Західноукраїнські землів 20—30-ті роки 7 страница
2. Прилучення до багатств світової культури було об
межене. На противагу країнам Західної Європи, а також
слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився за
хідний католицький варіант християнства і мовою бого
служіння та церковної літератури була латина, на Русі
церковна служба правилася слов'янською мовою. Без
умовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії се
ред населення, але водночас помітно звужувало русло
культурного потоку, адже прилучення до світової культу
ри відбувалося, головним чином, через слов'янську літера
туру з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що
перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля
Київська Русь
зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючо-го впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.
2.10. Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й актив-
Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі
ний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розви
ток матеріальної та духовної культури. Церква стала
своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися
витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури,
живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як
православна релігія була поставлена на службу державі,
культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолют
не домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літерату
рі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових
споруд. У княжу добу саме церква стає одним із найдоступ
ніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантій
ських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши
імпульсу державотворчим та культурним процесам на Ру
сі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних
сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було
особливо відчутно на початку християнізації. У цей період
давньоруська література розвивається в межах візантій
ських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді,
повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис,
наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактніс
тю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візан
тійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної
та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок
і мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).
Київська Русь
3. Існування на Русі дохристиянського культурного се
редовища — підґрунтя для створення місцевої самобут
ньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток
культури Русі була значною, але не вирішальною, оскіль
ки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо пере
осмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом міс
цевих традицій.
Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н. є.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.
4. Форсоване піднесення культури, поява нових куль
турних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської
держави сприяло помітному культурному поступу східних
слов'ян, збагаченню новими здобутками.
Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період
Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі 81
диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).
Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Ва-силькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.
Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 рр. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебні-ковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».
Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святопол-ком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря, визначається більшою художньою свободою.
До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів
Київська Русь
похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.
Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.
Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих правових документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.
Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.
Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу знач-
Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі 83
ного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031 —1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.
Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконо-писання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алім-пій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зело».
Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».
Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.
Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осе-
Київська Русь
редків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.
Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними ознаками та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.
2.11. Походження і суть національного символу — тризуба
Український національний символ тризуб, чи триденс, тридент, сягає своїм корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Деякі фахівці схильні бачити в цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів процесу розпаду роду та переходу до общинної, а згодом і приватної власності1.
Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (IV—III тис. до н. є.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. є. — IV ст. н. є. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Бос-порського царства. Згодом його сприйняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI—VIII ст.
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в бол-
'Сергійчук В. І. Національна символіка України. — К., 1992. — С. 5.
Походження і суть національного символу — тризуба 85
гарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюрикови-чів у вигляді літери «ПІ», тобто тризуба, зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається в спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба.
У X—XIII ст. зображення тризуба було поширене на великій території — від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни в графічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що могло бути пов'язано з ускладненням структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригінальність української геральдики.
Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу. Фактично аж до початку XX ст. він використовувався лише в дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставках тощо. Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою в січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів — тризуб як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях.
Нині, коли тризуб знову став уособленням української державності, абсолютно логічним є звертання не тільки науковців, а й широкого загалу до витоків національної символіки, що має на меті з'ясувати її походження і суть. Проте це не просте завдання. Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та значень.
Існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що саме автори версій кладуть в основу свого обґрунтування, їх умовно
Київська Русь
можна поділити на три групи — предметну, графічну та філософську.
Бачення в зображенні тризуба конкретних рис живих і неживих предметів навколишньої дійсності лежать в основі предметних гіпотез. Дехто вбачає в тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони, тобто предметів, що символізують державну владу. Інші дослідники вважають, що тризуб нагадує обриси птаха, уособлюючи норманського крука, норманського сокола або голуба Святого Духа. Значна частина фахівців припускає, що цей символ — емблема, пов'язана з конкретним предметом людської життєдіяльності — якорем, норманським шоломом, сокирою, прапором, рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо.
Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є графічні. Проте, якщо фахівці, що належать до першої групи, вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то дослідники другої групи — лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або ж виразу. Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям, скіфам, грекам та ін. Інші дослідники пов'язують зображення тризуба з орнаментом, тобто візерунком, побудованим на ритмічному чергуванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих предметів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов'янське або ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це літера «ПІ», яка раніше означала цифру 3.
Цікаві варіанти розв'язання проблеми походження і суті тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. Є думка, що тризуб Володимира — це символ ідеї державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Дехто припускає, що тризуб — це знак «Шу» («Шукання»), тобто нагадування про закони природи з ме-
Походження і суть національного символу — тризуба
тою підвищення людської активності та відповідальності за свій розвиток.
Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об'єм і простір світобудови.
Абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб, лягла в основу канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші — єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Згідно з однією з версій тризуб є символом Життя. Тризуб має спільну основу (символ Вакууму-Абсо-люту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти).
Для більшості гіпотез каменем спотикання ставала давність тризуба як символу. Задовго до появи християнської церкви він зустрічався в трипільців та інших народів, 59 відсотків сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки Трійці (трикутні корони, тризубчаті вежі, потроєні знаки, трилисники тощо).
Предметні, графічні та філософські гіпотези утворюють своєрідний трикутник, чи замкнуте коло, що відображає рух людської думки. Досі немає однозначної відповіді на питання: що зумовило появу та розвиток тризуба як символу — конкретний предмет, спрощене символічне зображення чи філософське узагальнення?
3.
Галицько-Волинська держава спадкоємиця Київської Русі
3.1. Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави
Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сі-верське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські міжусобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.
Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галиць-ко-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
1) вдале географічне положення (віддаленість від Киє
ва послаблювала вплив центральної влади, природні умо
ви робили ці землі важкодоступними для степових кочів
ників, крім того, князівство розташовувалося на перехрес
ті стратегічно важливих торгових шляхів);
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти
агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти мон
гольського нашестя та іга;
Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави 89
3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти-
славича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького
(1238—1264);
4) існування на території князівства багатих родовищ
солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифіка
ції торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.
І етап (1199—1205) — утворення та становлення.Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIIIст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, аблизький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».
Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу поль-
Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі
ського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної дер
жави.Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний
період боротьби за галицький стіл. Характерними ознака
ми державного життя у цей час були:
— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпреце
дентного порушення норм феодального права — оголошен
ня князем боярина Владислава Кормильчича (1213—
1214);
— безперервне втручання у внутрішні справи західно-
руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі,
проявом якого було проголошення «королем Галичини та
Володимирі!» п'ятирічного угорського королевича Калма-
на (Коломана), одруженого з дворічною польською княж
ною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація три
вала від 1214 р.до 1219р.);
— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила
про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волин
ські формування входили до коаліції руських князів);
— енергійна боротьба за відновлення державної єднос
ті Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.
III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення,
активна боротьба із золотоординським ігом.Відновивши
єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та
відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило роз
громив тевтонських лицарів Добжинського ордену під До-
рогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на
Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу,
зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угро-
веськ та ін.).