня­но з іншими видами ораторського мистецтва є:

- офіційний характер промови;

- полемічність;

- спрямованість (до суду);

- попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд);

- підсумковий характер судової промови.

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний від­повідач (або їхні представники); потерпілий та його пред­ставник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклу­вальники.

Призначення судової промови — висвітлити громад­ську точку зору відносно вчиненого злочину та особи під­судного. А вже право пропонувати міру покарання чи вис­ловлювати думку про невинуватість підсудного мають ли­ше прокурор І адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень ре­альності, які мають місце у виступах тих чи інших учасни­ків судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її мо­ральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопус­тимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця.

Характерними рисами обвинувача мають бути:

- спокій,

- відсутність особистого роздратування проти звинуваченого,

- коректність прийомів звинувачення,

- позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. Особливо важливо уникати лице­дійства в голосі, жестах І манері триматися на суді, а та­кож будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.

 

Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у навчальних і науковій ауди­торіях. Слово походить від грецького ακαδέμια— так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали мі­фічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали фі­лософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. са­ме в цій місцевості.

Античне академічне красномовство було ще дуже не­вимушеним — так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало ди­намічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно Існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від антич­ної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та дис­пут були домінуючими формами). Але особливого розкві­ту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ус­кладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає нау­кова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало най­суттєвішим чинником у процесі формування сучасної сис­теми академічного красномовства.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харків­ського та ін.).

Головні риси академічного красномовства —

- доказо­вість,

- бездоганна логічність,

- точність мислення,

- чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності.

Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить ака­демічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мають бути донесені до громадсь­кості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спро­щеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та сту­денти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є ви­клад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажу­чи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використан­ня різноманітних наочних технічних засобів.

Лектор-професіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки Існує не ізольовано, вона пов'язана з ін­шими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і психології.

До жанрів академічного красномовства належать:

наукова доповідь;

наукове повідомлення;

наукова лекція (вузівська та шкільна);

реферат,

виступ на семінарському занятті,

науково-популярна (публічна) лекція,

бесіда

 

Лекція — основний жанр академічного красномовства: Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція пе­ретворюється на монолог викладача без зворотного зв'яз­ку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна систе­ма прийомів : наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити од­на одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна форму­вати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні прин­ципи поступовості та дозованості навчання (вступні, уза­гальнюючі, оглядові та ін,). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх занят­тях).

Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово пе­ретворювалася на науково-популярну (публічну). Оскіль­ки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для ши­рокої аудиторії, виникає науково-популярна лекція.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачам: колоквіум, ди­скусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" її законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор мо­же використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж до акторських прийомів включно.

Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: на­приклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.

У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу, будь-який виступ на семінар­ському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, му­сить опанувати рекомендований список наукової літерату­ри і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна ґрунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.

Політичне красномовство

(Політичне красномовство — це виступ оратора, що ви­ражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у най­давніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.

Характерно, що навіть у первісних, дикунських сус­пільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відріз­нялося від сучасного:

"Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукуруд­за, відбуваються живі суперечки. Королю вільно задають

Політичне красномовство, як правило, пов'язане із со­ціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("за­вербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношен­ні, надособистісною. Це визначає підвищену ідейність по­літичної промови. У нинішній Україні, де існує та змага­ється за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність і багатобарвність духовного життя українсько­го громадянина.

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається

такої динаміки зміни позицій, використання політичної про­грами в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте відповідальність політичного оратора наба­гато більша, ніж, скажімо, відповідальність університет­ського професора, якщо взяти до уваги масштаб резонан­су його промови. Адже політичний оратор мобілізує до ді­яльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століття­ми, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними ме­тодами, з повагою до опонента, не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має тер­міново навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної мови.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформа­ція, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (біль­шим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту Наприклад, політична доповідь виголошується зазви­чай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна по­чути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих за­кладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована во­на на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесі­да обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).

Політична промова диференціюється за сферою фун­кціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя перева­жає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні ви­падки, в яких слово було рівноцінне зброї.

Особливого значення набирає політичне красномов­ство за умови широкого тиражування його засобами масо­вої комунікації: пресою, радіо, телебаченням.

Церковне красномовство

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумі­лих причин акцентовано, насамперед, практику православ­ної та греко-католицької Церков і лише почасти — про­тестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі уг­руповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для само­стійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних хрис­тиянських конфесій.

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які уста­лено протягом століть колективним досвідом Церкви. Що­правда, лише для ортодоксальних християн (православних І католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівно­цінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос­новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме за­вдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші ін­тереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Пи­сьмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мир­ського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше спо­лучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстра­цією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або жит­тєвих рахунків.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізні­ша християнська гімнографія. Церква також потурбувала­ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Пи­сьма та подій церковного року, допомагало людині відчу­вати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

О проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Іс­торію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давнє людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, посе­лення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стримання Закону, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нага- дуємо: в євангельських та апос­тольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному.