Проблема сенсу життя людини
(1) Трактування сенсу життя в Античності: метою усіх людських вчинків є щастя.
(2) Епікурейці: досягнення блаженства, насолоди.
(3) Стоїцизм (Сенека, Марк Аврелий): людина нічого не може змінити, треба жити згідно з природою.
(4)Кініки (Антисфен, Діоген Сінопський): кінцевою метою спрямувань людини доброчесність (щастя); незалежність від зовнішнього світу.
(5)Песимістична позиція А.Шопенгауера: світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь – людей; життя – це пекло, засіб порятунку від відсутності сенсу – ілюзії
6)Екзистенціоналізм. Серен Кіркегор: люди можуть бути оцінені або визначені по їх діях і вибору; Жан-Поль Сартр: життя не має сенсу, це ми створюємо їй сенс;
(7) Пошук сенсу життя у собі Ф.Ніцше: здорове тіло є «великий розум», голос якого єдино покликаний достовірно розв’язати не лише проблему сенсу життя, але і взагалі усі загадки світу.
(8) Прагматизм: сенс життя як віра у мету. Уїльям Джеймс: сенсом життя є цілі;
(9) Віктор Франкл: зцілення сенсом. Логотерапія: прагнення до пошуку сенсу і прагнення здійснити його в житті – це потреба
Наближення до Бога як сенс життя у християнстві:життя служить Вищій, Божьої мети.
(1) Лейбниц: невичерпний сенс світу криється в чистій любові до Бога.
(2) Микола Бердяєв: філософія є пошук сенсу життя, а релігія – його реалізація.
(3) Євген МиколайовичТрубецькой: особливості сенсу є загальність, незмінність і нерухомість, надтимчасовість.
(4) Семен Людвигович Франк: служіння чомусь вищому, що має виправдання у самому собі
(5) Лопатін Лев Михайлович: сенс світу він бачить у реалізації гармонії усіх духовних творінь.
1. Проблема особистості у філософії
Різноманіття компонентів, що становлять природу людини, обумовлює існування у філософії і науці цілого ряду понять, що відображають ті або інші характеристики людини: «людина» – родове поняття, тобто таке, що виражає риси, властиві всьому людському роду; «індивід» – це окрема людина, носій загальних і одиничних рис; «особа» – сукупність соціо-психічних якостей людини як члена суспільства; «індивідуальність»,«особистість» –окрема особа, як сукупність спільних з іншими людьми, так і неповторних людських якостей.Таким чином, кожен конкретний окремий представник людського роду («індивід») завжди є і «людиною», і «особою», і «індивідуальністю».
У історії світової філософії склалися два підходи до розуміння феномена «особистості». (1) Перший з них трактує особистість як єдина соціальну реальність, суспільство при цьому виступає всього лише як механічна сукупність осіб (екзистенціалізм, персоналізм та ін.). (2) Другий підхід полягає у розумінні особистості як носія людської культури, «персоніфікації» суспільства (марксизм). У світлі викладеної в попередній темі концепції другий підхід є більш обґрунтованим. Проте, мабуть, не варто повністю виключати значущість індивідуально-особистісні основи у соціальних процесах.
У сучасному суспільствознавстві поширено дві основні концепції феноменону особистості: особа як функціональна (рольова) характеристика людини і особистість як її сутнісна характеристика.
(1) Перша концепція спирається на поняття соціальної функції людини, а точніше, на поняття соціальної ролі. При всій значущості цього аспекту розуміння особи (що має велике значення в сучасній прикладній соціології) він не дозволяє розкрити внутрішній, глибинний світ людини, фіксуючи тільки її поведінку, яка не завжди і не обов’язково виражає дійсну сутність людини.
(2) Більш глибока інтерпретація поняття особистості розкриває її вже не у функціональному, а в сутнісному аспекті: вона тут – згусток її регулятивно-духовних потенцій, центр самосвідомості, джерело волі і ядро характеру, суб’єкт вільних дій і «верховної влади» внутрішнього життя людини. Особистість – індивідуальне зосередження і вираження суспільних відносин і функцій людей, суб’єкт пізнання і перетворення світу, прав і обов'язків, етичних, естетичних і всіх інших соціальних норм. Особисті якості людини у такому разі є похідними від її способу життя і самосвідомого розуму. Особистістю тому є завжди духовно розвинута людина.
Особистість і суспільство
У понятті особистості відтіняються, перш за все, (1)інтеграційні соціально-психологічні особливості людини: світогляд, самооцінка, характер, відчуття власної гідності, ціннісні орієнтації, принципи способу життя, етичні і естетичні ідеали, соціально-політичні позиції і переконання, стиль мислення, емоційне середовище, сила волі тощо. Будучи вищим ступенем ієрархічного розгляду людини, поняття особистості разом з тим більш конкретно і більш змістовно, ніж поняття людини взагалі. Але іноді поняття «людина» і «особистість» різко розводяться і навіть протиставляються. З цим не можна погодитися: адже будь-яка людина є тією або іншою особистістю. Полем прояву особистих властивостей служить її соціальне життя.
(2) Взаємодія особистості і суспільства характеризується рядом відносин: 1) втілення в особі соціально-типових якостей (соціалізація); 2) виділення особи з суспільства (індивідуалізація); 3) виконання особою соціальних ролей (єдність цих протилежностей).Особистість формуєтьсяв процесі діяльності, спілкування. Інакше кажучи, формування її є, за суттю, процесом соціалізації індивіда. Цей процес відбуваєтьсяшляхом внутрішнього формування неповторно-унікального його вигляду і вимагає від індивіда продуктивної активності, що виражається в постійній корекції своїх дій, поведінки, вчинків. Це у свою чергу викликає необхідність розвитку здатності самооцінки, пов'язаної з розвитком самосвідомості. У цьому процесі відпрацьовується властивий саме особистості механізм рефлексії. Самосвідомість і самооцінка у сукупності утворюють той основний стрижень особистості, навколо якого складаєтьсянеповторний по багатству і різноманітності якнайтонших відтінків унікальний «візерунок» особистості, властива тільки їй специфіка.
Оскільки суспільство робить вирішальний вплив на формування особистості, але саме воно історично мінливе, то особистості самі змінюються від епохи до епохи. Крім того, на тенденції в зміні особистості впливає її групова приналежність. У представників різних соціальних груп можуть бути загальні риси, що відносяться до культури, звичаїв, традицій епохи.
(3) Суперечність між особистістю і суспільством – основна суперечність історії.На кожному історичному етапі вона реалізується специфічно: у первісному суспільстві вона відсутня, оскільки існування людини в цей період відзначається її нерозчленованістю з общиною (тобто «індивід» ще не став «індивідуальністю»); в аграрній цивілізації має місце суперечність між суспільством і особою, що знаходиться в особистій залежності (фізичній та політико-правовій); в індустріальній цивілізації –між суспільством і особою, що знаходиться у речовій залежності (від власників засобів виробництва і матеріальних благ, що виробляються), в інформаційній цивілізації – між суспільством і всесторонньо, гармонійно розвинутою, цілісною, вільною особистістю.
У сучасному суспільствознавстві активно дискутується питання про те, ким треба вважати людину:метою чи засобомсуспільного прогресу. Надуманість подібної альтернативи була ще 150 років тому виявлена К. Марксом. Розглядаючи людину як мету суспільного прогресу, марксистська теорія історичного матеріалізму водночас вважає її універсальним засобом останнього. «Як саме суспільство створює людину як таку, так і вона створює суспільство», – говорив Маркс. Бути чинником суспільного процесу – вічна якість людини, тоді як ії цілісність –конкретно-історичний стан, можливий тільки в інформаційній цивілізації. Наближення до цього ідеалу збагачує зміст і людського чинника.
2. Цінності і ціннісні орієнтації особистості.
Свобода волі
Вже у першій темі курсу філософії наголошувалося, що разом з гносеологічним компонентом будь-який світогляд, у тому числі і філософський, включає аксіологічний, ціннісний компонент. Цінності в структурі світогляду впливають не тільки на пізнання і оцінку явищ, але і визначають норми взаємостосунків людей, устрою суспільного життя.
(1) Цінність – це позитивна або негативна значущість об’єктів навколишнього світу для людини, соціальної групи, суспільства у цілому, визначувана не їх властивостями самими по собі, а їх залученістю у сферу людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних стосунків; критерій і способи оцінки цієї значущості, виражені в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Розрізняють матеріальні, суспільно-політичні і духовні цінності; позитивні і негативні цінності.
Баденська школа
Баденська (також фрейбургська і гейдельбергська), напрям у неокантіанстві кін. 19- поч. 20 ст. Головні представники – В. Віндельбанд і Г. Ріккерт викладали в університетах Фрайбурга (Фрейбурга) і Гейдельберга землі Баден (Німеччина). Основу людської культури убачала у сфері ідеальних цінностей. Протиставляла метод природних наук методу історичних наук (наук про культуру). Заперечувала існування об’єктивних закономірностей історії.
(1) Вільгельм Віндельбанд (Windelband) (1848-1915), німецький філософ, глава баденської школи неокантіанства. Визначав філософію як вчення про цінність («Прелюдії»). Розділяв науки на номотетичні, що мають справу зі законами, і ідеографічні, такі, що вивчають одиничні, неповторні явища. Ім’я Віндельбанда асоціюється передусім зі виникненням Баденської школи неокантіанства, яка разом з іншими напрямами цього руху (Марбургська школа та ін.) проголосила гасло «Назад до Канту», поклавши тим самим почало одній з головних течій в західноєвропейської філософії останньої третини 19 - поч. 20 ст. Круг проблем, що розглядалися філософами цієї школи, надзвичайно великий. Проте домінуючим вектором її розвитку можна вважати спроби трансцендентального обґрунтування філософії.
На відміну від Марбургської версії неокантіанства, що орієнтувалася головним чином на пошуки логічних підстав так званих точних наук і пов’язаною з іменами Когена і Наторпа, баденци, на чолі з Віндельбандом, акцентували роль культури і сконцентрували свої зусилля у справі обґрунтування умов і можливостей історичного пізнання. Заслугою Віндельбанда є спроба дати нове освітлення основним проблемам філософії, і, передусім, проблеми її предмета. У статті «Що таке філософія»?, опублікованій у збірці «Прелюдії. Філософські статті і розмови» (1903) і книзі «Історія нової філософії» Віндельбанд спеціально розбирає це питання, присвячуючи його проясненню історико-філософський дискусії про свободу. Віндельбанд показує, що у Давньої Греції під поняттям філософії розумілася уся сукупність знань. Проте у процесі розвитку самого цього знання з філософії починають виділятися самостійні науки, внаслідок чого уся дійсність поступово виявляється розібраною цими дисциплінами. Що ж у такому разі залишається від старої усеосяжної науки, яка область дійсності залишається на її частку? Відкидаючи традиційне уявлення про філософію як науку про найбільш загальні закони цієї дійсності, Віндельбандт вказав на принципово інший шлях і новий предмет, обумовлений самим ходом розвитку культури. Культурна проблема кладе початок руху, гаслом якого стала «переоцінка усіх цінностей», а значить науки на номотетичні, що мають справу зі законами, і ідеографічні,
Філософія, по Віндельбанду, «більше не втручатиметься в роботу окремих наук... вона не настільки честолюбна, щоб зі свого боку прагнути до пізнання того, що вони вже дізналися і не знаходить задоволення у компіляції, у тому, щоб з найбільш загальних висновків окремих наук як би сплітати найзагальніші побудови. У неї своя власна область і своє власне завдання у тих загальнозначущих цінностях, які утворюють загальний план усіх функцій культури і основу всякого окремого здійснення цінностей». Наслідуючи дух кантівського розрізнення теоретичного і практичного розуму, Віндельбанд протиставляє філософію як чисте нормативне вчення, засноване на оціночних судженнях і пізнанні належного, – досвідченим наукам, що базуються на теоретичних судженнях і емпіричних даних про дійсність (як про сущий). Самі цінності у Віндельбанда дуже близькі у своєму значенні до кантівських апріорних форм або норм, що мають трансцендентальний характер і надчасовими, що є, позаісторичними і загальнозначущі принципи, які направляють і, таким чином, відрізняють людську діяльність від процесів, що відбуваються в природі.
Цінності (істина, благо, краса, святість) – це те, за допомогою чого конструюються і об’єктивний світ наукового пізнання, і культура, і з їх допомогою можна правильно мислити. Проте вони не існують в якості деяких самостійних предметів і виникають не при їх осмисленні, а при тлумаченні їх значення, тому вони «означають». Суб’єктивно ж вони усвідомлюються в якості безумовного повинування, що переживається з аподиктичної очевидністю. Проблему роз’єднаності світу сущого (природи) і світу належного (цінностей) Віндельбанд наголошує нерозв’язною проблемою філософії, «священною таємницею», оскільки остання, на його думку, не здатна відшукати деякий універсальний спосіб пізнання обох світів. Частково це завдання вирішується релігією, що об’єднує ці протилежності в єдиному Богу, проте і вона не може до кінця здолати цю принципову роздвоєність, оскільки не може пояснити, чому поряд з цінностями існують і байдужі у відношенні до них предмети. Дуалізм дійсності і цінності стає, по Віндельбанду, необхідною умовою людської діяльності, мета якої і полягає у втіленні останніх.
Велике місце у творчості Віндельбанда займала також проблема методу, а, точніше, проблема специфіки методу історичної науки, що є процесом усвідомлення і втілення трансцендентальних цінностей. Вирішальним в розрізненні «наук про природу» і «наук про дух» (у термінології Дільтея) Віндебанд вважав відмінність методу. Якщо метод природознавства спрямований головним чином на виявлення загальних законів, то в історичному знанні акцент робиться на описі виключно індивідуальних явищ. Перший метод був названий Віндельбандом «номотетичним», другий, – «ідеографічним». В принципі один і той же предмет може бути досліджений обома методами, проте у номотетичних науках пріоритетним є законополагаючий метод; таємниці ж історичного буття, що відрізняється своєю індивідуальною неповторністю, одиничністю, збагненні за допомогою ідеографічного методу, оскільки загальні закони у принципі несумірні з одиничним конкретним існуванням. Тут завжди є присутнім щось у принципі невимовне у загальних поняттях і усвідомлюване людиною як «індивідуальна свобода»; звідси невідповідність цих двох методів до якої-небудь загальної основи.
(2) Генріх Ріккерт (Rickert) (1863-1936), німецький філософ, один із засновників баденської школи неокантіанства. Розумів філософію як вчення про цінності. Протиставляв метод природознавства, спрямований на загальне (закон), методу історичних наук, що з’ясовує одиничні, неповторні явища і події.
Ріккерт продовжив і розвинув далі уявлення Віндельбанда про філософію як науку про цінності, які утворюють «абсолютно самостійне царство, що лежить по той бік суб’єкта і об’єкту, світ трансцендентного сенсу». Філософія, на думку Ріккерта, має бути системою, що базується на аналізі взаємних стосунків між дійсністю і цінностями, що становлять так звану світову проблему; виявити їх можливу єдність. Ріккерт проводить істотну відмінність між філософією і спеціальними науками; мета останніх полягає у пізнанні лише частини дійсності, тоді як філософія намагається осягнути її ціле – те, де дійсність поєднується з цінністю і що невблаганно вислизає з ведення приватних наук.
Звідси головним завданням філософії стає розробка чистої теорії цінностей, що припускає розмежування їх різних видів, виявлення специфіки і взаємовідношення між собою. Усі ці проблеми Ріккерт відносить, головним чином, до культури й історії і вважає, що вони повинні передувати вирішенню згаданої світової проблеми. Проте філософія не розчиняється їм тільки в історії і, більше того, не вичерпується виключно поняттям чистої теорії цінностей. Її останньою проблемою проголошується все-таки проблема єдності цінності і дійсності, суть якої у відшукуванні так званого третього царства, що об’єднує дві ці області. У ролі такого посередника Ріккерт і проголошує «царство сенсу». Цінність завжди проявляє себе у світі як об’єктивний сенс, який, згідно Ріккерту, пов’язаний з реальним психічним актом – судженням, з яким, проте, не співпадає, далеко виходячи за межі безпосереднього психічного буття (на відміну від оцінки, в якій сенс проявляється, і яка є таким реальним психічним актом). Сенс, по Ріккерту, вказує на цінність, і саме вона надає цей іманентний сенс акту оцінки; і, навпаки, без царства цінностей не було б ніякого сенсу.
Велике місце у філософії Ріккерта займає гносеологічна частина, з якою він починає зводити усю будівлю своєї філософії. Мета гносеології, згідно Ріккерта, – відповісти на питання про можливість появи трансцендентних цінностей у цьому іманентному світі, а також показати можливість переходу від іманентного до трансцендентного. Кінець кінцем, усі ці складні питання виявляються ні чим іншим, як специфічним формулюванням одній з традиційних проблем гносеології. Йдеться про те, звідки пізнання придбаває свою об’єктивність, або, інакше, що є незалежним для суб’єкта предметом пізнання. Проте пошуки трансцендентного об’єкту не дали Ріккерту відповідей на шукані питання, так і залишивши загадковій таємницю з’єднання іманентної дійсності зі трансцендентною цінністю. Не відмовляючись від ідеї єдності цих двох «царств» (бо її заперечення призводить до втрати сенсу самого пізнання), Ріккерт у пізніх своїх роботах знову повертається до проблем гносеології, яка поступово трансформується у свого роду онтологію, згідно якої ціле дійсності з’являється у вигляді сукупності чотирьох взаємозв’язаних сфер: чуттєво сприйманого світу (фізичного і психічного); інтелігібельного світу – цінностей і смислових утворень; світу необ’єктививований суб’єктивності, у вільних актах якої з’єднуються цінність і суще. Три ці сфери буття («посюсторонього» у термінології Ріккерта) доповнюються і об’єднуються четвертими, такими, що осягається за допомогою релігійної віри, – світом «потойбічного» буття, в якому суще і цінність повністю співпадають.
Цінность і реальність
Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб життя, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світогляду обумовлений суспільним способом життя людей, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери буття вже первісної людини – праця, ритуальні танці, вчення, похоронні обряди, звичаї гостинності, заборона кровозмішення, релігійні і магічні дії. Потреба у таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і сформували основу первісних ціннісних комплексів.
Завдяки соціальним потребам, людина у своїй життєдіяльності могла керуватися образом необхідного, бажаного, але ще реально не існуючого взаємовідношення речей. У зв’язку з цим цінності формували особливий світ духовного життя, який піднімав людину над реальністю. Зі розвитком суспільства і його структуризацією, поглибленням духовності людини ускладнювалося і ціннісне світосприймання, охоплюючи всі нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально прийнятний світ можливої дійсності, підносячи її над повсякденністю. Ціннісні виміри давали можливість усвідомити дві площини реальності – ідеальну і матеріальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як образ матеріального. Тим самим соціальні цінності, хоча і зростали з реальних суспільних потреб, поступово їм ставали притаманними риси, що ідеалізуються. Цим і пояснюється їх складна подвійна, суб’єктивно- об’єктивна природа.
Світ цінностей
Свій ціннісний світ людина вибудовує у процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєве значення цієї діяльності. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб’єкта.
Поєднані в єдиний комплекс, потреби, інтереси і емоційні переживання створюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як значущість явищ, ідей, речей, обумовлену потребами і інтересами соціального суб’єкта.Проте цінністю є не тільки наше відношення до об'єктивних речей, але і предмет, який знаходить потребу для свого задоволення, тобто це функція предмету задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору мети і способів реалізації діяльності.
Таким чином, багатогранність діяльнісної природи людини дозволяє класифікувати систему її цінностей: а) матеріальні (речі, предмети, блага, що мають фізичну основу) і духовні (знання, ідеї, відчуття, емоції, віра і тому подібне); б) об’єктивні (фактична здатність речі задовольняти наші потреби) і суб’єктивні (наше відношення до об’єктивних речей); в) практичні (які відповідають змісту здійснюваної наочно-практичної діяльності) та ідеалізовані (які долають прихильність до наявної дійсності і характеризують прагнення до досягнення бажаного образу майбутнього); г) реальні (які реалізують об’єктивні суспільні потреби) та уявні (ілюзорно-надумане відношення окремих шарів співтовариства до речей і процесів).
Ціннісна орієнтація
Свою діяльність людина будує відповідно до норм і цінностей. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити мету її діяльності. Саме цей суб’єктивний аспектвироблення мети суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісних орієнтацій.Ціннісні орієнтації формуються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують споріднені функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом в структурі особистості. У них відображається вибіркове, суб'єктивне відношення особи до об’єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.
Формування ціннісних орієнтацій – основна частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особи. Відповідно до ієрархії цінностей складається і ієрархія ціннісних орієнтацій особистості. Серед них – орієнтація на самоствердження, самореалізацію і самодіяльність людини.
Ціннісні орієнтації мають різні ступені інтенсивності, різну тимчасову тривалість. Одні орієнтації зникають чи ослабляються, інші – посилюються, підіймаються на вищі рівні ціннісних ієрархій. У наших умовах посилюються орієнтації на людину, на збереження природи, на заможність. Звичайно, далеко не завжди орієнтація на заможність дає позитивні практичні результати. Ціннісна орієнтація часто перетворюється на недосяжну мрію.
Ціннісні орієнтації можуть формуватися в будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає тільки ті орієнтації, які виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими якостями людей в їх відношенні до світу. Антропологи вважають, що глибинною основою загальнолюдських цінностей є такі загальні для всього людського роду біологічні чинники, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, обумовлені родовими ознаками людського буття, є загальними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного у кожному етносі є неповторним, що і обумовлює унікальність кожного співтовариства людей.
До базових загальнолюдських цінностей відносяться цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Добро виступало вищим життєвим орієнтиром людини, об’єднувало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалося в цінності сенсу життя. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність свободи. Пізнання об’єктивного світу і суб’єктивного світу інших людей формували цінності істини і правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали відношення до нього на основі творчості. Цілісний погляд на світ піднімав людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображають фундаментальні відносини і потреби людей, складають базис індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою індивідуальність. Вищими цінностями можуть бути: здоров’я, сім’я, кохання, свобода, мир, держава, праця, істина, честь, творчість тощо. Затвердження вищої мети і цінностей власного життя складає сенс індивідуального існування. Потреба у сенсі фіксує потребу людини виявити свою значущість в міжособистісних відносинах, зрозуміти своє місце в універсумі. Приналежність до вищих цінностей, служіння їм дає можливість людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Свобода волі як цінність
Свобода воли – здатність людини до самовизначення у своїх діях. У контексті раньогріцькогої культури у понятті свобода волі акцентується не стільки філософсько-категоріальне, скільки юридичне значення. Вільна людина – це громадянин полісу, той, хто живе на землі своїх предків. Протилежність йому – військовополонений, відвезений на чужину і перетворений на раба. Джерело свободи особи – поліс, його земля (Солон); вільний від народження що живе на землі полісу, де встановлений розумний закон. Тому антонім терміну «вільний» – не стільки «раб», скільки «не грек», «варвар». У гомерівському епосі поняття свободи виявляє ще один сенс. Вільна людина та, хто діє без примусу, в силу власної натури. Граничне можливе вираження свободи – у діях героя, що долає долю і тим що порівнюється з богами.
(1) Софісти. Теоретична передумова науково-філософської постановки питання про свободу волі складається у мисленні софістів, протиставляючи «фюсис» (єдино можливий, породжений самою природою порядок) і «номос» (порядок життя, що самостійно встановлюється кожним народом).
(2) Сократ підкреслює вирішальну роль знання у здійсненні свободи. Достовірно вільний, моральний вчинок можливий лише на основі ясних понять блага і доблесті. Ніхто не може поступати погано по добрій волі, людина прагне до кращого у своїх вчинках, і лише незнання, неуцтво штовхає його на невірний шлях.
(3) Платон зв’язує поняття свободи волі з буттям блага як вищої «ідеї». Благо освячує порядок, діючий у світі як порядок доцільний. Поступати вільно – означає діяти, орієнтуючись на ідеал блага, погоджуючи особисті спрямування з громадською справедливістю.
(4) Арістотель розглядає проблему свободи волі у контексті морального вибору. Свобода пов’язана зі знанням особливого роду – знанням-умінням («фронесис»). Воно відмінне від знання –«техне», що забезпечує рішення завдань за відомим зразком. Моральне знання-уміння, що прокладає шлях свободі, орієнтує на вибір кращого вчинку в контексті етичного вибору. Джерело такого знання – специфічна моральна інтуїція, яка виховується у людини життєвими випробуваннями.
(5) Стоїцизм розвиває своє бачення свободи, визнаючи пріоритет провидіння у житті людини. Самостійне значення особи стоїки убачають у дотриманні обов’язків і боргу (Панецій). При цьому провидіння може розглядатися і як закон природи, і як воля у людині (Посідоній). Воля в останньому випадку виступає як знаряддя боротьби проти долі, і як така вимагає особливого виховання.
(6) Епікур розглядає питання про свободу волі у своїй атомістичній фізиці. Остання протистоїть детерміністській атомістиці Демокрита. Фізика Епікура обгрунтовує можливість свободи волі в якості її фізичної моделі. Епікур вказує на можливість вільного відхилення атома від прямолінійної траєкторії. Причини такого відхилення не зовнішні, воно відбувається абсолютно спонтанно.
(7) Особливим етапом у постановці питання про свободу волі є християнство. Людина покликана здійснити свою суть в єдності з Божеством, учить Біблія. Проблема, проте, полягає у тому, щоб з’єднати універсалізм Божої волі, з одного боку, і моральне зусилля людини, що ще не досягла (а по суті ніколи і що не досягає) з’єднання з Божеством, – з іншою. Християнська література, що стосується цієї проблеми, може бути класифікована за ознакою акцентування тієї або іншої сторони цієї взаємодії. Так, Пелагій (5 ст.) обгрунтовує досить широке трактування християнської ідеї про участь волі людини в оформленні його долі, мимоволі принижуючи значення спокутної жертви Христа. Ідею універсальності Провидіння у полеміці з цією точкою зору захищає Августин.Здійснення добра у діяльності людини можливе тільки за допомогою благодаті Божої. Причому її дію Августин не зв’язує зі свідомим зверненням до неї з боку людини. Вона проявляється незалежно від нього. Хома Аквінський бачить сферу свободи волі у виборі цілей і засобів досягнення блага. За його твердженням, до мети веде лише один вірний шлях. Розумна істота потрібна прагне до добра, зло ж, як результат раціонального вибору неможливо.
(8) Різноманітність позицій проявляється і в епоху Реформації, Еразм Роттердамський захищає ідею свободи волі. Проти неї виступає Лютер, наполягаючи на буквальному прочитанні догмата про Божественне визначення. Бог спочатку призвав одних людей до порятунку, інших засудив до вічних мук. Майбутня доля людини залишається, проте, невідомою йому самому. Лютер при цьому вказував на особливу сферу буття, «випробовуючи» яку особу в змозі розглянути знаки обираності, що проступають у ній. Йдеться про сферу людської повсякденності і передусім про професійну діяльність, успішне здійснення якої є ознака спроможності (обираності) особи перед лицем світу і Бога. Аналогічну позицію займає і Кальвін, що вважає, що воля Божа цілком визначає буття людини. Протестантизм практично зводить свободу волі до мінімального значення. Фундаментальний парадокс протестантської етики полягає, проте, у тому, що, постулювавши пасивність людської волі у здійсненні Божої благодаті, вона, примушуючи людину розшукувати «шифри» вибранства, тим самим зуміла виховати активістський тип особи.
(9) Тема свободи волі виявляє себе і у філософії Нового часу. Для Гоббса свобода волі означає передусім відсутність фізичного примусу. Свобода інтерпретується ним в індивідуально-природному вимірі: людина тим більше вільна, чим більше можливостей для саморозвитку відкривається перед ней. Свобода громадянина і «свобода» раба розрізняються тільки кількісно: перший не має абсолютної свободи, про другий не можна сказати, що він абсолютно скований. Згідно зі Спінозою, вільний тільки Бог, оскільки тільки його дії детерміновані внутрішньою закономірністю, людина ж як частина природи скована. Проте він прагне до свободи, переводячи невиразні ідеї у виразні, афекти – у раціональної любові до Бога. Розум множить свободу, страждання скорочують її, – вважає Лейбниц, розрізняючи свободу негативну (свободу від...) і позитивну (свободу для...). Для Локка поняття свободи рівнозначне свободі дії; свобода – це здатність діяти відповідно до свідомого вибору.
Саме свобода волі, що протиставляється розуму, виступає фундаментальним визначенням людини, – такий погляд Руссо. Перехід від природної свободи, обмежений силами самого індивіда, до «моральної свободи» можливий через використання законів, які люди пропонують самі собі.
(10) Згідно з Канту, свобода волі можлива лише у сфері моральної закономірності, на противагу закономірностям природи. Для Фіхте свобода – це інструмент здійснення морального закону. Шеллінг знаходить своє рішення проблеми свободи, вважаючи дії вільними, якщо вони виникають зі «внутрішньої необхідності суті», свобода людини стоїть на роздоріжжі між Богом і природою, буттям і небуттям. Згідно Гегелю, християнство вносить у свідомість європейської людини ідею про те, що історія – це процес в усвідомленні свободи.
(11) Ніцше вважає всю історію моралі – історією помилок відносно свободи волі. Згідно з його переконанням, свобода волі – фікція, «помилка усього органічного». Самоздійснення волі до влади припускає її очищення від моральних ідей свободи і відповідальності.
(12) Марксистська філософія бачила умову вільного розвитку в тому, що асоційовані виробники виявляються у змозі раціонально регулювати обмін речовин між суспільством і природою. Ріст продуктивних сил суспільства створює матеріальні передумови для вільного розвитку індивідів. Царство справжньої свободи мислилося у марксизмі як комунізм, що знищує приватну власність, експлуатацію, а тим самим і саму основу примусу.
(13)Екзисенціалізм: Свобода волі – одне з центральних понять фундаментальної онтології Гайдеггера. Свобода – найглибше визначення буття, «основа основ», поміщаючи екзистенцію у перманентну ситуацію вибору. Аналогічним чином і для Сартра свобода – не якість індивіда або його дій, це швидше надісторичне визначення родової суті людини. Свобода, вибір і тимчасовість суть одне і те ж, вважає філософ.
Проблема сенсу життя
Глибока філософська проблеми сенсу життя спонукала мислителів різних епох і теоретичних напрямків звертатися до неї, пропонувати різні варіанти її рішення. Характерною особливістю цих духовних пошуків є суб'єктивність, упередженість, «зацикленість авторів» тих або інших ідей на єдиному можливому способі визначення сенсу життя людини.
Розуміння сенсу життя
(1) Трактування сенсу життя в Античності. Старогрецький філософ і учений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що метою усіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає в здійсненні суті людини. Для людини, суть якої – душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна робота, таким чином, має перевагу над фізичною. Наукова діяльність і заняття мистецтвом – це так звані діаноетичні доброчесності, які досягаються через підпорядкування пристрастей розуму.
(2) Епікурейці (послідовники Епікура) проголосили гедоністичне розуміння сенсу життя. Гедонізм (від грець. насолода) – вчення, згідно з яким добро визначається як те, що приносить насолоду і позбавляє від страждання; а зло – як те, що спричиняє за собою страждання. Сенс життя, вище благо для людини, вважав Епікур – це досягнення ним блаженства, насолоди. Але, дійсно тривалими і міцними з точки зору Епікура, може бути тільки духовні насолоди і блага : дружба, знання – «Блаженний той, хто віддаляється від світу без ненависті». Вища форма блаженства – цей стан повного душевного спокою, незворушності, відчуженості від усіх проблем цього світу – атараксія (тобто ідеал мудреця в епікурействі споріднений буддійському ідеалу). Надалі гедоністичне розуміння життя часто тлумачилося натуралістично – як отримання насолоди від матеріальних благ, чуттєвих насолод тощо. Таким чином, гедоністичне розуміння сенсу життя багато в чому залежить від того, що саме доставляє людині насолоду : духовні або матеріальні блага. На жаль, сучасне розуміння гедонізму, епікуреїзму частіше зв'язують з вишуканим матеріальним споживанням.
(3) Інше відношення до сенсу життя – у стоїцизмі (Давній Рим – Сенека, Марк Аврелий. Стоїцизм виходить з уявлення про зумовленість усього існуючого. Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані найсуворішій закономірності, т. е світогляду стоїків властивий глибокий фаталізм: людина нічого не може змінити. Тому людина повинна мужньо переносити удари долі. Треба жити згідно з природою, поступати розумно — такий головний принцип етики стоїцизму. Мудрець – це людина, що осягнула неминуче, свідомо підкорялася йому, відмовилася від чуттєвих насолод заради того, щоб насолоджуватися доброчесністю до якої він залучається через пізнання суті речей і завдяки перемозі розуму над пристрастями. Важливі не самі речі або зовнішні події, відношення – вважають стоїки. Тому необхідно відмовитися від негативних психічних переживань. Заради свободи людина повинна подавити у собі пристрасті: страх, печаль, жадання, задоволення. Сенека у своєму творі «Про гнів» – учить необхідності пригнічення гніву і проповідує любов до ближнього і всепрощення. Основна мета життя мудреця – виробити абсолютну незворушність духу. Людина прагне стати вільним, але від нього залежить тільки духовна свобода. Решта не в його владі, і не в його силах. Пригнічений раб, якщо він стійко, мужньо переносить знегоди, відноситься до них байдуже і байдуже, може стати духовно вільніше за свого пана, що є рабом власності і власних пристрастей. Істинна свобода полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі. Якщо нас осягне нещастя, бідність ми повинні спожити зусилля, щоб звільнитися від них. Але якщо ми не можемо досягти цього, то ми повинні покірливо підкорятися і розглядати нещастя як благо. Стоїчний ідеал мудреця, як духовно вільної людини, що покірливо зносить удари долі, стримуючого свої пристрасті і такого, що звикло до страждань, здатного до любові і всепрощення був повністю сприйнятий християнством.
(4)Кініки (Антисфен, Діоген Сінопський) – представники однієї з сократичних шкіл грецької філософії – вважали кінцевою метою спрямувань людини доброчесність (щастя). За їх вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це уміння робить людину незалежною. Людина повинна стати незалежною від зовнішнього світу, який непостійний і непідвладний йому, і прагнути до внутрішнього спокою. Водночас, незалежність людини, до якої закликали кініки, означала крайній індивідуалізм, заперечення культури, мистецтва, сім'ї, держави, майна, науки і громадських встановлень.
(5)Песимістична позиція А.Шопенгауера. Німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв деякої світової волі : людям здається, що вони поступають за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь – людей, які кинуті нею на свавілля обставин, що випадково складаються. Згідно Шопенгауеру, життя – це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить на розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження – людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням. Життя людини, по Шопенгауеру, – це постійна боротьба із смертю, безперестанне страждання, причому усі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.
У пошуках сенсу людина і створює різні релігії і філософії, щоб зробити життя тієї, що виноситься. Шопенгауер вважає, що людство вже винайшло засіб порятунку від відсутності сенсу – ілюзії, вигадування занять. Артур Шопенгауер вважав: людям здається, що вони поступають за власним бажанням, але насправді ними рухає «світова воля». Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь – людей, які кинуті нею на свавілля обставин, що випадково складаються. Життя – це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить на розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження – людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням.
(6) Самостійність людини в екзистенціоналізму. Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен Кіркегор стверджував, що життя повне абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності у байдужому світі. За словами Жана-Поля Сартра, «існування передує суті», «людина передусім існує, натрапляє на себе, почуває себе у світі, а потім визначає себе. Немає ніякої людської природи, оскільки немає ніякого Бога, щоб мати її задум» – отже, немає ніякої зумовленої людської природи або первинної оцінки окрім тієї, що людина привносить до світу; люди можуть бути оцінені або визначені по їх діях і вибору – «життя до того, як ми її проживемо, – ніщо, але це від вас залежить надати їй сенс». Жан-Поль Сартр вважав: «…сенсу життя не існує, мені припаде самому створювати його. Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо її проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем. Ми вигадуємо цінності. Apriori життя не має сенсу. Це ми створюємо їй сенс». Німецький філософ ХХ ст. Мартін Гайдеггер вважав: «Сенс буття ніколи не може бути поставлений у те, що протиставило до сущого або до буття як опорної «основи» сущого, бо «основа» стає доступно тільки як сенс, нехай те буде навіть безодня втрати сенсу».
(7) Пошук сенсу життя у собі Ф.Ніцше. Серед великих філософських навчань своєрідне місце зайняла філософія Ніцше. Відшукуючи шлях до вирішення питання про істинний сенс життя, він зіткнувся з різними готовими відповідями, освяченими віками і тисячолітньою традицією. Їх несли релігія, філософія, нарешті, сама життєва традиція в її різноманітній формі. Підійшовши до них з бурхливою потребою в житті, в яскравості, у барвистості, Ніцше виніс від усіх них тільки одне враження якнайглибшого розчарування. Істинний світ філософів і релігійних проповідників Ніцше ототожнює з «erlogene Welt» (світ, здобутий брехнею), а їх ідеали він називає ідолами. Таким чином, Ніцше категорично відхилив спробу розв’язати проблему сенсу життя на ґрунті трансцендентному, абстрактній філософії. Не варто дивуватися, що гнів Ніцше попутно перенісся і на науку.
Вдячність і співчуття були для автора «Заратустри» корінними недоліками людини. Оголошуючи нещадну війну слабкості, занепаду і їх апологетам, Ніцше бачить у співчутті тільки джерело дурості та помилок. У прагненні змести розсадників слабкості, упевнений у безпомилковості своєї радикальної ідеї, він закликає сприяти знищенню занепадницьких рас, готовий знищити Європу і безжально роздавити усе, що несе в собі систему поневолення і рабських оцінок.
Щоб започаткувати своє звільнення від усіх цих ланцюгів, людині необхідно перестати боятися своєї власної тіні; нехай він, учить Ніцше, тільки вдумається і зрозуміє, що уся ця справа його власного духу; він залишився жебракам, тому що дозволяв собі розкіш бути занадто щедрим, забуваючи про саме собі і, сумуючи, милувався на те, що дав і створив він сам і що було по праву його; нехай він розпізнає винуватця своїх бід і нещасть в собі самому, і усі авторитети і зв’язки, що сковували його, зникнуть як по помаху чарівного жезла. Ніцше закликає людину до того, щоб він пізнав себе і став абсолютно вільною істотою.
У прямій, діаметральній протилежності до релігійно-філософської і церковної традиції, перевертаючи історичне положення, Ніцше наголошує здорове тіло «великим розумом», голос якого єдино покликаний достовірно розв’язати не лише проблему сенсу життя, але і взагалі усі загадки світу. Застерігаючи від сліпого підпорядкування афектам і закликаючи до панування над ними, Ніцше переконаний, що фізіологічно здорова людина найлегше проб’ється до панування над ними, і тому не сумнівається, що найнебезпечніше – це втратити «тонкість слуху до голосу своїх інстинктів».
Свою філософію життя Ніцше увінчав поняттям надлюдини, якій і учить Заратустра і в якому збігаються найбільш важливі нитки його вчення. У нім Ніцше дає розгадку віковічної проблеми сенсу життя; у нього ж він уклав усю силу свого заклику залишитися вірним землі, в нім він сповістив світу про смерть богів: «Усі боги померли, отже, та є здоровою надлюдина»!. Надлюдина Ніцше – це творчий геній. Вирощення генія – сенс життя і окремої особи, і людства, і усій його історії, яка повинна створити найбільш сприятливі умови для народження генія.
(8) Прагматизм: сенс життя як віра у мету. Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні шукати корисне розуміння життя. Уїльям Джеймс стверджував, що істина може бути створена, але не знайдена. Таким чином, сенс життя – це віра в мету життя, яке не суперечить чиєму-небудь досвіду змістовного життя. Грубо кажучи, це могло б звучати як: «Сенсом життя є ті цілі, які примушують вас цінувати її». Для прагматика сенс життя, вашого життя, може бути відкритий тільки через досвід. На практиці це означає, що для прагматиків, теоретичні вимоги мають бути зав’язані на практику верифікації, тобто необхідно уміти робити пророцтва і перевіряти їх – і що, врешті-решт, потреби людства повинні направляти людські дослідження.
(9) Віктор Франкл: зцілення сенсом. Справжній прорив в розумінні сенсу життя стався у 40-50 роки XX століття. Він пов’язаний з ім’ям австрійського психолога Віктора Еміля Франкла (1905-1997), засновника особливого напряму в психології – логотерапії (від грецького логос, «сенс»), вчення про сенс, можна навіть сказати: про «зцілення» завдяки сенсу.
«Логотерапія« Франкла не просто теорія і не просто один з напрямів психології. Це не вчення про якийсь абстрактний і теоретичний сенс, а прожите і доведене переконання, що людська сила духу над усе. Вона пробуджується тоді, коли людина знає, заради кого і заради чого живе, і коли за це б’ється. Вона дає можливість зберегти свою совість, індивідуальність і гідність у будь-яких умовах, не здаватися перед найстрашнішими обставинами і не ламатися під найсильнішими ударами, які обрушуються на тіло і душу.
Для Франкла прагнення до пошуку сенсу і прагнення здійснити його в житті – це потреба, від народження властива кожній людині. Вона є основним двигуном розвитку особистості, душі, серця і розуму людини і направляє усі його мрії, рішення і вчинки. Відсутність сенсу життя ввергає людину в стан, назване Франклом «екзистенціальним вакуумом». Саме екзистенціальний вакуум – причина, що породжує у широких масштабах специфічні неврози і розлади, які виражаються у пасивності, апатії, байдужості, думках про самогубство.
Франкл пропонує особливий підхід до пошуку сенсу, заснований на філософії людської відповідальності: якщо ти знаєш, заради кого і заради чого живеш і б'єшся, тоді ти знаходиш силу долати будь-які перешкоди. Коли шукаєш сенс і особливо коли його знаходиш, треба пробудити і підтримувати в собі особливий внутрішньо стан. Психолог назвав його «трагічним оптимізмом». Оптимізмом – оскільки це віра у можливості людини, віра у краще у ньому. Трагічним – оскільки потрібно усвідомлювати те, що часто зло виявляється сильніше або навіть прийнятніше для людини.
Сенс треба не просто шукати, за нього доводиться боротися, і боротьба ця нелегка. Сенс життя людина не винаходить, а знаходить його у світі і в тій реальності, в якій живе, і часто сама доля вказує шлях. Набути його здатний кожен, незалежно від статі, віку, інтелекту, освіти, характеру, середовища і релігійних переконань.
Хоча сенс життя кожного унікальний, існують універсальні цінності, які завжди роблять життя осмисленої. Це можуть бути улюблені і близькі істоти, сильні переживання і усвідомлення, пробудження здібностей і доброчесностей, творчість у будь-якій формі, осмислена і натхненна праця, улюблена справа і багато що інше.
Наближення до Бога як сенс життя у християнстві
Різні світові релігії, кожна по своєму, давали відповідь на питання про сенс людського життя. Вони відповідали на людську потребу перестати відчувати стан розгубленості або страх смерті. Визначаючи світ за межами життя (духовний світ), релігія задовольняла ці потреби, забезпечуючи сенс, мету і надію для життя людини. У основі релігійної віри лежить переконання у тому, що життя служить Вищій, Божьої мети. Ми повинні шукати Вищу Силу, яка надасть нашим життям сенс і забезпечить цілі через Божественні настанови. «Суть всякої віри полягає в тому, що вона надає життю такий сенс, який не знищується смертю», – говорив Лев Толстой.
Онтологічним самостійним буттям є тільки Бог, усе «тварне» існує і усвідомлюється тільки у безперервному зв’язку з Творцем. Проте не усе у цьому світі має сенс – є безглузді, ірраціональні вчинки. Прикладом такого вчинку є, наприклад, зрада Іуди або його самогубство. Таким чином, християнство учить, що один вчинок може позбавляти глузду усе життя. Такі вчинки називаються гріхами. Гріх – це не лише зло, а ще і нісенітниця. Самовиправдання гріха – це самообман, лестощі собі і водночас спроба сховатися у свій «віртуальний світ» від реальності. Зворотний процес – повернення до реальності і осмислення безглуздого життя, можливий тільки при невидимій особистій присутності Творця, і називається покаянням.
Здатність до покаяння (переосмисленню свого життя) пов’язана з тілесністю людини, її немає у Ангелів і бісів. Тіло отримав лише Ісус Христос для виконання місії звільнення людини від влади гріха і смерті, і так само пекла, як вічного покарання за гріх. «Тому Христос, входячи у світ, говорить: жертви і приношення Ти не захотів, але тіло уготував Мені. Всесожжіння і жертви за гріх неугодні Тобі. Тоді Я сказав: ось, йду, як на початку книги написано про Мене, виконати волю Твою, Боже». (Евр. 10:5-7)
(1) Існування людини представляється Лейбницу повним глибокого, прекрасного сенсу не лише тому що усе від бога і дано в найбільш досконалій формі, але і через те, що особа - дух, деяка подібність бога, який не лише сприймає, але і «сам здатний робити щось подібне» сприйняттям справ божих. Сенс життя філософ бачить у вдосконаленні, в наближенні до бога, і в цьому ж полягає щастя; але вдосконалення, а з ним і щастя твердо забезпечені волею божою.
До переконання про гармонію світу Лейбниц приєднує переконання про волю Бога, «щоб усі досягли пізнання істини, щоб усі звернулися від вад до доброчесностей, щоб усі були врятовані». Він глибоко переконаний у дійсній перевазі добра і щастя над злом і стражданням, як він про це неодноразово заявляє.. Таким чином, з точки зору Лейбница, можна сказати, що великий позитивний невичерпний сенс світу криється в чистій любові до Бога.
(2) Микола Бердяєв стверджував, що філософія є пошук сенсу життя, а релігія – його реалізація. «Шукання істини і сенсу я протиставив повсякденності, безглуздій дійсності. Це був поворот до духу і звернення до духовності. Нехай я не знаю сенсу життя, але шукання сенсу вже дає сенс життю... Осягнути сенс життя, відчути зв'язок з цим об'єктивним сенсом – є найважливіша і єдино важливіша справа, в ім'я його всяка інша справа може бути кинута».
(3) Сам факт шукання сенсу «доводить, що в нашій думці і в нашому житті немає сенсу, якого ми шукаємо», - писав російський філософ Євген МиколайовичТрубецькой. - «Шукання сенсу, мети життя, є »жорстоке страждання від нісенітниці«, що оточує нас. Трубецькой виділяв наступні особливості сенсу: загальність, незмінність і нерухомість, надтимчасовість або, іншими словами, вічність; що у результаті приводить нас до поняття істина. Таким чином, Сенс – є істина.
(4) Семен Людвигович Франк виділяв дві умови свідомості життя: 1) служіння чомусь вищому, що має виправдання у самому собі, але це вище у свою чергу має бути життям; 2) розумно усвідомлювати служіння вищому благу, що просочує усе життя. Для того, щоб життя мало сенс, потрібні дві умови: існування Бога і людська причетність йому, досяжність для людини життя у Бозі або божественному житті. Осмисленою наше життя стає через служіння Вищому Благу, абсолютним благом, що являється і, для самої людини.
Чи існує об’єктивний Сенс Буття, або це суб’єктивна потреба кожного конкретного індивіда? Суб’єктивний сенс життя є відображення об’єктивного сенсу Буття. Тому як, якщо Буття не має сенсу, то не має сенсу і життя конкретної людини. У суб’єктивному сенсі життя кожної людини як в шматочку голограми відбивається об'єктивний Сенс Буття. Якщо ми не можемо пізнати Сенс Буття, це не означає, що і життя конкретної людини не має сенсу.
(5) Лопатін Лев Михайлович. Його відрізняє ухил до оптимістичного рішення проблеми сенсу світу і життя, а також на суть душі людини і його мікрокосмічне значення. Мету і сенс світу він бачить у реалізації гармонії усіх духовних творінь, вона «в нескінченному благу усіх духовних істот. Життя світу може і має бути лише здійсненням абсолютного добра».
Для визначення сенсу життя людської особистості дуже важливо згадати не лише про її безпосередню участь в творчості абсолютного добра в космічному процесі як субстанціональної осередки, але також і про те, що світ сам по собі як існування роздвоєний, дуалістичен, і в космічному процесі твориться подолання цього дуалізму. Повне його завершення може прийти тільки тоді, коли «відношення тварі до свого буття співпадає з внутрішніми тенденціями абсолютної творчості, тобто коли кожен дійсний центр реального існування вільно і від себе вважатиме увесь сенс свого життя в повній і непохитній гармонії з життям решти світу і з божественною волею її єдиного джерела».