Риси стародавньосхідної деспотії
Поява такої форми правління має своє історичне обґрунтування. Основою життєдіяльності суспільства і виробництва матеріальних благ, одиницею оподаткування була сільська община. При слабкому розвитку приватної власності на землю община відігравала роль колективного захисника і провідника інтересів кожної сім″ї. Складовою частиною функцій кожної поземельної общини було будівництво і підтримка в порядку іригаційних споруд, без яких не могло існувати землеробство. А це в свою чергу підвищувало значення держави, передусім, її правителя. У масовій свідомості монархи наділялися всесильними повноваженнями не лише внаслідок божественного характеру своєї влади, а й внаслідок тієї одноосібної ролі, яка відводилася їм у підтримці життя суспільства, рівня його безпеки, правосуддя, елементів соціальної справедливості, захисту від зовнішнього ворога. Община оберігала спокій свого покровителя (монарха), консервувала порядки в державі, сприяючи тим самим процвітанню монархії і перетворенню її у деспотію.
Отже, будучи за своєю сутністю рабовласницькою державою, вона являла собою відлагоджений механізм панування всього вільного населення над рабами, з одного боку; а з іншого – організацію владарювання майнової і владної верхівки над дрібними виробниками - селянами-общинниками, ремісниками, дрібними торговцями. Її головне завдання полягало в охороні суспільно-політичних устоїв рабовласницького суспільства, забезпеченні експлуатації як невільників, так і незаможної частини вільного населення. З цього випливали функції давньосхідної держави, тобто основні напрями діяльності держави, в яких відображалася її сутність та соціальне призначення.
До внутрішніх функцій давньосхідних рабовласницьких держав належали:
а) Господарська. Вона полягала у забезпеченні життєздатності суспільства і в першу чергу здійснення централізованих заходів щодо нормального функціонування зрошувально-осушувальних систем як основи землеробства, а відтак, процвітання самої країни. Поряд з цим держава дбала про зв’язки всередині країни, розвиток торгівлі та обміну, надходження податків до казни, збереження сільської общини як одиниці оподаткування та опори держави.
б) Охорона рабовласницьких відносин. Це стосується в першу чергу забезпечення права власності рабовласників на рабів, охорона цієї власності. Сюди ж входило регулювання поземельних відносин (номінально власником всієї землі в державі вважався її правитель), підтримка рабства та рабовласницької системи господарювання. Завдяки цьому, рабовласництво пронизало всі сфери життя суспільства, проявившись в домашньому рабстві, борговому рабстві, перетворенні на рабів злочинців, тимчасовому набуванні статусу рабів вільних непривілейованих верств.
в) Функція придушення опору та утримання в покорі населення. Це – органічна функція будь-якої класової держави. В тогочасних умовах, коли кількість рабів та інших соціально принижених категорій, знедолених мас нерідко значно перевищувала кількість вільних верств, цей напрям діяльності державного механізму забезпечував існування самих рабовласницьких відносин, збереження економічної основи держави, охорону привілеїв і прав майнової верхівки.
г) Ідеологічна функція. Релігійна ідеологія була взята на озброєння державою з метою підтримки морально-етичних, релігійних цінностей, обґрунтування влади правителя як намісника бога на землі. У Стародавній Індії та у Вавилоні правителі звеличувалися, їхні імена ставилися поряд з іменами богів. У Стародавньому Вавилоні цар був наділений людськими якостями, але внаслідок своєї обраності богами він набував надлюдських характеристик. Всякий виступ проти правителя, непокора його владі розцінювалися як зазіхання на божественний порядок з усіма наслідками, які випливали з цього. У Стародавньому Єгипті ще з часів Древнього царства ( Ш тис. до н.е.) фараонам присвоювався священний титул «сина бога Сонця». Це вимагало не лише підтримки названого міфу за життя правителя, а й вияв святенності після його смерті. Як символ величі фараонів будувалися знамениті піраміди, котрі вселяли простолюдинам священний страх і покору. Примушуючи сотні тисяч людей роками і десятиліттями безплатно трудитися на таких грандіозних будовах, жрецька верхівка втокмачувала їм, що така тяжка і непосильна праця надасть їм благодатне посмертне існування.
Зовнішніми функціями давньосхідних рабовласницьких держав були:
а) Оборонна функція. Вона включала в себе, з одного боку, забезпечення надійної охорони від чужоземних нападів, а з другого - у підтримці більш-менш стабільних відносин з сусідніми країнами. Цьому служила в першу чергу сильна і мобільна армія, яка поєднувала в собі професійне ядро з численними народним ополченням.
б) Загарбницька функція. Війни були неодмінними атрибутами рабовласницького суспільства. Вони розглядалися як швидкий і ефективний засіб збагачення, поповнення державної скарбниці, а головне – захоплення військовополонених для поповнення армії рабів.
в) Функція управління захопленими територіями. Мова йде про землі, що не входили до власне державних. Завойовані території ставали провінціями, котрі управлялись намісниками – ставлениками царської влади. Їхнім головним завданням було утримання в покорі завойованого населення та забезпечення надходження податків до царської скарбниці.
Забезпеченню виконання внутрішніх та зовнішніх функцій рабовласницької держави слугував її механізм. Йому були притаманні, з одного боку, переважання силових, карально-репресивних структур (армії, поліції, судів), а з іншого – дещо примітивна, спрощена структура і простота в роботі. В механізмі давньосхідної рабовласницької держави чітко проглядалися три вертикальні рівні управління ( а відтак – три відомства): військове, фінансове та відомство загальнодержавних (публічних) робіт. Горизонтальні рівні управління уособлювали дві структури:
· центральний апарат управління, на вершині якого перебував монарх і який безпосередньо підпорядковувався главі держави;
· місцевий чиновницький апарат, який теж був підвладним центру, але у деяких випадках наділявся елементами автономії чи зберігав на собі ознаки родоплемінної організації.
Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.
Сільська община була основою життєдіяльності її членів і виробництва матеріальних благ, а органи самоуправління регулювали правові відносини в колективі. Земля вважалася власністю держави (тобто правителя), але община мала право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляли земельні ділянки між общинниками. Користування земельними наділами було можливим за умови виконання суспільних обов’язків, повинностей, сплати податків, несення служби тощо. Община була безпосереднім розпорядником землі, а держава — її власником. І ця власність на землю реалізовувалася в одержанні з селян-общинників відповідної земельної ренти — податку.
Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.
Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а) раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.
Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер. Це означає, що головною продуктивною силою суспільства були і залишалися дрібні товаровиробники (селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці), а рабська праця мала допоміжний характер і застосовувалася для виконання великомасштабних робіт загальнодержавного значення або у домашньому господарстві.
Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.
Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право- і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:
а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей – продати в рабство;
б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. Його походження пояснюється колективним характером земельної власності, а також власності на сільськогосподарський реманент, робочу худобу та ін. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов’язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;
в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;
г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.
Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.