Лекция 4. Психічні пізнавальні процеси
1. Поняття про пам'ять. Процеси пам'яті. Види пам'яті.
2. Мислення як пізнавальний процес. Процеси мислення. Види мислення. Форми мислення.
Образи зовнішнього світу, які виникають у корі головного мозку під час сприйняття, не зникають безслідно. Вони зберігаються у пам'яті. За словами відомого психолога П.Блонського, «проблема пам'яті є ровесницею психології як науки». Пам'ять – когнітивний (пізнавальний) процес збереження інформації для подальшого використання. Однак користуватися пам’яттю може лише людина, бо тільки вона вміє міркувати. Отже, пам'ять – це образи у корі головного мозку. Термін «пам'ять» походить з грецької від імені богині Мнемозіни, матері дев'яти муз.
Пам'ять складається із окремих процесів:
• запам’ятовування;
• збереження;
• забування;
• відтворення.
Запам'ятовування – це процес прийому інформації, кодування її та реєстрація у пам'яті. Процес запам’ятовування може здійснюватися двома шляхами: смисловим і механічним.
Збереження – процес закріплення інформації у пам'яті.
Однак не все зберігає наша пам'ять. Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню, полягає у втраті чіткості уявлення подій, фактів, зменшенні обсягу запам'ятованого.
Відтворення – процес відновлення інформації, повернення її зі «сховища» у свідомість. Здійснюється відтворення завдяки активізації раніше утворених тимчасових нервових зв’язків за бажанням особистості чи за необхідностю. Цей процес відбувається двома шляхами: впізнаванням та пригадуванням.
Процеси запам’ятовування, збереження та відтворення необхідні для успішного функціонування пам'яті. Ці процеси відбуваються за допомогою видів пам'яті.
Трактування видів пам'яті сьогодні дуже різноманітне. У науковій літературі існує поділ за такими ознаками:
• за змістом того, що ми запам’ятовуємо (сенсорна, емоційна, словесно-логічна);
• за участю волі (довільна і мимовільна);
• за тривалістю збереження (короткочасна, довготривала, оперативна).
Пізнання навколишнього світу починається з відчуттів, сприймань і породжує людське мислення. Воно супроводжує усі розумові процеси людини. Саме мислення забезпечує нам можливість виходу за межі чуттєвого, розширює межі та глибину нашого пізнання, відображає суттєві зв’язки і відносини між предметами, через відоме веде нас до невідомого.
З психологічної точки зору мислення – це психічний процес пошуку та відкриттю нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності. У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв’язки між предметами та явищами.
Мислення – це інтелектуальна і практична діяльність, оскільки поєднує в собі пізнання і творче перетворення образів і уявлень, зафіксованих у пам’яті. Це завжди активна зміна діяльності внаслідок розумової праці.
Людське мислення в будь-якій формі неможливе без мовлення. Мислення існує в матеріальній, словесній оболонці, що є однією з принципових відмінностей психіки людей та тварин. Завдяки слову думка не зникає. Л.Виготський зазначав, що слово не лише називає предмет, тобто є його ярликом, але й завжди характеризує цей предмет чи явище, тобто є одночасно актом мовлення і мислення. Акт мислення – єдність знань, досвіду, інтелектуальних дій та власного ставлення до певної діяльності, бо мислить не просто мозок, а жива істота.
Основою процесу мислення завжди є аналіз і синтез. Аналіз – це уявне відокремлення властивостей від об’єкта, виділення окремих його частин, елементів тощо. Аналіз – необхідна умова наукової інтерпретації фактів, що вимагає повноти, глибини та точності. Наприклад, вивчаючи текст, ми поділяємо його на епізоди сюжету, фрагменти композиції і на менші сегменти; шукаємо різноманітні конструктивні зв’язки між ними, зовнішні відмінності та внутрішню єдність. Пізніше всі ці компоненти поєднуються між собою.
Поєднання окремих компонентів об’єкта в єдине ціле називається синтезом. Синтез як процес мислення може відбуватись на різних рівнях у діяльності людини, починаючи від простого механічного сполучення частин цілого до створення наукової теорії на основі узагальнення окремих фактів і матеріалів досліджень. Цей процес може здійснюватися як на основі сприймання, так і на основі спогадів та уявлень.
Нерозривна єдність аналізу і синтезу реалізується у пізнавальному процесі порівняння. Порівняння – уявне зіставлення двох або кількох об’єктів з метою виявлення спільних чи відмінних ознак. Це елементарний процес, з якого починається пізнання. К.Ушинський вважав, що порівняння є основою будь-якого розуміння та мислення, все в світі ми пізнаємо лише через порівняння: «Якщо б ми знайшли предмет, який не мали з чим порівняти, то ми не могли б про нього нічого сказати».
Порівнюючи предмети чи явища, ми виділяємо найбільш спільні їхні ознаки і на цій основі здійснюємо узагальнення. Узагальнення – уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками. Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів.
Абстрагування – уявне відокремлення істотних властивостей від неістотних та від предмета в цілому, визначення спільної ознаки, що характеризує певний клас предметів. Суть абстрагування полягає в тому, що, сприймаючи певний предмет і виокремуючи в ньому певну частину, розглядаємо виділену частину чи властивість незалежно від інших складових даного предмета. Однак при якісній характеристиці об’єктів ми переходимо від абстрактного до конкретного, тобто здійснюємо конкретизацію (п’ять яблук, червона квітка).
Конкретизація – процес, протилежний абстракції. Ми намагаємось уявити предмети у всій їх різноманітності властивостей і ознак та взаємозв’язків.
Загальноприйнята класифікація видів мислення:
• за формою існування: конкретно-дійове, наочно-образне та абстрактне;
• за характером розумової діяльності: теоретичне та практичне;
• за ступенем оригінальності: репродуктивне та продуктивне.
Форми мислення вивчає формальна логіка. Формальна логіка – це результат досягнення об’єктивної істини у процесі міркування та пізнання.
Людина пізнає світ логічним шляхом, за допомогою органів чуття, свої знання формує у вигляді понять. Поняття – форма мислення, що відображає істотні властивості, зв’язки, виражені словом чи групою слів. Поняття є загальні та часткові, конкретні та абстрактні, емпіричні й теоретичні.
Зміст понять розкривається в судженнях. Судження – форма мислення, яка відображає зв’язки між предметами та явищами, ствердження чи заперечення чогось. Виділяють загальні, часткові та поодинокі судження.
Людина – розумна істота, вона вміє мислити, однак, на думку О.Леонтьєва, «окрема людина стає суб’єктом мислення, оволодівши мовою, поняттями, логікою».
Логічний висновок – це асоціація суджень, форма мислення, за якої на основі кількох суджень виводять нове. Він може бути індуктивним, дедуктивним. Ми постійно висловлюємо свої думки у різній формі: понять, суджень, логічних висновків.
Мо́влення – це процес спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення за допомогою радіо чи телебачення.
У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади: 1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова. 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне. 5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне. 6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж – лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує роль явища й окремого. 7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.