ПОЛІТИЧНА ДУМКА АНТИЧНОЇ ГРЕЦІЇ та РИМУ
Приблизно так само, як і в Стародавньому Сході, розвивалися погляди на державу у Стародавній Греції. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:
I етап (ІХ-V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором;
II етап (V-ІV ст. до н. е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля;
III етап (друга половина ІV-ІІ ст. до н. е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду в розвитку політичної думки відображені в ученнях Епіку-ра, стоїків, Полібія.
З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія - це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку. У результаті проведених ним реформ політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон - найбільше добро для держави.
Певний внесок у розвиток державно-правових учень зробили Піфагор (580-500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію.
Значну увагу в з'ясуванні проблем сутності держави приділив Геракліт (544-483 до н.е.). Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, боротьбі за оновлення. "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою. Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу.
З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави і без них неможлива моральна організація державного життя. Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, засновану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, - тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства, - плутократією, якщо від волі всіх, - демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.
Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.
Платон (428 або 427-347 до н.е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу - це діалоги "Держава", "Політика", "Закон".
У творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, в якій кожен член суспільства мав робити "своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян. Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію і тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).
У діалозі "Закон" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом ідеальної держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.
Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку - це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому - управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.
Держава і право, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності - Аристотеля (384-322 до н.е.).
Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".
На відміну від своїх попередників Аристотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він вважав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави - це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.
Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.
Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володіє сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю та етикою, що є вступом до політики.
Внаслідок війн македонського царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н.е.) грецькі поліси втратили незалежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.
Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.
Одним з прихильників цих поглядів був Епікур (341270 до н.е.) - автор численних праць, головна з яких "Про природу". Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади - це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленням про справедливість.
Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона і Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.
Течія стоїцизму існувала тривалий час - від ІУ-Ш ст. до н. е. до І-ІІ ст. н. е. - та була досить впливовою у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природнім законом, що одночасно має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабству, на думку стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є "поєднання демократії, царської влади і аристократії".
Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:
Ø пошук ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;
Ø трактування політики як форми цивілізованого буття людей, що передбачає єдність держави, суспільства й окремого індивіда;
Ø відсутність чіткого розмежування філософії, етики і політики, що зумовило моралізаторський характер праць політичної проблематики.
Естафету розвитку політичної думки перейняли мислителі Стародавнього Риму. Безперечно, політична думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епі-кура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Всю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи:
1) царський (754-510 до н.е.);
2) республіканський (509-28 до н.е.);
3) імператорський (27 до н. е. - 476 н. е.).
У 395 р. н. е. єдина римська імперія була остаточно розділена на західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.
Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н. е. .плебеї вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони — XII таблиць.
Особливо ґрунтовними і системними були вчення Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.). У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та інших Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком - сім'я. Держава, на його думку, -це узгоджене правове утворення, здобуток народу.
Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поширеним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім'ї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон "визначає споконвічний зв'язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності. Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.
Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію), вказуючи, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка б мала елементи трьох названих форм держави.. Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Зразком змішаного державного ладу він вважав Римську республіку III — початкуII ст. до н. е.
Спотворені форми панування (тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів, але насправді, зазначає Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи .були дані на розсуд і волю народу». Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.
Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризував, як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності міжнародних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі і несправедливі.
Людський ідеал Ціцерона — «перша людина у республіці, утихомирювач, опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську політичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.
В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу І правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб'єкта держави і права.
Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.—65 р. н. е.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Римі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб'єктом. За Сенекого, неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.
Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є велика держава. Розуміння «закону долі» (природного права, божественного духа) власне полягає в тому, щоб протидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї "чи іншої «малої держави»), визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.
Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.
Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») — «однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.
Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імператора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: «принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має силу закону».
Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм міжнародного правового характеру (сам термін «міжнародне право» у римлян не існував), наприклад, море визнавалося «спільним для всіх». Поняття «вороги» використовувалося юристами на означення тільки тих» кому римляни публічно оголосили війну або хто сам прилюдно оголосив війну римлянинові.
Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає в той же час ЇЇ історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використовувалися в наступних концепціях, модифікуючись і набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.
Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму — принцип розподілу влади. Особливо треба відзначити роль Ціцербна, котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття «держава», яка в майбутньому здобула багато прихильників.
Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу.