Процес функціонування педагогічних технологій
Підходи сучасних дослідників до визначення поняття “педагогічна технологія” різноманітні. Вона розглядається як: 1) сукупність психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний набір і поєднання форм, методів, способів, прийомів навчання, виховних засобів тобто як організаційно-методичний інструментарій (Б.Лихачов, І.Підласий); 2) опис системи дій учителя та учнів, від яких не слід відхилятися (І.Волков, П.Москаленко); 3) проект певної педагогічної системи, що реалізується вчителем (В.Беспалько). Загалом, технологія як феномен є важливою складовою історії людства, формою вираження інтелекту, сфокусованого на розв’язанні важливих проблем буття, синтезом розуму і здібностей людини. Педагогічна технологія функціонує як наука, що досліджує найраціональніші шляхи навчання, і як система способів, принципів і регуляторів, які застосовують у навчанні, і як процес навчання.
Створення нової технології, як правило, є наслідком незадоволення результатами навчання й виховання, а також неефективністю педагогічної діяльності як розвивального фактора. Розробленню нової технології передують нові потреби (цілі) суспільства, наукові відкриття або результати наукових досліджень.
Головні ознаки педагогічної технології: концептуальність; діагностичне визначення цілей; економічність (виражає якість навчального процесу); алгоритмізованість, проектованість; коригованість; візуалізація (використання аудівізуальної та комп’ютерної техніки); координованість і поетапність дій та ін.
В освітній практиці педагогічна технологія функціонує на таких рівнях:
1) загальнопедагогічний – репрезентує цілісний освітній процес у регіоні, освітньому закладі і стає тотожним педагогічній системі, оскільки містить сукупність цілей, засобів і методів навчання (виховання), алгоритм діяльності педагогів та учнів.
2) предметно-методичний – застосування як окремої методики в межах одного предмета.
3) локальний – реалізується як технологія окремих частин навчально-виховного процесу з метою розв’язання окремих дидактичних і виховних завдань.
Відповідно до вищесказаного розмежовуються такі поняття, як “освітня технологія”, “педагогічна технологія”, “технологія навчання”, відповідно до цілей, завдань і змісту, які вони виконують. Якщо порівнювати педагогічну технологію і методику, то слід зазначити, що методика обумовлюється окремою дидактикою, яка враховує своєрідність змісту освіти і засобів її засвоєння. За смислом поняття “методика” ширше за поняття “технологія”, бо воно включає разом зі змістовим інструментальний аспект педагогічного процесу. У межах методики можуть співіснувати різні технології. Отже, методика є окремою теорією, а технологія – алгоритм її втілення у практику.
Більшість науковців і педагогів–практиків висловлюють думки щодо обмеження використання поняття “технологія” до процесу виховання. Позаяк у дидактиці функціонування технології є зрозумілим, бо якість засвоєного матеріалу можна проконтролювати й перевірити, то у вихованні важче визначити діагностичну мету і результат сформованості моральної якості. У процесі виховання можна користуватися існуючими методиками і суб’єктивними методами педагогічного контролю. Виховну технологію не можна ототожнювати з виховними методами. Якісно нові методи, які ґрунтуються на рефлексивно–вольових механізмах, механізмах співпереживання й позитивно–емоційного оцінювання, апелюють до самосвідомості, особистісного ставлення дитини до суспільних норм і цінностей, І.Бех кваліфікує як виховні технології особистісної орієнтації.
А.Нісімчук, О.Падалка, О.Шпак педагогічні технології класифікують за різними ознаками:
Ø за рівнем застосування (загальнопедагогічні; предметні, галузеві; локальні, модульні, вузько дидактичні);
Ø за філософською основою (матеріалізм, ідеалізм; діалектика, метафізика, сцієнтизм, природо відповідність; гуманізм, антигуманізм; антропософія, теософія; прагматизм, екзистенціалізм);
Ø за провідним фактором психічного розвитку (біогенні, соціогенні, психогенні, ідеалістські);
Ø за концепцією засвоєння (асоціативно–рефлекторні, розвиваючі, інтеріоризаторські, біхевіористські, сугестивні, Гештальт–технології, нейролінгвістичні);
Ø за орієнтацією на особистісні структури (інформаційні-ЗУН, операційні-СРД, саморозвитку-СКМ, формування–ДПС, евристичні)
Ø за характером змісту і структури (навчальні, виховні; світські, релігійні; загальноосвітні, професійні; гуманістичні, технократичні; монотехнолггії, проникаючі технології, полі технології);
Ø за типом управління пізнавальною діяльністю (класичне лекційне, навчання за допомогою ТЗН, система “консультант”, навчання за книгою, система малих груп, комп’ютерне навчання, система “репетитор”, програмне управління);
Ø за підходом до дитини (авторитарні; дидакто–, соціо–, антропо–, педоцентричн; особисто орієнтовані; гуманно особистісні; технології співробітництва; вільного виховання, езотеричні);
Ø за домінуючим методом (догматичні, репродуктивні; пояснювально–ілюстративні; розвиваюче навчання; проблемні, пошукові; творчі);
Ø за напрямом модернізації існуючої традиційної системи (на основі гуманізації та демократизації відносин; на основі активізації та інтенсифікації діяльності дітей; на основі ефективності організації та управління; на основі методичного і дидактичного реконструювання матеріалу; прородовідповідні; альтернативні; цілісні технології авторських шкіл);
Ø за категорією тих, хто навчається (масова технологія, випереджувальної освіти, компенсуючи, віктимологічні; технології роботи з “важкими”; технології роботи з обдарованими).
У роботі сучасних загальноосвітніх шкіл, гімназій, коледжів, ліцеїв використовують різні варіанти організації навчально–виховного процесу. Учитель, керівник навчального закладу має право на розробку власної педагогічної технології або використання вже відомої технології, яка пройшла апробацію в інших навчальних закладах.