Церковні відносини. Діяльність братств
Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхта одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви та монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священників, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ’я, примушували їх ополячуватися і окатоличуватися. Незважаючи на жорстокі національно–релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про розширення власних привілеїв, зраджувала свій народ і приймала католицизм.
Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму і польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Братства, членами яких були православні міщани, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення, виступали проти національного і релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури: відкривали друкарні та школи, організовували друкування творів, що захищали православ’я і права українців на свою національно–релігійну незалежність. На братства у своїй боротьбі проти католицизму й унії спиралися і православні патріархи. У зв’язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю мирян і духовенства. Контролю підлягав навіть єпископ.
Для того, щоб окатоличити український народ, польський уряд та католицьке духовенство висунули ідею унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи. Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхти та деяких православних єпископів. Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигизмунд ІІІ і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор, що розколовся на два окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор оголосив унію, і єпископи – відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію (Брестська церковна унія). Замість православної церкви в Україні та Білорусії створилася уніатська (греко–католицька) церква, яка підпорядковувалася римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно–слов’янською мовою. Уніатське духовенство нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта, як і католицька, отримала право на державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством.
Польський уряд визнав уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом і насаджував унію силою. Усі православні церкви і церковні маєтності передавалися уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ’ю.
Брестська церковна унія отримала неоднозначну оцінку в історичній літературі, оскільки крім релігійних проблем велике місце посідали національні та політичні моменти. Більшість російських і значна частина українських істориків (М.Коялович, М.Іванишев, М.Макарій, О.Левицький, М.Петров та ін.), виходячи з позицій православ’я, оцінювали Брестську унію негативно. Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії вважають унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву – головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення.
Питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. До унії та уніатської церкви потрібно підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху.